41. Специфіка аналізу художніх текстів за постмодерністською (постструктуралістською) методологією.

Постмодерністська критика - це переважно неоніцшеанський варіант практики заперечення авторитетносі форм знання, що походять від філософії Просвітництва. Її мета - позбавити легітимності ці інституційно впорядковані знання, з'ясувавши випадкову природу їхньої авторитетності та відносин деспотичної влади, які в них вписані.

Визначальні передумови постмодерністської критики можна для зручності охопити чотирма заголовками: текстуалізм, конструктивізм, влада/знання і партикуляризм.

Текстуалізм: Вважається, що знання через дискурс не може обминути умови своєї власної текстуальності. Крім того, знання не може обминути риторичності мови, в якій воно сформульоване; деконструкція розкриває, що істинність дискурсу істотно залежить від тропів, образів та іншях засобів переконування.

Конструктивізм: Постмодерністська критика наголошує на сконструйованій природі всіх суспільних феноменів.

Влада/знання: Виходячи з передумови, що легітимність корпусу знання не залежить ані від його істинного змісту, ані від його походження від якогось ймовірного Суб'єкта Розуму, постмодерністська критика досліджує роль інституційних сил та дисциплінарних матриць у продукуванні та санкціонуванні знання.

Партикуляризм: Посгмодернютська критика виступає проти універсалістських та узагальнених претензій гемонічного дискурсу, застосовуючи поняття партикуляризації, такі, як відмінність, мікровлада і перспектива.

Загалом постмодерністська критика схиляється до радикального заперечення і демістифіхації фундаментальних, освячених традицією категорій західної думки: таких, наприклад, як «розум», «я», «гендер», «мімезис», «Бог», «телос», і «нація». Вона переконливо виражає своє почуття випадкового, таким чином пояснюючи людський досвід не в термінах якогось принципу, недосяжного для змін і випадку, а в термінах змінності та розмаїття історичних, локальних та залежних від випадковості сил. Важливим також в постмодернізмі є те, що насправді тексти складаються з окремих невеличких цитат того, що було сказано раніше та, можливо, було забуто. Отже - постмодерністські тексти - це нагромадження того, що вже було сказано кимось іншим раніше, ніж постмодерністським автором.

42. Дослідження ю. Крістевою образу Діви Марії як культурного конструкту.

Юлія Кристева- відома французька дослідниця болгарського походження, учениця Барта, авторка цілої низки книг та статей, найвідоміші з яких - «Есе із семіотики» (1971), «Революція в поетичній мові»(1974), «Про китайських жінок»(1977), «Полілог»(1977), «Влада страху – есе про приниження»(1980), «Спочатку була любов, психоаналіз і віра»(1985).

Есе «Strabat Mater»(1974) - оригінальне дослідження образу Діви Марії як культурного конструкту, форми абстракції, яку доповнювали різними атрибутами в процесі розвитку. Крістеву цікавить саме дискурс замовчуваності і не-сказаності навколо цього образу як психолінгвістична проблема.

Вы ассоциируете материнство с сакральным, можно сказать, вы связываете деву Марию с матерью. Это довольно редкое сопоставление.

Видите ли, дело в том, что изначально я выросла в православии. Иногда я себя спрашиваю, не является ли моя приверженность к Марии своего рода атавизмом, имея в виду то особое значение, которое она имеет в православной церкви? Я это говорю, чтобы тем самым найти для себя смягчающие обстоятельства, но это только ирония. На самом деле я думаю, что дева Мария это фигура чрезвычайно интересная, нами еще не раскрытая. Благодаря Симоне де Бовуар и феминистскому движению мы наблюдали негативные элементы, которые несет в себе этот образ. А именно принесение в жертву тела. Мария - дева. Это означает, что христианская цензура делает упор на женскую сексуальность в образе девы Марии. В мифе о деве Марии есть множество элементов, которые пребывают в небытии, остаются за гранью общепринятого, общеизвестного в смысле сублимации и определения ценности материнского призвания в культуре. Они еще остаются не учтенными, и мне представляется важным их переосмыслить.

Потому что девственность была фантазмом, который был введен христианством, чтобы смирить страх перед женским началом. Это дало отрицание женской сексуальности. Это негативное отношение к женской сексуальности смягчили художники, которые начали рисовать женское лицо и тело женщины. Таким образом, мы приходим к презентации женского тела и тела вообще. Братства художников в Средние века не мыслимы без культа девы Марии. Все артисты были адептами Марии. Можно долго развивать мысль о том, как преодолевалась вина за право сына сосать грудь своей матери-девы, освобождение от вины в эдиповом комплексе по отношению к отцу. Без мифа о деве Марии не существует искусства в христианстве.

Существует большая проблема - это проблема жертвенности. Очевидно, что одно это уже может дать нам массу примеров самоотверженности и мазохизма женщин. Все знают об этом и сожалеют. Только остается нечто такое в материнской доле, что состоит в необходимости отделиться от своего ребенка, который часть ее и который должен становиться субъектом, самостоятельным целым. И это ей нужно делать, но как это сделать? Ребенок - это объект, назовем его так, но это не эротический объект, это не объект чисто мыслительный, это объект сублимации раг ехеllence. И матери это делают каким-то чудесным образом, совершенно самостоятельно. Мать преодолевает свой нарциссизм, потому что она носит ребенка в своем животе. Ребенок - это она сама. Мать в отношении к ребенку независима от любви и от ненависти, если этот ребенок отмечен чертами любимого отца, равно как если он похож на ненавистного отца. Во всяком случае, это эротический объект и в глубине своей существо автономное, другое. Здесь зарождаются отношения между нами и «другим», и это чудо, как индивидуум может этого достигнуть. И это всегда матери, которые делают это. Христианство питалось осмыслить это явление.