5 Розвиток нормативних поетик в Європі і Україні

В античну добу поетикою називалось учення про художню літературу взагалі («Поетика» Аристотеля, «Послання до Пізонів» Горація та інші)

Як і в європейських колегіях та академіях XVI – XVII ст., в Києво-Могилянській академії значне місце відводилося класам поетики й риторики. Їхнє призначення полягало в тому, щоб давати студентам знання з словесності, які розуміли широко, з включенням елементів філологічної науки й теорії красномовства.

Цікаві наслідки дає зіставлення українських поетик XVII-XVIII ст. із західними показує, що своє походження київські поетики ведуть від від поетик і трактатів італійських гуманістів XVI ст. У трактуванні найважливіших питань "загальної поетики", тобто в розумінні природи поезії та її призначення, її завдань, функцій тощо, розкривається генетичний зв'язок київських поетик з ренесансними літературними теоріями. А це означає, зрештою, що через шкільні поетики відбувалося прилучення до типу та моделей літературно-теоретичного мислення, яке склалося в Європі в ренесансну добу, до нової системи жанрів і стилів, барокових й класицистичних.

Найбільш плідною була роль тієї частини поетик, котру прийнято називати "прикладною поетикою'".

Поетики ж давали моделі жанрів і настанови практичного характеру, супроводжуючи їх демонструванням взірців і прикладами для вправ. Як правило, київські поетики багато уваги приділяли епопеї, трагедії і комедії, в них стисліше подавалися відомості про поетичні жанри - елегію, ідилію, лірику, сатиру, епіграму та ін.

В своїй основі ці поетики були класицистичними, так само як західні й польські поетики доби Відродження і XVII ст. Зумовлено це тим, що протягом багатьох століть, особливо в XV - XVII ст., класицизм залишався в Європі єдиною розробленою естетико-художньою системою, викладеною у вигляді стрункої доктрини.

В різних країнах Європи широко культивувалася тоді шкільна поезія, шкільна драматургія, шкільне красномовство, які спиралися на класичні поетики, проте зазнавали потужних впливів бароко.

Поетика була об'єктом пильного інтересу в середні віки, в добу Відродження та класицизму («Поетика» Скалігера, «Мистецтво поетичне» Н. Буало, «Підзорна труба Аристотеля» Емануело Тезауро та інші), перетворюючись на самостійну науку з чітко окресленими межами та завданнями.

З XVII - XVIII століття. збереглися понад 20 праць з поетики відомих професорів Києво-Могилянської академії,

З величезної за своїм обсягом теоретичної спадщини, вирізняються праці Феофана Прокоповича De arte poetica libri tres та М. Довгалевського

6 Початок філософсько-естетичних рефлексій щодо літератури

Естетика – філософська наука, вона народилася у надрах філософії, вивчає найбільш загальні закони розвитку мистецтва.

Умовно можна визначити розвиток естетики від доби Античності до 30-хроків XIX ст. як класичний період. При цьому слід наголосити, що з середини XVIII ст. естетика розвивається як самостійна наука.

У літературі 18 століття відбувається серйозний стильовий злам. Мистецтво, насамперед література, стають окремою сферою культурного життя і вже не виражають сукупні культурно-історичні прагнення своєї доби. Естетичні системи втрачають значення всезагальності. Розходяться шляхи різних видів мистецтва: літератури і театру, театру і музики. Поет більше не використовує спільний стильовий запас доби, він створює власну систему стилю і підпорядковує її своєму особистому задуму. Літературу починають розглядати як один із видів мисс-ва.

Принципово нової спрямованості естетичні проблеми набувають у теоретичній спадщині Гегеля. У першій половині XIX ст. завдяки йому з'явилося поняття філософія мистецтва, яке засвідчило можливість осягнути мистецтво не тільки як систему окремих видів зі своєю історією і теорією, а й як цілісний феномен, специфіка якого розкривається через цілі й завдання творчої діяльності художньо обдарованої людини — митця. У своїй праці, яка складалася з 4 томів, він розглянув принципові положення щодо мис-ва і літ зокрема.

У вступі до лекцій з естетики Гегель зауважив, що предметом евтетики має бути «царство прекрасного», яке інтерпретується ним як художня творчість. Гегель взагалі негативно ставився до терміна «естетика» і вважав за доцільне замінити його на термін «філософія мистецтва» або «філософія художньої творчості». Гегель увів до визначення предмета естетики поняття прекраснее.

Ідею Гегеля про зв'язок естетики і прекрасного розвинув Микола Чернишевський (1828—1889).

Естетична думка другої половини XVII століття вже представлена численними курсами шкільних поетик.

Вважалося, що Феофан Прокопович був єдиним теоретиком з питань естетики в Києво-Могилянській академії, а його поетика — єдиним вартим уваги теоретичним курсом.