4. Трудовой потенциал общества

Общественный трудовой потенциал, аккумулирующий и синтезирующий совокупные способности к общественно полезной деятельности трудоспособного населения, представляет собой конкретную форму материализации человеческого фактора, показатель уровня развития и границы созидательной активности трудящихся масс.

В количественном отношении общественный трудовой потенциал характеризует возможности общества по привлечению к общественному труду населения разного пола и возраста (мужчин и женщин рабочего, до рабочего и после рабочего возрастов). В качественном отношении трудовой потенциал общества – это его реальные возможности по реализации через участие в общественно полезном труде всего многообразия личных способностей и качеств: знаний, умений и навыков, приобретаемых людьми в процессе воспитания, подготовки к труду, непосредственно трудовой деятельности, переобучения и повышения квалификации.

Таким образом, можно сказать, что трудовой потенциал человека является частью его потенциала как личности, т. е. по отношению к индивидууму трудовой потенциал – это часть потенциала человека, который формируется на основе природных данных (способностей), образования, воспитания и жизненного опыта

10. Використання трудових ресурсiв характеризуeться показни­ком зайнятостi.

Зайнятiсть населення являe собою дiяльнiсть частини населення щодо створення суспiльного продукту (нацiонального доходу). Саме в цьому полягаe ii економiчна сутнiсть. Зайнятiсть населення — найбiльш узагальнена характеристика економiки. Вона вiдбиваe до­сягнутий рiвень економiчного розвитку, внесок живоi працi в досяг­нення виробництва. Зайнятiсть об'eднуe виробництво i споживання, а ii структура визначаe характер iхнiх взаeмозв'язкiв.

Соцiальна сутнiсть зайнятостi вiдображаe потребу людини в самовираженнi, а також у задоволеннi матерiальних i духовних потреб через дохiд, який особа отримуe за свою працю.

Демографiчна сутнiсть зайнятостi вiдображаe взаeмозалеж­нiсть зайнятостi з вiково-статевими характеристиками населення, його структурою тощо.

Принципами зайнятостi в ринкових умовах e: * право громадян розпоряджатися своeю здатнiстю до продук­тивноi i творчоi працi. Тобто людина незалежно вiд статi, вiку, маe прiоритетне право самостiйно вибирати для себе зручнi режими працi i зайнятостi. * вiдповiдальнiсть держави за створення умов для реалiзацii права громадян на працю.

Реалiзацiя цих принципiв сприятиме активному впливу на стан зайнятостi, полiпшенню всiх ii якiсних характеристик, таких як освiтнiй, професiйно-квалiфiкацiйний склад зайнятого насе­лення, його галузева i демографiчна структура, соцiально-еконо­мiчна мобiльнiсть, конкурентоспроможнiсть тощо.

11. В зависимости от количественных и качественных характеристик различают занятость полную, продуктивную (эффективную), свободно избранную, неполную, скрытую, сезонную, маятниковую, периодическую и др.

Полная занятость – это состояние наибольшей вовлеченности трудоспособного населения в общественно полезную деятельность. Она характеризует такое состояние, при котором обеспечены работой все нуждающиеся в ней и желающие работать, что соответствует наличию сбалансированности между спросом и предложением рабочей силы.

Продуктивная (эффективная) занятость характеризуется с двух позиций. Во-первых, занятость должна приносить трудящимся доход, обеспечивающий достойные человека условия жизни. Отсюда вытекает прямая связь политики занятости с политикой доходов, антиинфляционными действиями и т. п. Во-вторых, продуктивная занятость противопоставляется занятости формальной. Частный случай последней – содержание излишних работников или создание формальных рабочих мест во избежание безработицы.

Свободно избранная занятость предполагает, что право распоряжаться собственной способностью к труду принадлежит исключительно владельцу рабочей силы, т. е. самому работнику. Этот принцип гарантирует право каждого работника на выбор между занятостью и незанятостью, запрещая любое административное привлечение к труду.

Таким образом, полная занятость отражает количественную, а продуктивная – качественную сбалансированность между потребностью населения в работе и рабочими местами, при которой создаются благоприятные условия для социально-экономического прогресса общества.

Неполная занятость представляет собой ситуацию, при которой общественно полезным трудом занята лишь некоторая часть экономически активного населения.

Скрытая занятость населения характеризуется тем, что определенная часть людей из числа находящихся в длительном отпуске без сохранения содержания, безработных, пенсионеров занимаются торговлей, предоставлением различных услуг населению (ремонт, строительство и т. д.) вне рамок официального их учета в качестве занятых.

Сезонная занятость представляет собой периодическое (как правило, в определенные сезоны) вовлечение трудоспособного населения в общественно полезную деятельность с учетом природно-климатических особенностей.

Маятниковая занятость – это особый вид занятости, который носит постоянный характер и в то же время связан с периодическими возвратными перемещениями во время трудовой деятельности.

Периодическая занятость – это вид занятости, предполагающий чередование периодов трудовой деятельности с равномерными периодами отдыха (вахты в нефтяной и газовой отраслях).

Загалом, види зайнятостi можна класифікувати за такими ознаками:

за характером дiяльностi: робота на пiдприємствах усiх ви­дiв, у органiзацiях, установах i т. п

за соцiальною належнiстю: робiтники; службовцi; управлiнський персонал (менеджери); фермери; пiдприємцi

за галузевою належнiстю: зайнятi в матерiальному виробництвi; невиробничiй сферi; окремих великих галузях народного господарства (промисловiсть, сiльське господарство, будiв­ництво, побутове обслуговування i т. п.); пiдгалузях (машино­будування, приладобудування, верстатобудування, швейна про­мисловiсть i т. п.).

за територiальною ознакою: зайнятi в окремих регiонах, економiчних районах, адмiнiстративно-господарських одиницях;

за рiвнем урбанiзацiї: зайнятi в мiськiй та сiльськiй мiсцевост

за професiйно-квалiфiкацiйною ознакою;

за статево-вiковою ознакою: чоловiки та жiнки; молодь, особи середнього та похилого вiку; зайнятi на початку трудової дiяльностi, в перiоди створення сiм’ї, набуття професiї, в перiод активної трудової дiяльностi, пiдготовки до пенсiї i т. п

за видами власностi: зайнятi на пiдприємствах i в органiзацiях рiзних форм власностi: державної, приватної або змiшаної.

За формами органiзацiї робочого часу розрiзняють повну та неповну зайнятiсть. Повна зайнятiсть — це зайнятiсть протягом повного робочого дня (тижня, сезону, року), яка приносить доход в нормальних для даного регiону розмiрах. Неповна зайнятiсть — це зайнятiсть певної особи або протягом неповного робочого часу, або з неповною оплатою, або з неповною ефективнiстю. Виокремлюють видиму та невидиму неповну зайнятiсть. Видима неповна зайнятiсть — це переважно статистичне поняття, яке можна безпосередньо вимiряти за допомогою даних про заробiтну плату, вiдпрацьований час або шляхом спецiальних вибiркових обстежень. Невидима неповна зайнятiсть — переважно аналiтичне поняття, яке вiдбиває фундаментальне порушення рiвноваги мiж робочою силою та iншими виробничими факторами. Характер­ними ознаками невидимої (прихо­ваної) неповної зайнятостi можуть бути низькi доходи, неповне використання професiйної компетентностi або низька продуктивнiсть працi.

За статусом дiяльностi розрiзняють:

первинну зайнятiсть, тобто основну зайнятiсть на основному мiсцi роботи. Вона є основним джерелом доходiв для працiвника;

вторинну зайнятiсть, тобто добровiльну додаткову постiйну або тимчасову трудову дiяльнiсть осiб, якi вже мають основну роботу або навчаються очно; трудову дiяльнiсть осiб, якi старшi або молодшi працездатного вiку; додаткову трудову дiяльнiсть осiб, якi зайнятi в домашньому або особистому пiдсобному господарствi. Ця зайнятiсть приносить додатковий дохід i називається сумiсництвом. Найбiльший ефект вона приносить, якщо мiсце її застосування збiгається з основним.

За стабiльнiстю трудової дiяльностi розрiзняють:

постiйну зайнятiсть, яка вiдзначається вiдносною стабiльнiстю мiсця роботи;

тимчасову зайнятiсть, яка пов’язана з тимчасовим, епiзо­дичним або сезонним характером роботи.

За характером органiзацiї робочих мiсць та робочого часу розрiзняють:

стандартну зайнятiсть, яка характеризується роботою у виробничому примiщеннi роботодавця; стандартним навантаженням протягом дня, тижня, року; наявнiстю стабiльного робочого мiсця; чiтко визначеним часом початку та закiнчення робочого дня; законодавчо встановленою тривалiстю робочого дня (тижня, року). Вiдсутнiсть однiєї з цих рис дає змогу говорити про альтернативнi (нестандартнi) форми зайнятостi;

нестандартну альтернативну зайнятiсть, тобто трудову дiяль­нiсть працiвникiв певної класифiкацiйної групи, яка не вiдповiдає стандартним (типовим) правилам i потребує спецiального правового регулювання та органiзацiйно-економiчного забезпечення. До альтернативних форм зайнятостi можна вiднести надомну працю та форми зайнятостi на умовах гнучкого робочого часу в межах робочого дня, тижня, всього перiоду трудової активностi людини (часткова зайнятiсть або вiдпрацювання неповного робочого часу, стиснений робочий тиждень, сумiсництво, тимчасова та епiзодична зайнятiсть i т. п.).

За формами правового регулювання використання робочої сили розрiзняють:

регламентовану (легальну) зайнятiсть; нерегламентовану (нелегальну) зайнятiсть (дикий ринок працi), тобто нерегламентовану жодними державними документами дiяльнiсть громадян, вилучену зi сфери соцiально-трудових норм i вiдносин.

Нерегламентована зайнятiсть може мати вигляд самозайнятостi та зайнятостi найманою працею.

12. Державне регулювання ринку праці в Україні здійснюється на підставі законодавчих актів , основними з яких є Закон У-ни про зайнятість населення та програми зайнятості населення .Закони гарантують всім працездатним особам працездатного віку: право здійснювати будь-яку законну економічну діяльність , захист від дискримінаційної практики найму на роботу і звільнення , безкоштовну допомогу в пошуках роботи відповідно до інтересів , вихідну грошову допомогу у разі втрати постійної роботи , безкоштовне навчання й перенавчання безробітних.

Закони визначають основні завдання державних служб , інших міністерств і соціальних партнерів у регулюванні ринку праці.

Програма зайнятості населення визначає заходи держави щодо надання допомоги громадянам у працевлаштуванні , організації роботи з професійної підготовки кадрів , сприяння створенню нових робочих місць. Згідно з Законом У-ни про зайнятість населення основні функції з регулювання ринку праці в У-ні здійснює міністерство праці і соціальної політики.

.Активні і пасивні заходи регулювання зайнятості населення.

Пасивна політика передбачає виплату допомоги безробітним і надання найпростіших послуг для підбору робочих місць через ДСЗ . Часто застосовують термін „помірна пасивна політика”-вона передбачає матеріальну підтримку безробітних та інші різноманітні послуги по підбору робочих місць .Однак тактика пасивного очікування економічного підйому може оправдати себе тільки при високій гнучкості ринку праці і робочої сили в цілому , позитивних економічних перспектив при яких висока можливість самостійного працевлаштування. В негативному випадку стримуючі регулятори пасивної політики на ринку праці виявляться слабкими і зможуть тільки погіршити ситуацію.

Активна політика зайнятості – це сукупність правових , організаційних і економічних мір впроваджених державою з метою зниження рівня безробіття. Вона передбачає заходи пов’язані з профілактикою звільнення робітники і збереження робочих місць , навчання .перепідготовка, підвищення кваліфікації осіб шукаючих роботу, активний пошук і підбір робочих місць ,фінансування створення нових робочих місць , організацію нових робочих місць через систему громадських робіт. Відсутність активної політики може значно звузити функції служби зайнятості

Державна полiтика зайнятостi передбачаe розроблен­ня програм сприяння зайнятостi. Цi програми можуть охоплюва­ти як окремi категорii населення, передусiм маргiнальнi групи: молодь, жiнок, iнвалiдiв, так i специфiчнi випадки загрози безро­бiття, зумовленi економiчною або iншою ситуацieю (демографiч­ним, полiтичним, стихiйним лихом тощо). У розвинутих краiнах бiльшiсть програм зайнятостi стосуeть­ся певних категорiй населення, якi потребують пiдтримки й до­помоги. Розрiзняють довгостроковi й короткостроковi (на один рiк) програми. Вони розробляються як на державному, так i на регiо­нальному рiвнях.

Метою державних i регiональних програм зайнятостi e спри­яння зайнятостi населення, задоволення потреб громадян у працi. Спецiальнi галузевi програми зайнятостi населення призначе­нi для вирiшення на рiвнi окремих галузей i пiдприeмств проблем прихованого безробiття, сприяння продуктивнiй зайнятостi пра­цiвникiв i практичнiй реалiзацii диференцiйованого пiдходу до Окремих пiдприeмств з урахуванням державноi полiтики структурноi перебудови, санацii державних пiдприeмств i заходiв дер­жавноi полiтики на ринку працi. Заходи щодо реалiзацii державноi полiтики зайнятостi на те­риторiальному рiвнi ураховують необхiднiсть сприяння будь-яким формам розширення сфери прикладання працi, в тому числi створення нових робочих мiсць, забезпечення умов для розвитку пiдприeмництва та працевлаштування незайнятого населення i безробiтних; забезпечення державних гарантiй для окремих категорiй населення; полiпшення системи професiй­ноi орieнтацii, пiдготовки й перепiдготовки кадрiв; матерiаль­ноi пiдтримки безробiтних та iхнiх сiмей; органiзацii громад­ських робiт тощо.

Активнi та пасивнi заходи регулювання зайнятостi населення

Залежно вiд стану економiки та ринку працi передбачаeться здiйснення активних та пасивних заходiв регулювання зайня­тостi.

До активних заходiв належать:

= створення додаткових i нових робочих мiсць шляхом рест­руктуризацii економiки, розвитку приватного бiзнесу, особливо малого й середнього, створення умов для iноземного iнвестуван­ня та для самозайнятостi населення тощо;

= профорieнтацiя, пiдготовка й перепiдготовка кадрiв;

= органiзацiя громадських робiт;

= посилення територiальноi та професiйноi мобiльностi робо­чоi сили;

= розвиток служби зайнятостi тощо.

До пасивних заходiв належать: виплата допомоги у зв'язку з безробiттям i надання допомоги членам сiмей, якi перебувають на утриманнi безробiтних.

Для створення малих пiдприeмств не потрiбно великого стар­тового капiталу. Водночас цi пiдприeмства забезпечують робо­тою значну частку тимчасово незайнятих громадян.

Система професiйного навчання безробiтних громадян i не­зайнятого населення маe виконувати соцiальнi (опанування про­фесii, спецiальностi як засобу захисту вiд безробiття) та економi­чнi функцii (розвиток трудового потенцiалу суспiльства, вiдтво­рення робочоi сили необхiдноi квалiфiкацii). Ця система e одним iз ланцюгiв безперервного навчання, доповнюючи iснуючi систе­ми професiйного навчання.

13. Безробiття — складне економiчне, соцiальне i психологiчне явище. Водночас безробiття — це економiчна категорiя, яка вiдбиваe економiчнi вiдносини щодо вимушеноi незайнятостi працездатного населення.Розрiзняють вiдкрите i приховане безробiття: Вiдкрите безробiття означаe існування явно незайнятого на­селення, приховане - наявнiсть формально зайнятого населення.Можна видiлити такi види безробiття: фрикцiйне, структурне, циклiчне, сезонне, iнституцiйне. Фрикцiйне безробiття пов'язане з перемiщенням людей з од­нiei роботи на iншу, а також iз однiei мiсцевостi в iншу. Фрикцiй­не безробiття означаe, що iснують постiйний зв'язок мiж звiль­ненням з однiei органiзацii i найманням працiвникiв iншими ор­ганiзацiями, замiщення одних професiй iншими, рух працiвникiв з одних галузей в iншi тощо. Виникнення структурного безробiття пов'язане зi структурними зрушеннями в економiцi, закриттям застарiлих пiдприeмств i виробництв, скороченням випуску продукцii у разi переорieнта­цii виробництва, закриття шкiдливих пiдприeмств. Причиною структурного безробiття e територiальна i квалiфi­кацiйна невiдповiднiсть мiж вiльними робочими мiсцями i безро­бiтними. Сезонне безробiття стосуeться тих видiв виробництва, якi мають сезонний характер i в яких протягом року вiдбуваються рiзкi коли­вання попиту на працю (сiльське господарство, будiвництво тощо). Циклiчне безробiття — це вид безробiття, при якому розмiри ринку працi коли­ваються разом з коливаннями циклу дiловоi кон'юнктури. Iнституцiональне безробiття це безробiття, яке породжу­eться правовими нормами, що впливають на попит i пропозицiю працi.

На ринку праці розрізняють також застійне і хронічне безробіття.

Застійне безробіття охоплює найстійкіший контингент безробітних — бідних, бродяг, бомжів та ін.

Розвиток ринкової економіки супроводжується виникненням і розширенням масштабів хронічного безробіття. Це пов’язано з тим, що інвестиції у створення нових робочих місць відстають від темпів зростання чисельності найманих працівників. Безробіття стає масовим і постійним, вражаючи насамперед найменш розвинуті регіони. Серед безробітних переважають жінки, спеціалісти з вищою освітою. Щодо вікового складу домінує молодь.

14. Причинами формування безробіття можуть бути такі

Нестача сукупного ефективного попиту;

Негнучкість системи відносних цін і ставок заробітної плати і викривлення в ній, пов’язані з грошовою експансією держави і подальшою інфляцією;

Недостатня мобільність робочої сили;

Структурні зрушення в економіці;

Дискримінація на ринку праці щодо жінок, молоді та національної меншості;

Демографічні зміни в чисельності та складі робочої сили;

Сезонні колмвання в рівнях виробництва окремих галузей економіки.

15. Показниками, що характеризують рівень безробіття, є:

У визначенні МОП –

.

Рівень зареєстрованого безробіття:

,

де Рб — рівень безробіття,  %;

Б — кількість безробітних у віці 15—70 років;

Еа — кількість економічно активного населення;

Бз — кількість безробітних, зареєстрованих у державній службі зайнятості;

Чп.н — кількість працездатного населення у працездатному віці.

Спробу визначення кількісного зв’язку руху безробіття та відхилення фактично виробленого внутрішнього валового продукту від потенційного здійснив американський вчений Артур Оукен. Він вивів закон, згідно з яким при перевищенні природного рівня безробіття (3-5%)на 1%, відставання обсягу валового національного продукту становить 2,5%. З цього закону сможна зробити практичний висновок – необхідно щорічно не менше 2,5-3% ВНП спрямовувати на створення нових робочих місць.

16. Організація праці — це спосіб поєднання безпосередніх вироб­ників із засобами виробництва з метою створення сприятливих умов для одержання високих кінцевих соціально-економічних результатів. Організація праці є об’єктивною необхідністю і невід’єм­ною складовою трудової діяльності людини. Вона має сприяти вдосконаленню всіх процесів праці, виробничих структур для досягнення найвищої ефективності суспільного виробництва.

В умовах ринкової економіки на всіх рівнях управління можна виділити економічні та соціально-психологічні завдання щодо поліпшення організації праці.

Економічні завдання передбачають досягнення максимальної економії живої та уречевленої праці, підвищення продуктивності, зниження витрат у процесі виробництва продукції і надання послуг належної якості.

Соціально-психологічні завдання передбачають створення таких умов праці, які б забезпечували високий рівень працездатності зайнятих у виробництві. Крім того, працівники мають одержувати задоволення від роботи, яку виконують.

Вперше наукова теорія праці знайшла відображення в тейлоризмі (понад 100 років тому), і подальший її розвиток полягав у переході до концепцій «збагачення праці», «автономних груп», «гуманізації праці», які потім продовжили свій розвиток у складі більш широких економіко-соціологічних і політично-ідеологічних теорій «демократії в промисловості», «соціальної інтеграції» та ін.

Організація праці на підприємстві охоплює такі основні напрями:

поділ і кооперація праці, що передбачають науково обґрун­тований розподіл працівників за певними трудовими функціями, робочими місцями, а також об’єднання працівників у виробничі колективи;

організація та обслуговування робочих місць, які сприяють раціональному використанню робочого часу;

нормування праці, що передбачає визначення норм затрат праці на виробництво продукції і надання послуг як основу для організації праці і визначення ефективності виробництва;

організація підбору персоналу та його розвиток, тобто планування персоналу, профорієнтація і профвідбір, наймання персоналу, підвищення його кваліфікації, планування кар’єри тощо;

оптимізація режимів праці і відпочинку, установлення найбільш раціонального чергування часу роботи та відпочинку протягом робочої зміни, тижня, місяця. Відпочинок, його зміст і тривалість мають максимально сприяти досягненню високої праце­здатності протягом робочого часу;

раціоналізація трудових процесів, прийомів і методів праці на основі узагальнення прогресивного досвіду. Раціональним вважаєть­ся такий спосіб роботи, який забезпечує мінімальні затрати часу;

поліпшення умов праці, що передбачає зведення до мі­німуму шкідливості виробництва, важких фізичних, психоло­гічних навантажень, а також формування системи охорони й безпеки праці;

зміцнення дисципліни праці, підвищення творчої активності працівників;

мотивація й оплата праці.

Організація праці на підприємствах, в окремих галузях виробництва здійснюється в конкретних формах, які залежать від таких основ­них чинників: рівня науково-технічного прогресу, системи організації виробництва; психологічних факторів і особливостей екологічного середовища; а також від низки чинників, обумовлених характером завдань, які вирішуються в різних ланках системи управління. Організація праці змінюється, удосконалюється залежно від зміни цих чинників.

17. В економіці країни можна виділити такі форми поділу праці: між галузями економіки, в середині цих галузей, а також всередині підприємств.

Поділ праці на підприємстві передбачає спеціалізацію окремих працівників на виконанні певної частини спільної роботи. Існують такі основні види поділу праці: технологічний, поопераційний, функціональний, професійний, кваліфікаційний.

Технологічний поділ праці передбачає поділ виробничого процесу за видами, фазами і циклами.

Поопераційний поділ праці означає закріплення за працівниками окремих операцій для скорочення виробничого циклу.

Функціональний поділ праці відбувається між різними категоріями працівників, які входять до складу персоналу (робітники, керівники, фахівці і службовці), а також між основними і допоміжними робітниками.

Професійний поділ праці відбувається між групами робітників за ознакою технологічної однорідності виконуваних ними робіт і залежить від знарядь і предметів праці, технології виробництва.

Кваліфікаційний поділ праці зумовлюється різним ступенем складності виконуваних робіт і полягає у відокремленні складних робіт від простих.

Поділ праці на виробництві нерозривно пов’язаний з її кооперацією, тобто встановленням певних співвідношень і взаємодії між видами праці. Без цього виробництво неможливе.

Кооперація — це організована виробнича взаємодія між окремими працівниками, колективами бригад, дільниць, цехів, служб у процесі праці для досягнення певного виробничого ефекту.

Ефективність кооперації полягає в забезпеченні найраціональ­нішого використання робочої сили і засобів праці, безперервності виробничих процесів, ритмічного виконання робіт, підвищення продуктивності праці, а також у встановленні раціональ­них со­ціально-трудових взаємовідносин між учасниками виробництва, та узгодженні їхніх інтересів і цілей виробництва.

Розрізняють такі взаємозв’язані форми кооперації:

всередині суспільства, коли обмін діяльністю і продуктом праці здійснюється між галузями економіки;

всередині галузі, що передбачає обмін продуктами праці або спільну участь низки підприємств у виробництві певної продукції;

всередині підприємства. Здійснюється між цехами, дільницями, окремими виконавцями залежно від конкретних виробничих умов (тип виробництва, особливості техніки і технології та ін).

На підприємстві кооперування праці може здійснюватися за умов індивідуального виконання роботи на окремих робочих місцях, багатоверстатної роботи або суміщення трудових функцій і спеціальностей, під час колективної роботи.

Серед колективних форм організації праці провідне місце посідають групові форми організації праці, зокрема, виробничі бригади.

Бригада — це організаційно-технологічне і соціально-еконо­мічне об’єднання працівників однакових або різних професій на базі відповідних виробництв, устаткування, інструменту, оснащення, сировини і матеріалів, для виконання виробничого зав­дання з випуску високоякісної продукції певної кількості з найменшими матеріальними і трудовими затратами на основі колек­тивної матеріальної заінтересованості і відповідальності.

18. Умови праці — це сукупність взаємозв’язаних виробничих, санітарно-гігієнічних, психофізіологічних, естетичних і соці- альних факторів конкретної праці, обумовлених рівнем розвитку продуктивних сил суспільства, які визначають стан виробничого середовища та впливають на здоров’я і працездатність людини.

Працездатність визначається здатністю людини виконувати певну роботу протягом заданого часу і залежить від чинників як суб’єктивного, так і об’єктивного характеру (статі, віку, стану здоров’я, рівня кваліфікації, умов, за яких відбувається праця тощо).

У процесі роботи людина перебуває у різних функціональних станах, які зумовлюють різні рівні її працездатності.

Виділяють чотири фази працездатності у процесі одного трудового циклу (дня, зміни):

пристосування до праці;

стійка працездатність;

субкомпенсація;

втома.

Фаза пристосування до праці — це час, протягом якого людина адаптується до майбутніх умов праці. Для фази стійкої працездатності характерна найвища якість праці при оптимальних рівнях функціонування фізіологічних систем організму. Фаза субкомпенсації являє собою початок розвитку втоми, якість праці ще зберігається, але тільки за рахунок перенапруження відповідних функцій організму Фаза втоми характеризується чітко вираженим зниженням якості роботи за подальшого погіршення функціонального стану людини.Наступною фазою життєдіяльності людини повинна бути фаза відновлення працездатності (відпочинку) Відповідно до рекомендацій МОП визначають такі основні фактори виробничого середовища, що впливають на працездатність людини в процесі виробництва:

Фізичне зусилля. Розрізняють: незначне, середнє, сильне і дуже сильне

Нервове напруження. Існують такі види напруження: незначне, середнє, підвищене

Робоче положення. Розрізняють робоче положення: обмежене, незручне, незручно – стиснене і дуже незручне

Монотонність роботи. Вона може бути: незначна, середня, підвищена

Температура, вологість, теплове випромінювання в робочій зоні. Стадії впливу зазначених факторів поділяються на: незначні, підвищенні або знижені, середні, високі, дуже високі.

Забруднення повітря. Ступінь може бути: незначна, середня, підвищена, сильна, дуже сильна

Виробничій шум. Розрізняють помірний, підвищений і сильний шум

Вібрація, обертання, поштовхи. Є такі рівні значень указаних факторів: підвищені, сильні, дуже сильні

Освітленість у робочій зоні. Вона може бути: нормальна, недостатня, осліплююча

На працездатність людини також впливають особистісні фактори: її настрій, ставлення до праці, стан здоров’я та інше.

19. Робочий час є загальною мірою кількості праці. Загальна тривалість робочого часу визначається, з одного боку, рівнем розвитку виробництва, з іншого — фізичними і психофізіологічними можливостями людини. Поліпшення використання робочого часу є одним з основних способів підвищення продуктивності праці. Воно залежить від співвідношення екстенсивного та інтенсивного факторів розвитку виробництва.

Згідно з Кодексом законів про працю України нормальна тривалість робочого часу працівників не може перевищувати 40 год. за тиждень. Підприємства й організації, укладаючи колективний договір, можуть установлювати меншу норму тривалості робочого часу. При шкідливих умовах праці передбачається зменшення загальної норми робочого часу, вона не може перевищувати 36 год. на тиждень. Законодавством також установлюється скорочена тривалість робочого часу для працівників віком від 16 до 18-ти років — 36 год. на тиждень, а для осіб віком від 15 до 16-ти років (учнів віком від 14 до 15-ти років, які працюють в період канікул) — 24 год. на тиждень.

Скорочена тривалість робочого часу може встановлюватися за рахунок власних коштів підприємств і організацій для жінок, які мають дітей віком до 14-ти років або дитину-інваліда.

Для працівників здебільшого установлюється п’ятиденний робочий тиждень з двома вихідними днями. За п’ятиденного робочого тижня тривалість щоденної роботи (зміни) визначається правилами внутрішнього трудового розпорядку або графіками змінності, які затверджує власник або уповноважений ним орган за погодженням з профспілковим комітетом підприємства, організації з додержанням установленої законодавством тривалості робочого тижня.

На тих підприємствах і в організаціях, де за характером виробництва та умовами роботи запровадження п’ятиденного робочого тижня є недоцільним, установлюється шестиденний робочий тиждень з одним вихідним днем. За шестиденного робочого тижня тривалість щоденної роботи не може перевищувати 7 год. за тижневої норми 40 год., 6 год. — за тижневої норми 36 год. і 4 год. — за тижневої норми 24 год. П’ятиденний або шестиденний робочий тиждень установлюється власни- ком або уповноваженим ним органом спільно з профспілко- вим комітетом з урахуванням специфіки роботи, думки трудового колективу і за погодженням з місцевою Радою народних депутатів.

Важливим завданням у поліпшенні організації праці є встановлення найдоцільніших режимів праці та відпочинку. Розрізняють змінний, добовий, тижневий та місячний режими праці та відпочинку. Вони формуються з урахуванням працездатності людини, яка змінюється протягом доби (рис. 8.1), що береться до уваги передусім у змінному та добовому режимах.

Змінний режим визначає загальну тривалість робочої змі- ни, час її початку та закінчення, тривалість обідньої перерви, тривалість праці та частоту регламентованих перерв на від- починок.

Добовий режим праці та відпочинку включає кількість змін за добу, час відновлення працездатності між змінами.

Тижневий режим праці та відпочинку передбачає різні графіки роботи, кількість вихідних днів на тиждень, роботу у вихідні та святкові дні. Графіки роботи передбачають порядок чергування змін.

Місячний режим праці та відпочинку визначає кількість робочих та неробочих днів у даному місяці, кількість працівників, які йдуть у відпустку, тривалість основних та додаткових відпусток. Режим праці та відпочинку регулюється ст. 50—65 та 66—84 (глави 4 та 5) Кодексу законів про працю України.

20. Час простоїв устаткування охоплює періоди протягом зміни (або цілу

зміну), коли, маючи справний стан, техніка не використовується для

роботи. Час перерв (час нероботи) – це період, на протязі якого робітник з

різних причин не бере участі у роботі. Він поділяється на час

регламентованих перерв, тобто перерв, які передбачені правилами

внутрішнього порядку і існуючим законодавством, що регулює працю і

відпочинок працюючих (час перерв на відпочинок і особисті потреби,

виробничу гімнастику, час перерв). Враховуються також перерви,

встановлені технологією і організацією виробництва: наприклад,

технологічні перерви між стадіями фарбування і сушіння при

багатослойовому покритті деталі барвниками; для провітрювання забоїв у

шахті, перерви в роботі монтажників при підйомі блоку краном і т.д.

Тривалість перерв на регламентований відпочинок встановлюється в

залежності від факторів, що враховують втомлюваність працівника: його

фізичних зусиль, темпу роботи, забрудненості, вологості і температури

повітря, шуму, вібрацій, теплових випромінювань і ін.

До часу нерегламентованих (усувних) перерв відносяться різні простої з

технічних (ламання механізмів, відсутність різного виду енергії) і з

організаційних причин (несвоєчасна подача матеріалу, інструменту,

відсутність роботи), а також перерви, викликані порушенням трудової

дисципліни робітником.

21. Найпоширенішими на підприємствах методами дослідження трудових процесів є: хронометраж, фотографія робочого часу, фотохронометраж. При цьому фактичні затрати часу вимірюються за допомогою секундомірів, хронометрів, годинників, хронографів. Усі методи дослідження затрат робочого часу складаються з таких основних етапів:

підготовка до спостереження;

проведення спостереження;

оброблення даних;

аналіз результатів і підготовка пропозицій щодо удосконалення організації праці.

За допомогою хронометражу визначається тривалість елементів операцій, що повторюються.

Виділяють три способи проведення хронометражу: безперервний (за поточним часом), відбірковий і цикловий. За безперервного способу всі елементи певної операції досліджуються відповідно до послідовності їх виконання. Відбірковий спосіб хрономет­ражу застосовується для вивчення окремих елементів операції незалежно від послідовності їх виконання, цикловий спосіб — для дослідження тих елементів операції, що мають незначну тривалість (3—5 сек.).

Залежно від об’єкта спостереження розрізняють такі фотографії:

фотографія використання часу працівників (індивідуальна, групова, самофотографія);

фотографія часу роботи устаткування;

фотографія виробничого процесу.

Під час індивідуальної фотографії спостерігач визначає використання часу одним працівником протягом робочої зміни або іншого періоду.

У тих випадках, коли робота виконується кількома робітниками, зокрема за бригадної організації праці, здійснюється групова фотографія робочого часу.

Самофотографію здійснює сам працівник, який фіксує ве- личину втрат робочого часу, а також причини їх виникнення. Це сприяє залученню всіх працівників до активної участі у виявленні й усуненні втрат робочого часу.

Фотографія часу використання устаткування — це спостереження за його роботою і перервами в ній з метою одержання даних для обґрунтування затрат часу на обслуговування (одним робітником або кількома).

Фотографія виробничого процесу — це одночасне вивчення затрат робочого часу виконавців, часу використання устаткування і режимів його роботи. Спостереження може виконуватися двома спостерігачами: один спостерігає за робітниками, другий — за устаткуванням, тобто двостороннє спостереження.

Залежно від способу проведення й оброблення спостережень розрізняють два методи проведення фотографії робочого часу: метод безпосередніх замірів і метод моментних спостережень.

Метод безпосередніх замірів полягає в безпосередній реєстрації тривалості затрат часу за елементами операції, що спостерігається. За допомогою методу моментних спостережень фіксується стан робочих місць, що спостерігаються. При цьому структура затрат часу установлюється залежно від кількості моментів, коли спостерігалися відповідні стани. Хронометраж используется для анализа методов труда и определения продолжительности элементов операций, которые повторяются, в основном хронометраж используется для определения элементов tоп. ФРВ служит для установления структуры затрат рабочего времени по разновидностям его затрат (оперативный, подготовительно-заключительный) на протяжении рабочей смены или ее части. Если объектом исследования при хронометраже являются только элементы tоп, то ФРВ фиксирует все разновидности затрат и все разновидности перерывов. Фото хронометраж используется одновременно как для установления продолжительности элементов трудового процесса, так и структуры затрат рабочего времени.