5. Зовнішньополітичні орієнтації й міжнародне визнання унр та зунр. Дипломатія Директорії

5.1. Початок дипломатичної діяльності Директорії. Проголошення ЗУНР. Злука УНР і ЗУНР. Директорія відразу ж після приходу до влади зіткнулася з великими труднощами. Вона не мала ні союзників, ні підтримки зовні. Україна виявилася оточеною зі всіх боків. На заході стояли сильніші й краще озброєні польські війська, що не приховували своєї агресивності й жадібних помислів на чималий шматок української землі. Повалення Гетьманату пожвавило рух більшовицьких армій в Україну, протиборство з якими ускладнювала наявність серед цих військ українських частин – Богунського й Таращанського полків, сформованих ще за гетьмана для боротьби з більшовиками. На південному сході базувалися білогвардійські сили генерала Денікіна, які виступали під гаслом єдиної неділимої Росії, тому до Директорії симпатій не виявляли. Південна смуга – Одеса, Миколаїв, Херсон – з благословення Антанти була окупована французами.

Не було єдиної думки щодо стратегії й тактики подальших дій серед самих членів Директорії та їхніх однодумців. Винниченко, Грушевський, Чехівський, Шаповал та інші виступали за союз з більшовиками проти Антанти. Інша група, яку підтримував Петлюра, висувала протилежну думку – йти разом з Антантою проти більшовиків.

На порядку денному закономірно постало питання про об'єднання зусиль перед такою грізною небезпекою. Справа в тому, що після розпаду Австро-Угорської монархії на терені Західної України виникла Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). Саме можливе об'єднання з нею наддніпрянської УНР робило Україну соборною, що вбирала б у себе роз'єднані історичною долею українські землі Необхідність об'єднання розуміли всі політичні сили, незалежно від ступеня їхнього радикалізму. Ініціатива походила із заходу. З січня 1919 року Українська Національна Рада ухвалила проект договору про злуку ЗУНР з УНР. Минуло зовсім небагато часу, і 22 січня 1919 року в Києві урочисто було проголошено злуку Галичини, Буковини й Закарпаття з Наддніпрянською Великою Україною. ЗУНР була перейменована на Західну область УНР. Але багато в чому це був лише символічний акт. І після злуки обидві» держави провадили самостійну політику й кожна слала свою місію за кордон. Річ у тім, що в січні 1919 року й УНР, і ЗУНР відправили спільну делегацію на Паризьку мирну конференцію. Проте на цьому міжнародному форумові справи всіх чотирьох частин України – Наддніпрянщини, Східної Галичини, Північної Буковини, Закарпаття – розглядалися окремо. Керувалися в цьому міжнародним правом. Найвигіднішим було становище Галичини, бо всі народи, які входили до складу Австро-Угорщини, після її розпаду одержали право на створення власних держав.

Зважаючи на стан війни між ЗУНР і Польщею, Мирна конференція наприкінці лютого 1919 року відрядила місію до уряду ЗУНР для проведення переговорів з метою встановлення перемир'я з Польщею. Не зовсім розуміючись на специфіці західноукраїнського регіону, місія просто заборонила ведення воєнних дій, не ліквідувавши їх причини, і встановила таку демаркаційну лінію, що третина Східної Галичини зі Львовом і багатим нафтою Дрогобицьким районом відійшла до Польщі. На це не погодився уряд ЗУНР, а тому війна тривала. Тоді в цей район було направлено другу місію під головуванням бурського генерала Боти. Тепер на пропозицію нової місії Дрогобицький район переходив до ЗУНР. І хоча були й короткочасні бойові успіхи, однак у цілому ця війна закінчилася для армії ЗУНР трагічно: армія та уряд ЗУНР перейшли на Наддніпрянщину, а Польща захопила всю Галичину.

Вельми вже різними були інтереси керівництв західних і східних українських земель. Та й ідеологічно їхні позиції не збігалися. Провід ЗУНР був безпартійний, більше зорієнтований на вирішення національних завдань, а керівництво УНР було соціалістичним, хоча й на національному підґрунті. Цим визначалися й різні зовнішньополітичні орієнтири. УНР погоджувалася вести переговори з Радянською Росією, встановити з нею союз для спільної боротьби проти Денікіна за умов, що в Україні встановляться не московські, а українські Ради. Дещо іншими були плани ЗУНР. Там воліли вести боротьбу насамперед з Польщею та Радянською Росією, втім не мали нічого проти союзу з Денікіним.

Чимало інтелігентів, зневірившись у політиці Директорії, не будучи впевненими в переможному завершенні боротьби з більшовиками та іншими ворожими силами, почали виїжджати за кордон. Серед них було багато тих, хто мав великі заслуги перед національним рухом. І м'якосердий уряд, аби не лишати цих людей без засобів для існування, терміново формував різні дипломатичні місії у Швейцарії, Римі, Парижі, Відні, виділяючи для цього значні кошти. Десятки людей (зокрема той же В. Винниченко) виїхали з цими державними коштами за кордон.