21. Г. Косинка. Особливості новелістики (теми,проблеми)

4 травня 1919 р. в газеті «Боротьба» Григорій Косинка надрукував свій перший власне художній твір — новелу «На буряки».

Під час навчання в КІНО (Київський інститут народної освіти, теперішній Київський університет), Косинка поринає в бурхливий вир літературного життя. Уже в 1920 р. він стає членом літературно-мистецької групи «Гроно». Гронівці хоч і проголошували модні на той час ідеї «пролетарського мистецтва», однак погляди їх насправді не відзначалися «гіпертрофованою революційністю». Гронівці, і серед них молодий новеліст Григорій Косинка, ратували за сучасне осмислення здобутків світового й українського мистецтва, виступали на сторінках свого альманаху за якнайшвидше видання української класики, зокрема творів Лесі Українки, Василя Стефаника, Ольги Кобилянської.

На сторінках альманаху «Гроно» Косинка опублікував три свої твори — «Мент», «Під брамою собору», «За земельку». Ці твори свідчили, що автор блискуче володіє стилем і майстерно зображує своїх героїв. Зрештою, героєм перших творів Косинки був фактично він сам — автобіографічний елемент у всіх цих текстах дуже помітний. «Мент» та «Під брамою собору» стилістично тяжіють до наслідування раннього українського модерну.

«За земельку» та «В хаті Штурми» - увиразнюється авторський стиль Косинки.

Об'єктивність художнього письма й гострота відтворюваних ним конфліктів викликали здивування в критиків, а найбільш вульгаризаторські з них звинувачували письменника в поетизації ворожих новій дійсності сил, в апологетизації куркульства, бандитизму і т. ін. В. Коряк писав, що із новел Косинки не ясно, з ким він і проти кого; Я. Савченку здавалося, що з усіх сучасних письменників Косинка «найкривавіший»; О. Слісаренко ніби між іншим закинув, що авторові «Політики» все одно, хто кого б'є, а С. Щупак і О. Полторацький кваліфікували Григорія Косинку як куркульського агента в радянській літературі. Натомість високу оцінку творам письменника давали М. Ірчан, М. Рильський, С. Єфремов та ін. М. Рильський, наприклад, наголошував, що новели Косинки, злившись із часом у певну гармонію, дадуть епопею революції, а С. Єфремов писав, що Косинку цікавить не просто перебіг революційних подій, а буття народу.

Творчість Косинки завжди була тісно пов'язана з проблемами пореволюційного села. Ідейно-стильові особливості формувалися під впливом традицій модерної української новели межі XIX—XX ст. Уже перша збірка новел «На золотих богів», яка вийшла в 1922 p., не лише підсумувала його ранні творчі пошуки, але й засвідчила те, що в літературу прийшов справді самобутній прозаїк, виробивши власний стилістичний почерк, прозаїк, котрий вдало засвоїв класичну традицію та крізь її призму здатний осмислювати сучасні проблеми. Ця збірка засвідчила, крім того, що молодий талановитий новеліст не збирався бути речником якоїсь однієї політичної тенденції. Йому боліли й рани бідного окраденого селянства («На буряки»), і месницькі дії заблуканого «бандита-дезертира» і кров переконаного партійця («Десять», «Темна ніч»), і дрімуча безпросвітність декласованих спекулянтів і «вічних» міщан («Місячний сміх», «Троєкутний бій»).

у новелах «Темна ніч», «Десять», «Місячний сміх» (зі збірки «На золотих богів»). Під час Громадянської війни, за розрухи і численних змін влади - наявні спроби проаналізувати це складне явище, але автор жодним чином не нав'язує свого власного ставлення, дає читачеві можливість самому розібратися в тому, хто правий, а хто винен.

Він активно розвиває жанр новели, лише мріючи колись створити більші за обсягом твори. Але зате в жанрі новели він досяг неабияких успіхів. Новелістика Косинки являє собою показовий взірець художніх шукань і знахідок, які засвідчували перехід української прози першої третини XX ст. від «старого» реалізму до модерних форм естетичного мислення. Форма його творів набувала реалістичної чистоти, а зміст їх, виростаючи з окремих життєвих мотивів, ставав всеохопним. Це особливо помітно в тих новелах, де на перший план виступала драма українців, які віддали себе на олтар комуністичної ідеї. Заглиблюючись в опис характерів сільських більшовиків, письменник показує, що мета в них ніби благородна — покінчити з бідністю й експлуатацією, але способи досягнення її чомусь ведуть не до гармонійності, а до нових кривавих репресій.

Пореволюційна доба зі своїми проблемами й селянин, який живе вірою у світле майбутнє — це те, на чому Косинка загострює свої шукання відповідей на питання про сенс життя та долю своїх літературних героїв. Правда життя, правда характеру селянина — стрижнева ознака доробку Григорія Косинки. Найбільшими здобутками новеліста нині визнані твори «Заквітчаний сон» (1923 p.), «Фавст» (1923 p.), «В житах» (1925 p.), «Мати» (1925 p.), «Політика» (1926 p.), «Серце» (1931 p.), «Гармонія» (1933 p.), у яких він, прагнучи актуалізувати загальнолюдські цінності — добро, мораль, справедливість, показав радощі, болі та прагнення українського народу.

Наприкінці 1920-х і на початку 1930-х pp. Косинку активніше звинувачують у «поетизації куркульства» й інших «смертних гріхах», хоча в його пізніх творах — «Політиці», «Серці», і, особливо, «Гармонії» — уже немає тієї безсторонності, що в новелах із перших книжок, де автор не дає «ідеологічної оцінки» вчинкам своїх персонажів, лише емотивно підводить читача до висновків, у суті своїй гуманістичних, а не ідеологічних.

Отже, новели Григорія Косинки — відтворення загальнолюдських проблем періоду Громадянської війни. Письменник прагнув допомогти селянинові в розумінні цінності людського життя. Ні куркуль, ні бідняк у Косинки цього не збагнули, вони в пошуках. Герої його новел пізнають драми, трагедії, сподівання й розчарування. Моральні цінності не дали людям сподіваного блага. Малюючи кровопролиття, ворожнечу, людську ненависть і підкреслюючи трагічність сподіяного, Косинка допомагає зрозуміти, що справжню цінність має становити згода, любов, материнство, людське життя, сповнене злагоди й миру. Навіть останній твір письменника — зовсім уже ідеологічно витримана «Гармонія», герой якої не бажає працювати на панів, краде панські снопи, відбуває покарання в денікінській тюрмі й нарешті вирішує вступити до більшовицького війська, — сповнений жиеого розуміння селянської психології й виконаний надзвичайно талановито. Але зовсім не талант і навіть не лояльність були потрібні сталінському режиму. Цькування письменника лише посилюються.

його «стефанівську» естафету в новелістиці свого часу підхопив Г. Тютюнник.