7.Природа людських здібностей

Чому ж люди не однакові за своїми здібностями? Це питання давно виникло і стало предметом дискусій не тільки між психологами, педагогами, а й філософами, соціологами і економістами. В розв’язанні його виявилися крайні точки зору, що й тепер мають своїх прихільників.

Одна з точок зору, що веде свою історію ще від Платона, твердить, що здібності біологічно обумовлені і їх прояв цілком залежить від спадкового фонду. Навчання і виховання може тільки змінити швидкість їх прояву, але вони завжди проявляються тим чи іншим чином.

Платон писав, що тим людям, які здібні керувати, Бог від народження “примішав золото”, а іншим “залізо і мідь”. Тому Платон пропонував різні цілі виховання і навчання для тих і інших. Для доведення природженості здібностей звичайно вказують на факти індивідуальних відмінностей, які проявляються в дитячому віці, коли впливи навчання і виховання здавалось би, ще не могли бути визначальними. Так, наприклад, музична обдарованість Моцарта виявилася в 3 роки, Гайдна – в 4. Талант до живопису і до культури проявляється щедо до пізніше: у Рафаеля – у 8 років, у Ван-Дейка – в 10, у Дюрера – в 15 років.

Концепція спадковості здібностей знайшла відображення в поглядах, що зв’язують здібності людини з масою мозку. Як відомо, мозок дорослої людини важить всередньому біля 1400 г. Зважування мозку видатних людей показало, що їх мозок дещо більший середньої величини. Так маса мозку І.С.Тургенєва – 2012 г, мозку – Д.Байрона – дещо менше 1800 г, аналогічні результати дало зважування мозку багатьох видатних людей. Але можна привести не менше прикладів знаменитостей, мозок яких був менше середньої величини: у відомого хіміка Ю.Лібіха мозок важив 1362 г, а у письменника А.Франса – 1017 г. Більш того, виявилось, що самий важкий і великий мозок - більше 3000 г - виявився у розумово-відсталої людини. Але в побутовій свідомості цей зв’язок виявився дуже стійким, індивіда з високим лобом наділяють розумом і чекають від нього розумних пропозицій, а розумові якості людини з низьким лобом, оцінюються дуже невисоко, без всякої на то наукової основи.

Певний зв’язок з ідеєю спадковості прослідковується в ученні Франса Галя, що дістало назву френологія (від грець.- “розум”, - “вчення”). Френологи намагалися прослідкувати залежність психологічних особливостей людини від зовнішньої форми черепа. Основна ідея полягала в тому, що кора головного мозку складається з ряду центрів, у кожному з яких локалізована певна здібність людини. Ступінь розвитку цих здібностей находиться в прямій залежності від величини відповідних частин мозку. На основі спеціальних вимірів була складена френологічна картка, де поверхня черепа розвивалася на 27 ділянок, кожній з яких відповідала певна індивідуальна осбливість. Серед них “гулі здібностей” до музики, поезії, живопису; “бугри” хоробрості, скупості і ін. Проте пізніші дослідження показали, що череп зовсім не повторює форму кори головного мозку. Тому метод цей – визначення здібностей за формою черепа – виявився антинауковим.

З наукових позицій до цього питання намагався підійти відомий англійський психолог і антрополог ХІХ століття Френстс Гальтон. Як психолог Ф.Гальтон формувався під безпосереднім впливом еволюційного вчення Ч.Дарвіна (який був його кузеном).

Цікаво, що про рівень власної обдарованості Гальтона красномовно свідчить такий лист: “Мені 4 роки, і я можу прочитати будь-яку англійську книжку. Я знаю напам’ять усі латинські іменники, прикметники і перехідні дієслова. І ще я знаю 52 рядки з латинської поезії. Я вмію додавати будь-які числа і множити на 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11. Я вмію трохи читати по- французькому і визначати час за годинником” (Френсіс Гальтон 5 лютого 1824 р. – цит. За Гільбухом).

Ф.Гальтон не тільки прийняв всі головні ідеї Ч.Дарвіна, але поставив своїм завданням використати їх для пояснення індивідуально-психологічних відмінностей між людьми. Результати своїх теоретичних і фактологічних досліджень він опублікував у 1869 році в книзі “Спадковість таланту.І її закони і післядії”.

Вихідні положення Гальтона були такі: по спадковості передаються багато фізичних характеристик своїх батьків (будова тіла, колір очей, волосся, тембр голоса і т.д.). То чому ж діти не можуть успадковувати особливості головного мозку, який є нервовою основою, механізмом функціонування інтелектуальних здібностей. Спадковому фактору відводилася не те, що вирішальна – виключно монопольна роль.

Ф. Гальтон розробив спеціальний метод дослідження – генцалогічний. Суть його в дослідженні схожості між родичами різних поколінь

Об’єктом дослідження Ф.Гальтона було 997 англійців – відомих судіїв, державних дїячів, полководців, письменників, музикантів. Як з’ясувалося вони належать до 300 родин. Застосувавши методи математичної статистики, він стверджував, що пропорція великих людей до загального числа населення обмежена природою і може бути передбачена від покоління до покоління. Гальтон писаав, що на кожні 10 відомих людей, які взагалі мають видатних родичів, перепадає 3 або 4 видатних батька, 4 або 5 видатних братів і 5 або 6 видатних синів. За його розрахунками, перший ступінь обдарованості, що стоїть вище середнього рівня, має спостерігатися в однієї людини з 4 , а вже 7 в однієї з 43000.

Гальтон наводить і інші факти: в сім’ї скрипачів Банда нараховувалось 9 видатних музикантів, в сім’ї Моцарта – 5, в сім’ї Гайдна – 2.

В більшості випадків вивчення родословних видатних людей (якщо мова йде про дійсно видатних людей) свідчить не про біологічну спадковість, а про спадковість умов життя, тобто тих соціальних умов, які сприяють розвитку здібностей.

Очевидно, якщо в сім’ї всі живуть музикою, якшо весь склад життя наштовхує дитину на необхідність займатися музикою, якщо вищим досягненням кожного визнається музичність, то не приходиться дивуватися, що в цій родині виникають музичні таланти. Правда, приклад Бахів дає деякі основи передбачити і можливість певної спадковості музичних задатків. Очевидно, що якісь особливості будови і функціонування слухового аналізатора пероедавались по спадковості у членів цієї родини з роду в рід. Між іншим, Гальтон вказував,, що музичні задатки передавались у Бахів виключно по чоловічій лінії.

Прихильники першої точки зору, що здібності передаються по спадковості, наводять й інші приклади. Так, встановлено, що прабабка Л.М.Толстого – Ольга Трубецька, прабабка О.С.Пушкіна – Євдокія Трубецька були рідними сестрами. 5 визначних представників німецької культури – поет Шіллер і Гердерлін, філософи Шелінг і Гегель, а також фізик Макс Планс були родичами, у них був спільний предок – Йоган Кант, що жив у ХУ столітті.

Подібні факти не дозволяють розвести дію спадковості і середовища.

Не дивлячись на великий фактологічний матеріал, який зібрав Ф.Гальтон, доказових висновків зробити не вдалося, бо схожість поколінь за психологічними ознаками може пояснюватися не тільки їх генетичною передачею, але і соціальною наступністю (можливість одержання першокласної освіти, престиж інтелектуальних цінностей в сім’ї, духовна атмосфера і інш.).

Аналізуючи біографії видатних людей, Гальтон прийшов до висновку, що удосконалення людської природи можливе тільки шляхом виведення на основі законів спадковості раси особливо обдарованих: розумово і фізично сильних людей.

Ф.Гальтон висунув гіпотезу – “виростити високодаровиту расу людей через відповідні шлюби на протязі кількох поколінь”. Отже, мова ішла про те, щоб вирощувати інтелектуальних суперменів шляхом штучного відбору – так як виводять нові породи тварин.

Ф.Гальтон проголосив помилкову тезу про розумову неповноцінність негрів, про їх неповноцінний генофонд, й тим самим заклав основи расистської теорії, взятої пізніше на озброєння фашистами.

Створеній ним дисципліні, що покликана була вивчати умови і способи покращення людської породи, Ф.Гальтон дав назву “євгеніка”, створивши спеціальне товариство для її розвитку, яке існує в Англії і зараз. Послідовники Ф.Гальтона виступають під прапором неоєвгеніки і намагаються опиратися на досягнення сучасної генетики, генної інженерії і т.д.

Зараз точка зору про природжену і спадкову природу здібностей представлена в основному біологами (генетиками). Вона трактує процес формування і розвитку здібностей як процес реалізації “генетичної програми ” людини. Згідно цієї точки зору, здібності “закодовані”, “запрограмовані” в генах. Формування і розвиток здібностей – це процес дозрівання, визрівання (у відповідних умовах середовища) рис що визначається рівнем генного апарату.

Не дивлячись на всі застереження, ці погляди приводять до логічного висновку про те, що специфіка і рівень розвитку здібностей кожної людини визначені її генним потенціалом. Звідси недооцінка ролі навчання і виховання, впливу умов життя і діяльності, розробка ідей про можливість штучного “виведення” високообдарованих людей на основі методу трансплантації ядер кліток.

Хоч роль генетичних особливостей в розвитку здібностей ще не вияснена, можна думати, що гени визначають не здібності самі по собі, а лише задатки, а тому не можуть визначати розвиток здібностей.

Більш строгі факти дають дослідження з використанням близнецевого методу. Логіка цього методу досить проста. Близнюки бувають або монозиготні (однояйцеві), або дизиготні (двояйцеві) - ОБ і ДБ. При цьому ОБ мають ідентичий генотип, а ДБ – неідентичний. Члени цих пар повинні мати схоже середовище. В багатьох дослідженнях порівнювались між собою показники здібностей однояйцевих (монозиготних) близнят, і просто братів і сестер, так званих сібсів. Кореляція показників в середині монозиготних пар була дуже високою – 0,8 – 0,7, тоді ж як у парах сібсів були коефіцієнти порядка 0,4-0,5. Відмінності по К.І склали в ОБ – 9,2 бала, ДБ – 17,7.

Ці факти вказують на важливу (але не монопольну) роль генотипу в формуванні розумових здібностей.

На користь спадковості здібностей свідчать багаточисленні династії: театральні (наприклад, Садовські), циркові (Дурови), вчених (Якушкіни, Фортунатови і інш.). Але скоріше всього в більшості випадків варто говорити не про біологічну, а соціальну спадковість. Дитина йде по дорозі батьків не тільки через спадкову визначеність, а й тому, що з дитинства знає і любить цю професію.

Відкидаючи концепцію природженості здібностей, психологія відкидає перш за все фаталізм – уявлення про фатальну визначеність здібностей людини природними факторами.

Серйозна статистика не дає ніяких доказів спадковості здібностей. Можна назвати багато прикладів видатних людей, чиї діти і внуки не переймають спеціальних здібностей своїх батьків і не вибирають їх життєвої дороги.

В родинах Ньютона і Павлова не було вчених ні до них, ні після них. Великі поети, письменники теж одиноко підносяться в своїх поколіннях, не маючи подібних собі попередників і наступників. Це можна сказати про В.Шекспіра, О.С.Пушкіна, Л.М.Толстого, Т.Г.Шевченка, І.Я.Франка та інш. Видатних діячів людської культури.

Коли з освічених класів суспільства виходить більше видатних людей, то це тільки тому, що тут більше засобів для розвитку, а зовсім не тому, що природа скупіща щодо цього до людей нищих класів. І справді, біографії видатних людей у різних галузях науки, техніки, мистецтва й суспільного життя говорять про те, що багато з них вийшли з низів народу, і переборюючи важкі життєві перепони, досягли вершин творчості. Так Г.С.Костюк у статті про розвиток здібностей, наводить такі приклади. Син ткача-сукнаря Х.Колумб відкрив Америку, син ремісника Ф.Гойя став відомим іспанським живописцем і гравером, син бідного кравця М.Фарадей - великим фізиком, син водопровідника К.Гаусс – видатним математиком, син бідного чиновника М.Лобачевський – творцем неевклідової геометрії. Я.Коменський – основоположник педагогіки свого часу, реформатор школи вийшов із сім’ї мельника; І.Кант - великий німецький філософ, - із сім’ї ремісника лимаря, - Ж.Ж.Руссо – із сім’ї годинникаря. Кріпак І.І.Ползунов створив першу парову машину; дроворуб А.Лінкольн став президентом США. Тернисті шляхи пройшли кріпак Т.Г.Шевченко, кріпак В.А.Тропинін (знаменитий художник портретист), син коваля І.Я.Франко, син столяра-червонодеревця М.Горький та інш.

Отже, концепцію спадковості здібностей не можна визнати як таку, що пояснює факти прояву здібностей.

По суті, часто це “зручне” пояснення здібностей (як “дар природи”) звільняє від необхідності шукати причини поганої успішності учнів і шукати методи, способи їх ліквідації. Представники другої точки зору вважають, що особливості психіки цілком визначаються якістю виховання і навчання. Так, ще в ХVІІІ столітті, К.А.Гельвецій твердив, що всі люди від народження однакові і стають вони неоднаковими під впливом різних суспільних умов і виховання. Тому, робив він прогресивний висновок, треба змінювати ці умови і виховувати здібності людей, шляхом виховання можна сформувати навіть геніальність. Прихильники даного напрямку посилаються на випадки коли діти самих відсталих і примітивних племен, одержавши відповідне навчання, нічим не відрізнялися від освічених європейців. І тут же говорять про випадки соціальної ізоляції, що ведуть до дефіциту спілкування, особливо про так званих “дітей-мауглів” які переконливо свідчать про непоправимий рівень, навіть не можливості власне людського розвитку поза соціумом. Доказом беруться також факти масового розвитку деяких спеціальних здібностей в умовах певних культур. Приклад такого розвитку був виявлений в досліджені звуковисотного слуху, яке проводилось О.Н.Овчінніковою і Н.Б.Гіппенрейтер під керівництвом О.М.Леонтьєва.

Звуковисотний слух, чи сприймання висоти звуку, складає основу музичного слуху. Вчені виявили сильну недорозвиненість її приблизно в однієї третини російських досліджуваних. Як і треба було очікувати, ці люди виявилися в край не музикальними. Використання того ж методу до досліджуваних в’єтнамців дало протилежні результати: всі вони за показниками звуковисотного слуху виявилися в групі кращих.

За іншими тестами ці досліджувані також виявили 100% музикальності. Ці дивні відмінності находять пояснення в особливостях російської і в’єтнамської мов: перша відноситься до тембрових, друга – до тональних мов. У в’єтнамській мові висота звуку несе функцію смислорозрізнення, а в російській мові такої функції висоти мовних звуків немає. В російській, як і в усії європейських мовах, фонеми розрізняються за своїм тембром. В результаті всі в’єтнамці, оволодіваючи в ранньому дитинстві рідною мовою, одночасово розвивають музичний слух, чого немає в російських чи європейських дітей. Приклад цей вказує на фундаментальний вклад умов середовища і вправ у формування такої “класичної” здібності, якою завжди вважався музичний слух.

Кінцевим висновком цієї концепції є положення про те, що у кожної людини можна сформувати будь-які здібності. Дотримуючись даного погляду, американський вчений У.Ешбі твердить, що здібності визначаються перш за все тією програмою інтелектуальної діяльності, яка була сформована в людини в дитинстві. У відповідності зі своєю програмою одні люди розв’язують творчі задачі, а інші тільки – репродуктивні.

Другий фактор, який виділяє Ешбі, - це працездатність. Здібні ті, хто після тисячі невдалих спроб роблять 1001 спробу і приходять до відкриття; не здібний той, хто після другої спроби залишає задачу нерозв’язаною, підкреслює Ешбі.

В сучасний період прихильники цієї концепції в США створюють спеціальні центри “вирощування” обдарованих дітей. Так, у філадельфійському інституті найкращого використання людського потенціалу заняття з розумового розвитку дітей починають з 4-5 років, вважаючи, що дорога кожна хвилина і мозкові не треба давати відпочивати. Представники інституту навіюють батькам, що розумовий потенціал їх дітей не менший, ніж потенціал Леонардо да Вінчі, Шекспіра, Моцарта і Ейнштейна.

У 1979 році в Токіо відбувся Міжнародний симпозіум. “Починаючи з народження”. Виступив у перший день відкриття Масару Ібукка (засновник і голова Асоціації раннього розвитку, голова японського інституту виховання талантів. Він вважає, що генетичної обумовленості талантів не існує і звертає особливу увагу на розвиток кожної дитини з самого народження (його робота під назвою “Дитячий садок приходить дуже пізно”).

Проте життєві спостереження і спеціальні дослідження свідчать, що не можна заперечувати природних передумов здібностей. Не визнаючи природженості здібностей, психологія не заперечує природженості особливостей будови мозку, які можуть виявитися умовами успішного виконання певної діяльності.