Нормандське завоювання Англії
У боротьбі проти данців англосаксам допомагало герцогство Нормандія, що існувало на узбережжі Північної Франції. Воно було засноване 911 р. на землях, захоплених у Французького королівства норманським ватажком герцогом Ролланом. Нормани (французи називали їх нормандцями) прийняли християнство, засвоїли французьку мову і перетворили свої володіння у найсильніше герцогство на півночі Франції. У 1066 p., скориставшись смертю короля Англії, герцог Нормандії Вільгельм вирішив захопити англійський престол. Приводом до завоювання став заповіт англосакського короля, якому нормандський герцог доводився родичем. У ньому йшлося про те, що Вільгельм — спадкоємець англійського престолу. Восени 1066 р. велика армія герцога вторглася в Англію. 14 жовтня 1066 р. у битві під Гастінгсом Вільгельм розбив англійську армію, очолювану новим королем Гарольдом. Король загинув у бою. Армія нормандського герцога вступила в Лондон, де 25 грудня 1066 р. він був коронований на англійського короля Вільгельма І Завойовника (1066-1087). Після цього почався період підкорення Англії нормандцями. Англосакська знать і селяни підіймали проти нових загарбників повстання, які жорстоко придушувалися. Квітучі землі перетворювалися в пустелі. Більшість англосакської знаті у результаті цих повстань позбулася своїх володінь. Їх отримали французько-нормандські загарбники, а король Вільгельм став найбільшим землевласником у країні, водночас надаючи землі своїм прибічникам -— баронам. Король і барони вкрили всю Англію кам'яними замками. У самому Лондоні, на березі Темзи, було збудовано похмурий королівський замок Тауер, що став символом влади нових володарів країни.
Повстання чомпі і прихід до влади олігархії (кінець 14 — початок 15 століття)
Неподільне панування партії гвельфів у Флоренції в 1370-ті роках привело до серйозної політичної кризи: із-за протекціоністської політики папи римського і грабіжницьких набігів папських кондотьєрів на територію республіки в 1375 році вибухнула війна Флоренції з папою Григорієм XI (Війна восьми святих [9] 1375—1378 років). Хоча військові дії не відрізнялися жорстокістю і велися силами найманих загонів, війна спричинила величезні державні витрати, крупні збитки торгово-ремісничих кругів і моральну кризу. Після безславного завершення війни в 1378 році одне з ворогуючих угрупувань в партії гвельфів на чолі з родиною Альбіцці спробувало захопити владу в республіці і змінити конституцію. Це викликало у відповідь реакцію з боку пополанів: 18 червня 1378 року за закликом гонфалоньєра Сальвестро де Медічі у Флоренції спалахнув народний заколот, що вигнав лідерів партії гвельфів і передав владу молодшим цехам. Але вже в липні повстання підняли неорганізовані наймані робочі шерстяних майстерень — чомпі, які зажадали надання ним права на створення цехів і участь в уряді. Повсталим на чолі з Мікеле ді Ландо вдалося захопити владу у Флоренції і добитися організації трьох нових цехів: Тінторі (красильники), Фарсеттаї (кравці) і Чомпі (чесальники шерсти і інші підсобні робочі), які отримали право обирати три з дев'яти пріорів республіки. Це було кардинальною зміною всієї конституційної системи Флоренції і спробою включення низів в політичну еліту держави. Але 31 серпня 1378 року загони чомпі були розбиті, пополанами, що об'єдналися проти них. Цех Чомпі був скасований, проте інші два нові цехи збереглися. Влада перейшла до молодших цехів, які спробували провести реформи оподаткування і ліквідовувати фінансову кризу. Проте боротьба на два фронти (проти чомпі і партій гвельфів), невдача реформ і відсутність авторитетного лідера серед «худих пополанов» ослабили режим. У 1382 році у Флоренції спалахнув заколот магнатів, які усунули молодші цехи від влади, ліквідовували нові корпорації Тінторі і Фарсеттаї і відновили контроль старших цехів над державною адміністрацією республіки.
Повстання чомпі оголило глибокі соціальні і конституційні суперечності в республіці.
Штауфени (Гогенштауфени) — династія німецьких королів і імператорів «Священної Римської імперії» в 1138—1254 pp., у 1197—1268 pp. також королі Сицилійського королівства. Уперше з'явилися на історичній арені у другій половині XI ст., коли в 1079 р. імператор Генріх IV передав Фрідріху І Штауфену герцогство Швабське. Тоді ж Фрідріх взяв шлюб з єдиною дочкою Генріха IV, Агнесою. Імператор Генріх V підтвердив права старшого сина Фрідріха І, Фрідріха Одноокого, на Швабію, а молодшому, Конраду, подарував герцогство Франконське. Зі смертю бездітного Генріха V його спадщина перейшла до Штауфенів. Вибори, що відбулися у Майнці, не справдили надії Фрідріха Одноокого на престол — німецьким королем став Лотар III Саксонський (1125—1137), давній супротивник Генріха V. Обрання Лотара Саксонського королем спричинило війни між прихильниками Лотара і Штауфенами, у ході яких Конрада Штауфена в 1127 р. було проголошено німецьким і італійським королем. В Італії його коронував архієпископ Міланський, але в тому ж році Конрад був відлучений від церкви папою Гонорієм II. Зустрівшись з опором в Італії і усвідомивши слабкість своєї влади в Німеччині, Конрад був змушений виявити покірність Лотару III. Брати Штауфени супроводили імператора під час чергового італійського походу. Після смерті Лотара III в грудні 1137 р. основним конкурентом Конрада в боротьбі за корону став представник дому Вельфів герцог Баварський Генріх Гордий, зять покійного імператора. У політиці Штауфенів у XII — першій половині XIII ст. можна виділити два пріоритетних напрями — військові експедиції в Італію і участь у хрестових походах. Племінник Конрада III, Фрідріх І Барбаросса (імператор з 1155 р.), до якого через малоліття сина Конрада III перейшла німецька корона, здійснив 6 походів в Італію, розоривши в 1162 р. Мілан, але після поразки в битві під Леньяно (1176) відмовився від своїх домагань на Італію. Син Фрідріха, Генріх VI (1191—1197), успадкував Сицилійську корону і об'єднав під своєю владою «Священну Римську імперію» і Сицилійське королівство. За правління Генріха VI династія Штауфенів вступила в період розквіту своєї могутності. Незважаючи на те, що Генріху VI не вдалося добитися права на спадкову передачу корони, після його смерті імператором був визнаний його дворічний син Фрідріх II. У період малоліття Фрідріха II королівський престол займав молодший брат Генріха VI, герцог Швабський Філіпп (1198—1208), а після його вбивства корона перейшла до суперника Штауфенів — Отгона Брауншвейзького. Після досягнення повноліття Фрідріх II (1220—1250) намагався підкорити Італію. На відміну від батька і прадіда, які не досягай в хрестових походах істотних результатів, йому вдалося шляхом дипломатичних переговорів добитися переходу в 1229 р. Єрусалима, Вифлеема і Назарета під владу християн і затвердити за собою титул єрусалимського короля. Після смерті Фрідріха в 1250 р. починається період кризи династії Штауфенів. Після Фрідріха став правити його молодший син Конрад IV (1237—1254), який зустрів сильний опір і в Німеччині, і в Італії. Йому вдалося розбити бунтівників, але в 1254 р. він помер, не встигнувши скористатися плодами своєї перемоги. Сицилійське королівство перейшло в руки старшого з незаконнонароджених синів Фрідріха II — Манфреда, намісника Сицилії в правління Конрада IV. Манфред загинув у битві з Карлом Анжуйським, який вторгся в Сицилію в 1266 р. У 1268 р. останній законний представник роду Штауфенів — швабський герцог Конрадін — спробував відвоювати Сицилійське королівство, але був захоплений у полон і страчений за наказом Карла І Анжуйського.
Імператор Фрідріх I залишився в історії під ім’ям Барбаросса (Рудобородий), яке дали йому італійці. За його часів імперію стали називати Священною. Це, на думку імператора, повинно було підкреслити його незалежність від папи. Мовляв, його імперія освячена Богом, а не папою. Здійснюючи свій задум, Фрідріх I користувався тим, що папству було в той час не до нього. У Римі різні угруповання обрали одночасно кілька пап, кожен з яких уважав інших самозванцями. Проте, коли боротьба за папський престол завершилася, Рим знову висунув претензії на вищу владу у християнському світі. У 1157 р. представники папи за його ж дорученням оголосили, що Фрідріх отримав корону лише як “бенефіцій” від папи і повинен йому підкорятися. У відповідь Фрідріх I пішов війною на Італію. Він хотів не лише покарати папу, й під цим приводом підкорити заможні італійські міста. Фактично похід 1158 р. був завойовницьким. За допомогою величезної для тих часів 100-тисячної армії Італія була приєднана до володінь імператора. Одначе волелюбні мешканці міст не хотіли підкорятися Фрідріхові I. Для боротьби проти імператора вони об’єднались у союз 15 міст — Ломбардську лігу.Назву союзові дала місцевість Ломбардія, мешканці якої найболісніше відчули на собі діяльність імператора. У 1162 р. вони повстали проти Фрідріха I. У відповідь імператор спустошив головне ломбардське місто Мілан так, як не спустошували італійських міст варвари. Він зруйнував його стіни та будинки, наказав мешканцям у восьмиденний строк залишити місто. Центральний майдан, за давнім звичаєм, переорали плугом і посипали сіллю на знак того, що місто стане пустелею. Ватажків повстання стратили. Ломбардська ліга об’єднала сили італійських міст для боротьби проти імператора. 29 травня 1176 р. у битві під Леньяно війська Ломбардської ліги розбили армію Фрідріха I. Характерним було те, що з німецькими рицарями билась і перемогла їх армія, більшість якої становили ремісники міст Ломбардії. Після поразки імператор примирився з італійськими містами. Проте італійці змушені були визнати Фрідріха I своїм правителем.
Ганза
Особливою складовою імперії були імперські міста, що підкорялися лише імператорові. Відсутність сильної центральної влади в імперії зумовлювала розвиток міського самоуправління, але не захищала міста від зазіхань сусідніх князівств. Таке становище імперських міст спонукало їх до об’єднання з метою захисту своєї незалежності. Найбільшим союзом міст стала Ганза — об’єднання купецьких міст, що вели посередницьку торгівлю. Союз було започатковано 1241 р., коли міста Гамбург і Любек уклали між собою союзницький договір. Остаточно союз сформувався у 1356 р. До нього входило майже 80 міст Північної Німеччини, Прибалтики і нижньорейнських земель. Метою союзу було утримання монопольного права на торгівлю з Англією, Нідерландами, Скандинавськими державами і Руссю. Ганзейські факторії (торговельні поселення) розміщалися від Лондона до Новгорода.
Хоча Ганза не була політичним об’єднанням, вона відіграла величезну роль у політичному житті сусідніх держав. Вона вела війни, укладала союзи. Так, у 1367 р. Ганза в союзі зі Швецією і герцогством Мекленбурзьким вела війну проти Данії. Перемога у війні дала їй повний контроль над протоками з Північного в Балтійське море і право брати участь у виборі датського короля.
Будучи могутньою економічною і політичною силою, Ганза не являла собою якогось стрункого утворення, схожого на державу. Кожне місто, що входило до союзу, було повністю незалежним у внутрішньому житті. Єдиним загальним органом був з’їзд представників міст. Рішення, що ухвалювалися на з’їзді, були обов’язковими для всіх, а їх невиконання загрожувало відокремленням від союзу. У разі ведення війни кожне місто споряджало флот і армію для спільних дій.
Від кінця XV ст. Ганза почала занепадати. Це було зумовлено переміщенням головних торговельних шляхів до Атлантичного океану і зростанням морської могутності Нідерландів і Англії. Остаточного удару Ганзі було завдано в роки Тридцятилітньої війни в першій половині XVII ст., коли торгівля в Балтійському морі майже припинилася.
.Італійські міські республіки
Італія за часів Римської імперії була її центром і одним з найрозвинутіших її районів. У середні віки саме з Італії почалося відродження міського життя в Європі. Але постійне знаходження під владою іноземних завойовників (лангобарди, візантійці, франки, араби, нормани, німецькі імператори) зумовило те, що італійські міста вважали за краще жити самостійним життям. У ХІ-ХІІ ст. італійські міста поставали комунами. За формою правління міста-комуни у більшості своїй були республіками. У містах вирувало бурхливе політичне життя: різні угрупування боролися за владу. У ХІІ-ХІІІ ст. найвпливовішими були два угруповання – гвельфи і гібелліни. Гвельфами називали прихильників імператора, гіббелінами – пап римських. Проте у кожного міста були власні інтереси, які воно відстоювало будь-якими засобами. Найбільш могутнішими містами-держави були Флоренція, Венеція і Генуя. Флоренція за доби середньовіччя була одним із найбільш економічно розвинених міст Європи. Основу її багатства становили сукна, що виготовлялись у великих суконних майстернях. У середині XIV ст. таких майстерень налічувалося понад 200. Крім суконного виробництва, у Флоренції розвивалися виробництво шовкових тканин, обробка хутра та ювелірна справа. Також Флоренція була найбільшим центром торговельно-лихварських і банківських операцій. Знаходячись поряд із Римом, флорентійські банки стали обслуговувати фінансові операції римських пап по всій Європі. Свідченням фінансової могутності Флоренції став золотий флорентійський флорин, який широко використовувався в міжнародній торгівлі.
Міста-республіки Венеція і Генуя досягли найбільшої могутності в XIII – XV ст. Основним джерелом їхнього процвітання була посередницька торгівля в Середземному морі, що давала шалені прибутки. Генуя контролювала Західне Середземномор’я і Чорне море, Венеція — Східне Середземномор’я. Суперництво за контроль над важливими морськими шляхами призвело до збройного протистояння. У 1298 р. в морській битві біля Курцоле в Адріатичному морі генуезці завдали поразки венеціанцям і майже століття утримували першість на Середземному морі. Але після вирішальної битви 1380 р. біля Кйоджі, в якій венеціанці вщент розбили флот генуезців, рівновагу було відновлено.
Система управління в республіках, особливо у Венеції, була складною. Вона забезпечувала панування вузькому колу знаті. На чолі Венеціанської республіки був дож, якого обирали довічно. Але влада його була обмежена Великою радою — вищим законодавчим і контролюючим органом держави. Від кінця XIII ст. влада у Венеції зосередилась у вузькому колі найбагатших родин, прізвища яких було записано у спеціальну “Золоту книгу”. Для контролю за дожами і представниками знаті було створено спеціальні судові органи, що карали за спроби зміни державного устрою.
Для панування на торговельних шляхах республіці доводилося вести активну зовнішню політику, яка потребувала значних фінансових, воєнних і дипломатичних ресурсів. Для швидкого реагування на зміни в Європі, які могли вплинути на становище республіки, венеціанці першими почали розсилати спеціальних послів до дворів європейських монархів. Їхнім головним завданням було повідомлення про події, що відбуваються в тих державах, де вони знаходяться.
. Столітня війна
У XIV ст. на політичній арені Європи постали національні держави, що суперечило інтересам окремих феодалів. Одночасно втратило сенс створення універсальної держави під зверхністю імператора або папи римського. Двома найзначнішими національними королівствами в Західній Європі були Франція та Англія. Суперництво між ними вилилось у тривалий конфлікт, який дістав назву Столітньої війни (1337 – 1453 рр.). — це був перший збройний конфлікт європейського масштабу, в якому битви чергувалися з тривалими перемир’ями. У війні брали участь не тільки Франція та Англія, а й Шотландія, Кастилія, Арагон, Португалія, Анжу, Бургундія.
Одна з причин конфлікту крилась у феодальній системі правління. Англійські королі, будучи васалами французького короля, але маючи значні володіння у Франції, стояли на заваді створенню єдиної французької держави. Другою вагомою причиною війни стало суперництво між Англією та Францією через Фландрію. Французькі королі прагнули підкорити собі васальне, але по суті незалежне графство. Англія, маючи тісні економічні зв`язки, у свою чергу підтримувала боротьби фландрських міст проти французького короля.
Приводом до війни стала суперека щодо спадковості французького престолу. По смерті всіх трьох синів Філіппа IV королем Франції було проголошено його небожа Філіппа VI Довгого (1328 – 1350 рр.) з династії Валуа. Але англійський король за порадою фландрських міст заявив свої претензії на французький трон. Як рідний онук Філіпа IV він вважав, що має більше прав на престол Франції, ніж будь-хто з родини Валуа.
Щоби відхилити домагання англійського короля, французькі юристи спиралися на закони часів Хлодвіга — “Салічну правду”, де зазначалося, що землю не може успадковувати жінка. З цього вони робили висновок, що оскільки королівство — це земля, а мати Едуарда ІII, як донька Філіппа IV, не має права успадковувати землю, то вона й не може передати синові право на престол.
У 1337 р. французький король заявив, що забирає в англійського короля його володіння на південному заході Франції. У відповідь Едуард III оголосив війну.
Війна почалася з морських набігів французів та англійців на узбережжя одне одного. Нарешті, 1340 р. два флоти зійшлись у морській битві біля містечка Слейсе, розташованого в гирлі Шельди. Французький флот було повністю знищено. Після цієї битви англійці жартували: “Якби риби вміли говорити, вони розмовляли б французькою”.
З 1341 р. війна перемістилася на територію Франції. Воювали тоді довго, а великі битви були рідкістю. Лише в 1346 р. сталася перша серйозна баталія біля Кресі, в якій французьку армію було вщент розгромлено.
Англійці досягли перемоги завдяки своїй піхоті, озброєній луками, що стріляли на значні відстані швидко і дуже влучно. Ці піхотинці набиралися з англійських вільних селян-йоменів.
Французьке військо складалося переважно з рицарських загонів, які формувалися за принципом особистої відданості сузеренові. Кожен рицар, який йшов у бій, прагнув здобути славу і здійснити подвиг. Таке військо було некерованим, а сам бій перетворювався на серію герців. До того ж рицарське військо було нечисленним, позаяк спорядження одного рицаря, як уже зазначалося, коштувало дорого. Тому рицарське військо під час битви під Кресі розбилось об англійську піхоту, яка діяла в замкненому строю та була керованою.
Бій почали англійські лучники, які засипали стрілами атакуючих французьких арбалетників і кінноту. Не витримавши такого обстрілу, рицарі відступили. Контратака англійців довершила справу. У битві загинуло 1500 французьких рицарів і лише 3 англійські. Це був і ще один сигнал, який сповістив, що епоха рицарів добігала кінця.
По кількох роках війни англійський король перейшов до тактики загарбання важливих міст і здійснення рейдів у глиб території Франції з пограбуваннями і взяттям великої здобичі. Війна переросла у битви на виснаження.
Французький король Іоанн II Добрий вирішив покласти край рейдам Чорного принца (так називали сина Едуарда англійського короля за колір його обладунків). У 1356 р. 25-тисячне французьке військо наздогнало біля містечка Пуатьє 6-тисячний загін англійців. Маючи шанс перемогти, французи знову програли, а король потрапив у полон.
Принц Едуард ладен був віддати всю здобич і всі загарбані міста в обмін на те, щоби французи його пропустили. Але французький король зажадав, щоб той здався. Тоді англійці вишикувались у бойовий порядок, і приготувались до останнього бою.
Французи, пам’ятаючи про поразку під Кресі, спішили все військо і вишикувались у три лінії. Але рицарі не були пристосовані до битви в пішому строю, і коли перша лінія французів кинулась у бій, вона відразу була розбита англійцями. Друга лінія французів теж потрапила під зливу англійських стріл і почала відступати. Відступ переріс у паніку, що охопила й лінію, очолювану королем. Першими залишили поле бою найближчі до короля люди, в тому числі старший син короля дофін Карл — майбутній король Карл V Мудрий (1364 – 1380 рр.). Контратака англійців довершила справу. Поразка під Пуатьє поставила Францію на межу втрати державності.
За полоненого короля англійці зажадали величезний викуп — 3 млн золотих марок, майже три річні прибутки Франції. Дофін (наступник престолу) Карл, який правив країною, розумів, що без згоди підданих такі кошти не зібрати. Було скликано Генеральні штати. У відповідь на прохання грошей депутати, особливо представники третього стану, висунули вимогу засудити тих, хто винен у негараздах Франції, та встановити контроль з їхнього боку за збиранням і витрачанням податків. Спроба дофіна протидіяти реформам викликала повстання парижан у 1358 р. під керівництвом прево — голови міської адміністрації Парижа Етьєна Марселя. Повсталі захопили королівський палац і вбили кількох наближених Карла. Прево по суті став господарем Франції. Проте дофін зміг утекти, й у Франції стало два правителі. У політичну боротьбу втрутився родич французького короля король Наварри Карл Злий, який удавано підтримав Етьєна Марселя, маючи намір захопити французький трон. Ситуація в країні вкрай загострилася.
Весь тягар війни і негаразди лягли на плечі селян. Останньою краплею, що переповнила чашу їхнього терпіння, стала вимога до них здійснювати роботи з укріплення замків. У травні 1358 р. на північ від Парижа спалахнуло повстання, яке швидко поширилося на Північно-Східну Францію. Воно дістало назву жакерія (французькі сеньйори презирливо називали всіх селян жаками). Селяни нападали на замки, знищували записи повинностей, податкові документи, жорстоко розправлялися з сім’ями сеньйорів. Селяни звинувачували сеньйорів у зраді короля, який потрапив у полон. Повстанці не бачили різниці між англійськими і французькими феодалами. Сеньйори не відразу змогли впоратися з цим селянським рухом. Тільки після підступного вбивства керівників повстання було придушено. По деякім часі подібне повстання вибухнуло і в Англії (1381 р.).
Після всіх цих негараздів Франція з великими труднощами відновила свої сили. Дофін Карл хоч і був фізично слабким і боязливим, виявився неабияким державним діячем. Він спромігся 1360 р. укласти мир з Англією. За цим миром майже третина території Франції відходила під англійське управління, підтверджувалося зобов’язання виплати викупу за короля, зате — і це було головним — англійський король відмовився від претензій на французький престол. Після підписання миру Іоанна II під чесне слово відпустили до Франції. Та коли останній зрозумів, що викупу за нього не буде зібрано, він, дотримавши свого слова, повернувся до Англії, де незабаром помер. Дофін Карл, ставши королем, постарався виправдати дане йому прізвисько Мудрий. Хоча він і скасував рішення Генеральних штатів, та все ж таки впорядкував систему збирання податків, почав формування апарату управління, впорядкував і переозброїв армію, всіляко намагався навести в ній порядок. Наслідки розумних рішень не забарилися.
Після відновлення бойових дій у 1369 р. французька армія під командуванням талановитого полководця Дюдеклена майже повністю визволила територію Франції. У той час змінився характер війни: з війни між благородними рицарями, що воювали за славу, сеньйорів і дам, вона перетворилася на війну між державами і націями.
По смерті Карла V Мудрого ситуація у Франції знову загострилася. Його син Карл VI збожеволів і не міг управляти державою. Розгорілася боротьба за владу між двома угрупованнями, які намагалися посадити на французький престол свого представника. Одне — бургіньйони на чолі з герцогом Бургундським, інше — арманьяки (орлеанці) — на чолі з герцогом Орлеанським. Цією боротьбою вирішили скористатися англійці й відновили війну.
Восени 1415 р. англійська армія на чолі з королем Генріхом V висадилася в Нормандії та біля села Азенкур знову розгромила французів. Англійці вступили до Парижа. За мирним договором 1420 р. Франція та Англія ставали єдиним королівством. Здавалося, що війна скінчилась.
Король Генріх V проголошувався регентом і наступником французького престолу і взяв шлюб із донькою Карла VI. Син Карла VI — Карл позбавлявся права успадковувати престол. Але дофін не визнав договору і втік на південь Франції, де ще були його прихильники. Якраз тоді померли Генріх V і Карл VI. Знову спалахнула війна. Перешкодою на шляху англійців для повного підкорення країни стала фортеця Орлеан, яку вони взяли в облогу 1428 р. Хоча захисників фортеці було значно більше, ніж англійців, вони мало вірили в перемогу.
д`Арк. Завершення Столітньої війни
У березні 1429 р. до двору дофіна Карла, проголошеного Карлом VII, прибула по-чоловічому вбрана дівчина і сказала, що вона — селянка з села Домремі в Лотарингії, що звати її Жанна, а прийшла вона, щоби визволити Орлеан, вигнати англійців із Франції та коронувати дофіна. Про це їй повідомили архангел Михаїл, святі Катерина і Маргарита, що з’являлись їй у видіннях. Жанну допустили до армії. У рицарському вбранні, з королівським прапором у руках вона стала символом майбутньої перемоги. Армія і Франція повірили в диво. У Жанні бачили знаряддя Бога, а Бог не може допомагати неправому ділу. Значить із Францією Бог. Патріотичне піднесення охопило країну. Під прапори Карла почали сходитися ті, хто бажав урятувати Францію.
Тим часом Жанна на чолі армії насправді вчинила диво. За 17 днів французька армія зняла облогу з Орлеана і здійснила рейд до Реймса — міста, де відбувалася коронація французьких королів. Коронація Карла в Реймсі перетворила дофіна в очах французів у “законного” короля. А боротьба за короля у свідомості тодішніх людей — це боротьба за країну.
Після коронації Карл VII з насторогою і підозрою ставився до зростаючої популярності “Орлеанської діви”, боячись, що вона може затьмарити його. Король та його оточення намагалися якось її усунути. Жанні доручали незначні, але ризиковані воєнні операції; під час однієї з них (оборони міста Комп’єнь) вона потрапила в полон до бургундців, що були союзниками англійців. Карл VII нічого не зробив, щоби врятувати Жанну. Вона постала перед англійським судом, на якому судді намагалися довести, що Жанна відьма і єретичка, а тому коронація Карла не мала законної сили. На всі звинувачення Жанна відповідала мужньо й дотепно. Її спалили на площі в Руані як відьму, а попіл викинули у воду.
Хоча Жанна й загинула, справа, почата нею, мала позитивний вислід. У 1436 р. Карл VII вступив до Парижа, а до 1453 р. всю територію Франції, крім міста Кале, було визволено від англійців. Столітня війна скінчилася, хоч і не було підписано ніякого миру.
Карл VII, щоб остаточно вирішити питання зі звинуваченням у тому, що його на престол звела єретичка і відьма, організував процес, який переглянув справу Жанни. Під час перегляду з Жанни було знято всі звинувачення; її було виправдано посмертно.
Столітня війна мала далекосяжні наслідки. Крім розорення країни і значних людських втрат (50% населення), головний з них — це об’єднання Франції та створення сильної централізованої держави. Єдина армія та єдиний податок стали її головними ознаками. Так, якщо раніше рицар йшов на війну тому, що був пов’язаний з сенйором клятвою вірності, то солдат — із обов’язку перед державою. Раніше побори на загальнодержавні потреби відбувалися за згодою тих, хто платив; тепер податки належало платити за підданство, і ніхто згоди вже не питав. Отже, Франція вийшла з війни зовсім іншою державою, що й визначило її подальшу долю.