4. Перемоги і поразки Філіппа IV Красивого
Філіпп IV Красивий (1284 – 1314 рр.), онук Людовіка IX, став четвертим видатним представником династії Капетінгів, за якого завершилося об’єднання Франції.
Відтак королівський домен на початку XІV ст. охопив 3/4 земель королівства. Під владою англійців залишалася лише вузька смуга території на узбережжі Біскайської затоки.
Філіпп IV розгорнув тривалу боротьбу за приєднання Фландрії, головного центру вовняного виробництва у Європі. У битві під Куртре 11 липня 1302 р. французькі рицарі зазнали нищівної поразки від ополчення ремісників і селян Фландрії. Незважаючи на цю поразку, Філіпп IV все таки приєднав до своїх володінь частину Західної Фландрії.
Значні видатки на війну у Фландрії та величезне марнотратство королівського двору призвели до повної фінансової руїни. Для поповнення своєї скарбниці Філіпп IV не гребував нічим. Він позичав гроші у місті та не повертав їх; виганяв із країни євреїв, ломбардських банкірів, конфісковуючи при цьому їхні гроші, а потім знову брав із них гроші за повернення до країни; за його наказом псували монету (зменшували в ній кількість золота), що руйнувало торгівлю, але збагачувало короля; у королівських маєтках селян примушували викуповувати свою свободу. Філіпп IV у пошуках джерел поповнення скарбниці не міг оминути своєю “увагою” і католицьку церкву. Він став вимагати від духовенства сплати королю постійного податку. Проти короля виступив римський папа Боніфацій VIII, який категорично заборонив духівництву сплачувати податки. Однак часи змінилися. У відповідь на втручання папи Філіпп IV зібрав у 1302 р. представників трьох станів королівства — духовенства, дворян і міщан на Генеральні штати і запропонував їм розглянути його суперечку з папою. Таке зібрання було скликано вперше в історії країни.
Зібрані вперше Філіппом IV Генеральні штати одностайно висловилися проти втручання папи у внутрішні справи королівства.
Спираючись на підтримку своєї політики більшості населення країни, Філіпп IV розпочав переможну боротьбу проти Боніфація VIII. Під тиском Філіппа IV новим папою було обрано французького архієпископа Климента V. За наполяганням Філіппа IV новий римський папа переніс свою резиденцію до міста Авіньйон у Франції. Ця подія розпочала 70-річний період (1309 – 1378 рр.) авіньйонського полону пап, які опинилися під контролем французьких королів.
Другий раз скористався підтримкою Генеральних штатів Філіпп IV у 1308 р., коли вирішив прибрати до своїх рук величезні багатства ордену тамплієрів.
Орден тамплієрів перебував під особливою опікою римських пап. У XIII ст. позичали гроші збіднілим королям і таким чином впливали на європейську політику. Саме тамплієри, до речі, першими започаткували ведення бухгалтерських документів і використання банківських чеків. Заборгував тамплієрам і Філіпп IV. Не маючи чим розрахуватися, він вирішив схитрувати і попросив прийняти його до ордену. Великий магістр ордену тамплієрів Жан де Моле відмовив, зрозумівши, що король хоче згодом очолити орден і привласнити його багатства. У 1307 р. за рішенням Філіппа IV в один день, таємно, було заарештовано всіх тамплієрів Франції разом із великим магістром. Їх звинуватили у чаклунстві та служінні дияволу.
Сім років тривало слідство. Тамплієрів було визнано винними, орден розпущено, більшу частину їхнього майна отримав король. Однак Філіппа IV чекало велике розчарування: більшість скарбів ордену таємничо зникла.
Великого магістра Жана де Моле 18 березня 1314 р. спалили на повільному багатті. Через два тижні прокляття почало збуватися. Першим помер Климент VI. Восени — король Філіпп IV. Пізніше померли і всі чотири дорослі сини Філіппа, а королівський престол перейшов через 14 років до побічної гілки Капетингів — династії Валуа.
Основні напрямки політичного розвитку Англії в XIII в. Політичний розвиток Англії в XIII в., але мері зміцнення внутрішніх економічних зв'язків, ішло в напрямку подальшої централізації феодальної держави. У ній тією чи іншою мірою був зацікавлений клас феодалів у цілому — щоб тримати в покорі експлуатовані маси, а також лицарство, міський стан і верхівка вільного селянства — для приборкання баронської вольниці. Процес централізації держави, що відбувався в атмосфері загострення класової боротьби в селі, соціальних конфліктів у містах і протиріч у середовищі самих феодалів, супроводжувався тривалою політичною боротьбою, яка іноді приводила до збройних конфліктів. Перший етап політичної боротьби XIII в. падає на час правління короля Іоанна, прозваного Безземельним (1199-1216), — молодшого сина Генріха II. Іоанн використовував успадкований їм від батька сильний державний апарат для натиску на всі верстви населення. Довільними конфіскаціями земель, арештами й стратами неугодних йому магнатів, постійними порушеннями феодальних звичаїв він порушив проти себе опозицію баронів. Дратували їх також занадто часті й надмірні вимоги субсидій і «щитових грошей» у зв'язку з невдалими війнами Іоанна у Франції, у яких вони зовсім не були зацікавлені. Баронів підтримувала церква, незадоволена втручанням короля в церковні вибори і його нескінченними поборами. Лише невелика частина великих феодалів, близьких до королівського двору, що й перебували в особливо привілейованім положенні, була на його стороні. На відміну від усіх попередніх зіткнень короля з баронами в таборі останніх виявилися цього разу й ті верстви населення, які раніше завжди підтримували короля проти баронів, — лицарство й городяни. До підтримки баронів їх спонукали сваволю королівської адміністрації й нескінченні побори, особливо з міст. Невдала зовнішня політика Іоанна ще більш підсилила загальне невдоволення. У війні 1202- 1204 рр. французький король Пилип II Август захопив ряд володінь Іоанна у Франції: Нормандію, Анжу, Мэн, Турень, частина Пуату. Поразка Іоанна і його союзників у битвах під Ларош- Про-Муане й Бувине поклало кінець його спробам повернути ці землі. Ще до цього (в 1207 г.) Іоанн вступив у тривалий конфлікт із татом Інокентієм III через те, що той без згоди короля призначив архієпископом Кентерберийским Стефана Ленгтона. В 1212 г. тато видав буллу про позбавлення Іоанна престолу й передав права на англійську корону французькому королеві Пилипу II. Побоюючись повстань своїх підданих, Іоанн в 1213 г. капітулював перед татом, визнав себе його васалом і зобов'язався щорічно виплачувати татові 1000 марок сріблом. Цей ганебний акт ще більше підсилив опозицію. Навесні 1215 г. барони за підтримки лицарства й городян почали війну проти короля. Лондонці відкрили їм ворота столиці. Король був змушено підкоритися вимогам повсталих баронів і 15 червня 1215 г. підписав так звану Велику хартію вільностей.
Велика хартія вольностей 1215 року була прийнята в результаті виступу баронів при участі лицарства і городян проти короля Іоанна безземельними. Офіційно в Англії цей документ вважається першим конституційним актом. Більшість статей Хартії стосується васальної-них відносин короля і баронів і прагне обмежити свавілля короля у використанні його сеньоріальних прав, пов'язаних із земельними володіннями. Ці статті регламентують порядок опіки, одержання рельєфу, стягнення боргу і т.п. (ст. 2-11 та ін.) Разом з тим серед чисто "баронскіх" статей Хартії виділяються такі, які мали загальнополітичний характер. Найбільш відверто політичні претензії баронства виражені в ст. 61. У ній простежується прагнення до створення баронской олигархии шляхом заснування комітету з 25 баронів з контрольними функціями в відношенні короля. Статті 21 і 34 були направлені на ослаблення судових прерогатив корони. Стаття 21 передбачала підсудність графів і баронів суду "рівних", вилучаючи їх з-під дії королівських судів за участю присяжних. Стаття 34 забороняла застосування одного з видів судових наказів (наказу про негайне поновлення позивача у правах або явку відповідача в королівський суд), тим самим, обмежуючи втручання короля в суперечки великих феодалів з їх васали з приводу вільних держаних. Це мотивувалося в Хартії турботою про збереження у "вільних людей" їх судових Курій. Однак термін "вільна людина" тут явно вживається з метою маскування чисто баронского вимоги. Адже в умовах Англії XIII в. власниками судової курії могли бути тільки деякі великі іммуністи. Набагато більш скромне місце займають статті, що відображають інтереси інших учасників конфлікту. Інтереси лицарства в найбільш загальному вигляді виражені в ст. 16 і 60, де говориться про несення за лицарський лен тільки покладену служби і про те, що положення Хартії, що стосуються взаємовідносин короля з його васали, відносяться і до відносин баронів з їх васали. Дуже скупо йдеться в Хартії про права городян і купців. Стаття 13 підтверджує за містами давні вольности і звичаї, ст. 41 дозволяє всім купцям вільний і безпечне пересування та торгівлю без стягнення з них незаконних мит. Таким чином, Велика хартія відбила співвідношення соціально-політичних сил в Англії початку XIII в., І перш за все компроміс короля і баронів. Політичні статті Хартії свідчать про те, що барони прагнули зберегти частину своїх імунітету і привілеїв, поставивши здійснення окремих прерогатив центральної влади під свій контроль або обмеживши їх використання в отношении феодальної верхівки. Доля Хартії чітко продемонструвала безперспективність баронскіх претензій і незворотність процесу державної централізації Англії. Через кілька місяців після закінчення конфлікту Іван безземельних, спираючись на підтримку папи, відмовився від дотримання Хартії. Надалі королі неодноразово підтверджували Хартію (1216, 1217, 1225, 1297 роки), однак з неї було вилучено понад 20 статей, у тому числі 12, 14 і 61-я. З політичних інститутів, передбачених "баронскімі" статтями Хартії, більш-менш утвердився Великий рада королівства, який мав дорадчі функції і складався з великих феодальних магнатів. У середині XIII в. він часто іменувався "парламентом". Однак такий "парламент" не був ні становий, ні представницьким установою.
Заснування англійського парламенту
Новим королем Англії барони визнали малолітнього сина Іоанна — Генріха ІІІ (1216 – 1272 рр.). Слабкий та безхарактерний Генріх ІІІ завжди перебував під чиїмось впливом: попервах неповнолітнім королем керували барони, а після одруження він потрапив під вплив родичів своєї дружини-француженки. Він роздавав іноземцям посади і землі, викликаючи цим обурення англійських баронів. Міщани, рицарі, вільні селяни також були невдоволені засиллям королівських чиновників і суддів. Навесні 1258 р. король зажадав від баронів, попри неврожай і голод у країні, третину їхніх доходів на авантюру із завоювання Сицилійського королівства. Тоді барони категорично відмовили королю у грошах і зібрали “скажену раду”, яка, по суті, перебрала владу. Але панування баронів не влаштовувало інші прошарки населення. Рицарі, міщани і селяни почали виступати проти баронів. Англію охопила громадянська війна — це війна між громадянами однієї держави, які дотримуються діаметрально протилежних поглядів, яких неможливо примирити. На бік невдоволених пануванням ради перейшла і частина баронів. Очолив рицарів, міщан і баронів, які продовжили боротьбу проти короля і ради, Сімон де Монфор, граф лестерський. Навесні 1264 р. він розбив королівську армію, захопив у полон Генріха ІІІ та його старшого сина Едуарда. На деякий час він став правителем країни — лордом-протектором. 20 січня 1265 р. у Вестмінстері Сімон де Монфор вперше зібрав раду, на яку, окрім представників вищої духовної та світської знаті, запросив по два рицарі від кожного графства і двох міщан від кожного великого міста. Рицарів обирали всі вільні платники податків графства, а міщан — органи самоуправління міст. Ця рада дістала назву “парламент” (від франц. parler — говорити). Так, уперше в середньовічній Західній Європі виник станово-представницький орган влади (Генеральні штати у Франції виникли 1302 р.).Перемога над королем не припинила громадянської війни: вона, навпаки, спалахнула з новою силою. Селяни громили маєтки прибічників короля, відмовлялися працювати на баронів. Налякана розгортанням війни більшість баронів перейшла на бік принца Едуарда, який, після втечі з полону, став організатором сил короля. Військо Монфора було розбито, він загинув у бою. Владу короля Генріха ІІІ було відновлено. Однак за роки громадянської війни і король, і барони переконались у необхідності зважати на інтереси інших верств населення. Тому головним наслідком громадянської війни стало виникнення в Англії станово-представницького органу — парламенту.Остаточно сформувався парламент у роки правління Едуарда І (1272 – 1307 рр.). За своєю структуроюанглійський парламент відрізнявся від французьких Генеральних штатів. У другій половині XIII – на початку XIV ст. в основному сформувалися основні права англійського парламенту. З 1295 р. парламент в Англії став збиратися систематично. Парламент мав право затверджувати податки і видавати закони. У 1343 р. англійський парламент розділився на дві палати. Верхня палата називалася палатою лордів і складалася з духовних лордів (архієпископів, єпископів та абатів) і світських лордів — баронів. До нижньої палати — палати громад — входили рицарі від графств і міщани. Вільні селяни та бідні міщани у парламенті представлені не були, а залежним селянам взагалі було заборонено брати участь у виборах. Англійський парламент мав більший вплив на державне життя, ніж Генеральні штати у Франції. Він став тим органом, де висловлювалися погляди представників різних верств населення, а також місцем мирного узгодження різних конфліктів, що виникали у країні.
Отже, у XIII – XIV ст. в Англії сформувалася централізована держава у вигляді станової монархії.
повстанням у 1381 р. під керівництвом Уота Тайлера.
Селяни були обурені новим податком, який вводився для продовження війни проти Франції. Заворушення охопило майже половину Англії. На чолі його став Уот Тайлер. У 1381 р. повсталі вступили до Лондона. Вони, вірячи в “доброго короля”, прагнули розказати йому про утиски з боку сеньйорів і передати свої вимоги. Молодий король Річард II виграв час, майстерно зігравши роль захисника простого люду. Під час чергових переговорів Уота Тайлера було вбито. Селяни, втративши ватажка, були в розпачі, а королівські загони роз’їхалися країною, караючи учасників повстання.
Соціальні виступи були наслідком тих соціальних змін, що охопили англійське суспільство. Традиційний становий поділ на феодалів, духівництво і селянство не відповідав реаліям часу. З’являлись і збільшувались нові прошарки: ремісники, торговці, купці та ін. Та й самі феодали вже не були схожі на своїх попередників. Їх більше непокоїли проблеми землі й прибутків, аніж слави і війни. Рицарська честь відходила в минуле. Такі зміни в англійському суспільстві, особливо у вищих прошарках, призвели до війни, яка в історії дістала назву Червоної та Білої троянди.
Цехи
Середньовічні міста розвивалися насамперед як центри зосередження ремісничого виробництва. На відміну від селян, ремісники працювали для задоволення потреб ринку, виготовляючи продукцію на продаж. Виробництво товарів розташовувалося в майстерні, на першому поверсі помешкання ремісника. Все виготовлялося вручну, за допомогою простих знарядь праці, одним майстром від початку і до кінця. Зазвичай майстерня правила за крамницю, де ремісник продавав вироблені ним речі, будучи, таким чином, і основним робітником, і власником.
Обмеженість ринку збуту товарів ремісничого виробництва примушувала майстрів до пошуку способу виживання. Одним із них став розподіл ринку й усунення конкуренції. Благополуччя ремісника залежало від багатьох обставин. Будучи дрібним виробником, ремісник міг виготовити лише стільки товару, скільки дозволяли його фізичні та інтелектуальні здібності. Але будь-які негаразди: хвороба, помилка, відсутність потрібної сировини та ін. могли призвести до втрати замовника, а відповідно і засобів до існування.
Для вирішення деяких основних проблем вони почали об’єднувати свої зусилля, організовуючи цехи —
Цехи (нім. однина Zunft, Zeche) — у містах феодального суспільства організації ремісників, які були економічно самостійними виробниками. Найбільш розвинені форми організації міських ремісників склалися в країнах Західної Європи, де населення середньовічних міст добилося широких прав самоврядування. Завойовані городянами права полегшили як об'єднання ремісників в цехи, так і розвиток цехів, що вже склалися. Цехи з'явилися у Франції, Німеччині, Англії в XI—XII ст. (в Італії, можливо, ще раніше) і досягай повного розвитку в ХНІ—XIV ст. У цей час у більшості міст Західної Європи ремісники різних спеціальностей об'єдналися в цехи (виникли цехи ткачів, сукноробів, красильників суконь, чоботарів, шкіряників, ремісників, що виготовляли різні вироби з металу, теслярів, пекарів, м'ясників і т. д.). Утворення цехів було пов'язано з характерною для західноєвропейського феодального суспільства тенденцією до корпоративної відособленості окремих соціальних груп. У цехи організовувалися не тільки ремісники, але й інші верстви міського населення: роздрібні торговці різних спеціальностей, рибаки, садівники, лікарі, музиканти тощо; в особливі корпорації, близькі до цехів, об'єднувалося і купецтво. Повноправними членами цехів були тільки ремісники, що самостійно вели своє господарство (майстри). Вони були власниками знарядь праці, ремісничої майстерні, в якій працювали разом з робітниками (підмайстрами) і учнями. Щоб стати майстром, треба було не тільки володіти певними матеріальними ресурсами (щоб відкрити власну майстерню), але і пройти стаж учнівства (від 2—3 до 7 і навіть більше років) і деякий час пропрацювати підмайстром". Ремісники (майстри), що об'єдналися в цехи, домагалися права самим вирішувати свої внутрішні справи під загальним наглядом міської влади. Органами управління в цехах були збори майстрів і особливі посадові особи, які обиралися членами цехів. Як і інші середньовічні корпорації, цехи впливали на всі сфери життя своїх працівників: спостерігали за дотриманням ремісниками певних правил поведінки, організовували взаємодопомогу і спільні свята, були осередками міського ополчення, виступали спільно в релігійних процесіях і т. д. Кожний цех мав свою емблему із зображенням знарядь праці, цехову печатку, касу.
Історіографія. .
Робер де Кларі. Хроніка «Завоювання Константинополя» Робера де Кларі, створена на початку 13века, поряд з однойменним твором Жоффруа Віллардуен належить до числа першорядної важливості джерел з історії захоплення Константинополя лицарями-хрестоносцями в 1203-1204годах. Разом з тим вона являє собою чудовий пам'ятник історичної думки феодальної епохи. На жаль, він не міг похвалитися фактографічної добротністю, хронологічної і логічної впорядкованістю своєї розповіді. Хоча він прагнув дотримуватися історичної канви у викладі перебігу подій, але, будучи простим французьким лицарем, Робер де Кларі не знав прихованої, закулісної сторони походу і лише з чуток був обізнаний про його передісторії, а тим більше про історію Візантії і державах хрестоносців на Сході.
Жоффруа де Віллардуен. Він був знатним сеньйором, одним з ватажків хрестоносного воїнства, які брали участь майже у всіх дипломатичних акціях та перипетії походу. У своєму «Завоювання Константинополя» маршал Шампані викладає офіціозну версію подій, покликану уявити в найбільш вигідному світлі вкрай непорядні вчинки і самих «воїнів божих» і особливо їх ватажків. Напівофіційний історіограф походу, маршал Шампані нехтує життєвими подробицями розповідаємо, підміняючи їх діловим викладом істотного, що перемежовуються риторикою.
Заборів Михайло Абрамович. Його наукові роботи проводилися в 60 роки 20го сторіччя. У 1956 році була видана його книга «Хрестові походи». Особливу увагу він приділяє у своїх наукових працях саме 4 хрестового походу. У причинах походів він бачить не боротьбу за «труну Господній», а звичайні грабіжницькі потреби феодалів Західної Європи. Він досить різко критикує хроніки де Кларі і Віллардуен. Першого хроніста він критикує за необізнаність, а другого - за небезпрістрастность. На жаль, на дослідження Заборова велике справила марксистсько-ленінська ідеологія, що в свою чергу відбилося недостатньою об'єктивністю, яка просто необхідна при вивченні цієї проблеми.
Е. Лавісс і А. Рамбо. В 1914р. була видана книга «Епоха хрестових походів» під редакцією Е. Лависса і А. Рамбо. 4му хрестового походу вони приділяють дуже мало уваги (всього три сторінки). У їх творі дається тільки короткий опис подій, про створення Латинської Імперії навіть не згадується.
А.А. Васильєв. Його твір «Історія Візантійської імперії» було видано в 1923р., А друге повне видання було написано вже в еміграції. Цілком може бути, що саме це вплинуло на його об'єктивність. Він розглядає 4 хрестовий похід і як духовний порив хрестоносців, і як гонитву за наживою. Але все - ж автор відзначає переважання матеріальних інтересів над духовно-релігійними мотивами. Васильєв дуже барвисто описує хрестовий похід, але в той же час вельми скрупульозно відображає факти і події.
Успенський Федір Іванович. Його дослідження були опубліковані на початку 20 століття. Одне з опублікованих досліджень - «Історія хрестових походів» дуже чітко відображає причини та істинну суть походів. Його роботи відрізняються науковістю і об'єктивністю. У своїх дослідженнях він намагається виявити справжні причини завоювання Константинополя.
Причини: 1. прагнення феодалів Європи здобути нові території; 2. прагнення селян здобути свободу і землю; 3. дрібні рицарі хотіли за допомогою зброї отримати землі і гроші; 4. купці намагались встановити нові торгові зв’язки зі сходом; 5. прагнення папи римського розширити вплив і доходи католицької церкви.
Хрестові походи (1096—1270)— походи на Близький Схід (у Сирію, Палестину, Північну Африку), організовані західноєвропейськими феодами і католицькою церквою під гаслом боротьби проти «невірних» (мусульман), звільнення Гробу Господнього і святої землі (Палестини). 1-й Хрестовий похід (1096—1099) завершився захопленням хрестоносцями в сельджуків Єрусалима й утворенням Єрусалимського королівства. 2-й (1147—1149 pp., причиною стало взяття в 1144 р. сельджуками Едесси) і 3-й (1189—1192 pp., викликаний завоюванням у 1187 р. Єрусалима Салах-ад-Діном) Хрестові походи були безрезультатними. 4-й Хрестовий похід (1202—1204), організований за ініціативою римського папи Іннокентія III, був направлений (головним чином зусиллями венеціанського купецтва) проти Візантії і завершився взяттям Константинополя; після цього на території Візантії була створена Латинська імперія (1204— 1261). Останні п- 5-й (1217-1221)захоплення хрестоносцями фортеці дамієтті, 6-й (1228-1229)хрестоносці змісили султанапідписати договір про перехід єрусалима хрестоносцям, 7-й (1248— 1254) спроба хрестоносців закріпитись упн. Африці-невдача, 8-й (1270) спроба хрестоносців закріпитись упн.. З переходом до мусульман Акри (1291) хрестоносці повністю втратили свої володіння на Сході.