Землеробський закон

- збірник норм візант. права, що регламентував правові відносини на селі; пам'ятка права. Більшість дослідників вважає, що збірник складено в 7—8 ст. (з численних рукописів, які збереглися, найдавніший датується 11 ст.).

Відображена в ньому візант. громада складалася з вільних багатих і бідних селян-господарів та вільних орендарів сел. і громад, земель. Закон регулював майнові та сімейні відносини в сел. громаді. Порівняно з нормами рим. права принцип приват. власності в «3. з.» послаблений. Так, він встановлював надто м'які покарання за порушення права власності: якщо, напр., селянин виорював і засівав чуже поле, то він тільки позбавлявся врожаю (ст. 2). «3. з.» передбачав відповідальність за крадіжку зерна, лісових плодів, потраву посівів, крадіжку і винищування свійських тварин тощо. Система покарань «3. з.» включала грош. штрафи. Той, хто кидав вогонь у клуню або стіг, підлягав спаленню (ст. 64). Застосовувалися і такі покарання, як шмагання батогом і осліплення. Раб вважався юридично безправною особою. Так, за крадіжку, яку скоїв раб, матеріальну відповідальність ніс його господар. Тільки у винятково тяжких випадках передбачалося покарання для рабів у вигляді лютої смерті на «фурке» — особливому знарядді катування. Серед вільних членів візант. громади існували майнові градації. «3. з.» містить норми, які регулювали обмін землі, різні форми оренди, заставу зем. ділянок, найм тощо.

Становище слов‘ян-переселенців охарактеризоване у “Землеробському законі”, сформульованому у VІІІ ст., але такому, що відбиває реалії ще VІІ ст. Селяни мали ділянки – поле, виноградник, сад у власності. Але їх назви – пайка, жереб – свідчать про вплив общини. Закон передбачав і переділ земель, якщо перший поділ був проведений неправильно.    Після збору врожаю поля могли перетворюватись на вільне пасовище. Були й безземельні селяни-апори, що орендували землі з половини урожаю, а деякі орендарі платили власникам десятину врожаю – мортити. Можливо, це колишні власники земельних ділянок. Були й наймити – містоти або містії.    “Землеробський закон” свідчив про певне розшарування общини, про залежність, що вже виникла. Поширена версія про слов”янське походження цього документу. Слов‘яни дали Візантії масу вільного селянства, на базі якого могли розвиватись феодальні відносини. Тому Візантія забезпечувала себе зерном та іншими продуктами.    Слов”яни склали і основу війська для боротьби проти арабського халіфату, що став головним ворогом Візантії.

Іконоборство — релігійний рух у Візантії в VIII — першій половині IX ст., який відкидав вшанування ікон як ідолопоклонство, спираючись на старозавітні заповіді («не роби собі кумира і ніякого зображення того, що на небі вгорі... не поклоняйся їм і не служи їм»). Розрізнюють два періоди іконоборства. Перший (726—787) пов'язаний з релігійною політикою імператорів Ісаврійської династії Лева III (717— 740) і Константина V (740—775), що зводилася до догматичного спростування вшанування ікон та їх масового знищення. Першою іконоборчою акцією влади признається видалення надвратної ікони Христа Халкитіса, що знаходилася перед входом у Великий імператорський палац (бл. 726—730). Тоді ж був виданий едикт Лева III проти вшанування ікон. У 754 р. Константин V добився соборного засудження іконовшанування, що призвело до падіння авторитету та ізоляції Константинопольської кафедри в християнському світі. Відмова від рішень іконоборчого собору стала можливою лише зі зміною позиції влади. VII Всесвітній (Другий Нікейський) собор, скликаний імператрицею Іриною в 787 p., відновив і догматично обґрунтував вшанування ікон. Відновлене в 815—842 pp. іконоборство мало більш поверховий характер. Його ініціатором виступив імператор Лев V (813—820), чия іконоборча політика була головним засобом відновлення повної державної супремстії (переваги) в церковних питаннях (тобто верховенства в розв'язанні церковних питань). Цієї ж політики дотримувалися імператори Аморійської династії Михаїл II і Феофіл; зі смертю останнього в 842 р. іконоборство втратило підтримку влади і в наступному році вшанування ікон було відновлено (843). Боротьба проти іконоборства породила значну кількість новомучеників, переважно ченців. їх духовними лідерами були студийський ігумен св. Феодор Студит і православні патріархиіконовшанувальники святі Тарасій і Никифор, які займали столичну кафедру в 784—815 pp. Учення на захист вшанування ікон, що покладено в основу канонів VII Всесвітнього собору, було розроблено Іоанном Дамаскіним. Урочисте відновлення в 843 р. іконовшанування святкується Східною церквою в першу неділю Великого посту («Торжество Православ'я»)

МАКЕДОНСЬКЕ ВІДРОДЖЕННЯ

Епоха правління імператорів Македонської династії відома як період так званого македонського відродження. Передусім це стосується відродження міст. Розвиток торгівлі та міжнародний попит створювали сприятливі умови для розквіту ремесел з виготовлення предметів розкоші, виробів з кераміки, скла, перегород-частої емалі, шовкових тканин і парчі. У візантійські "паволоки" одягалася феодальна верхівка всіх європейських країн. Технологія виготовлення "паволок" становила предмет особливої цінності й була державною таємницею Візантії. З перемогою іконошанування створюються нові прийоми іконопису. Глибока одухотвореність, ідея спіритуалістичного начала почали висловлюватися через особливу манеру зображення обличчя, експресію почуттів, відображених на ньому. У X ст. завершується складання детально розробленої системи символіки у зображенні євангельських персонажів і святих — канону, що індивідуалізував їхню зовнішність, надаючи рис портретності. Особливої досконалості у зображенні спіритуалістичних начал досягло мистецтво візантійської мозаїки. Багатоманітність фарб і відтінків кубиків смальти створювала ілюзію "божественної вічності". У константинопольських монастирях розквітло мистецтво мініатюри. Книжкові ілюстрації виконувались у рукописі декількома художниками-мініатюристами у характерній для кожного з них манері. В культурі македонської епохи остаточно складаються основні принципи візантійської спіритуалістичної естетики. Суспільна думка, література, мистецтво відриваються від земної дійсності, замикаючись у колі вищих, абстрактних ідей. Ідеальний естетичний об'єкт переноситься в духовну сферу. В художній творчості переважають традиціоналізм і канонічність. Мистецтво тепер не суперечить догматам офіційної християнської релігії, а активно служить їм. "Македонське відродження" вплинуло на пожвавлення будівництва. Основним будівельним матеріалом стала цегла, що надавала спорудам більшої легкості та пластики. На відміну від багатьох гігантських споруд середньовічної Європи, збудовані у Константинополі палаци Вуколеон і Влахерни були невеликими за розмірами, але привабливими і затишними. Візантійські храми не домінували над місцевістю, як західноєвропейські собори, а природно вписувалися в пейзаж. У IX —X ст. складається той тип купольного храму, який зберігся до кінця візантійської історії. Центральний купол храму не підносився на максимально можливу висоту. Конструкція забезпечувала плавне з'єднання стін і купола, їх непомітний перехід від "земного до небесного". Період нового культурного піднесення у Константинополі та в інших, провінційних, містах IX —X ст. характеризувався масовим поверненням до античної спадщини, що виявилось насамперед у зверненні до ранньовізантійського законодавства. Це зумовило появу "Василік" — переробки юстиніанівського права, яка стала основною законодавчою збіркою середньовічної Візантії. Імператорська влада знову повернулася до державного церемоніалу ранньої Візантії, її військового та дипломатичного досвіду. З'явилися лекції, трактати, що узагальнювали цей античний досвід і пристосовували його до сучасних умов. Так була створена "Тактика" Лева і "Стратегікон" Никифора — настанови з військової справи. Відродилося і переписування античних творів. У X ст. узагальнюється і класифікується все досягнуте в науці, богослов'ї, філософії, літературі. З'являються енциклопедії з історії, географії, сільського господарства, політики, медицини. Обширна інформація про політичну й адміністративну структуру Візантійської держави містилась у трактатах імператора Константина Багрянородного (905 — 959 pp.) "Про управління імперією", "Про феми", "Про церемонії візантійського двору". Починає відроджуватися у Візантії вища світська освіта. В Константинополі 1045 р. поновив роботу університет* з юридичним та філософським факультетами, функціонували наукові гуртки при дворі. Відроджується світська література, з'являються "громадянські історії та світські біографи, настанови і поради світського змісту на зразок "Порад" Какавмена — своєрідного синтезу житійної мудрості. У політичній ідеології Візантії чимала увага приділялася державному патріотизмові. Воїни йшли у бій за "Вітчизну" ("Патріа"). Виховувалося почуття "еллінської спільності" людей, які розмовляють грецькою мовою, є носіями високої культури та цінностей візантійського християнства. Сформувався культ "переваги і винятковості" візантійців. Отже, у Македонську епоху склались завершені принципи і форми "класичної" візантійської культури.

Карл Великий (742 р. — 814 р.) — король франків з 768 p., імператор з 800 р. Карл Великий був помазаний на царство в 754 р. за життя батька, Піпіна Короткого; до 771 р. правив спільно з братом Карломаном. За час його правління франки здійснили 53 походи, з них 27 очолював сам Карл; у цей період територія Франкської держави збільшилася вдвічі. Найтривалішою була війна з саксами в 772—804 pp., внаслідок якої Саксонія була насильно христианізована і включена до складу Франкської держави. Походи в Іспанію проти арабів у 77.8—810 pp. призвели до створення у Франкській державі Іспанської марки на північному сході Піренейського півострова. Перший похід 778 р. виявився невдалим, ар'єргард війська був при відступі розбитий загоном басків. Граф Роланд, який командував ар'єргардом, загинув. Ця подія стала основою для пізнішої «Пісні про Роланда». У 787—796 pp. були завойовані населені аварами території нинішніх Австрії та Угорщини. У 785 р. завойована Фрісландія, у 789 і 812 pp. зроблені походи проти полабських слов'ян. У 773 і 774 pp. на запрошення папи Адріана І Карл зробив походи в Італію, розбив лангобардів, коронувався італійською короною і підтвердив права пап на Папську область. У 800 р. Карл придушив повстання проти папи в Римі. 25 грудня 800 р. в соборі св. Петра папа Лев III увінчав голову Карла імператорською короною. Візантійський уряд відмовлявся визнавати за Карлом імператорський титул, але після війни 809—814 pp. погодився на це. Устрій держави Карла знаменував собою розвиток феодалізму. Вища знать країни, пов'язана з Карлом денною присягою, зобов'язана була брати участь у походах разом зі своїми людьми. З 789 р. Карл неодноразово видавав укази, що вимагали від кожної вільної людини знайти собі сеньйора, під керівництвом якого він повинен був служити. Збільшувалася кількість залежних селян. Імперія Карла ділилася на округи на чолі з призначеними монархом графами, що володіли адміністративною і військовою владою і головували в судах за участю присяжних з місцевих вільних чоловіків; контроль за діяльністю графів і суд від імені государя здійснювали «государеві посланці». Щорічно скликалися т. зв. «травневі поля», з'їзди вищої світської і церковної знаті, на яких Карл представляв укази і капітулярії, що стосувалися всіх сторін життя. Карл Великий, який до кінця днів залишався безграмотним, приділяв велику увагу освіті. У 787 р. було видано указ про створення шкіл при монастирях, у 789 р. — про обов'язкову освіту усього вільного чоловічого населення (залишився невиконаним). При дворі склався вчений гурток на чолі з Карлом, названий Академією. Карл Великий пережив двох своїх законних синів і залишив трон третьому — Людовіку Благочестивому. Імперія Карла розпалася у 843 р. внаслідок Верденського договору.

Термін «феодалізм» виник перед Великою французькою революцією (1789—1794) і означав «старий порядок» (абсолютна монархія, панування дворянства). У марксизмі феодалізм розглядається як соціально-економічна формація, що передує капіталізму. Протиставляючи феодалізм капіталізму, радянська історіографія виділяла чотири характерні риси феодального способу виробництва: 1) панування натурального господарства; 2) дрібне виробництво як основа феодального виробництва; 3) позаекономічний примус, при якому феодал змушує селянина віддавати йому частину продуктів (оброк) або працювати на своїй, панській землі (панщина); 4) низький, примітивний рівень техніки. У сучасній історичній науці феодалізм аналізується як соціальна система, яка існувала тільки в Західній і Центральній Європі в епоху середньовіччя, хоч окремі риси феодалізму можна знайти і в інших регіонах світу, і в різні епохи. В основі феодалізму — міжособистісні відношення васала і сеньйора, підданого і сюзерена, селянина і великого землевласника. Феодалізму властиві станова нерівність, закріплена правом, і рицарська військова організація. Ідеологічною і етичною основою феодалізму стало християнство, яке визначало характер середньовічної культури. Формування феодалізму охопило V—IX ст., після завоювання Римської імперії варварами. У період його розквіту (XII—XIII ст.) економічно і політично зміцнюються міста, оформлюються станово-представницькі установи (англійський парламент, французькі Генеральні штати тощо), станова монархія змушена рахуватися з інтересами не тільки знаті, але й інших станів. Протистояння папства і світської монархії створювало простір для затвердження особистої свободи, яка поступово підточувала станово-ієрархічний лад феодалізму. Розвиток міської економіки підірвав натурально-господарські основи панування аристократії, а зростання вільнодумства призвело до переростання єретичних течій в Реформацію XVI ст. Протестантизм з його новою етикою і системою цінностей сприяв розвитку підприємницької діяльності капіталістичного типу. Революції XVI—XVIII ст. в основному ознаменували завершення феодалізму.

Збирання земель капетингами

Перші Капетинги не мали майже ніякої влади і визнавалися своїми підданими лише «першими серед рівних». Та навіть у власному домені королю доводилося вести наполегливу боротьбу проти свавільних баронів, які засіли у міцних замках і не дуже боялися свого сеньйора. У першій половині XII ст. королі почали поступово посилювати свою владу, спираючись на підтримку різних верств населення Франції. Початок XII ст. став часом зміцнення королівської влади. Король Людовік VI Товстий (1108-1137) разом зі своїм помічником абатом Сугерієм навів порядок у королівському домені. Замки бунтівних баронів було зруйновано або в них розмістилися королівські гарнізони. Боротьба Людовіка VI за об'єднання країни поступово почала давати результати. У 1124 р. король Англії Генріх І разом з німецьким імператором Генріхом V розпочали війну проти короля Франції. В цей тяжкий критичний момент уперше в історії країни всі васали Північної Франції об'єдналися навколо свого короля. Англійський король припинив війну, країну було врятовано. Наприкінці свого життя Людовік VI зумів, як вважали, значно зміцнити королівську владу, одруживши 17-літнього сина Людовіка VII (1137-1180) з 15-річною Елеонорою Аквітанською. Після смерті батька Елеонора стала єдиною спадкоємицею Аквітанії—величезного герцогства на півдні країни. Однак незабаром Людовік VII мав необережність розлучитися з Елеонорою; вона вийшла заміж за Генріха II Плантагенета, який у 1154 р. став королем Англії, і принесла йому у спадок свої володіння. Таким чином, небезпечним суперником у боротьбі Капетингів за об'єднання Франції стали англійські Плантагенети. На середину XII ст. під їхньою владою перебувала майже половина Франції. Володіння Плантагенетів, які вважалися васалами французького короля, у декілька разів перевищували домен останнього. Французьким королям довелося розпочати тривалу і виснажливу боротьбу проти Плантагенетів за об'єднання Франції. Значних успіхів у боротьбі за об'єднання французьких земель під королівською владою досяг син Людовіка VII — король Філіпп II Август (1180-1223 pp.), він зумів досягти блискучих успіхів у боротьбі проти Плантагенетів. Філіпп II звинувачував короля Англії Генріха II у порушенні васальних зобов'язань (адже Плантагенети були його васалами), водночас прийнявши васальну присягу від його синів і підтримуючи їхню боротьбу проти батька. Боротьба проти Плантагенетів завершилася повною перемогою Філіппа II. Протягом 1202-1214 pp. він захопив більшість французьких володінь Плантагенетів. Відтак територія королівського домену збільшилась у кілька разів.

За часів правління онука Філіппа II — короля Людовіка IX Святого (1226-1270) великих війн не велося, але було проведено зміни в управлінні державою, посилено авторитет королівської влади.

Філіпп IV Красивий (1284-1314), онук Людовіка IX, став четвертим видатним представником династії Капетингів, за якого завершилося об'єднання Франції. Філіпп IV був енергійною та рішучою людиною, однак, на відміну від свого діда, не дуже переймався такими речами, як закон і мораль, коли хотів досягти своєї мети. Він, як і його попередники, вів наполегливу боротьбу за розширення своїх володінь. Відтак королівський домен на початку XIV ст. охопив 3/4 земель королівства. Під владою англійців залишалася лише вузька смуга території на узбережжі Біскайської затоки. Філіпп IV розгорнув тривалу боротьбу за приєднання Фландрії, головного центру вовняного виробництва у Європі. Короля приваблювали багаті фландрські міста Ґент, Брюгге, Іпр та ін. Але тут його спіткала невдача. У битві під Куртре 11 липня 1302 р. французькі рицарі зазнали нищівної поразки від ополчення ремісників і селян Фландрії. Незважаючи на цю поразку, Філіпп IV все ж таки приєднав до своїх володінь частину Західної Фландрії. Від часів Людовіка VI Товстого, що правив на початку XII ст., до часів Філіппа IV (початок XIV ст.) тривав процес об'єднання Франції. У результаті об'єднання держави у Франції на початку XIV ст. встановилася станова монархія — централізована держава, в якій король правив, спираючись на збори представників станів.

Правління Людовіка IX Святого

У часи правління онука Філіппа ІІ — короля Людовіка IX Святого (1226 – 1270 рр.) великих війн не велося, але було проведено зміни в управлінні державою, посилено авторитет королівської влади.

Людовік IX став королем, коли йому виповнилося 11 років. Коли він став повнолітнім, то показав себе гідним продовжувачем справи свого діда Філіппа ІІ. У той час, коли сила була вирішальним моментом у справах, Людовік IX дивував усіх своєю прихильністю до закону. Коли його давній ворог, король Англії, посварився зі своїми баронами, то обидві сторони вирішили звер­нутися до Людовіка IX, щоб він з’ясував, хто правий. Можливо, барони розраховували при цьому на те, що французький король підтримає їх, але дарма: Людовік IX виголосив вирок на користь англійського короля.

У своїй країні Людовік IX намагався досягти панування закону. Казали, що нібито кожного дня король виходив зі свого палацу у визначений час, сідав під деревом, вислуховував і розбирав скарги будь-якої людини.

Незвичними для сучасників були величезна доброта і побожність короля. Він влаштовував притулки для калік та бідних людей. У королівському палаці в кімнаті для королівських трапез щоденно накривали стіл для жебраків і калік. Король особисто стежив, щоб вони отримували такі самі страви, як і він. Людовік IX брав участь у сьомому і восьмому хрестових походах. Коли його викупили з полону після невдалого сьомого хрестового походу, Людовік IX не повернувся додому, а залишився чекати нових хрестоносців у Палестині. За три роки, проведені там, французький король зажив слави святого. Він здійснив босоніж у простому одязі паломництво до Назарета, працював простим муляром і ховав залишені напризволяще трупи вбитих християн. Лише звістка про смерть матері примусила його повернутися до Франції, яка шість років залишалася без свого короля. Повага до Людовіка IX була настільки великою, що не минуло і 20 років, як церква проголосила його святим.

За Людовіка IX у Франції було створено малу королівську раду — постійну нараду короля з його найближчими прибічниками. На території королівського домену було заборонено поєдинки як засіб вирішення судових суперечок. Якщо людина не погоджувалася з рішенням сеньйоріального або міського суду, вона могла звернутися до королівського суду — Паризького парламенту судових справ. Він став вищим судом Франції. Найважливіші справи (підпал, карбування фальшивих грошей, викрадення жінок та ін.) розглядалися винятково в королівському суді. Могли звернутися до нього й ті, хто жив на територіях, не приєднаних до королівського домену.Наведенню ладу в державі і зменшенню кількості війн між феодалами сприяли заборона Людовіка IX вести війни на території його домену і встановлення правила “40 днів короля”, що діяло на території всього королівства. За цим правилом, між проголошенням війни та її початком встановлювався строк у 40 днів, протягом якого слабша сторона могла звернутися в пошуках справедливості до короля.Людовік IX започаткував у Франції створення єдиної грошової системи. Король не заборонив сеньйорам карбувати власні монети (право карбування монет тоді мали 40 сеньйорів), але примусив їх, як своїх васалів, допускати у свої володіння королівську монету поряд зі своєю. Поступово королівська монета, яка вирізнялася високою якістю, витіснила з обігу гірші за якістю місцеві гроші. Запровадження єдиної грошової системи спри­яло посиленню економіч­ної єдності країни.Великих територіальних надбань за роки правління Людовіка IX здійснено не було, хоча збільшилися королівські володіння. Людовік IX підписав корисну для себе угоду з англійським королем, за якою той остаточно відмовлявся від претензій на втрачені раніше провінції. Король Англії затримав за собою тільки Аквітанію; заради цього йому довелося визнати себе васалом французького короля.Людовік IX неодноразово казав, що метою його правління є мир і справедливість у країні та за її межами. Діяльність короля стала свідченням його прагнення реалізувати ці задуми: за часів правління Людовіка IX Франція зміцніла як єдина держава і досягла економічного розквіту. Недарма сучасники називали добу Людовіка IX золотим віком в історії країни.

Реформи короля Людовіка IX Святого (1226—1270 рр.)
Судова Заборонив судові поєдинки в королівському домені. Вищою судовою інстанцією став Паризький парламент. Заборонив приватні війни у своєму домені й запровадив на інших територіях королівства правило «40 днів	Військова Розпочав заміну ополчення рицарів-васалів найманим військом	Монетна Запровадив єдину грошову систему в королівському домені й зобов’язав приймати королівську монету на інших територіях країни