20. Поняття політичної еліти та типологія політичної еліти

У окремомузначенніпоняття “еліта” позначає провідні шари суспільства, що здійснюють керівництво або що досягли значних успіхів в певних галузях суспільного життя (науці, мистецтві, літературі)і відрізняютьсяінтелектуальними, вольовими або моральними перевагами в порівнянні з іншими соціальними групами.

У СРСР поняття політичної еліти розглядалося як псевдонаукове і буржуазно-тенденційне і вживалося лише в негативному значенні. Це пояснюється тим, що основоположники теорії політичної еліти виходитимуть з равноправности і рівноцінності або навіть пріоритету політики по відношенню до економіки і соціальної структури суспільства, що несумісно з марксистським економічним і соціальним детермінізмом, що трактує політику всього лише як надбудову над економічним базисом, як концентроване вираження економіки і класових інтересів.

Ґрунтуючись на сучасному науковому рівні, політичну еліту можна визначити як сукупність відносно інтегрованих груп (або група осіб), підготовлених до виконання управлінських функцій, що займають керівні пости в суспільних інститутах і владних рішень, що безпосередньо впливають на прийняття, в суспільстві. Тобто політична еліта – найважливіший суб'єкт політичного процесу, оскільки до неї відносяться особи, що володіють політичною владою відповідно своєму посту або діяльності, представники бюрократичного апарату, профспілки партійні діячі, різні групи “тиску”, у тому числі і економічного, куди входять власники крупних підприємств, директори, менеджери і ін..

Невід'ємним елементом правлячої еліти є бюрократична еліта, без якої не може обійтися влада ні в яку епоху, оскільки саме на чиновниках лежить відповідальність управління повсякденними справами. Це і підсилює роль бюрократії, наводить до бюрократизації суспільства, тобто підпорядкуванню інтересів суспільних інтересам держави, чиновникам, що є проблемою і для сучасного українського суспільства.

21 Функції та типологія політичного лідерства

Вебер виділив три основні типи політичного лідерства:

1. Традиційне лідерство, що ґрунтується на вірі як правлячих, так і підлеглих у те, що влада є законною, оскільки спирається на авторитет освячених і непорушних традицій та звичаїв наслідування її. Даний тип лідерства складає основу існування всякої монархічної влади.

2. Раціонально-легальне, або бюрократичне, лідерство, що ґрунтується на вірі в законність раціонально встановлених правил і процедур обирання лідера і в його ділову компетентність. Цей тип лідерства відповідає республіканським формам правління Нового і Новітнього часів.

3. Харизматичне лідерство, що ґрунтується на ірраціональній вірі в надзвичайні, надприродні, недоступні для інших, богоявлені якості правителя, які надають йому можливість і неформальне право підкоряти собі маси (харизма - винятковий, містичний Божий дар, властивий людині). Харизматичне лідерство характеризується режимом необмеженої влади лідера, яка ґрунтується на ідеї служіння мас інтересам суспільства і держави, уособлених персоною лідера; повними особистими відданістю й довірою, зумовленими наявністю у лідера уявних якостей пророка, месії, вождя; некритичним ставленням мас як до лідера, так і до його політики.

Класифікацію політичних лідерів запропонував відомий західний політолог М. Герман. Він поділяє лідерів так:

а) лідер-"комівояжер" - сенс своєї діяльності він вбачає у вираженні й задоволенні інтересів своїх послідовників;

б) лідер-"пожежник" - його діяльність - це ланцюг реакцій на початкові умови ситуацій;

в) лідер-"маріонетка" - ним керують його прибічники.

Подібну типологію політичного лідерства застосовує Р. Такер, виділяючи лідерів "реальних" і "менеджерів". Перші - це лідери-герої, революціонери, реформатори. Другі - ті, що майже не впливають на хід подій.

Проаналізувавши стиль політичної поведінки американських президентів, професор Дж. Фарбер запропонував чотири можливі стилі реалізацій лідерських обов'язків:

а) активно-позитивний стиль, зорієнтований переважно на продуктивну діяльність, раціональне розуміння лідером своїх обов'язків і здібностей, своїх можливостей;

б) активно-негативний стиль, зорієнтований на задоволення власних амбіцій, самолюбства, честолюбства;

в) пасивно-позитивний стиль, зорієнтований на збереження лідером своїх попередніх ціннісних орієнтирів, уявлень і кола прихильників, які змушують лідера приймати політичні рішення в межах існуючих традицій;

г) пасивно-негативний стиль передбачає мінімальне виконання лідером своїх обов'язків у межах існуючої системи думок і відносин.

Найбільш поширеною в політології класифікацією за стилем є поділ лідерства на авторитарний і демократичний типи.

Лідерів поділяють на такі типи:

1. Лідер-консерватор, діяльність якого спрямована на відродження й збереження усталених цінностей і традицій, норм і правил соціальної поведінки. До них відносять переважно керівників консервативних, республіканських та християнсько-демократичних партій і рухів.

2. Лідер-ліберал (реформатор), який, не відкидаючи цінностей, які панують у суспільстві, прагне внести в них певні зміни відповідно до вимог часу і змін політичної ситуації. Це лідери партій ліберального і соціал-демократичного напряму.

3. Лідер-революціонер, діяльність якого спрямована на заперечення існуючих цінностей і утвердження нових. До цього типу належать керівники революційно-демократичних, комуністичних і анархічних партій.

4. Лідер-реакціонер, який відстоює застарілі, віджилі цінності й традиції. Це переважно вожді ультраправих і ультралівих партій, які тяжіють до тоталітаризму й диктатури і дуже часто породжують харизматичний тип лідера.

Політичний лідер у будь-якому суспільстві покликаний виконувати певні функції, а саме: об'єднувати суспільство навколо загальних цілей; згуртовувати маси на реалізацію компетентних політичних рішень; створити в суспільстві злагоду, консенсус, взаєморозуміння.

Функції. Найбільш загальними з них є функції вираження соціальних інтересів, новаторська, інтегративна, організаторська й комунікативна.

Інтегративна функція політичного лідерства полягає в тому, що на основі запропонованої лідером програми відбувається інтеграція дій його конституентів. В ідеалі програма лідера має передбачати задоволення інтересів і потреб кожної групи населення тієї чи іншої території. Хоча на практиці це неможливо через суперечність в інтересах, лідер мусить прагнути максимально узгодити всі інтереси й таким чином залучити на свій бік якомога ширші верстви населення. Інтегративна функція спрямована на підтримку цілісності і стабільності суспільства, громадянського миру і злагоди.

Організаторська, або прагматична, функція політичного лідерства полягає у втіленні цілей і завдань, які стоять перед суспільством і відображені у програмі лідера, в конкретні дії. Йдеться про мобілізацію народних мас на втілення політичних програм і рішень у життя. Щоб організовувати і спрямовувати дії мас, політичний лідер повинен мати організаторські здібності, вміти завойовувати довіру мас, вести їх за собою.

Комунікативна функція політичного лідерства полягає в забезпеченні лідерами зв´язку як між масами й політичними інститутами, так і між самими політичними інститутами, у тому числі між очолюваними лідерами вищими органами держави — парламентом, урядом, главою держави, вищими судами.