Львівщина – регіон чистого та привабливого навколишнього середовища, культури, туризму та рекреації.

Завдання:

• покращення якості навколишнього середовища регіону, забезпечення його екологічної стабільності та привабливості ландшафтів;

• підтримка сучасного й традиційного мистецтва на Львівщині, її культурного потенціалу та багатонаціональних традицій;

• використання історичної спадщини Львова та інших регіональних центрів. Розвиток туристичної інфраструктури.

• Розвиток та промоція рекреаційного потенціалу Львівської області.

Місією стратегії є підвищення якості життя теперішнього та прийдешніх поколінь – жителів Львівщини, створення умов для їх самореалізації та розвитку.

Жителі регіону матимуть широкі можливості для успішної реалізації професійних, освітньо-культурних та духовних сподівань, ефективну систему охорони здоров’я та соціальних послуг, житимуть в екологічно чистому середовищі та демократичному суспільстві.

Головним чинником та основою реалізації Стратегії є сталий та збалансований економічний розвиток як передумова збільшення доходів населення та забезпечення соціальних гарантій, підвищення якості послуг та поліпшення навколишнього середовища, а також генерування та впровадження нових ідей та проектів розвитку.

«Перш ніж надавати матеріальні блага, їх необхідно створити»

Цей постулат є визначальним принципом Стратегії і відображається в її стратегічних й операційних цілях, а також завданнях. Стратегічні цілі підпорядковані місії Стратегії і спрямовані на підтримку творчої та підприємницької ініціативи.

25. Паливно-енергетичний комплекс України. Регіональний аспект.

ПЕК створює передумови для розвитку паливноємких виробництв і є базою для формування промислових комплексів: електроенергетичних, нафтохімічних, вуглехімічних, газопромислових, металургійних, лісохімічних.

Паливно-енергетичний комплекс — це сукупність галузей промислового виробництва, які здійснюють видобуток палива, виробництво електроенергії, їх транспортування та використання.

Прискорений соціально-економічний розвиток країни нерозривно пов’язаний з рівнем розвитку всіх галузей паливно-енергетичного комплексу.

Ефективність та інтенсивність суспільного виробництва значно залежить від його енергозабезпеченості. Саме тому в нових економічних умовах паливо й електроенергія розглядається як матеріальний ресурс і важливий матеріальний фактор розвитку та розміщення суспільного в-ва.

На сучасному етапі роль паливно-енергетичного комплексу неухильно зростає. Його розвиток значною мірою обумовлює темпи, масштаби і економічні показники зростання продуктивних сил та їх розміщення, створює необхідні умови для подальшого покращання умов праці і підвищення рівня життя людей.

Відсутність валютних коштів на закупку необхідної кількості енергоресурсів і цінова політика значно погіршують стан економіки країни. Саме тому важливою умовою економічної безпеки та стійкого функціонування економіки України є надійне забезпечення потреб господарського комплексу паливно-енергетичними ресурсами. Враховуючи слабку забезпеченість України власними енергоносіями, необхідною є перебудова структури в-ва з метою значного зменшення питомої ваги енергомісткої продукції, впровадження енергозберігаючих технологій та сучасних досягнень науково-технічного прогресу. Це стосується, в першу чергу, чорної металургії, машинобудування, хімічної промисловості.

До складу паливно-енергетичного комплексу входять галузі паливної промисловості (вугільна, нафтова, газова, торф’яна, сланцева) та електроенергетика, що включає теплові, гідро- та атомні електростанції, а також трубопровідний транспорт і лінії електропередач.

Паливна промисловість – комплекс галузей гірничодобувної промисловості, що займається видобутком і переробкою різних видів паливно-енергетичної сировини. На території України розвинені такі галузі паливної промисловості: вугільна, нафтова, газова, торф’яна.

Електроенергетика – основа розвитку економіки країни. Електроенергію в Україні виробляють теплові, гідравлічні, гідроакумулюючі й атомні електростанції. 94% всієї електроенергії виробляють теплові й атомні електростанції. Їхня частка в енергетичному балансі України приблизно однакова.

26.Лісопромисловий комплекс (лпк) України

Лісопромисловий комплекс (ЛПК) України — це сукупність підприємств, пов’язаних з вирощуванням і переробкою (до одержання кінцевої продукції) лісової сировини.  Значення ЛПК в економіці України визначається тим, що в сучасних умовах немає такої сфери господарства, де деревина і продукція її переробки не відігравали б істотної ролі. Основний продукт лісу — деревина, яка використовується переважно для виробництва засобів виробництва, зокрема предметів праці (круглий ліс, пиломатеріали, фанера, деревні плити, метиловий спирт тощо) і предметів споживання (меблі, папір, оцтова кислота). Продукція ЛПК використовується в машинобудуванні, легкій промисловості, на транспорті, у зв’язку, в будівництві.  Структура. ЛПК України — сукупність галузей і виробництв, підприємства яких здійснюють заготівлю деревини, її комплексну механічну, хіміко-механічну та хімічну обробку і переробку.  До його складу входять:  Лісозаготівельна промисловість Деревообробна промисловість Лісопильне виробництво Виробництво деревних плит Фанерне виробництво Меблева промисловість Целюлозно-паперова промисловість Лісохімічна промисловість Особливості розміщенняОсновою розвитку ЛПК України є лісові ресурси. Лісистість території становить 15,6%. Найбільша концентрація їх в Українських Карпатах, Кримських горах і на Поліссі.

Лісові ресурси України забезпечують потреби господарства майже на 20%, решту деревини (круглий ліс) Україні постачають переважно північні та східні райони Росії. На райони зосередження лісових ресурсів орієнтується лісозаготівельна промисловість. Лісозаготівельна промисловість проводить лісосічні роботи, вивозить і сплавляє деревину та здійснює її первинну обробку.  Основні лісозаготівельні райони України — Українські Карпати (Івано-Франківська і Закарпатська області) і Полісся (Волинська, Житомирська, Київська, Чернігівська області).  Лісопильне виробництво є важливим процесом первинної механічної обробки деревини. Його розміщення залежить від районів лісозаготівель розміщення споживачів пиломатеріалів, наявності і транспортних шляхів.  Лісопильне виробництво представлене такими центрами: Берегомет (Чернівецька область), Чернівці, Надвірна, Вигода, Рожнятів (Івано-Франківська область), Рахів, Тересва (Закарпатська область), Сколе, Стрий, Турка (Львівська область), Ковель, Камінь-Каширський (Волинська область), Костопіль, Сарни (Рівненська область), Овруч, Коростень, Малин (Житомирська область).  Деревообробна промисловість здійснює переробку деревини й виготовляє з неї широкий асортимент матеріалів, напівфабрикатів і готових виробів для населення й народного господарства.  Лісопильне виробництво представлене такими центрами: Берегомет (Чернівецька область), Чернівці, Надвірна, Вигода, Рожнятів (Івано-Франківська область), Рахів, Тересва (Закарпатська область), Сколе, Стрий, Турка (Львівська область), Ковель, Камінь-Каширський (Волинська область), Костопіль, Сарни (Рівненська область), Овруч, Коростень, Малин (Житомирська область). З відходів лісової і деревообробної промисловості України виробляють деревностружкові і деревноволокнисті плити (Київ, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса, Свалява, Дрогобич, Малин, Чернігів, Ковель, Сарни та ін.). Целюлозно-паперова промисловість характеризується високою матеріаломісткістю і водомісткістю, тому тяжіє до сировинних баз. Малинська і Дніпропетровська паперові фабрики, Понінківський паперовий комбінат, Херсонський целюлозно-паперовий та Ізмаїльський целюлозний заводи, Жидачівський картонно-паперовий комбінат, Корюківська фабрика технічного паперу.  Лісохімічна промисловість включає: пірогенетичне (суха перегонка деревини), каніфольно-терпентинне, смоло-терпентинне, хвойно-ефірне та дьогте-курильне виробництва.  Основні центри лісохімії: Київ, Коростень (Житомирська область), Великий Бичків, Свалява, Перечин (Івано-Франківська область).  Основні проблеми розвитку лісової і деревообробної промисловості — дефіцит сировини та її некомплексна переробка. Важливі напрямки розвитку галузі — раціональне використання лісових ресурсів, модернізація підприємств, створення безвідхідних виробництв

27. Апк України

Значення. АПК – один з найскладніших багатогалузевих комплексів в економіці України. АПК значною мірою визначає соціально-економічний розвиток країни, рівень життя населення, його забезпечення продуктами харчування, а промисловість — сільськогосподарською сировиною. Вирішення продовольчої проблеми здійснюється переважно в АПК. Саме через це він є важливою ланкою економіки і мусить мати пріоритетний розвиток. Структура. АПК має надто складну функціональну і галузеву структуру. До його складу входять 3 основні сфери: 1. Сільськогосподарське виробництво — рослинництво і тваринництво, що створюють сировинну базу АПК. Це його основна базова ланка. 2. Галузі, що створюють матеріально-технічні засоби для галузей АПК. Це — сільськогосподарське машинобудування, виробництво засобів захисту рослин, мінеральних добрив, комбікормова і мікробіологічна промисловість, виробництво тари, спеціального устаткування і приладів для АПК та ін. 3. Галузі, що забезпечують переробку сільськогосподарської продукції (харчова, іноді відносять і легку пром). Доповнюючою ланкою АПК є наукові заклади та підготовка кваліфікованих кадрів для забезпечення його ефективного функціонування. За виробничою ознакою до складу АПК входять продовольчий комплекс і непродовольчий.  Продовольчий комплекс — це сукупність галузей, пов’язаних з виробництвом продуктів харчування рослинного і тваринного походження.  До непродовольчого комплексу належать галузі, пов’язані з виробництвом товарів широкого вжитку із сировини рослинного і тваринного походження; галузі легкої промисловості, насамперед ті, які займаються первинною переробкою сільськогосподарської сировини. Щодо територіальної структури АПК, то вона формується на конкретній території утворення у вигляді різних формагропромислової інтеграції, тобто елементів територіальної структури. В науковій літературі виділяють локальні і регіональні АПК. Локальні АПК сформувалися на порівняно невеликих територіях на основі поєднання агропромислових підприємств по переробці малотранспортабельної сільськогосподарської продукції і мають найнижчий ступінь інтеграції.

Локальні форми АПК є найбільш поширеними. Серед них виділяють:агропромисловий пункт; агропромисловий центр; агропромисловий кущ;агропромисловий вузол. Розміщення і взаємодія локальних АПК на території певної адміністративної одиниці обумовлюють формування відповідного регіонального АПК. Регіональні (територіальні) АПК можуть включати територію країни, автономної республіки, області чи адміністративного району. В межах України виділяються зональні АПК, що сформувались на базі трьох основних сільськогосподарських зон з відповідною спеціалізацією сільського господарства та підприємств переробної промисловості і виробничої інфраструктури — Поліський АПК, Лісостеповий АПК, Степовий АПК, а також АПК гірських і передгірських районів Карпат і Криму та приміські АПК

28. Транспортний комплекс України

Транспорт — одна з найбільш важливих галузей народного господарства України. Він забезпечує виробничі і невиробничі потреби матеріального виробництва, невиробничої сфери, а також населення в усіх видах перевезень. 2. Структура. Виділяють такі види транспорту: наземний (залізничний, автомобільний, трубопровідний, гужовий, в’ючний), водний (морський, річковий, озерний),  повітряний електронний.  За функціональними особливостями транспорт поділяється на вантажний та пасажирський.  За призначенням виділяють транспорт загального користування, відомчий та особистого призначення. 3. Значення. Транспорт виступає необхідною передумовою функціонування як матеріального виробництва, так і сфери обслуговування, в тому числі пасажирських перевезень. З одного боку, транспорт є неодмінною умовою функціонування самого виробництва, де він здійснює доставку сировини, паливно-енергетичних ресурсів, комплектуючих, устаткування і т.

п., а з другого — доставляє готову продукцію до споживача. Таким чином, в процесі виробництва готової продукції транспорт істотно впливає на її собівартість, а звідси — на ефективність і ціну.  Роботу транспортної системи забезпечує транспортна інфраструктура. 4. Регіональні особливості формування.Транспорт, на відміну від інших галузей господарства, має лінійно-вузловий характер розміщення. Основними елементами його територіальної структури є транспортні шляхи, транспортні пункти і вузли. Середтранспортних шляхів розрізняють магістралі — дороги з підвищеною пропускною здатністю. Транспортні магістралі є спеціалізованими (залізничні, автомобільні) або такими, що поєднують лінії двох чи навіть трьох видів транспорту — так звані полімагістралі. До полімагістралей відносяться, наприклад, залізнично-автомобільна Київ —- Житомир — Рівне — Львів, автомобільно-залізнично-річкова Київ — Дніпропетровськ — Запоріжжя та ін. До транспортних пунктів належать залізничні й автобусні станції, річкові і морські порти, аеропорти та ін. Транспортні вузли — це місця перетину або розгалуження не менш як трьох шляхів сполучення одного або різних видів транспорту. Вони можуть бути спеціалізованими (залізничні, автомобільні) або інтегральними (автомобільно-залізничні, залізнично-автомобільно-річкові та ін.). Прикладом автомобільного транспортного вузла є Умань, залізничного — Сміла. Місто Київ є автомобільно-залізнично-річково-авіаційним вузлом. В цілому в Україні розвинуті всі види транспорту

29. Щорічна програма соці-економічного і культурного розвитку регіону. На прикладі Львів обл.

Програма складається з 4 розділів і 3 додатків.

У першому розділі дано оцінку економічного та соціального розвитку області у 2010 році, окреслено основну мету Програми та пріоритетні завдання органів виконавчої влади, у контексті яких сформовані заходи щодо їх реалізації за відповідними напрямками. Другий розділ Програми побудовано за галузевим принципом, розбито на підрозділи, в яких сформульовано головну мету розвитку кожної галузі (сфери діяльності) у 2011 році, а також заходи щодо забезпечення її досягнення і спрогнозовано очікувані результати. Третій розділ розкриває регіональний аспект економічного та соціального розвитку Львівщини, зокрема розвиток малих міст та гірських територій. У четвертому розділі передбачено виконання завдань щодо підготовки до проведення Євро-2012.

У додатках Програми на 2011 рік подається: перелік об’єктів соціально-культурного та житлово-комунального призначення, будівництво яких здійснюється за рахунок коштів бюджету розвитку обласного бюджету, перелік першочергових природоохоронних заходів, фінансування яких здійснюється з обласного фонду охорони навколишнього природного середовища у складі обласного бюджету та перелік обласних цільових програм, які фінансуватимуться за кошти обласного бюджету.

Визначені у Програми на 2011 рік основні заходи і завдання реалізовуватимуться для закріплення позитивних тенденцій, забезпечення сталого розвитку господарського комплексу області загалом, подолання негативних процесів в економіці та соціальній і гуманітарній сферах.

Про реалізацію завдань свідчитиме позитивна динаміка основних соціально-економічних показників. Зокрема:

У промисловому комплексі:

• зростання обсягів виробництва у промисловому комплексі на 5,5%;

• створення понад 6,0 тис. нових робочих місць;

• збільшення на 10,4% обсягів реалізації готової продукції.

В агропромисловому комплексі:

• зростання обсягів виробництва валової сільськогосподарської продукції на 1,3 %, у тому числі: у галузі рослинництва – на 2,0 %, тваринництва – на 0,6 %;

• зростання виробництва продукції харчової промисловості на 2,0 %.

У сфері транспорту та зв’язку:

• зростання перевезення вантажів – на 11,5%, пасажирів – у 2,2 раза;

• збільшення надання послуг підприємствами пошти і зв’язку – на 0,5%.

У будівельній діяльності:

• доведення приросту обсягів будівництва до 5%.

У сфері інвестиційної діяльності:

• залучення 200 млн. дол. США іноземних інвестицій (на кінець 2011 року цей показник наростаючим підсумком складе 1473,8 млн дол. США або 115,7% до 2010 року).

У сфері зовнішньоекономічної діяльності:

• зростання експорту товарів на 20%, імпорту – на 16%.

У галузі охорони здоров’я:

• зниження захворюваності на активний туберкульоз на 1,5%;

• збільшення кількості ліжок денного перебування у поліклініці на 4,4%;

• збільшення закладів загальної практики – сімейної медицини на 7,4%.

У галузі освіти:

• доведення охоплення дітей 5-річного віку дошкільною освітою в середньому до 95%, у тому числі в міській місцевості до 100%, у сільській до 50%;

• забезпечення ЗНЗ І-ІІ та І-ІІІ ступенів сучасною комп’ютерною технікою з можливостями оперативного доступу до мережі Інтернет.

У сфері зайнятості:

• створення 38,0 тис. од. нових робочих місць;

• забезпечення працевлаштування 36,2 тис. осіб;

• зниження рівня зареєстрованого безробіття до 1,2%, зменшення чисельності офіційно зареєстрованих безробітних до 20,5 тис. осіб.

У сфері торгівлі та послуг:

• зростання обсягів обороту роздрібної торгівлі на 6,5 % у порівнянних цінах;

• збільшення обсягу роздрібного товарообороту на одну особу на 12,7 % і доведення його до 6650 грн;

• збільшення обсягів реалізованих послуг на 10%.

У сфері грошових доходів:

• зростання номінальних доходів населення на 23,7%; підвищення доходів на душу населення на 16,9%;

• підвищення соціальних допомог та інших одержаних поточних трансфертів на 15,6%;

• зростання середньомісячної зарплати на 15,8% (до 2247 грн.).

У фінансовій сфері:

• забезпечення приросту обсягу валових ресурсів, що обслуговує економіку області, не менш ніж на 2,5%;

• приведення частки збиткових підприємств до рівня не вище 36%;

• забезпечення мобілізації бюджетних надходжень відповідно до розрахункового плану Мінфіну України.

30. Природо-ресурсний потенціал.

Потенціал-це засоби,запаси,джерела що є в наявності і можуть бути мобілізовані, приведені в дію, використані для досягнення певної мети

Економічний потенціал-це сукупна здатність наявних ек. ресурсів забезпечити в-во максимально можливого обсягу матеріальних благ і послуг,що відповідають потребам суспільства на даному етапі його розвитку.

Економічні ресурси-це усі природні , людські і зроблені людиною ресурси ,які використовуються для в-ва товарів і послуг.

Природно – ресурсний потенціал-це загальна сукупність природних ресурсів, які використовуються або можуть бути залучені до госп. діяльності . Він визначає основі види спеціалізації регіону або держави та загальні тенденції розвитку.

Поділяється на традиційні і нетрадиційні ресурси.

Відновлювані і не відновлювані.

Промислові ресурси (необхідні для госп. діяльності) с/г ресурси,( необхідні для в-ва с/г п-ції)

Невиробничі ресурси -(які не використовуються напряму в госп. діяльності,але необхідні для норм життєдіяльності населення )

В Україні виявлено і розвідано більше 80 видів копалин,які поділ на :паливні ,рудні і нерудні

Водні ресурси-70 тис. річок.

Озера 3 тис.

Запаси підземних вод 20 км3.

Водні ресурси – це усі води на території країни .(поверхневі та підземні)

Лісові ресурси-понад 17% території країни(лісистість)

Природно-ресурсний потенціал — важливий фактор розміщення продуктивних сил, який включає природні ресурси і природні умови. Відповідно до найбільш поширеного трактування під природними ресурсами розуміють тіла й сили природи, які за певного рівня розвитку продуктивних сил можуть бути використані для задоволення потреб людського суспільства. Природні умови — це тіла й сили природи, які мають істотне значення для життя і діяльності суспільства, але не беруть безпосередньої участі у виробничій і невиробничій діяльності людей. Такий поділ є до певної міри умовним, оскільки окремі компоненти можуть виступати і як ресурси, і як умови. До основних характеристик природно-ресурсного потенціалу відносять: географічне положення, кліматичні умови, особливості рельєфу та розміщення ресурсного потенціалу.

Природно-ресурсний потенціал є багатокомпонентним. Виділяють такі його складові: мінеральні, земельні, водні, лісові, біологічні, рекреаційні, кліматичні та космічні ресурси. За ознакою вичерпності природних ресурсів, яку нерідко називають екологічною класифікацією, вони поділяються на групи: невичерпні, до яких належать сонячна радіація, енергія води, вітру тощо; вичерпні відновлювані: грунтовий покрив, водні ресурси, лікувальні грязі, рослинне паливо тощо; вичерпні невідновлювані: мінеральна сировина, природні будівельні матеріали.

31.Місце України у світових…

32.Демографічна ситуація та трудовий потенціал в Україні.

Населення країни-це сукупність людей,що перебувають у межах певної країни.

Населення є чинником соц. і ек розвитку держави.Виконує роль споживача та виробника матеріальних благ і послуг і формує споживчий ринок і ринок праці.

На осонві населення відбувається формування трудових ресурсв.

Трудові ресурси-це та частина населення ,яка здатна до трудової діяльності.Головними характеристиками демографічного потенціалу країни є:

1)Співвідношення показників природного руху населення за певний проміжок часу.

2)Співвідношення показників механічного руху населення за певний проміжок часу.

3)Статево вікова структура населення (склад і співвідношення людей різної статі і різних вікових груп)

4)Природний рух населення характеризується показниками народжуваності,смертності та природного приросту.

Трудовий потенціал-це узагальнююча характеристика кількості і якості сукупної здатності до праці працездатних осіб ,до участі в сусп. Корисній діяльності.

Кількісна сторона трудового потенціалу визначається демографічними факторами,потребами в-ва в робочій силі та можливостями задоволення потреб працездатного населення в праці.

Трудовий потенціал кількісно характеризується працездатним населення у його активному віці.

Якісні характеристики трудового показника можуть бути розкриті ,за допомогою сукупності демографічних,мед-біологічних,проф.-кваліфікаційних,соціальних,психологічних,моральних і науково-технічних ознак.

33. Цільові регіональні програми.

Регіональна програма розвитку малого підприємництва у Львівській області на 2011 – 2012 роки

Мале підприємництво займає важливе місце у соціально-економічному розвитку не лише певної адміністративно-територіальної одиниці, а й держави в цілому. Перевагою малого підприємництва є мобільність, швидка адаптація, використання інновацій та новітніх технологій, що надає певні переваги в умовах ринкової економіки. Разом з тим цей сегмент економіки потребує державної підтримки та створення сприятливих умов.

Підтримка малого підприємництва віднесена до пріоритетів держави, зокрема, це визначено:

Законом України від 19.10.2000 р. №2063-ІІІ «Про державну підтримку малого підприємництва»;

Дорученням Кабінету Міністрів України від 20.05.2010 р. №27479/1/1-10 щодо розробки регіональних програм підтримки малого підприємництва на 2011-2012 роки.

Нормативно-правові акти, вимоги та положення яких враховувались при розробці Регіональної програми розвитку малого підприємництва у Львівській області на 2011-2012 роки (далі - Програма):

Закон України від 23.03.2000 р. №1602-ІІІ «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України»;

Закон України від 18.03.2004 р. №1621-ІV «Про державні цільові програми»;

Закон України від 21.12.2000 р. №2157-ІІІ «Про Національну програму сприяння розвитку малого підприємництва в Україні»;

Закон України від 11.09.2003 р. №1160-ІV «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності»;

Закон України від 15.05.2003 р. №755-ІV «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців»;

Закон України від 06.09.2005 р. №2806-ІV «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності»;

Закон України від 05.04.2007 р. №877-V «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності»;

Закон України від 16.01.2003 р. №433-ІV «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні»;

Постанова Кабінету Міністрів України від 02.07.2008 р. №587 «Про запровадження в Україні принципів Європейської хартії для малих підприємств»;

Розпорядження Кабінету Міністрів України від 17.06.2009 р. №680-р «Про схвалення Концепції розвитку національної інноваційної системи»;

Розпорядження Кабінету Міністрів України від 23.06.2010 р. №1724-р «Про виконання Програми економічних реформ на 2010-2014 роки «Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна влада»;

Розпорядження Кабінету Міністрів України від 09.09.2009 р. №1110-р «Про затвердження плану заходів з розвитку ремісничої діяльності на період до 2015 року»;

Методичні рекомендації щодо формування і реалізації регіональних програм підтримки малого підприємництва, затверджені наказом Держкомпідприємництва України від 04.06.2008 р. №67;

Методичні рекомендації щодо порядку розроблення регіональних цільових програм, моніторингу та звітності про їх виконання, затверджені наказом Міністерства економіки України від 04.12.2006 р. №367.

Зважаючи на те, що одним із інструментів виконання стратегічного завдання з підвищення конкурентоспроможності регіонів, визначених Державною стратегією регіонального розвитку на період до 2015 року, є підтримка малого та середнього підприємництва, а також враховуючи те, що згідно з бюджетною класифікацією у бюджеті області передбачаються кошти на підтримку малого та середнього підприємництва загалом, Програма на 2011–2012 роки спрямована на сприяння розвитку і малого, і середнього підприємництва.

егіональна програма розвитку підприємництва спрямована на досягнення цілей, визначених Стратегією розвитку Львівщини до 2015 р., зокрема наступних: Стратегічна ціль 1: Львівська область – регіон сталого економічного і підприємницького розвитку 1.1.Створення сприятливих умов для розвитку вільної конкуренції 1.2.Забезпечення сприятливих умов для створення нових підприємств і залучення капіталу та інвестицій 1.3.Розвиток сучасної інфраструктури 1.4.Розвиток людського та соціального потенціалу шляхом впровадження сучасних програм перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів, а також розвитку громадянського суспільства Регіональна програма розвитку підприємництва формується у відповідності із запланованим економічним та промисловим розвитком області і координується із Програмою соціально-економічного та культурного розвитку області, іншими регіональними програмами.

3.1. ГоловнА метА програми розвитку малого підприємництва.

Головною метою Програми є створення сприятливих умов для розвитку малого підприємництва у Львівській області, формування і впровадження ефективної державної системи його підтримки.

3.2. Цілі програми:

1.  Створення ефективних прозорих і регульованих відносин між владою та бізнесом. 2.  Створення сприятливих умов для започаткування нових малих підприємств і залучення капіталу та інвестицій. 3.  Створення сприятливих умов для розвитку існуючих підприємств, підвищення їх конкурентноздатності, розвитку вільної конкуренції. 4.  Розвиток сучасної інфраструктури підтримки бізнесу. 5.  Розвиток людського та соціального потенціалу шляхом впровадження сучасних програм перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів.

3.3. Основні завдання Регіональної програми: 3.3.1. Впорядкування і вдосконалення нормативного регулювання підприємницької діяльності, подолання бар’єрів на шляху становлення і розвитку бізнесу, залучення інвестицій -     Забезпечення прозорості діяльності місцевих органів влади -     Сприяння поінформованості суб’єктів малого підприємництва щодо роботи органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади 3.3.2. Фінансово-кредитна та інвестиційна підтримка малого підприємництва -     Підтримка інвестиційних проектів підприємств малого бізнесу -     Сприяння впровадженню інвестиційних проектів підприємств малого бізнесу 3.3.3. Ресурсне та інформаційне забезпечення малого та середнього підприємництва

-     Забезпечення доступу суб’єктів малого підприємництва до універсальної бази даних про вільні не завантажені торговельно-виробничі ресурси -     Формування механізмів ресурсної підтримки суб’єктів малого підприємництва 3.3.4. Формування інфраструктури підтримки підприємництва

-     Розширення інформаційного супроводу діяльності об’єктів інфраструктури -     Подальше сприяння розвитку ефективної регіональної інфраструктури підтримки малого бізнесу

3.3.5. Підвищення кваліфікації кадрів в сфері підприємництва

-     Підвищення кваліфікації кадрового потенціалу у  сфері малого підприємництва -     Залучення молоді до сфери малого підприємництва

3.3.6. Розвиток малого підприємництва в сільській місцевості

-     Подальше сприяння розвитку ефективної регіональної інфраструктури підтримки малого підприємництва -     Забезпечення розвитку інфраструктури підтримки підприємництва на селі, розширення можливостей доступу підприємців до фінансових ресурсів

34.Міграція населення

Міграція — це переміщення населення з постійного місця проживання, пов’язане з перетином певних меж (міста, району, області, країни, материка). Переміщення населення може бути пов’язане зі зміною місця проживання або без його зміни. Можливі і сезонні виїзди на збирання врожаю, на лісозаготівлю тощо.

Роль міграції у житті суспільства досить значна, особливо у відтворенні населення певних регіонів. Відомо, що у міграції беруть участь переважно люди молодших вікових груп. У місцях їх прибуття зростає частка молоді, а значить, і можливості покращання демографічної ситуації (створення сім’ї, зростання народжуваності, зменшення частки населення старшого віку, а отже, і загальних коефіцієнтів смертності).

Протилежні наслідки міграції населення спостерігаються у районах вибуття мігрантів.

Міграції відіграють і важливу економічну роль. Насамперед вони сприяють територіальному перерозподілу трудових ресурсів, більш повному їх використанню. Крім того, міграція населення сприяє розвитку нових виробництв, освоєнню нових територій тощо.

Починаючи з 1994 р., сальдо міграції населення України набуло від’ємних значень і стало фактором зменшення загальної чисельності населення країни.

Від’ємне сальдо міграції досягло своїх максимальних значень у високоіндустріальних і гіперурбанізованих областях Донбасу і Придніпров’я. Основними причинами цього були причини соціально-економічного характеру: різкий спад промислового виробництва, зниження життєвого рівня населення, незадоволеність рівнем заробітної плати тощо.

Найнижчі значення показників від’ємного сальдо міграції були у західних областях України: Волинській, Закарпатській, Івано-Франківській, Рівненській, Тернопільській, Хмельницькій, Чернівецькій.

35.Виробничий потенціал регіону - це сукупність засобів в-ва,які можна задіяти під час в-ва матеріальних благ,необхідних для країни.Він х-зується як величиною(вартість) основних виробничих фондів ,так і їх наявність в натуральному вимірі.До ОФ відносять приміщення і устаткування,машини і обладнання,транспортні засоби,інструменти,виробничий та господарський інвентар,доросла і робоча продуктивна худоба,багаторічні насадження.

Розширення в-ва потребує постійного збільшення як вартісної так і натуральної к-сті виробничих ОФ.

Втрата виробничого потенціалу відбулась за таких причин:

1)в процесі приватизації п-ва доводили до банкрутства,реалізуючи під різними приводами машини і устаткування

2)під видом розрахунку з працівниками за заборгованість по оплаті праці значну частину верстатів і обладнання роздано і продано за значно заниженою ціною.

3)значна частина промислових п-в здала свої приміщення в оренду або продала,і в результаті обладнання здано на металолом.

4)в результаті аграрної реформи і приватизації в с/г п-вах майже ліквідовано не лише поголів’я тварин,а й зруйновано і тваринницькі приміщення..

36.Науково-технічний потенціал-це сукупність ресурсів і можливостей сфери науки ,що дають можливість ефективно вирішувати господарські завдання.

Науково-технічний потенціал включає;

Матеріально-технічну базу науки (приміщення наукових установ,наукове обладнання і устаткування,експериментальні заводи та лабораторії)

Кадри наукової системи (вчені ,дослідники,конструктори,науково-технічний потенціал)

Інформаційну систему,яка забезпечує доведення даних досліджень до користувачів(наукові бібліотеки,інтернет)

Організаційно-управлінську систему,що включає планування науково-дослідницьких робіт,їх фінансування та управління.

У цій системі мережа науково-дослідних,конструкторських,проектних інститутів і лабораторій,а також дослідницьких підрозділів вищих навчальних закладів постійно збільшується з метою розповсюдження і впровадження в практику наукових знань і реалізації єдиної науково-технічної політики.

В Україні створено потужний Науково-технічний потенціал,спроможний виішувати найактуальніші проблеми,пов’язані з НТП.Але на сучасному етапі господарський механізм не забезпечує необхідного сприйняття п-вами науково-технічних досягнень.

З метою вдосконалення управління наукою в Нац. Академії наук створено 6 територіальних центрів:

У Києві,Харкові,Донецьку,Дніпропетровську,Одесі і Львові.

37. ЗЕД на рівні регіону

Міжнародні економічні зв’язки — це система господарських зв’язків між національними економіками країн на основі міжнародного поділу праці. Саме зовнішні економічні відносини сприяють зростання національного доходу, прискореному розвитку науково-технічного прогресу, підвищенню рівня життя населення. Крім того, зовнішні економічні зв’язки впливають на загальну атмосферу довіри між країнами, на зміцнення їх партнерських відносин та взаєморозуміння і добросусідства.

Для України на сучасному перехідному етапі розвитку її економіки особливо важливим є повне і ефективне використання зовнішніх економічних зв’язків для вирішення нагальних науково-технічних і господарських проблем.

Розвиток ефективних зовнішньоекономічних зв’язків дасть змогу Україні швидше подолати глибоку економічну кризу, сприятиме стабільному і швидкому розвитку продуктивних сил і зростанню на цій основі життєвого рівня населення. Відомо, що країна, яка не розвиває зовнішню торгівлю, не має господарських зв’язків з іншими країнами світу, змушена збільшити витрати виробництва приблизно в півтора — два рази.

Україна як молода суверенна держава не має достатнього досвіду налагодження економічних зв’язків з іншими країнами світу. Тому вона робить перші кроки на шляху до входження у світове господарство. Цьому сприяє створення відповідної правової бази і прийняття законів: Закону про зовнішньоекономічну діяльність України, Закону про створення експортно-імпортного банку, Закону про іноземні інвестиції, а також Декретів Кабінету міністрів України.

Об’єктивними причинами, що перешкоджають нині входженню України як повноправного партнера у світове господарство, є низька конкурентоспроможність її продукції на світових ринках. З вітчизняних промислових товарів на ринках далекого зарубіжжя може конкурувати не більше 1%. Крім того, навіть ті товари, на які є попит на зовнішніх ринках, не відповідають міжнародним стандартам. Так, майже весь чавун не має світових сертифікатів, йому властивий низький обсяг номенклатури відливок, що спричиняє велику металомісткість продукції, а відходи металу зростають до 25%.

Крім того, в Україні недосконалою є система управління зовнішньоекономічною діяльністю. До основних причин, що зумовили сучасний рівень розвитку зовнішньоекономічних зв’язків України, слід віднести такі.

По-перше, після розпаду колишнього Радянського Союзу стався значний розрив господарських зв’язків України з іншими країнами, і насамперед з Росією. Через це Україна втратила частину своїх традиційних ринків збуту, зупинилося чимало підприємств через відсутність комплектуючих виробів тощо. Більше того, Росія значною мірою втратила інтерес до виготовлених у нашій країні виробів, приладів, машин, а також виплавленого металу тощо внаслідок зростання їх енергомісткості та ціни. Тому навіть ті вироби, в яких вона зацікавлена, не можуть бути реалізовані на її ринку, оскільки вони дорожчі за зарубіжні аналоги на 30—50%.

По-друге, переважання в експорті України паливно-сировинної групи товарів. Їх частка нині перевищує 70%, а разом з товарами народного споживання становить понад 90%.

По-третє, в структурі експорту низькою є частка машин, обладнання, об’єктів інтелектуальної власності. Згідно з даними Держкомстату України тільки 0,5% від загальної кількості вироблених нових видів машин і обладнання за своїми технічними характеристиками були конкурентоспроможними на світовому ринку.

По-четверте, в експорті незначною є частка товарів, які виготовляються відповідно до договорів про міжнародну спеціалізацію та кооперування виробництва.

По-п’яте, відмічається значне зростання частки бартерних операцій у зовнішньоекономічній та господарській діяльності всередині країни. Нині ця частка становить майже 80%.

Слід визначити пріоритетні напрями розвитку експортної спеціалізації, переорієнтуватися на виробництво наукомісткої продукції і ресурсозберігаючих технологій у сфері верстатобудування, літакобудування, в ракетно-космічній техніці та створенні надтвердих матеріалів.

В Україні необхідно налагодити виробництво імпортозамінної продукції, зокрема такої, як зернові, кормо- і картоплезбиральні комбайни, тролейбуси, автобуси, холодильники, автомобілі та ін.

По-шосте, слід заохочувати іноземних інвесторів. Найважливішою умовою цього є стабільність чинного законодавства у зовнішньоекономічній діяльності. Нині Україна, згідно з оцінкою міжнародних експертів, за створенням надійного інвестиційного клімату посідає лише 130-те місце в світі.

По-сьоме, важливо налагодити надійний державний контроль. Так, у розвинутих країнах світу держава бере на себе облік і всебічний контроль за експортом і імпортом товарів.

++++++++++

У сфері регіональної економіки має перебувати й зовнішньоекономічна діяльність, бо багато її форм, такі як вільні економічні зони, прикордонна та прибережна торгівля, іноземний туризм, мають регіональний характер, а інші тісно пов'язані з рівнем розвитку інфраструктури, господарської культури та ділового сервісу регіону. Таким чином, господарство регіону є відкритою економічною системою, що функціонує на основі спеціалізації, міжрегіональної інтеграції, зміст яких реалізується через галузеві, міжгалузеві та міжрегіональні виробничо-економічні зв'язки.

 Львівська область має рівень вищий середнього. Отже, потенційні можливості регіону далеко не вичерпані. При активізації інвестиційної діяльності він може розвиватися за рахунок нових потужностей в машинобудуванні, тонкій хімії й інших працемістких виробництвах.

Даючи оцінку ефективності фінансово-інвестиційних транскордонних зв’язків Карпатського Єврорегіону, можна стверджувати, що незважаючи на вигідне геополітичне розташування, наявні природні ресурси, наявність кваліфікованих кадрів, досягнення у наукових дослідженнях, значну місткість внутрішнього ринку обсяги іноземних інвестицій, які надходять в економіку України, порівняно з аналогічними обсягами країн Східної Європи істотно нижчі. Так, в Україні на одиницю населення припадає близько 55 дол. США іноземних інвестицій, тоді як у більшості східноєвропейських країн цей показник перевищує 100 дол. США, а в Чехії та Угорщині сягає відповідно понад 500 та 800 дол. США.

До основних причин низької інвестиційної активності зарубіжних компаній на українському ринку слід віднести нестабільне фінансово-економічне становище в Україні, постійні зміни законодавства правового поля, наявність надмірно жорсткого фіскального контролю, загострення кризи платежів, недостатній розвиток ринкової інфраструктури, відсутність належного інформаційного забезпечення інвестиційної діяльності, недостатньо розвинену мережу посередницьких структур, сервісних центрів, консультативних бюро тощо.

38.Рівень життя населення та його регіональні особливості

У системі показників, що характеризують раціональність розміщення продуктивних сил, найважливішими є рівень життя населення і його регіональні відмінності. Водночас слід підкреслити, що аналіз рівня життя має ряд особливостей. Насамперед слід враховувати відмінності в умовах життя населення, спричинені природними, національними і соціально-економічними факторами. По-перше, треба чітко знати сьогоднішні й перспективні потреби населення окремих регіонів, особливості способу життя людей різних національностей. Для цього розробляють науково обґрунтовані норми споживання матеріальних благ і послуг, складають раціональний бюджет споживання, який відображує перспективні потреби в матеріальних благах та послугах. Рівень і задоволення потреб населення визначають як співвідношення фактично досягнутого рівня споживання матеріальних і духовних благ з раціональними нормами споживання, розрахованими для населення певного регіону. По-друге, необхідно враховувати конкретні умови життя людей, які визначають характер споживання матеріальних і духовних благ. Ці відмінності відображують специфіку споживання матеріальних благ міським і сільським населенням, їх доступність (йдеться про віддаленість населених пунктів від великих міст). Рівень життя характеризується рядом синтетичних показників, до яких належать фонд споживання у використовуваному національному доході; реальні доходи населення; номінальна заробітна плата робітників і службовців; реальна заробітна плата робітників і службовців; доходи селян від громадського господарства; суспільні фонди споживання; обсяг роздрібного товарообороту. Рівень життя визначається порівнянням розмірів і динаміки споживання продуктів харчування та непродовольчих товарів, житлових і комунально-побутових послуг, а також послуг транспорту і зв'язку, соціально-культурної сфери, умов відпочинку і праці тощо. Для оцінки рівня життя населення необхідна інформаційна база. Оскільки Міністерство статистики України не публікує даних про комплексну оцінку рівня життя населення в областях, то використовуються лише окремі дані для аналізу складових цього рівня. Підвищення рівня життя населення в територіальному розрізі залежить від раціонального використання трудових ресурсів, що відображено і в затратах живої праці на виробництво відповідної продукції.

39. Економіка регіонів як ланка єдиного господарського комплексу країни с.633 - Дорогунцов

40. Сучасна спеціалізація регіонів в системі територіального поділу праці

АР Крим: виноградарство, садівництво, обробіток тютюну, ефіроолійних культур, зернове господарство.

Вінницька обл.: : харчова промисловість, машинобудування, легка промисловість, виробництво будматеріалів.

Волинська обл.: сільське господарство, промисловість (насамперед, харчова) і транспорт. 

Дніпропетровська обл.: чорна металургія і машинобудування (і перш за все важке), а також хімія і електроенергетика.

Донецька обл.:вугільна, металургійна галузі, машинобудування.

Житомирська обл.:аграрно-сировинна промисловість.

Запорізька обл.: електроенергетика, металургія, машинобудування і металообробка. 

Закарпатська обл.: аграрно-індустріальна спеціалізація, розвинений рекреаційний комплекс.

М. Київ: машинобудування і металообробка, харчова та медична, хімічна і нафтохімічна промисловість, електроенергетика, виробництво будматеріалів. 

Київська обл.: промисловість, сільське господарство, будівництво, транспорт і сфера послуг.

Кіровоградська обл.: аграрно-індустріальна спеціалізація, харчова промисловість, сільськогосподарське машинобудування і будівельна індустрія. 

Луганська обл.: важка промисловість, машинобудування, хімічна нафтохімічна харчова деревообробної, текстильної промисловості і промисловості будівельних матеріалів. 

Львівська обл.: машинобудування

Миколаївська обл.: машинобудування, кольорова металургія, електроенергетика, легка, харчосмакова і переробна промисловість.

Одеська обл.: машинобудування і металообробки, хімічної і нафтохімічної, харчової та легкої промисловості, інших галузей.

Полтавська обл.: індустріально-аграрна спеціалізація: на видобутку нафти і газу, залізної руди, переробки нафти, виробництві вантажних автомобілів і залізничних вагонів, алмазного устаткування, трикотажу, вершкового масла, м'яса, зерна, цукру, кондитерських виробів.

Рівненська обл.: сільське господарство, промисловість і будівництво.

М. Севастополь: рибодобувна і рибопереробна промисловість.

Сумська обл.:аграрна промисловість, харчова промисловість, машинобудування і металообробна промисловість. 

Тернопільська обл.: спеціалізується на виробництві продукції сільськогосподарського машинобудування, цукрової та електротехнічній галузях, в сільському господарстві - на зерновому господарстві і м'ясо-молочному тваринництві. 

Харківська обл.: машинобудування, промисловість будівельних матеріалів, газова, легка, харчова промисловість.

Херсонська обл.: промисловість (суднобудування, сільськогосподарське машинобудування, радіоелектронна і електротехнічна промисловість, нафтопереробка, легка промисловість), агропромисловий і рекреаційний комплекси.

Хмельницька обл.: спеціалізується на сільськогосподарському, електротехнічному машинобудуванні, цементній, цукровій, целюлозно-паперової промисловості, сільське господарство - на зерновому господарстві і м'ясо-молочному тваринництві.

Черкаська обл.: сільське господарство, харчова промисловість.

Чернігівська обл.: паливна промисловість, машинобудування.

Чернівецька обл.: індустріально-аграрна спеціалізація: легка, харчова, деревообробна промисловість, хімічна, металообробна галузі, приладо-і машинобудування.

41. Диференціація регіонів за рівнем соц-економ розвитку за результатами моніторингу (див. Таблиці, аналіт роботу)

42. Проблеми приорітети та перспективи розвитку економіки регіонів с.645, Дорогунцов

43. Основні форми (види) зовнішньоекономічних звязків

- експорт та імпорт товарів, капіталів та робочої сили;

- надання субєктами ЗЕД України послуг іноземним суб’єктам госп діяльності;

- науково-технічне співробітництво;

- взаємовигідна міжнародна торгівля (зовнішня торгівля);

- міжнародні фінансові операції і операції з цінними паперами;

- надання кредитів і позик, в т ч і безвідплатних;

- створення спільних п-в;

- спеціалізація і кооперування в-ва;

- підприємницька діяльність на території України пов’язана з наданням ліцензій, патентів, ноу-хау торг марок. Аналогічна діяльність суб’єктів ЗЕД за межами України;

- торгівля технологіями, або спеціалізація на в-ві комплектуючого обл-ня;

- організація та здійснення діяльності і галузі проведення виставок, аукціонів, торгів, конференцій симпозіумів на комерційній основі;

- товарообмінні операції та інша діяльність, побудована на формах зустрічної торгівлі;

- орендні, лізингові операції;

- операції з придбання, продажу та обміну валюти на аукціонах, біржах та міжбанківському валютному ринку;

- робота на контрактній основі фіз осіб з України з іноземними суб’єктами ЗЕД як на території України так і за її межами;

- організація оптової, консигнаційної, роздрібної торгівлі на території України за ін валюту (у передбачених ЗУ випадках);

- спільна участь зацікавлених країн у розробці багатих природних ресурсів;

- іноземні інвестиції як найв форма стимулювання розвитку ек-ки країни;

- міжнародний туризм;

- культурні зв¢язки між країнами світу;

44. Зовнішня торгівля. Структура, тенденції розвитку (брєд)

У регіональному аспекті одним з пріоритетних напрямів у зовнішньоторговельній діяльності України є співробітництво з країнами СНД, що обумовлено історичними зв'язками, взаємоповязаністю економік, подібністю економічних проблем. Необхідне поглиблення участі України в діяльності Економічного Союзу СНД, Торговельно-економічні стосунки із СНД мають розвиватися за умов режиму вільної торгівлі. У відносинах України з країнами СНД найважливіший пріоритетний напрям - розвиток українсько-російських торговельно-економічних відносин.

Перспективним напрямом розвитку зовнішньої торгівлі з Росією є налагодження прямих звязків з окремими її регіонами. Такі звязки вже розвиваються з Башкоторстаном, Татарстаном, Дагестаном, Бурятією, Якутією, Санкт-Петербургом, створюється міст "Далекий Схід Росії - Україна", підписано (1998 р.) договір з Кузбасом.

У межах СНД існують умови для подальшого розвитку торгівлі з Білоруссю і Молдовою, а також поглибленння відносин з країнами Центральної Азії, насамперед, з Узбекистаном, Туркменистаном, Казахстаном, які мають великі природні ресурси (зокрема, паливно-енергетичні та мінерально-сировинні), в обмін на які Україна може постачати нові технології, проектно-будівельні потужності, товари.

Серед інших країн СНД привабливими є звязки з країнами Закавказзя, які сприяють виходу України на ринки Центральної Азії і Близького Сходу.

Пріоритетним завданням для України є забезпечення взаємовигідних і стабільних торговельних звязків з країнами Балтії, в перспективі в режимі вільної торгівлі.

У напрямі розвитку зовнішньої торгівлі з окремими регіонами світу, велике значення мають звязки з Європейським Союзом в цілому та особливо з такими країнами, як Німеччина, Італія, Великобританія.

Необхідне збільшення товарообороту між Україною і країнами Центральної та Східної Європи, особливо з угрупованням Центрально-європейської зони вільної торгівлі (СЕFТА).

З країнами Центральної Європи зовнішньоекономічна політика має спрямовуватися, насамперед, на відновлення ефективних традиційних звязків, міжнародної спеціалізації і кооперування, зокрема в металургії, транспортному і сільськогосподарському машинобудуванні, хімічній та легкій промисловості, а також контактів у сфері науки і техніки.

Для України важливе значення мають торговельні зв'язки з країнами Чорноморського економічного співробітництва, перш за все, з Туреччиною (забезпечення диверсифікації джерел надходження нафтопродуктів, а також імпорту сировини для легкої промисловості), Грецією (розвиток судноплавства в басейні Середземного моря), Болгарією та Румунією (розвиток торгівлі в Придунайському регіоні).

Необхідно розвивати позитивну тенденцію до збільшення обсягів торгівлі з країнами Північноамериканської зони вільної торгівлі (NАFТА) і особливо з США та Канадою.

У розвитку торговельних відносин з країнами Латинської Америки перспективним є співробітництво з такими країнами, як Бразилія, Аргентина, Чилі. На нову фазу взаємин виходить співробітництво з Панамою та Перу, відновлюються звязки з Кубою.

Зростає роль торговельно-економічних звязків з країнами Африки, Азії та Тихоокеанського регіону.

Україна буде продовжувати активну співпрацю з країнами Північної (Єгипет, Марокко, Туніс) і Західної Африки (Гвінейська Республіка, Нігерія), з Південно-Африканською Республікою. Найперспективнішим партнером України на Далекому Сході є Японія, яка включила Україну до Генеральної системи преференцій. Необхідно активізувати співробітництво з Новими індустріальними країнами (НІК), з країнами АСЕАН, Китаєм та Індією, країнами Південно-Західної Азії.

Країни Південно-Західної Азії (Близького та Середнього Сходу) такі, як Ліван, Кувейт, Туреччина, Сирія, Саудівська Аравія, Обєднані Арабські Емірати мають велике значення з точки зору забезпечення економіки України джерелами енергоносіїв і споживання інженерно-технічних послуг України у спорудженні промислових та цивільних обєктів, транспортної і комунальної інфраструктури. За певних умов доцільне співробітництво у розвитку трансконтинентальної системи транспорту та звязку. Українські підприємства ВПК можуть одержати в цьому регіоні необхідні для конверсії кошти від торгівлі воєнною технікою, озброєнням та надання ремонтних послуг.

Китай та Індія є одними з основних партнерів України у зовнішній торгівлі, в перспективі це ринки для значного збільшення експорту української продукції машинобудування і передових технологій, насамперед, для реконструкції обєктів, збудованих колишнім СРСР.

Країни АСЕАН - потенційні партнери України в XXI столітті. Вони можуть стати значними ринками для вітчизняної машинотехнічної продукції, інженерно-технічних послуг, підготовки кадрів. Україна може взяти участь у будівництві великих обєктів енергетичного та промислового значення. Збільшуватимуться обсяги експорту традиційної продукції української промисловості (металопрокат, вироби важкого машинобудування, верстати, мінеральні добрива та інша хімічна продукція) імпорту порівняно дешевих, але високотехнологічних виробів.

Для удосконалення регіональних зовнішньотогівельних звязків Україні в переспективі необхідна участь в міжнародних торговельних організаціях, особливо в ГАТТ/Сот, а також співробітництво з інтеграційними угрупуваннями, перш за все, з ЄС, а також з CEFTA, ЦЕІ, NAFTA.

Фактор віддаленості від Середньої Азії та Казахстану значно зменшує ефективність української торгівлі з ними, при цьому зменшується і транзитна роль Росії, особливо це стосується торгівлі металами, що обумовлено зростанням цін внаслідок високих транспортних тарифів у Росії.

Організація та здійснення торговельних відносин між країнами СНД передбачає активний обмін необхідною статистичною інформацією і, в першу чергу, співставлення по зовнішній торгівлі. Передбачається обмін статистичними виданнями та публікаціями, методологією, розробками і програмами, а також досвідом проведення статистичних спостережень, узгоджень принципів формування статистики зовнішньої торгівлі. Це сприятиме створенню спільних інформаційних систем, які дадуть змогу забезпечити відстеження стану ринку товарів та послуг усіх країн СНД, включаючи обсяги виробництва та споживання товарів та послуг та їх порівняльну кон’юнктуру на внутрішньому та світовому ринку. Успішному розвитку економічних відносин між країнами СНД сприятиме остаточне визначення загальної стратегії інтеграційного співробітництва. Ця стратегія має враховувати як геоекономічні переваги, так і першочергові регіональні та державні інтереси зацікавлених сторін.

45. Основні поняття сталого розвитку суспільства

Сталий ро́звиток — загальна концепція стосовно необхідності встановлення балансу між задоволенням сучасних потреб людства і захистом інтересів майбутніх поколінь, включаючи їх потребу в безпечному і здоровому довкіллі.

Сталий розвиток — це керований розвиток. Основою його керованості є системний підхід та сучасні інформаційні технології, які дозволяють дуже швидкомоделювати різні варіанти напрямків розвитку, з високою точністю прогнозувати їхні результати та вибрати найбільш оптимальний.

Основними цілями сталого розвитку є:

економічне зростання – формування соціально-орієнтованої ринкової економіки, забезпечення можливостей, мотивів і гарантій праці громадян, якості життя, раціонального споживання матеріальних ресурсів;

охорона навколишнього природного середовища – створення громадянам умов для життя в якісному навколишньому природному середовищі з чистим повітрям, землею, водою, захист і відновлення біорозмаїття, реалізація екологічного імперативу розвитку виробництва;

добробут – запровадження єдиних соціальних стандартів на основі науково обгрунтованих нормативів бюджетної забезпеченості одного жителя з урахуванням регіональних особливостей;

справедливість – встановлення гарантій рівності громадян перед законом, забезпечення рівних можливостей для досягнення матеріального, екологічного і соціального благополуччя;

ефективне (стале) використання природних ресурсів – створення системи гарантій раціонального використання природних ресурсів на основі дотримання національних інтересів країни та їх збереження для майбутніх поколінь;

стабілізація чисельності населення – формування державної політики з метою збільшення тривалості життя і стабілізації чисельності населення, надання всебічної підтримки молодим сім’ям, охорона материнства і дитинства;

освіта – забезпечення гарантій доступності для одержання освіти громадян, збереження інтелектуального потенціалу країни;

міжнародне співробітництво – активна співпраця з усіма країнами і міжнародними організаціями з метою раціонального використання екосистем, гарантування безпечного і сприятливого майбутнього.

Реалізація цілей забезпечується через:

Структурну перебудову господарського комплексу

Гарантування нац безпеки держави

Підвищення рівня організації процесу природокористування

46. Концепція сталого розвитку України

Концепція сталого розвитку ґрунтується на п`яти головних принципах:

Людство дійсно може надати розвитку сталого і довготривалого характеру, для того щоб він відповідав потребам людей, що живуть зараз, не втрачаючи при цьому можливості майбутнім поколінням задовольняти свої потреби.

Обмеження, які існують в галузі експлуатації природних ресурсів, відносні. Вони пов'язані з сучасним рівнем техніки і соціальної організації, а також із здатністю біосфери до самовідновлення.

Необхідно задовольнити елементарні потреби всіх людей і всім надати можливість реалізувати свої надії на більш благополучне життя. Без цього сталий і довготривалий розвиток просто неможливий. Одна з головних причин виникнення екологічних та інших катастроф — злидні, які стали у світі звичайним явищем.

Необхідно налагодити стан життя тих, хто користується надмірними засобами (грошовими і матеріальними), з екологічними можливостями планети, зокрема відносно використання енергії.

Розміри і темпи росту населення повинні бути погоджені з виробничим потенціалом глобальної екосистеми Землі, що змінюється.

Концепція сталого розвитку з'явилася в результаті об'єднання трьох основних точок зору: економічної, соціальної та екологічної.

Економічна складова. Економічний підхід до концепції стійкого розвитку заснований на теорії максимального потоку сукупного доходу Хікса-Ліндаля, який може бути зроблений за умови, принаймні, збереження сукупного капіталу, за допомогою якого і здійснюється цей дохід. Ця концепція передбачає оптимальне використання обмежених ресурсів і використання екологічних — природо-, енерго- і матеріало-зберігаючих технологій, включаючи видобуток і переробку сировини, створення екологічно прийнятної продукції, мінімізацію, переробку і знищення відходів.

Соціальна складова. Соціальна складова стійкості розвитку орієнтована на людину і спрямована на збереження стабільності соціальних і культурних систем, в тому числі, на скорочення числа руйнівних конфліктів між людьми. Важливим аспектом цього підходу є справедливий розподіл благ. Для досягнення стійкості розвитку, сучасному суспільству доведеться створити більш ефективну систему ухвалення рішень, що враховує історичний досвід і заохочує плюралізм. У рамках концепції людського розвитку людина є не об'єктом, а суб'єктом розвитку.

Екологічна складова. З екологічної точки зору, сталий розвиток має забезпечувати цілісність біологічних і фізичних природних систем. Особливе значення має життєздатність екосистем, від яких залежить глобальна стабільність всієї біосфери. Деградація природних ресурсів, забруднення навколишнього середовища і втрата біологічного розмаїття скорочують здатність екологічних систем до самовідновлення.

Єдність концепцій. Узгодження цих різних точок зору та їх переклад на мову конкретних заходів, які є засобами досягнення сталого розвитку — завдання величезної складності, оскільки всі три елементи сталого розвитку повинні розглядатися збалансовано.

Важливим питанням у реалізації концепції сталого розвитку — особливо у зв'язку з тим, що вона часто розглядається як така що еволюціонує — стало виявлення її практичних і вимірюваних індикаторів. Виходячи з вищевказаної тріади, такі індикатори можуть пов'язувати всі ці три компоненти і відображати екологічні, економічні та соціальні (включаючи психологічні, наприклад, сприйняття сталого розвитку) аспекти.

47. Стратегія сталого розвитку України

Стратегія сталого розвитку України є програмним документом довгострокової дії, який ґрунтується на сучасних міжнародних принципах співіснування людства і довкілля і в якому визначається мета, завдання та пріоритетні напрями поступального розвитку українського суспільства на шляху забезпечення збалансованості економічних, соціальних та екологічних чинників.

Сталий розвиток - це система взаємоузгоджених управлінських, економічних, соціальних, природоохоронних заходів, спрямованих на формування системи суспільних відносин на засадах довіри, партнерства, солідарності, консенсусу, етичних цінностей, безпечного навколишнього середовища, національних джерел духовності. В основі сталого розвитку лежать невід'ємні права людини на життя та повноцінний розвиток.

Пріоритетним напрямом сталого розвитку є оптимізація життєдіяльності людства в умовах безпечного природного середовища і гармонійних відносин як усередині суспільства, так і між окремими спільнотами.

Одним з основних чинників сталого розвитку України є її природні умови і ресурси. Для істотного зменшення техногенного навантаження на довкілля, припинення процесів його деградації необхідно докорінно змінити існуючу практику господарювання шляхом відмови від "нульової" вартості природних ресурсів, що створить фінансові передумови для збалансованості соціально-економічного розвитку. Критерієм сталого розвитку повинен бути не приріст обсягів виробництва, а потенціал його зростання в умовах збереження та переходу до покращення якісних показників навколишнього природного середовища.

Реалізація цієї Стратегії сприятиме практичному впровадженню основних принципів державної екологічної політики в контексті програм економічного і соціального розвитку України та її інтеграції до Європейського Союзу.

Стратегія базується на положеннях Конституції України, законах та інших нормативно-правових актах, міжнародних договорах, стороною яких є Україна, а також на результатах наукових досліджень у сферах екології та суспільного розвитку, оцінці сучасного стану довкілля та соціально-економічного розвитку держави, врахуванні глобальних і регіональних особливостей взаємодії людини та довкілля.

В основу Стратегії покладено рішення Конференції ООН з навколишнього середовища і розвитку (Ріо-де-Жанейро, 1992 рік) та Всесвітнього саміту зі сталого розвитку (Йоганнесбург, 2002 рік), інших міжнародних форумів з питань навколишнього середовища та забезпечення сталого розвитку.

Стратегічною метою сталого розвитку України є досягнення збалансованості співіснування природного середовища, держави і суспільства на основі демократичної, толерантної, плюралістичної та екологічно орієнтованої соціально-економічної політики, відкритої динамічно-інтегрованої в глобальні процеси економіки, забезпечення національної безпеки держави, гармонійних суспільних відносин та рівноправного міжнародного співробітництва.

Державна політика щодо сталого розвитку базується на таких основних принципах:

збалансованість розвитку українського суспільства - паритетність економічної, соціальної та екологічної складових, визнання неможливості тривалого поступального розвитку суспільства в умовах деградації природного середовища;

забезпечення екологічно та техногенно безпечних умов життєдіяльності населення;

утвердження гуманізму, демократії і загальнолюдських цінностей, розвиток громадянського суспільства та залучення широких верств населення до державотворчих процесів;

підтримка і підвищення ролі всіх секторів громадянського суспільства та забезпечення вільного доступу його членів до екологічної інформації та правосуддя для захисту своїх невід'ємних прав і свобод;

забезпечення еколого-економічної збалансованості розвитку окремих регіонів на фоні тісної міжрегіональної господарської взаємодії за умови узгодження із загальнонаціональними потребами та інтересами національної безпеки;

встановлення рівноправних взаємовигідних відносин з іншими державами для сприяння сталому розвитку всіх країн світу.

Стратегія реалізується у три етапи: короткостроковий (підготовчий) - до 2007 р., середньостроковий (стабілізаційний) - до 2015 - 2025 років та довгостроковий - на подальшу перспективу.

Метою першого етапу є створення стартових умов для ефективної реалізації завдань визначених Стратегією.

Метою другого етапу є стабілізація структурних змін в економіці та соціальній сфері, створення основних засад соціально спрямованої ринкової економіки, подолання масової бідності, вихід на економічні показники середньо розвинутих країн.

На третьому етапі сталий розвиток повинен стати домінуючим принципом державної політики.

48. Посилення ролі держави у розвитку регіонів

Сучасний розвиток світової економіки свідчить, що головною рушійною силою будь-якої національної господарської системи є регіони. Саме на рівні регіонів вирішуються питання відтворення продуктивних сил, реалізуються проекти соціально-економічного розвитку, задовольняються ключові соціальні потреби населення. Саме показники розвитку регіональної економіки є критерієм визначення рівня економічного розвитку держави в цілому.

Роль держави щодо забезпечення розвитку регіонів у сучасному світі не обмежується лише регуляторними функціями: стимулювання економічного зростання, раціонального використання трудового потенціалу, забезпечення прогресивних зрушень у галузевій і територіальній системах, підтримки експорту продукції та послуг. Головною метою державного управління регіонального розвитку є забезпечення економічної та соціальної стабільності, захист вітчизняних виробників на світових ринках, правовий перерозподіл доходів громадян, гармонізація майнових відносин, зміцнення існуючого ладу, демократизація управління, транзит держави в європейські та євроатлантичні структури тощо.

Регіональний розвиток як об’єкт державного управління є складною системою взаємопов’язаних елементів зі своєю специфічною структурою, культурою та рівнем розвитку, яка суттєво впливає на соціально-економічну ситуацію в державі й безпосередньо залежить від неї щодо впровадження дієвих механізмів власної динаміки зростання, вирішує ряд внутрішніх проблем стосовно ефективного використання всіх наявних ресурсів на засадах самозабезпечення та самодостатності.

Активізація ринкових перетворень у регіональній економіці, модифікація механізмів та інструментів державного управління регіональним розвитком, зміна системи взаємодії органів місцевої влади потребує пошуку оптимальних управлінських моделей, заснованих на принципі партнерства держави та її регіонів. Попри якісні зміни, що відбулися в системі управління регіональним розвитком, політиці держави в цій сфері бракує системності, виваженості та дієвості.

Характерними ознаками низької ефективності державного управління регіональним розвитком сьогодні є такі:

1.     Відсутність системного формування інституційного та законодавчого забезпечення розвитку адміністративно-територіальних одиниць. Положення чинного Закону України «Про стимулювання розвитку регіонів» залишаються переважно декларативними. На практиці пріоритетного значення набуває врегулювання поточних місцевих та кон’юнктурних питань регіонального розвитку.

2.     Збереження практики «ручного управління» соціально-економічним розвитком регіонів. Перевищення окремими посадовими особами своїх повноважень у відносинах з керівниками регіонального й місцевого рівнів призводить до непрозорості та суб’єктивізму в прийнятті рішень щодо визначення перспектив розвитку регіонів.

3.     Надмірна політизація управлінських рішень. Поширення на місцях практики реалізації окремими посадовими особами інтересів політичних сил, які вони представляють, порушує конституційні норми й демократичні принципи діяльності регіональних органів державної влади та місцевого самоврядування, унеможливлює забезпечення прав і задоволення потреб населення.

4.     Поглиблення суперечностей щодо розподілу матеріальних і фінансових ресурсів між місцевими органами державної влади й органами місцевого самоврядування, що загострює конфліктну ситуацію на місцях та ускладнює процедури вирішення соціально-економічних проблем місцевого розвитку.

5.     Соціальна апатія та зневіра населення в ефективності соціально-економічних реформ на регіональному рівні внаслідок корупційних і протиправних дій окремих представників місцевої влади.

В Україні доцільним є проведення державного регулювання економічного розвитку регіонів, з використанням адаптаційної моделі регіональної економічної політики.

В адаптаційній моделі регіональної економічної політики мають бути чітко виділені дві її складові: скорочення відмінностей між регіонами в рівні їх економічного розвитку, але тільки тією мірою, в якій це необхідно для вирішення кризових ситуацій; стимулювання економічного розвитку тих регіонів, де є високий потенціал зростання.

49. Суть, принципи і методи держ прогнозування і програмування

Державне прогнозування економічного і соціального розвитку - науково обгрунтоване передбачення напрямів розвитку країни, окремих галузей економіки або окремих адміністративно-територіальних одиниць, можливого стану економіки та соціальної сфери в майбутньому, а також альтернативних шляхів і строків досягнення параметрів економічного і соціального розвитку. Прогноз економічного і соціального розвитку є засобом обгрунтування вибору тієї чи іншої стратегії та прийняття конкретних рішень органами законодавчої та виконавчої влади, органами місцевого самоврядування щодо регулювання соціально-економічних процесів;

Державне прогнозування й програмування соціально-економічного розвитку регіонів базується на наступних принципах, які закріплені у чинному законодавстві України: – принципі цілісності, який забезпечується розробленням взаємоузгоджених прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку України, окремих галузей економіки та окремих адміністративно-територіальних одиниць на коротко- та середньо- та довгостроковий періоди; – принципі об’єктивності, суть якого полягає в тому, що прогнозні та програмні документи економічного і соціального розвитку України розробляються на основі даних органів державної статистики, уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань економічної політики, інших центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, а також звітних даних із офіційних видань Національного банку України; – принципі науковості, який забезпечується розробленням прогнозних і програмних документів економічного і соціального характеру на науковій основі, постійним удосконаленням методології та використанням світового досвіду в галузі прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку; – принципі гласності, який полягає в тому, що прогнозні та програмні документи економічного і соціального розвитку є доступними для громадськості.

Інформування про цілі, пріоритети та показники цих документів забезпечує суб’єктів підприємницької діяльності необхідними орієнтирами для планування власної виробничої діяльності; – принципі самостійності, який полягає в тому, що місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування в межах своїх повноважень відповідають за розроблення, затвердження та виконання прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку відповідних адміністративно-територіальних одиниць. Прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку забезпечує координацію діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування; – принципі рівності, який полягає в дотриманні прав та врахуванні інтересів місцевого самоврядування та суб’єктів господарювання всіх форм власності; – принципі дотримання загальнодержавних інтересів, який полягає в тому, що органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування повинні здійснювати розроблення прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку виходячи з необхідності забезпечення реалізації загальнодержавної соціально-економічної політики та економічної безпеки держави. 

50. Система прогнозних і програмних документів на регіональному рівні.

Державне регулювання економічного й соціального роз-витку України здійснюється на основі цілісної системи прогнозних і програмних документів економічного й соціального розвитку країни, окремих галузей економіки й окремих   адміністративно-територіальних одиниць. Законом України “Про державне прогнозування й розроблення програм еко-номічного і соціального розвитку України” установлений загальний порядок розроблення, затвердження й виконання прогнозних і програмних документів, а також права й відповідальність учасників державного прогнозування й роз-роблення програм.

Державне прогнозування економічного й соціального роз-витку — це науково обґрунтоване передбачення напрямків розвитку країни, окремих галузей економіки й окремих адміністративно-територіальних одиниць, можливого стану економіки й соціальної сфери в майбутньому, а також альтернативних шляхів і строків досягнення параметрів економічно-го й соціального розвитку.

Система прогнозних і програмних документів соціально-економічного розвитку поєднує чотири групи документів:

Перша група — прогнози економічного й програмного роз-витку України на середньо- і короткостроковий період. Прогноз соціально-економічного розвитку України на се-редньостроковий період розробляється на п’ять років. У цьому прогнозі відображається: ♦          аналіз соціально-економічного розвитку країни за по-передній період і характеристика головних проблем розвитку економіки й соціальної сфери; ♦          очікувані зміни зовнішньополітичної й зовнішньоеко-номічної ситуації і їхній вплив на економіку країни; ♦          оцінка впливу можливих заходів державної політики в прогнозному періоді на розвиток економіки й соціаль-ної сфери;             ♦          цілі та пріоритети економічного і соціального розвитку в середньостроковому періоді й пропозиції по напрям-ках державної політики в цей період; ♦          прогноз кон’юнктури на внутрішніх і зовнішніх ринках стратегічно важливих видів товарів та послуг; ♦          основні макроекономічні та інші необхідні показники і баланси економічного й соціального розвитку, у тому числі в розрізі галузей економіки, АР Крим, областей, міст Києва і Севастополя; ♦          висновки по тенденціях розвитку економіки країни протягом п’яти років, альтернативні сценарії розвитку країни. Прогноз соціально-економічного розвитку України на ко-роткостроковий період (1 рік) включає: ♦          аналіз соціально-економічного розвитку країни за ми-нулий і поточний роки й характеристику головних про-блем розвитку економіки та соціальної сфери; ♦          очікувані зміни зовнішньополітичної й зовнішньоеко-номічної ситуації та їхній вплив на економіку країни; ♦          основні макроекономічні й інші необхідні показники і баланси економічного й соціального розвитку, у тому числі в розрізі галузей економіки, АР Крим, областей, міст Києва і Севастополя; ♦          висновки про розвиток економіки країни у наступному році. Показники прогнозу економічного й соціального розвитку України на короткостроковий період використовуються для розроблення Державної програми економічного й соціального розвитку України, а також для оцінки надходжень і формуван-ня показників Державного бюджету України.

Другу групу прогнозних і програмних документів пред-ставляє Державна програма економічного й соціального розвитку України на короткостроковий період, розроблювана щорічно в тісному зв’язку із проектом Державного бюджету України. У цій програмі конкретизуються заходи, передбачені в програмі діяльності Кабінету Міністрів України, і завдання, сформульовані в щорічному посланні Президента України Верховній Раді України про внутрішнє й зовнішнє становище України. Система заходів з реалізації державної політики в про-грамі приводиться із вказівкою періодів виконання й вико-навців. У державній програмі також міститься перелік державних цільових програм, фінансованих за рахунок коштів державно-го бюджету.

Третю групу прогнозних і програмних документів включають прогнози економічного й соціального розвитку АР Крим, областей, районів, міст на середньостроковий період і програ-ми економічного й соціального розвитку АР Крим, областей, районів, міст на короткостроковий період. У прогнозі на середньостроковий період відображається аналіз соціально-економічної ситуації в адміністративно-те-риторіальних одиницях за попередній період, приводиться стан використання природного, виробничого, науково-технічного й трудового потенціалу, екологічна ситуація у відповідних адміністративно-територіальних одиницях. Прогноз містить можливі шляхи вирішення головних про-блем розвитку економіки й соціальної сфери відповідної адміністративно-територіальної одиниці, цілі й пріоритети соціально-економічного розвитку в середньостроковий період і пропозиції щодо заходів місцевих органів виконавчої влади й органів місцевого самоврядування для їхнього досягнення. Програми економічного й соціального розвитку АР Крим, областей, районів, міст складаються щорічно й погоджуються із проектом Державної програми економічного й соціального розвитку України за відповідний рік. Структурно річна програма адміністративно-територіаль-ної одиниці складається з 11 розділів: 1. Аналіз економічного й соціального розвитку за попе-редній період.   2.         Цілі й пріоритети економічного й соціального розвитку наступного року. 3.         Шляхи вирішення головних проблем розвитку еко- номіки й соціальної сфери і досягнення поставлених цілей. 4.         Фінансові ресурси (джерела формування, фінансування заходів, фінансовий стан суб’єктів господарювання). 5.         Ринкові перетворення (реформування відносин влас-ності, розвиток підприємництва, формування конкурентного середовища на регіональних ринках). 6.         Механізми регулювання (управління об’єктами кому-нальної власності, інвестиційна діяльність, реалізація держав-них цільових програм і регіональних програм). 7.         Розвиток реального сектору економіки (структурні зру-шення, паливно-енергетичний комплекс, промисловість, агро-промисловий комплекс, транспорт і зв’язок, науково-технічна сфера, виробництво споживчих товарів і послуг). 8.         Зовнішньополітична діяльність. 9.         Соціальна сфера (демографічна ситуація, зайнятість на-селення й ринок праці, грошові доходи населення й заробітна плата, соціальне забезпечення, пенсійна реформа, житлово-ко-мунальне господарство).   10.       Гуманітарна сфера (охорона здоров’я, освіта, культура, туристсько-рекреаційна галузь). 11.       Природокористування й безпека життєдіяльності лю-дини (розвиток мінерально-сировинної бази, охорона навко-лишнього природного середовища, техногенна безпека, охоро-на праці). Крім перерахованих розділів програми економічного й соціального розвитку АР Крим, областей, районів включають перелік об’єктів будівництва, які будуть фінансуватися на-ступного року за рахунок бюджетних коштів, показники роз-витку підприємств і організацій комунальної власності. Четверта група прогнозних і програмних документів включає прогнози розвитку окремих галузей економіки на се-редньостроковий період і програми розвитку окремих галузей економіки. На галузевому рівні прогнози розвитку галузей економіки розробляються на 5 років, а період дії програм залежить від специфіки галузі й поставлених завдань і визначається Кабінетом Міністрів України.