Принцип збалансованості та пропорційності.

Означає таке розміщення виробництва, за якого структура господарського комплексу є оптимальною, тобто підтримується економічно доцільні пропорції між галузями спеціалізації, допоміжними і обслуговуючими галузями; існує певна відповідність між сировинною базою , наявністю земельних, водних, енергетичних, трудових ресурсів та існуючими виробничими потужностями; задовольняються споживчі потреби населення в товарах і послугах.

4. Принцип внутрішньодержавного та міжнародного поділу праці.

На основі цього принципу країна та регіони повинні розвивати ті галузі виробництва, для яких складаються найкращі умови: затрати праці є найнижчими і навколишньому середовищу задається найменша шкода, а їх продукція є конкурентноспроможною і користується постійним попитом на міжнародному та внутрішньодержавному ринках.

5. Принцип забезпечення економічної рівноваги.

Передбачає формування безпечного типу господарювання, раціональне використання природно-ресурсного і трудового потенціалу регіону; при виборі можливих варіантів розміщення виробництва перевага надається тим з них, які не спричиняють екологічної напруженості на певній території.

6. Принцип обмеженого централізму.

7. Принцип вирівнювання рівнів економічного розвитку регіонів.

Передбачає зближення територій за інтегральними показниками, що характеризують кінцеву результативність їх господарської діяльності. Реалізація цього принципу ґрунтується на всебічному розвитку регіональної інтеграції, використанні переваг, територіальної концепції виробництва, активній державній регіональній політиці.

4. Основні чинники(фактори) РПС та регіонального розвитку.

Факторами розміщення продуктивних сил називають усю сукупність умов для найбільш раціонального вибору місця розташування господарського об’єкта, ТВК, розміщення підприємств певної галузі. У теорії РПС фактор розміщення є одним з центральних понять. При зміні складу факторів повинні змінюватися і місця розташування об’єктів.

Розрізняють такі групи факторів, які включають:

– природні – якісну і кількісну характеристики родовищ корисних копалин, енергетичних, водних, лісових, земельних ресурсів, природно-кліматичні й природно-транспортні умови;

– екологічні – природоохоронні та конструктивні заходи з метою ощадного використання природних ресурсів і забезпечення сприятливих умов для життєдіяльності людини;

– технічні – досягнутий і можливий рівень техніки та технології;

– економічні – вартість капіталовкладень, строки будівництва, ефективність виробництва, призначення та якість продукції, виробничі зв’язки, економіко-географічне і транспортне положення та ін.;

– соціально-демографічні – чисельність населення і його розміщення, кількісну та якісну оцінку трудових ресурсів і забезпеченість ними виробництва у розрізі областей і районів, стан виробничої і соціальної інфраструктури.

Сировинний фактор найчастіше називають фактором матеріалоємності, тому що сировина і матеріали складають істотні витрати в більшості галузей промисловості.

Виробництва з великими витратами сировини на одиницю готової продукції доцільно розміщувати поблизу сировинної бази, щоб не робити великих відрахувань на транспорт. Деякі види виробництва через специфіку технології можуть розміщуватися лише там, де добувається сировина: гірничодобувна, лісопильна промисловості.

Наприклад, для одержання однієї тонни соди потрібно 1,7 тонн кухонної солі, яка у цьому випадку добувається у вигляді розсолу, тобто обсяг сировини значно збільшується і сировина стає практично нетранспортабельною.

Паливно-енергетичний фактор близький до сировинного за характером впливу на виробництво, тому що паливо теж є мінеральним ресурсом.

Енергомісткі – це виробництва, які зазнають сильного впливу паливно-енергетичного фактора. Вони поділяються на електромісткі та паливомісткі.

Енергомісткі виробництва поділяються на високоенергомісткі (частка паливно-енергетичних витрат становить 30-45% витрат на виробництво продукції), середньо місткі (15-30%) та неенергомісткі (менше 15%).

До паливомістких відносяться виробництва, які поглинають багато тепла. Особливе місце належить ТЕС.

Вплив водного фактора, як і попередніх двох, ґрунтується на використанні природних ресурсів. Споживання прісної води в Україні стримується її обмеженими запасами. На господарсько-питні потреби витрачається 84 куб, м води з розрахунку на одну людину.

Найбільш водоємним видом виробництва є вирощування сільськогосподарських культур на зрошуваних землях. Так, для вирощування 1 т рису необхідно 8 тис. м води, бавовни — 5 тис. м .

Нестача води може перешкоджати розміщенню виробництва, навіть за інших сприятливих умов. Так, у Донбасі водний дефіцит стримує розвиток чорної металургії.

Вплив водного фактора базується на використанні природних ресурсів. Мається на увазі прісна вода, яка використовується у процесі виробництва. Вода річок і озер, яка використовується для водного транспорту, безперечно, є водним ресурсом, але не вважається складовою частиною водного фактора. Споживання прісної води у світі має тенденцію до зростання. Вода використовується у промисловому і сільськогосподарському виробництві, але пропорції споживання у різних країнах різні. Водоспоживання залежить від розвитку зрошування в регіоні.

Водомісткість виробництва є висока (81-500 м /т), середня (20-80 м /т) та низька (менше 20 м /т).

Дефіцит води є лімітуючим фактором для розміщення водомістких виробництв.

Поряд з матеріалоємними видами виробництва розміщуються ті, для яких сировинний фактор не має особливого значення. В електронному машинобудуванні, приладобудуванні, оптико-механічному машинобудуванні вартість сировини набагато менша вартості готової продукції. Такі галузі не обов'язково розташовувати поблизу сировини, вони залежать від іншого фактора - трудового. Слід зауважити, що з розвитком науково-технічного прогресу, який супроводжується зростанням наукоємності й ускладненням виробництва, роль трудового фактора збільшується.

Вплив трудового фактора визначається обсягом витрат праці на виробництво одиниці продукції.

Трудомісткі види виробництва доцільно розміщувати в регіонах з високою щільністю населення. Наукомісткі виробництва, які вимагають, крім висококваліфікованих кадрів, великих вкладень у науково-дослідну базу, треба розміщувати у великих містах, що мають кілька науково-дослідних інститутів та вищих навчальних закладів.

Працемісткість також можна визначити через розрахунок маси продукції, яка припадає на одного виробника.

До фактора “працемісткості” наближений фактор “наукомісткості” виробництва. В деякій випадках наукомістке виробництво виноситься разом з науковою бібліотекою за межі великого міста (Новосибірське академмістечко).

Транспортний фактор посилює дію попередніх факторів, його складова в структурі витрат в багатьох випадках є високою. У залежності від розмірів транспортних витрат виробництво розміщують ближче до сировини або до споживача. Дешеві вантажі перевозити на великі відстані невигідно, тому що частка транспортних витрат буде становити в цих випадках 25% і більше. Для порівняння – у вартості дорогих вантажів вона становить 0,1-1,5%.

Вплив транспортного фактору дається в ознаки через забезпеченість території транспортними сполученнями (конфігурація транспортної мережі, щільність доріг і т.д.). високий економічний розвиток регіону і розвиненість транспортної мережі є прямопропорційними величинами.

Фактор науково-технічного прогресу істотно впливає на РПС. Тобто, на території регіону може виникнути виробництво, яке раніше тут було неефективним.

Наприклад, до 20 ст. підприємства чорної металургії орієнтувались у розміщенні переважно на вугілля, тому що його було потрібно більше, ніж руди на одиницю металу (виник металургійний район Донбас). При зміні технології витрата вугілля значно знизилась і виробництво чорної металургії почало тяжіти у розміщенні до залізорудних басейнів (Кривий Ріг)

Зміни в технології й організації виробництва, якщо вони мають кардинальний характер, можуть істотно вплинути на розміщення продуктивних сил. На території деяких країн і регіонів може виникнути виробництво, яке раніше було тут неефективним.

Екологічний фактор РПС, тобто необхідність врахування при спорудженні виробничих об’єктів вимог охорони навколишнього середовища, – це фактор, який ґрунтується на загальнонаціональних інтересах і його реалізація забезпечується методами адміністративного та економічного впливу держави. При цьому мова може йти як про взагалі заборону спорудження чи експлуатації підприємств, так і про заборону будівництва їх на певній території, або регламентування їх роботи. З іншого ж боку, заохочується природоохоронна робота на підприємствах, а також розширення потужностей діючих і будівництво нових очисних споруд. Частка споруд та пристроїв такого спрямування у складі засобів виробництва з кожним роком зростає.

З розвитком світової економіки, збільшенням кількості підприємств і їх потужностей, використанням все більших обсягів природних ресурсів у виробництві зростає значення екологічного фактора в розміщенні продуктивних сил.

Будь-які економічні вигоди не можуть бути виправдані, якщо вони супроводжуються загрозою для навколишнього середовища.

5. Сутність, принципи і критерії економічного районування.

Економічне районування – це науково-обгрунтований поділ країни на економічні райони, що склалися історично, або сформувалися в процесі розвитку продуктивних сил на основі суспільного поділу праці.

Об’єктивними умовами виділення і розвитку економічних районів виступають наявні природні ресурси, чисельність населення, виробничий потенціал, рівень господарського освоєння території та спеціалізації виробництва.

В процесі економічного районування враховуються національно-побутові та соціально-культурні особливості населення, географічні умови, засоби зв’язку, шляхи сполучення.

Основою формування економічних районів є територіальний поділ праці, що зумовлює виробничу спеціалізацію окремих територій і розвиток міжрайонної кооперації.

Критерії економічного районування:

1. Загальний (інтегральний, міжгалузевий) район.

Економічний район має бути великою економічно-цілісною територією на якій є значні природні ресурси необхідні для визначення його господарської спеціалізації і забезпечення сучасного та перспективного розвитку.

2. Розміри територій економічних районів повинні відповідати вільному скороченому перевезенню масових вантажів у межах регіону до економічно доцільних відстаней.

3. Економічний район повинен являти собою виробничо-економічну територіальну єдність, яка утворюється розвиненими внутрішніми виробничими зв’язками і мати спеціальні господарства у масштабах країни.

4. На території економічного району повинен бути сформований потужний господарський комплекс з галузевою структурою.

5. При виокремленні економічного району повинно враховуватись економічно-географічне положення територій з його впливом на спеціалізацію та особливості РПС.

6. До складу економічних районів повинні повністю включатись території адміністративних областей, автономних республік, країн без порушення їх меж.

При виділенні економічних районів враховуються принципи:

1. економічної доцільності

2. об’єктивного районування

3. перспективного розвитку господарського комплексу

4. комплексності розвитку всіх національних ланок

5. єдності економічного районування і політично-адміністративного устрою держави

6. Господарські комплекси регіонів, особливості їх галузевої структури.

Господарський комплекс — система виробництва, обміну, розподілу і споживання, що склалася в межах України.

Виділяють такі види структури:

1. За організаційно-правовими формами господарювання (державні, колективні, приватні)

2. За видами економічної діяльності, галузями та їх міжгалузевими комплексами

Первинні (видобувна, с/г) та вторинні галузі (обробна промисловість), група А та група Б. Господарський комплекс України складається з виробничої та невиробничої сфер. До виробничої належать галузі матеріального в-ва (промисловість та с/г), а до невиробничої – галузі, які задовольняють духовні й фізичні потреби населення (освіта, наука, культура, торгівля та громадське харчування, фізична культура, комунальне господарство та ін.). Транспорт і зв'язок, що обслуговують виробництво, належать до виробничої сфери, ті, що обслуговують населення – до невиробничої.

Територіальна структура господарства (економічні райони, підрайони, локальні виробничі утворення).

Трансформаційні процеси в економіці є невід’ємним елементом становлення ринкового типу господарювання. Забезпечення структурних зрушень здійснюється за такими взаємопов’язаними напрямами:

• Лібералізація економіки

• Стабілізація грошової системи

• Приватизація

• Структурна перебудова економіки

• Створення конкретного ринкового середовища

• Активна соціальна політика

Структурна трансформація економіки являє собою с-му узгоджених між собою заходів, спрямованих на зміну структури економіки з метою зростання обсягів конкурентоспроможної продукції, підвищення ефективності виробництва й вирішення на цій основі соціальних завдань

7. Сучасний стан та напрями регіонального розвитку провідних галузей.

Промисловість

У грудні 2010 р. порівняно з попереднім місяцем та груднем 2009 р. приріст промислової продукції становив відповідно 4,7% та 12,5%, за 2010 р. - 11%. Зростання випуску продукції спостерігалось за всіма основними видами промислової діяльності.

У добувній промисловості виробництво продукції порівняно з 2009 р. збільшилось на 3,7%, в тому числі на підприємствах із добування металевих руд - на 14,8%. Скоротився випуск продукції у добуванні кам'яного вугілля (на 0,7%), вуглеводнів (на 8,3%).

За 2010 р. видобуто 19,1 млрд м3 природного газу, 2,6 млн т сирої нафти та випущено (видобуто) 78,2 млн т руди та концентратів залізних неагломерованих, 54,4 млн. т готового вугілля.

У переробній промисловості приріст виробництва за 2010р. становив 13,5%.

На підприємствах із виробництва харчових продуктів, напоїв та тютюнових виробів випуск продукції збільшився на 2,9%, у тому числі у виробництві олії та жирів - на 6%, напоїв - на 5%, кондитерській та м'ясній промисловості - відповідно на 3,9% та 6,3%. Водночас зменшилось виробництво продукції у переробленні та консервуванні овочів та фруктів (на 6,1%), тютюновій та молочній промисловості (відповідно на 10,4% та 1,8%).

У легкій промисловості приріст продукції становив 7,8%.

В обробленні деревини та виробництві виробів із деревини випуск продукції збільшився на 8,7%, у целюлозно-паперовому виробництві та поліграфічній діяльності - на 2,5%.

На підприємствах із виробництва коксу та продуктів нафтоперероблення за 2010 р. індекс промислової продукції становив 99,9%.

За 2010 р. виготовлено 18,6 млн т коксу, 3,7 млн т пального дизельного для транспорту автомобільного і залізничного, 2,9 млн т бензину моторного та 2,4 млн т мазутів паливних важких.

У хімічній та нафтохімічній промисловості обсяги продукції збільшились на 21,5%.

На підприємствах із виробництва іншої неметалевої мінеральної продукції випуск продукції збільшився на 8%.

У металургійному виробництві та виробництві готових металевих виробів за 2010 р. одержано приріст продукції 12,3%.

На підприємствах машинобудування випуск промислової продукції збільшився на 34,5%.

У виробництві та розподіленні електроенергії обсяги виробництва продукції зросли на 9,5%. Усього вироблено 188 млрд. кВт. год. електроенергії, в тому числі атомними електростанціями - 89,2 млрд. кВт. год., тепловими - 85,7 млрд. кВт. год.

Сільське господарство

За попередніми розрахунками, у 2010 р. індекс обсягу сільськогосподарського виробництва порівняно з 2009 р. становив 99,0%, в тому числі в сільськогосподарських підприємствах - 99,2%, у господарствах населення - 98,9%.

Індекс обсягу виробництва продукції рослинництва у 2010 р. порівняно з 2009 р. становив 95,4%, в тому числі в сільськогосподарських підприємствах - 93,3%, у господарствах населення - 97,1%.

Під урожай 2010 р. сільськогосподарські культури було посіяно на площі 26,9 млн га, в тому числі аграрними підприємствами - 19,0 млн га (70,6%), господарствами населення - 7,9 млн га (29,4%). Порівняно з 2009 р. загальна посівна площа зменшилась на 43,7 тис. га (на 0,2%).

У 2010 р. індекс обсягу виробництва продукції тваринництва порівняно з 2009 р. становив 104,5%, в тому числі у сільськогосподарських підприємствах - 108,8%, у господарствах населення - 101,3%.

Господарствами всіх категорій у 2010 р. реалізовано на забій 2,9 млн т худоби та птиці (у живій вазі), що на 6,7% більше порівняно з 2009 р., вироблено 11,3 млн т молока (на 3,1% менше) та 17,0 млрд шт. яєць (на 6,6% більше).

Будівельна діяльність

У 2010 р. підприємствами країни виконано будівельних робіт на суму 43,2 млрд грн, що у порівнянних цінах становить 94,6% до обсягів будівництва попереднього року.

Незважаючи на постійне уповільнення темпів падіння обсягів будівництва майже за всіма основними видами будівельної діяльності (особливо у ІІ півріччі 2010 р.), рівня 2009 р. не досягнуто.

На результати роботи будівельної галузі за 2010 р. найбільше вплинула діяльність підприємств, що займаються будівництвом будівель і споруд (частка яких у загальному обсязі становила 85,0%).

Знизили обсяги будівництва підприємства 21 регіону, серед них найбільше - Чернігівської, Закарпатської та Чернівецької областей (на 38,1-40,4%).

Разом із тим підприємства 6 регіонів збільшили обсяги будівництва порівняно з 2009 р., найбільше - Миколаївської (на 30,7%), Донецької (на 21,3%) та Полтавської (на 18,4%) областей.

Підприємствами 4 регіонів (Донецької, Харківської, Дніпропетровської областей та м. Києва) виконано 49,1% загального обсягу будівництва, зокрема 23,2% - будівельниками столиці.

Транспорт

За 2010 р. підприємствами транспорту перевезено 755,3 млн т вантажів, що на 8,5% більше, ніж за 2009 р. Вантажооборот зріс на 6,4% і становив 404,6 млрд ткм.

Перевезення вантажів залізницями порівняно з 2009 р. зросло на 10,5%, в тому числі відправлення вантажів - на 11,1%.

Відправлення вантажів зросло на Львівській залізниці на 21,7%, Одеській - на 20,5%, Придніпровській - на 14,7%, Південно-Західній - на 12,1%, Донецькій - на 8,3%. На Південній залізниці відправлення вантажів знизилося на 2,8%.

Вітчизняний морський та річковий торговельний флот виконав перевезення вантажів в обсязі 11,1 млн т, що на 13,0% більше, ніж за 2009 р. Перевезення вантажів підприємствами річкового транспорту порівняно з 2009 р. зросли на 36,2%, морського транспорту - зменшилися на 12,7%. Закордонні перевезення вантажів річковим транспортом збільшилися на 26,4%, морським - на 10,4%.

Підприємствами автомобільного транспорту (з урахуванням перевезень фізичними особами-підприємцями) за 2010 р. перевезено 158,2 млн т вантажів, що на 12,8% більше, ніж за 2009 р., та виконано вантажооборот в обсязі 38,7 млрд ткм, який зріс на 13,8%.

Магістральними трубопроводами у 2010 р. транспортовано 153,4 млн т вантажів, що на 0,7% менше, ніж у 2009 р. Перекачка газу зросла на 6,3%, аміаку - на 20,7%. Перекачка нафти скоротилася на 22,7%. Транзит газу зріс на 2,9%, аміаку - на 7,6%. Транзит нафти зменшився на 30,8%.

За 2010 р. авіаційним транспортом перевезено 87,3 тис. т вантажів, що на 2,6% більше, ніж за 2009 р. Вантажооборот авіаційного транспорту становив 378,2 млн ткм, що на 7,8% більше порівняно з 2009 р.

Послугами пасажирського транспорту у 2010 р. скористалися 6,8 млрд пасажирів, виконано пасажирську роботу в обсязі 129,8 млрд пас. км, що становить відповідно 94,0% та 99,8% від обсягів 2009 р.

Залізничним транспортом за 2010 р. відправлено 426,6 млн пасажирів (з урахуванням перевезень міською електричкою), що на 0,2% більше, ніж у 2009 р. Перевезення пасажирів морським транспортом порівняно з 2009 р. зросли на 6,8%.

Зовнішня торгівля товарами

У січні-листопаді 2010 р. експорт товарів становив 46129,6 млн дол. США, імпорт - 54087,6 млн дол. Порівняно з відповідним періодом 2009 р. експорт збільшився на 29,8%, імпорт - на 33,9%. Негативне сальдо зовнішньої торгівлі товарами становило 7958 млн дол. (за січень-листопад 2009 р. також від'ємне - 4843,1 млн дол.).

Зовнішньоторговельні операції товарами Україна здійснювала з партнерами із 216 країн світу. До країн СНД було експортовано 36,5% усіх товарів, до країн ЄС - 25,3% (у січні-листопаді 2009 р. - відповідно 33,9% та 23,8%).

Російська Федерація залишається найбільшим торговельним партнером України (26,3% експортних та 36,5% імпортних поставок).

Збільшився експорт товарів до всіх основних країн-партнерів: Італії - на 99,4%, Російської Федерації - на 61,5%, Білорусі - на 49,2%, Польщі - на 47,5%, Туреччини - на 39,2%, Німеччини - на 22,9%, Індії - на 13,8%.

Із країн СНД імпортовано 44% усіх товарів, із країн ЄС -31,5% (у січні-листопаді 2009 р. - відповідно 43% та 34,1%).

Збільшились проти січня-листопада 2009 р. обсяги імпортних поставок із Російської Федерації (на 74,7%), Китаю (на 71,3%), Білорусі (на 54,4%), Сполучених Штатів (на 35%), Польщі (на 28,5%), Італії (на 21,6%), Німеччини (на 17,9%).

Найактивніше здійснювали експортно-імпортні операції з товарами підприємства м. Києва, Донецької, Дніпропетровської та Одеської областей.

Оптова й роздрібна торгівля, ресторанне господарство

Оборот підприємств оптової торгівлі за 2010 р. становив 956,3 млрд грн. Фізичний обсяг оптового товарообороту порівняно з 2009 р. збільшився на 0,4%.

Оборот роздрібної торгівлі (включаючи роздрібний товарооборот підприємств роздрібної торгівлі, розрахункові дані щодо обсягів продажу товарів на ринках і фізичними особами-підприємцями) за 2010 р. становив 529,9 млрд грн, що на 7,6% більше обсягу 2009 р. У структурі обороту роздрібної торгівлі на організовані та неформальні ринки припадало 30,9%. В обороті організованих ринків 15,3% становив продаж сільськогосподарських продуктів.

Оборот ресторанного господарства (з урахуванням обороту фізичних осіб-підприємців) за 2010 р. проти 2009 р. збільшився на 3,5% і становив 17,6 млрд грн.

Обсяг роздрібного товарообороту підприємств, які здійснюють діяльність із роздрібної торгівлі та ресторанного господарства, за 2010 р. становив 274,6 млрд грн, що в порівнянних цінах на 7,8% більше обсягу 2009 р.

Ціни і тарифи

Індекс споживчих цін (індекс інфляції) за 2010 р. в цілому становив 109,1% (за 2009 р. - 112,3%).

Індекс цін виробників промислової продукції за 2010 р. становив 118,7% (за 2009 р. - 114,3%).

Індекс цін на будівельно-монтажні роботи у січні-листопаді 2010р. становив 117,4% (у січні-листопаді 2009 р. -107,7%).

Доходи населення

У січні-листопаді 2010 р. розмір середньомісячної номінальної заробітної плати штатних працівників підприємств, установ, організацій (з кількістю працюючих 10 осіб і більше) становив 2205 грн і порівняно з відповідним періодом 2009 р. збільшився на 20,0%.

До видів економічної діяльності з найвищим рівнем оплати праці належали авіаційний транспорт, фінансова діяльність, добування паливно-енергетичних корисних копалин та виробництво коксу, продуктів нафтоперероблення, де заробітна плата працівників перевищила середній показник по економіці в 1,5-3,0 раза.

Найнижчий рівень заробітної плати спостерігався у рибальстві та рибництві, на підприємствах із виробництва текстилю, одягу, хутра та виробів із хутра, шкіри та виробів зі шкіри, у сільському господарстві, мисливстві та пов'язаних з ними послугах і не перевищував 65% від середнього по економіці.

Середній розмір оплати праці в усіх регіонах був вищим за прожитковий мінімум для працездатної особи, водночас лише у 5 з них заробітна плата перевищила середню по країні: у м. Києві - 3360 грн, Донецькій - 2510 грн, Дніпропетровській - 2345 грн, Київській - 2252 грн та Луганській областях - 2239 грн. Найнижчий рівень заробітної плати спостерігався у Тернопільській, Волинській, Чернігівській та Херсонській областях і не перевищував 78% від середнього по економіці.

Індекс реальної заробітної плати у січні-листопаді 2010 р. порівняно з відповідним періодом 2009 р. становив 110,2%.

Зменшення суми боргу перед працівниками економічно активних підприємств спостерігалося у 21 регіоні, при цьому найвагоміше - у Дніпропетровській (на 42,1 млн грн), Житомирській (на 24,3 млн грн), Сумській (на 20,1 млн грн), Запорізькій (на 17,8 млн грн), Львівській (на 17,0 млн грн) та Одеській (на 16,6 млн грн) областях.

У січні-листопаді 2010 р. субсидії для відшкодування витрат на оплату житлово-комунальних послуг призначено 1391,3 тис. сімей, що становило 73,0% від загальної кількості сімей, які звернулися за субсидіями, з них у міських поселеннях -1069,3 тис., у сільській місцевості - 322,0 тис. сімей.

Ринок праці

Середньомісячна кількість економічно активного населення віком 15-70 років (дані наведено за результатами вибіркового обстеження населення (домогосподарств) з питань економічної активності в середньому за 9 місяців 2010 р.) становила 22,2 млн осіб, з яких 20,4 млн були зайняті економічною діяльністю, а решта (1,8 млн) - безробітні, тобто особи, які не мали роботи, але активно її шукали як самостійно, так і за допомогою державної служби зайнятості. Рівень зайнятості населення становив: у віці 15-70 років - 58,9%, а в працездатному віці - 66,0%. Рівень безробіття (за методологією МОП) серед економічно активного населення віком 15-70 років становив 8,0%, а працездатного віку - 8,7%.

Кількість незайнятих громадян, які перебували на обліку в державній службі зайнятості, на 1 січня 2011 р. становила 564,0 тис. осіб. По допомогу в працевлаштуванні до цієї установи впродовж грудня 2010 р. звернулося 160,4 тис. незайнятих громадян (у грудні 2009 р. - 120,8 тис.).

Найвищий рівень зареєстрованого безробіття спостерігався в Полтавській області (3,8%), а найнижчий - у м. Києві (0,3%).

Кількість вільних робочих місць (вакантних посад), заявлених підприємствами, установами й організаціями до служби зайнятості, у грудні 2010 р. зменшилася на 10,1 тис., або на 13,7%, і на кінець місяця становила 63,9 тис.

Демографічна ситуація

На 1 грудня 2010 р. в Україні, за оцінкою, проживало 45795,9 тис. осіб. Упродовж січня-листопада 2010 р. чисельність населення зменшилася на 167,0 тис. осіб, або на 4,0 особи в розрахунку на 1000 жителів.

Чисельність населення зменшилася виключно за рахунок природного скорочення (181,5 тис. осіб), водночас зафіксовано міграційний приріст населення (14,5 тис. осіб).

Порівняно з січнем-листопадом 2009 р. обсяг природного скорочення збільшився на 8,9 тис. осіб, або з 4,1 до 4,3 особи в розрахунку на 1000 жителів.

8. Основні пріоритети державної регіональної політики.

Пріоритети ДРП:

1. стимулювання та підтримка місцевих ініціатив щодо ефективного використання внутрішнього потенціалу регіонів для створення та підтримання повноцінного життєвого середовища людей;

2. зменшення територіальної диференціації за індексом регіонального людського розвитку (перш за все між м.Києвом та іншими регіонами України);

3. формування конкурентоспроможності регіонів через розроблення та впровадження програм та проектів підвищення конкурентоспроможності територій;

4. стимулювання міжрегіональної інтеграції, подолання міжрегіонального відчуження, інтеграція міжрегіональних освітніх просторів у єдиний загальноукраїнський комплекс;

5. визначення проблемних територій;

6. створення ефективної системи охорони навколишнього середовища через оцінювання вирівнювання та зниження техногенно-екологічних навантажень на довкілля у регіонах;

7. запровадження дієвих інструментів державної підтримки міжрегіональної інтеграції;

8. формування нормативно-правової бази необхідної для реалізації державної регіональної політики;

9. поліпшення матеріального, фінансового, інформаційного, кадрового та іншого ресурсного забезпечення розвитку регіонів;

10. створення ефективних механізмів представництва інтересів регіонів на загальнодержавному рівні.

9. Об’єкти і суб’єкти державної регіональної політики.

Державна регіональна політика – це сукупність заходів, механізмів, інструментів та взаємо узгоджених дій центральних і місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування для створення повноцінного життєвого середовища для людей на усій території України для забезпечення високого рівня якості життя людини просторової єдності та сталого розвитку держави та її регіонів.

Об'єктами державної регіональної політики є територія держави, визначені законодавством її регіони, а також інші територіальні утворення, які характеризуються, специфічністю, цілісністю та спільністю проблем розвитку і визначені законодавством для досягнення особливих цілей розвитку територій.

Суб'єктами державної регіональної політики є Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, центральні та місцеві органи державної влади, органи місцевого самоврядування, які діють межах, повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України.

У забезпеченні реалізації державної регіональної політики беруть участь асоціації та інші об'єднання органів місцевого самоврядування, організації громадянського суспільства., юридичні та фізичні особи.

10.Основні принципи, на яких формується дрп.

Метою державної регіональної політики є створення умов для поліпшення якості життя людини незалежно від місця її проживання, через забезпечення територіально цілісного та збалансованого розвитку України, інтеграції регіонів в єдиному політичному, правовому, Інформаційному та культурному просторі, максимально повного використання їх потенціалу з урахуванням природних, економічних, історичних, культурних, соціальних та інших особливостей, підвищення конкурентноздатності регіонів та територіальних громад.

Державна регіональна політика здійснюється на основі таких принципів:

- конституційності та законності - основи державної регіональної політики, механізми її реалізації відповідно до Конституції України визначаються законами. Акти Президента України та Кабінету Міністрів України з цих питань приймаються на основі законів та на їх виконання;

- верховенства прав людини - пріоритетність прав і свобод людини і громадянина у процесі формуванні та реалізації державної регіональної політики;

- єдності - неодмінності забезпечення територіальної, політичної, економічної, інформаційної, соціогуманітарної цілісності території України шляхом більш збалансованого соціального та економічного розвитку регіонів та підвищення їх конкурентноздатності, узгодженості секторальної політики, зокрема грошово-кредитної, податкової, митної, бюджетної;

- комплексності - врахування та просторової узгодженості дій з реалізації усіх складових державної регіональної політики: політичної, соціальної, економічної, екологічної, гуманітарної, етнонаціональної;

- скоординованості - узгодження реформ, відповідних пріоритетів та дій центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, що спрямовані на реалізацію державної регіональної політики і впливають на соціально-економічний розвиток України та її регіонів, загальнодержавних, регіональних та місцевих інтересів, цілей, секторальних політик, транскордонного та міжрегіонального співробітництва;

- децентралізації - перерозподілу владних повноважень на користь органів місцевого самоврядування з передачею їм відповідних ресурсів;

- субсидіарності - надання публічних послуг максимально близько до ЇЇ безпосереднього споживача з урахуванням можливості якісного їх надання шляхом концентрації для цього матеріальних, фінансових та інших ресурсів на відповідному рівні територіального управління;

- доступності - забезпечення отримання жителями публічних послуг протягом прийнятного часу, відповідно до затверджених стандартів;

- пріоритетності та етапності - концентрації ресурсів відповідно до встановленої ієрархії пріоритетів, визначених цілей та етапів реалізації державної регіональної політики;

- програмності - реалізації державної регіональної політики на основі взаємозв'язаних довгострокових стратегій, планів та програм;

- партнерства - забезпечення тісного співробітництва, кооперації та солідарності між органами державної влади, органами місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян, суб'єктами господарювання, інститутами громадянського суспільства в процесі формування та реалізації державної регіональної політики;

- відкритості - прозорості, прогнозованості, передбачуваності діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування у формуванні та реалізації державної регіональної політики;

- відповідальності - органи державної влади та органи місцевого самоврядування всіх рівнів у межах наданих їм повноважень несуть усю повноту відповідальності за формування і реалізацію державної регіональної політики;

- всебічної державної підтримки розвитку місцевого самоврядування в Україні - формування правової, фінансово-матеріальної та організаційної його автономії.

11. Моніторинг соціально-економічного розвитку регіонів.

Моніторинг – це система спостереження, відстеження, оцінювання, прогнозування економічного і соціального розвитку регіону (держави, області, регіону). Розрізняють загальний та проблемно-орієнтований.

Моніторинг державної регіональної політики, регіонального розвитку, виконання державних регіональних програм здійснюється шляхом встановлення відповідних індикаторів, визначення уповноважених на його проведення інституцій, системи оприлюднення результатів такого моніторингу.

Система моніторингу державної регіональної політики включає відстежування:

- стану та тенденцій соціально-економічного розвитку України з аналізом їх відповідності цілям державної регіональної політики;

- стану та тенденцій соціально-економічного розвитку кожного регіону;

- досягнення цілей, визначених у нормативно-правових актах та інших документах, що стосуються регіонального розвитку.

З метою забезпечення такого моніторингу кожний нормативно-правовий акт, що ухвалюється у сфері державної регіональної політики, має містити відповідні рівні цілей, досягнення яких можна оцінити: виконання чи не виконання запланованих заходів; безпосередній ефект від реалізації акту; вплив - середньо чи довгостроковий наслідок для певної сфери, на яку спрямований акт.

Оцінка розвитку регіонів формується на основі показників, що дають можливість здійснити кількісний та якісний аналіз соціально-економічного розвитку регіонів, тенденцій та загроз, що виникають.

На основі об'єктивних показників та критеріїв, встановлених для визначення проблемних територій та регіонів, держава приймає відповідні заходи для припинення загроз та приймає державні програми, направлені на усунення причин, що стали підставою для реагування.

Моніторинг здійснення державної регіональної політики забезпечується поєднанням статистичного обліку, Іншої звітності, проведення аналітичних досліджень та аналізів, звітів, доповідей державних органів та незалежних організацій.

Основними індикаторами, що застосовуються для оцінки регіонального розвитку, є показники, які характеризують динаміку зростання соціальних стандартів, вартості робочої сили, землі, об'єктів нерухомості, міграцію населення, рівень злочинності, індекс людського розвитку в порівнянні з середньо українськими показниками.

Оцінка діяльності керівників органів виконавчої влади в регіонах здійснюється за індикаторами, що випливають із завдань державної регіональної політики, та визначаються повноваженнями керівника.

Обов'язковими індикаторами діяльності органів та посадових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування в регіонах є відкритість їх діяльності, доступність для громадян, чому має сприяти впровадження та застосування електронного урядування, інших сучасних інструментів та механізмів.

12. Організаційно-правова база реалізації дрп.

Законодавство України про ДРП складається з ЗУ «Про стимулювання розвитку регіонів», «Про планування та забудову територій», «Про генеральну схему планування території України», «Про планування територій»,актів ВРУ, Президента України, КМУ.

1. ЗУ № 2850 «Про стимулювання розвитку регіонів» від 8 вересня 2005 року.

Реалізація ДРП здійснюється на основі системи взаємопов’язаних документів, які базуються на стратегії розвитку України, генеральні схеми планування території України, схема планування території України, схема планування на регіональному та місцевому рівні. До системи документів державної регіональної політики належать:

• державна стратегія регіонального розвитку;

• стратегія розвитку регіонів;

• план реалізації державної стратегії регіонального розвитку;

• план реалізації стратегії розвитку регіонів.

Розроблення документів ДРП здійснюється з урахуванням пріоритетів державної регіональної політики та документів державного прогнозування та стратегічного планування.

Державна стратегія регіонального розвитку розробляється на термін 10-20 років і приймається КМУ та затверджується ВРУ.

Розроблення державної стратегії регіонального розвитку забезпечується центральними органами виконавчої влади з питань регіональної політики у порядку встановленому КМУ.

Вона визначає пріоритети, основні цілі та напрями регіонального розвитку , пріоритети міжрегіонального та транскордонного співробітництва, заходи з підвищення конкурентоспроможності регіонів, механізми реалізації, система моніторингу та реалізації.

2. Постанова КМУ від 21 липня 2006 року №1001 «Про затвердження державної стратегії регіонального розвитку на період до 2015 року».

Мета цієї Стратегії полягає у визначенні ключових проблем регіонального розвитку, пріоритетів державної регіональної політики з точки зору загальнонаціональних потреб та інтересів на період до 2015 року. Стратегію розроблено відповідно до законодавства з урахуванням досвіду регіонального розвитку у країнах Європейського Союзу, Центральної та Східної Європи і СНД.

13. Основні складові механізму реалізації дрп.

Механізм реалізації ДРЕП — це система конкретних економічних важелів та організаційно-економічних засобів, за допомогою яких здійснюється державний вплив на просторову організацію суспільства, забезпечується соціально-економічний розвиток регіонів, вдосконалюється структура їхнього господарського комплексу.

Основними складовими цілісного механізму реалізації ДРП України, як визначено діючими нормативними документами, виступають:

• відповідна законодавчо-нормативна база,

• бюджетно-фінансове регулювання регіонального розвитку, прогнозування і програмування,

• капіталовкладення та їх розподіл між регіонами

• посилення ролі місцевого самоврядування

• розвиток різних форм територіальної організації продуктивних сил (створення спеціальних економічних зон, міжрегіональне та прикордонне співробітництво тощо).

Першоосновою механізму РЕП є законодавча база, що визначає взаємовідносини держави і регіонів та відповідні організаційні структури управління соціально-економічними процесами.

Механізм ДРП повинен поєднувати у собі методи прямого і опосередкованого впливу на соціально-економічні процеси. За своїм характером ці методи можуть бути заохочувальні та обмежувальні, активні та пасивні. Їх комплексне поєднання дає змогу забезпечити високу результативність у досягненні намічених цілей.

В РЕП широко використовуються такі методи прямого економічного регулювання, як цільове фінансування, пряма фінансова допомога, надання субсидій та субвенцій тощо.

14. Система документів дрп. Державна стратегія регіонального розвитку.

Законодавство України про ДРП складається з ЗУ «Про стимулювання розвитку регіонів», «Про планування та забудову територій», «Про генеральну схему планування території України», «Про планування територій»,актів ВРУ, Президента України, КМУ.

3. ЗУ № 2850 «Про стимулювання розвитку регіонів» від 8 вересня 2005 року.

Реалізація ДРП здійснюється на основі системи взаємопов’язаних документів, які базуються на стратегії розвитку України, генеральні схеми планування території України, схема планування території України, схема планування на регіональному та місцевому рівні. До системи документів державної регіональної політики належать:

• державна стратегія регіонального розвитку;

• стратегія розвитку регіонів;

• план реалізації державної стратегії регіонального розвитку;

• план реалізації стратегії розвитку регіонів.

Розроблення документів ДРП здійснюється з урахуванням пріоритетів державної регіональної політики та документів державного прогнозування та стратегічного планування.

Державна стратегія регіонального розвитку розробляється на термін 10-20 років і приймається КМУ та затверджується ВРУ.

Розроблення державної стратегії регіонального розвитку забезпечується центральними органами виконавчої влади з питань регіональної політики у порядку встановленому КМУ.

Вона визначає пріоритети, основні цілі та напрями регіонального розвитку , пріоритети міжрегіонального та транскордонного співробітництва, заходи з підвищення конкурентоспроможності регіонів, механізми реалізації, система моніторингу та реалізації.

4. Постанова КМУ від 21 липня 2006 року №1001 «Про затвердження державної стратегії регіонального розвитку на період до 2015 року».

Мета цієї Стратегії полягає у визначенні ключових проблем регіонального розвитку, пріоритетів державної регіональної політики з точки зору загальнонаціональних потреб та інтересів на період до 2015 року. Стратегію розроблено відповідно до законодавства з урахуванням досвіду регіонального розвитку у країнах Європейського Союзу, Центральної та Східної Європи і СНД.

В ній виділено принципи регіональної економіки, мета та стратегічні завдання регіональної політики до 2015 року, механізм реалізації та етапи.

Основною метою Стратегії є створення умов для підвищення конкурентоспроможності регіонів, забезпечення їх сталого розвитку на сучасній технологічній основі, високої продуктивності виробництва та зайнятості населення.

Стратегічні завдання державної політики регіонального розвитку України до 2015 року:

1. Підвищення конкурентоспроможності регіонів та зміцнення їх ресурсного потенціалу;

2. Забезпечення розвитку людських ресурсів;

3. Розвиток міжрегіонального співробітництва;

4. Створення інституціональних умов для регіонального розвитку;

15. Інституційне забезпечення дрп.

Інституціями, які забезпечують ДРП є:

1. спеціально уповноважений орган державної влади з питань регіональної економіки;

2. центральний орган виконавчої влади з питань економічної політики;

3. центральний орган виконавчої влади з питань фінансів;

4. інші органи виконавчої влади, органів місцевого самоврядування у межах їх повноважень і компетенції.

До повноважень центральних органів влади з питань регіональної економіки – Міністерство регіонального розвитку та будівництва, входять:

• формування та забезпечення державної регіональної політики;

• розробка та координація спільно з центральними органами виконавчої влади державної стратегії регіонального розвитку;

• підготовка спільно з центральними органами виконавчої влади плану встановлення державної стратегії;

• організаційне та методологічне забезпечення розроблення проектів стратегії розвитку регіонів і планів їх реалізації;

• визначення критеріїв та розроблення методики оцінки регіонального розвитку;

• здійснення моніторингу показників та оцінки результатів реалізації державної стратегії регіонального розвитку, плану реалізації державної стратегії регіонів, інших програм і проектів та підготовка пропозицій;

• розробка пропозицій до державного бюджету України у частині що стосується регіонального розвитку на основі плану державної стратегії регіонального розвитку;

• забезпечення розподілу у порядку встановленому законодавством субвенцій з державного бюджету місцевим бюджетам для стимуляції розвитку регіонів;

• підготовка та внесення в установленому порядку проектів нормативно-правових актів з питань регіональної економіки;

• координація співпраці у сфері регіональної політики з міжнародними та іноземними структурами, програмами та фондами з питань міжнародної технічної допомоги;

16. Повноваження центральних органів виконавчої влади в сфері регіональної політики.

До повноважень центральних органів влади з питань регіональної економіки – Міністерство регіонального розвитку та будівництва входять:

• формування та забезпечення державної регіональної політики;

• розробка та координація спільно з центральними органами виконавчої влади державної стратегії регіонального розвитку;

• підготовка спільно з центральними органами виконавчої влади плану встановлення державної стратегії;

• організаційне та методологічне забезпечення розроблення проектів стратегії розвитку регіонів і планів їх реалізації;

• визначення критеріїв та розроблення методики оцінки регіонального розвитку;

• здійснення моніторингу показників та оцінки результатів реалізації державної стратегії регіонального розвитку, плану реалізації державної стратегії регіонів, інших програм і проектів та підготовка пропозицій;

• розробка пропозицій до державного бюджету України у частині що стосується регіонального розвитку на основі плану державної стратегії регіонального розвитку;

• забезпечення розподілу у порядку встановленому законодавством субвенцій з державного бюджету місцевим бюджетам для стимуляції розвитку регіонів;

• підготовка та внесення в установленому порядку проектів нормативно-правових актів з питань регіональної економіки;

• координація співпраці у сфері регіональної політики з міжнародними та іноземними структурами, програмами та фондами з питань міжнародної технічної допомоги;

17. Механізм фінансування реалізації державної регіональної політики.

Ефективна реалізація державної регіональної політики визначається системою заходів правового, економічного, фінансового, організаційного, інформаційного, освітнього та іншого характеру.

Система заходів з реалізації державної регіональної політики базується на оцінці та якісному прогнозуванні та програмуванні розвитку регіонів, основною ціллю яких є визначення пріоритетів регіонального розвитку, забезпечення максимального використання конкурентних переваг та мінімізації негативних факторів, а також узгодження загальнодержавних, регіональних та місцевих інтересів.

Для цього застосовується (у сфері фінансово-економічного забезпечення):

• бюджетне планування - коротко-, середньо- та довгострокове;

• бюджетне вирівнювання, що надає можливість гарантування державою соціальних стандартів;

• спрямування цільових трансфертів з державного бюджету місцевим бюджетам на вирішення пріоритетних завдань сталого розвитку регіонів;

• забезпечення стабільних джерел надходжень до бюджету розвитку всіх місцевих бюджетів на довгостроковій основі;

• прямі державні інвестиції на реалізацію проектів, спрямованих на розбудову та модернізацію інфраструктури;

• окремі бюджетні програми стимулювання розвитку регіонів;

• державна підтримка на конкурсних засадах програм та проектів регіонального та місцевого розвитку;

• об’єднання на договірній основі фінансових ресурсів;

• угоди щодо регіонального розвитку.

18. Форми стимулювання розвитку регіонів. С.923

19.Сучасна галузева структура господарства та тенденції її розвитку.

Народно-господарський комплекс країни включає такі види промисловості як важке машинобудування, чорна та кольорова металургія, суднобудування, виробництво автобусів, легкових та вантажних автомобілів, тракторів та іншої сільськогосподарської техніки, тепловозів, верстатів, турбін, авіаційних двигунів та літаків, обладнання для електростанцій, нафто-газової та хімічної промисловості тощо. Крім того, Україна є потужним виробником електроенергії.

Ряд галузей економіки України вирізняє високий технологічний рівень розвитку. Налагоджено виробництво ракетоносіїв, супутників та обладнання для дослідження космосу. Україна є значним виробником військової техніки — танків, військово-транспортних літаків, зенітно-ракетних комплексів, оптичного обладнання.

Господарський комплекс України виник на основі соціального та економічного розвитку, міжнародного поділу праці та внутрішньодержавних інтеграційних процесів. До основних з них необхідно віднести територіальне кооперування, технологічне та інфраструктурне інтегрування. Господарський комплекс України відзначається складною структурою: галузевою, територіальною, функціональною та організаційною.

Галузева (компонентна) структура відображає співвідношення, зв’язки і пропорції між групами галузей. Головними її компонентами є дві сфери – виробнича і невиробнича.

Виробнича сфера складається з окремих ланок (їх ще називають народногосподарськими галузями). Зокрема, це промисловість (добувна й обробна), сільське господарство, будівництво та ін.

У невиробничій сфері виділяють п’ять ланок:

– апарат органів державного та громадського управління;

– житлово-комунальне господарство і побутове обслуговування;

– охорона здоров’я, спорт, соціальне забезпечення;

– освіта, культура, наука, мистецтво;

• сфера фінансів, кредитування, страхування.

Україна має значний економічний потенціал. Провідна галузь економіки нашої держави - промисловість, у якій створюється основна частка національного доходу. Народногосподарський комплекс країни включає такi її види як важке машинобудування, чорна та кольорова металургія, суднобудування, виробництво автобусiв, легкових та вантажних автомобiлiв, тракторiв та iншої сiльскогосподарської технiки, тепловозiв, верстатiв, турбiн, авiацiйних двигунiв та лiтакiв, обладнання для електростанцiй, нафто-газової та хiмiчної промисловостi тощо.

Для економіки України останніх років характерні два взаємопов'язані процеси: становлення її як економіки незалежної держави та трансформація від планово-централізованої до регульованої ринкової. Ці процеси як і в інших державах Східної і Центральної Європи супроводжуються кризовими явищами: падінням обсягів виробництва основних видів продукції, зростанням безробіття та зниженням рівня життя населення. Вихід з кризи Україна вбачає у переході до ринкових відносин, у формуванні відкритої для зовнішнього світу господарської системи. Саме на це й спрямовані реформи, які нині проводяться в економіці.

20. Сучасний стан і перспективи розвитку промислового комплексу України. Регіональний аспект.

Сьогодні Україна як незалежна держава має всі передумови для економічного розвитку. Цьому сприяють не лише природні умови, а й вигідне географічне розташування на перехресті торгових шляхів.

Промисловість України - це складний комплекс з усіма притаманними сучасній індустрії галузями. Всього індустрія республіки налічує близько 300 галузей. Населення України становить близько 1 відсотка усього населення Земної кулі, а ним виробляється 5 відсотків індустріальної продукції планети. На Україну припадає 1/10 світового виробництва чавуну, 1/11 - сталі, 1/12 - кам'яного вугілля.

У промисловості України велика питома вага галузей важкої промисловості, особливо чорної металургії, вугільної промисловості, машинобудування. Значну частку становить й продукція військово-промислового комплексу, де зараз розгортаються процеси структурної перебудови та конверсії.

Україна є виробником ряду конкурентоспроможних на міжнародному ринку товарів і володіє значним банком унікальних технологій та наукових розробок, реалізація яких відкриє резерв нових можливостей для власного і світового прогресу. Запуск супутника Землі "Січ" ввів Україну до клубу космічних держав. Літак "Мрія" та інші вироби заводу ім. О.Антонова, електронні мікроскопи, різних типів і класів кораблі, найпотужніші в світі преси, турбіни та дизельні двигуни - все це є на виробничому конвеєрі України. Як і висококласні тепловози, автомобілі багатьох класів і різного призначення.

Київ, Харків, Донецьк, Львів, Дніпропетровськ і Одеса - це визнані у світі центри науки. Генна інженерія і біотехнології, монокристали і штучні алмази, дослідження в галузі матеріалознавства, зокрема і радіаційного, в галузях надтвердих матеріалів та технології зварювання, в тому числі й космічного, фундаментальні дослідження в математиці, теоретичній фізиці, біології та хімії - все це ставить Україну до ряду передових високорозвинених країн із значним науково-технічним потенціалом.

У лютому 2007р. проти відповідного місяця 2006р. обсяги промислового виробництва зросли на 11,0%, за період з початку року - на 13,4%. Приріст продукції одержано за всіма основними видами промислової діяльності, крім виробництва та розподілення електроенергії, газу та води[8, c. 64-66].

У добувній промисловості обсяги виробленої продукції порівняно з січнем-лютим 2006р. збільшились на 5,7%. На підприємствах з добування металевих руд приріст продукції становив 11,7%, вуглеводнів - 1,4%. Водночас у добуванні вугілля і торфу випуск продукції скоротився на 1,1%.

У переробній промисловості за січень-лютий 2007р. одержано приріст виробництва - 16,0%.

У виробництві харчових продуктів, напоїв та тютюнових виробів обсяги продукції зросли на 13,5%. Збільшення випуску продукції спостерігалось на підприємствах з перероблення та консервування овочів та фруктів (на 25,2%), м'ясної промисловості (на 20,9%), з виробництва напоїв (на 18,8%), жирів (на 11,3%), кондитерської, тютюнової, молочної промисловості (відповідно на 11,5%, 8,2% та 4,3%). Поряд з цим зменшили обсяги продукції підприємства з виробництва макаронних виробів (на 19,7%) та борошномельно-круп'яної промисловості (на 1,9%).

На підприємствах з оброблення деревини та виробництва виробів з деревини, у целюлозно-паперовому виробництві і видавничій діяльності випуск продукції у січні-лютому 2007р. збільшився порівняно з аналогічним періодом минулого року відповідно на 40,0% та 9,1%.

У хімічній та нафтохімічній промисловості приріст продукції проти січня-лютого 2006р. становив 9,8%. Збільшення випуску продукції відмічалось у хімічному виробництві (на 8,7%), з нього у виробництві основної хімічної продукції (на 8,4%), фармацевтичному виробництві (на 8,6%), виробництві мила та миючих засобів, засобів для чищення та полірування, парфумерних та косметичних засобів (на 16,2%), штучних і синтетичних волокон (на 6,4%), лаків та фарб (на 3,6%). Зросли обсяги продукції на підприємствах з виробництва пластмасових виробів (на 26,0%). Водночас у виробництві гумових виробів спостерігалось скорочення випуску продукції (на 11,4%).

У металургії та виробництві готових металевих виробів обсяги продукції збільшились на 18,9%, у т.ч. на підприємствах з випуску чавуну, сталі та феросплавів - на 18,1%, інших видів первинного оброблення сталі - на 23,5%, з виробництва труб - на 32,3%, готових металевих виробів - на 26,7%, металевого лиття - на 24,8%, кольорових металів - на 1,8%. Підприємства з випуску коксу та продуктів нафтоперероблення перевищили рівень виробництва січня-лютого 2006р. на 0,5%. Приріст забезпечили підприємства з виробництва коксу, які збільшили обсяги продукції на 5,1%. Водночас у нафтопереробленні спостерігалось скорочення виробництва продукції на 1,3%.

У машинобудуванні суттєво наростили обсяги продукції проти січня-лютого 2006р. підприємства з виробництва автомобільного транспорту (на 56,3%), машин та устаткування для сільського та лісового господарства (на 52,6%), контрольно-вимірювальних приладів (на 43,2%), машин для добувної промисловості і будівництва (на 42,2%), залізничного машинобудування (на 29,2%), електричних машин та устаткування (на 24,0%). Зріс випуск продукції у виробництві верстатів (на 17,3%), машин та устаткування для перероблення сільгосппродуктів (на 21,4%), побутових приладів (на 13,0%), машин та устаткування для металургії (на 7,9%), апаратури для радіо, телебачення та зв'язку (на 6,8%). Водночас спостерігалось скорочення обсягів продукції на підприємствах з виробництва офісного устаткування та електронно-обчислювальних машин (на 8,7%)

21. Сучасний стан і перспективи розвитку машинобудівного комплексу України. Регіональний аспект.

Галузі загального машинобудування України станом на 01.01.2008 року нараховують більш ніж 1000 підприємств різних форм власності та призначення.

Важливі та найбільш розвинуті такі його ланки, як важке машинобудування, транспортне, сільськогосподарське, машинобудування, верстатобудування, приладобудування, радіотехнічне а електротехнічне виробництво, обладнання для інших галузей промисловості, особливо хімічної та харчової.

Інноваційна активність у галузі недостатня. Лише близько 14% підприємств здійснюють інноваційну діяльність, хоча працює значна кількість наукових та конструкторських організацій.

Продукція експортується у 80 країн світу.

Найбільші імпортери – Росія, Німеччина, Туркменістан, Індія, Китай, Іран (у ці країни надходить близько 70% експорту).

Розміщення машинобудівних підприємств здійснюється науково обгрунтовано. При виборі місць розміщення конкретних підприємств враховуються різні чинники і умови.

Підприємства машинобудівної галузі мають відмінні від інших галузей особливості розміщення. Вони майже не залежать від природних умов і ресурсів, їх продукція має широке коло споживачів. Внаслідок цього машинобудування розвинуте в усіх регіонах країни, відмінності полягають у різному рівні розвитку та наборі галузей, їх значенні на різних територіях. В одних регіонах вони є галузями спеціалізації, в інших — задовольняють потреби тільки даного регіону.

Один із важливих принципів розміщення машинобудівних підприємств — орієнтація на сировину. Основна сировина для підприємств галузі — метал, а також конструкційні матеріали, які виробляють легка, хімічна, деревообробна промисловість.

Металомісткі виробництва здебільшого розміщені в районах металургійної промисловості.

Більшість галузей машинобудівного комплексу належить до трудомістких. Орієнтація на трудові ресурси — другий принцип розміщення. Постійно зростають вимоги до кваліфікації робочої сили.

В усіх галузях машинобудування зростає значення науково-дослідних та дослідницько-конструкторських робіт. Наукомісткість — визначальна риса багатьох сучасних машинобудівних виробництв. Такі виробництва тяжіють до найбільших міст І агломерацій, де сконцентрована наукова база країни. Таким чином розміщуються галузі точного наукомісткого машинобудування, зокрема верстато- і приладобудування, електронного, електротехнічного та деяких інших підгалузей.

На розміщення підприємств, які випускають важкотранспортабельну продукцію, також значно впливає споживач. Це виробництво сільськогосподарських машин, устаткування для легкої, харчової, хімічної промисловості, а також металургійного комплексу, нафто-, газовидобувної та вугільної промисловості.

Виключно на споживача орієнтуються морське і річкове суднобудування, яке розміщується у морських та річкових портах.

Вплив названих чинників необхідно розглядати у їх сукупності, тому що деякі галузі машинобудування одночасно орієнтуються і на сировину, і на споживача, і на трудові ресурси. Розміщення сучасних машинобудівних підприємств України безпосередньо залежить від техніко-економічної специфіки їх виробництва, насамперед від таких його особливостей, як конструктивна складність виробів, широкий розвиток спеціалізації і кооперування. Обмеження розміщення нових машинобудівних підприємств у великих містах створює сприятливі передумови для розташування їх у середніх, малих містах і навіть у селищах міського типу

22. Сучасний стан і перспективи розвитку металургійного комплексу України. Регіональний аспект.

У складі металургійного комплексу України підприємства з видобутку і збагачення руд чорних і кольорових металів, нерудних матеріалів, з виробництва чавуну, сталі, прокату, труб сталевих, метизів, феросплавів, вогнетривів, коксу і.т.д.

Частина металургії у ВВП країни складає близько 38%, у промисловому виробництві – 27,3%, експорті – 34,2%.

Металургія у структурі промисловості України становить 35,1% тоді як у структурі світової промисловості – 34,3%.

В Україні існує значний науково-дослідний і конструкторський потенціал щодо металургійного виробництва – це наявність спеціалізованих наукових установ, як самостійних так і інтегрованих у підприємства.

В східній Україні сформувалися унікальні природні умови для розвитку металургійного комплексу. Такого поєднання найважливіших сировинних матеріалів, енергетичного і технологічного палива, водних ресурсів, необхідних для розвитку чорної металургії, і такої концентрації їх на порівняно невеликій території немає в жодній країні світу.

Сучасний металургійний комплекс України майже повністю зосереджений в Донецькій, Луганській, Дніпропетровській, Запорізькій областях, де сформувався один з найбільших металургійних районів світу. На території цього району з урахуванням умов і особливостей розвитку і розміщення галузей комплексу виділяються три металургійних підрайони: Придніпровський, Донецький і Приазовський.

Придніпровський район сформувався на основі видобутку залізних руд Криворізького, Кременчуцького і Білозерського басейнів, марганцевих руд Нікопольського і Великотокмацького родовищ, флюсів Дніпропетровської області, привізних коксу і вогнетривів (з Донбасу). Тут склалися Дніпропетровський (Дніпропетровськ, Дніпродзержинськ, Новомосковськ), Запорізький, Криворізький, Нікопольський (Нікополь, Марганець), Кременчуцький металургійні вузли.

Донецький район виник біля родовищ коксівного вугілля на основі переробки руд, що надходять із Придніпров'я (принцип "маятника" — вагони з коксом їдуть на комбінати Придніпров'я, а назад повертаються із залізною та марганцевою рудою). Сформувалися металургійні вузли — Донецько-Макіївський, Алчевсько-Алмазнянський, Єнакіївський та окремі металургійні центри — Краматорськ, Харцизьк, Костянтинівка.

Приазовський район використовував бідні залізні руди Керченського і багаті Криворізького та Білозерського басейнів, марганцеві руди з Нікополя, кокс, флюси і вогнетриви з Донбасу. Однак залізорудні підприємства Керченського півострова призупинили діяльність, тому зараз район охоплює два металургійні підприємства в Маріуполі (на одному з них — комбінаті "Азовсталь" — працює найбільший в Україні листопрокатний стан).

Найбільшими металургійними комбінатами в Україні є "Криворіжсталь" (Кривий Ріг), "Азовсталь" (Маріуполь), "Запоріжсталь", Дніпровський (Дніпродзержинськ), комбінати в Алчевську, Макіївці. Великі металургійні заводи, що не мають повного металургійного циклу, розташовані в Донецьку, Єнакієвому, Дніпропетровську та інших містах.

Виробництво феросплавів (сплавів заліза з іншими металами для отримання високоякісних сортів сталі) зосереджено в Запоріжжі, Нікополі, Стаханові, а труб — у Нікополі, Новомосковську, Дніпропетровську, Маріуполі, Макіївці, Харцизьку.

Сучасна металургія характеризується наявністю заводів з повним і неповним металургійним циклом. Повний металургійний цикл включає виробництво чавуну, сталі і прокату. Заводи неповного циклу мають, як правило, один або два з трьох технологічних циклів: виробництво чавуну і сталі, сталі і прокату, тільки чавуну, тільки сталі, тільки прокату.

Значного розвитку в металургії України набули нові галузі — трубна і феросплавна. В зв’язку з швидким зростанням попиту на труби особливо великого діаметра їх виробництво збільшилося не тільки на основних трубопрокатних заводах — Нікопольському і Харцизькому, а й на Новомосковському, Луганському, Дніпропетровському трубопрокатних і Макіївському труболиварному заводах

23. Хімічний комплекс України. Регіональний аспект.

Важлива ланка народного господарства.

Його частка у промисловому виробництві становить:

у випуску продукції – 7,3%;

чисельність промислово-виробничого персоналу – 5,2%;

вартість промислово-виробничих фондів – 9,2%.

Хімічний комплекс має потужну сировинну базу, запаси майже всіх видів матеріалів хімічної сировини, вугілля, природного газу, нафти, сірки, кухонної й калійної солі, титанових руд.

Україна має практично невичерпні запаси кухонної солі (понад 10 млрд. тон) більша половина якого припадає на Артемівсько-Слов’янське родовище Донбасу.

Має таку структуру:

1. Хімічна промисловість. Сюди входять: гірничо-хімічна промисловість, основна хімія, промисловість хімічних волокон та тканин, промисловість синтетичних смол та пластмас, лакофарбова промисловість, промисловість синтетичних барвників);

2. Нафтохімічна промисловість (виробництво продуктів первинного синтезу, шинна промисловість, гумово-азбестова промисловість);

3. Хіміко-фармацевтична промисловість.

У товарній продукції комплексу на хімічну промисловість припадає 69-70%, нафтохімічну – 23%, хіміко-фармацевтичну – 7-8%.

Фактично в кожному регіоні є хімічні підприємства.

За обсягом вироблення продукції провідні місця займають Дніпропетровська, Луганська, Київська, Донецька, Івано-Франківська області та місто Київ.

Провідне місце за обсягом виробництва, в тому числі за випуском кінцевої продукції, займають основна хімія і хімія органічного синтезу.

Регіональні особливості . Розміщення хімічної промисловості має свої особливості у зв’язку з тим, що на нього впливає велика кількість чинників:

Частка сировини становить від 40—45 до 90% всієї вартості готової продукції цієї галузі. При значному асортименті продукції, що виробляється з різноманітної сировини, проблема її постачання набуває особливо важливого значення.

Хімічна промисловість споживає значну кількість води, що входить до складу деяких хімічних продуктів, а також використовується для охолодження агрегатів. Все це сприяє тяжінню хімічних підприємств до районів, котрі достатньою мірою забезпечені водою. До числа особливо водомістких виробництв відносять виробництва полімерних матеріалів.

Крім того, хімічні виробництва потребують, як правило, багато теплової та електричної енергії. Це стосується, перш за все, виробництва полімерних матеріалів та їх переробки..

Споживчий чинник впливає головним чином на виробництва основної хімії (виробництва мінеральних добрив, крім калійних, сірчаної кислоти тощо.

При розміщенні хімічних підприємств істотне значення має врахування екологічного чинника.

Сировинна база. Україна має потужну сировинну базу для хімічної промисловості, тобто запаси майже всіх видів мінеральної хімічної сировини: вугілля, природного газу, нафти, сірки, карбонатної сировини, кухонної і калійної солей, титанових руд тощо.

Більшість підприємств хімічної промисловості знаходяться у трьох районах: Придніпров'ї, Донецькому і Прикарпатті. Значна їх концентрація спричиняє сильне забруднення довкілля хімічними речовинами, що негативно відбивається на здоров'ї людей, які живуть у цих регіонах. Необхідне проведення заходів для очищення від цих забруднень, використання маловідхідних і безвідхідних технологій на усіх підприємствах хімічної промисловості.

24. Стратегія розвитку Львівщини до 2015 року. Основні стратегічні цілі та завдання.

Стратегія розвитку Львівщини до 2015 року була затверджена у 2005 році, на базі аналізу економічного стану регіону за 2004 рік, та тенденцій, що спостерігались.

Головна мета: підвищення добробуту теперішнього та майбутніх поколінь мешканців Львівщини шляхом:

• створення сприятливих умов для плідної реалізації професійних, освітніх та культурних потреб та запитів;

• створення ефективної системи соціальних послуг і охорони здоров’я, розвиненої житлової та муніципальної інфраструктури;

• збереження чистого та сприятливого природного середовища.

Звідси можна виділити стратегічні цілі та завдання Львівщини:

1. Стратегічна ціль 1: Львівська область – регіон сталого економічного і підприємницького розвитку.

Завдання:

• створення сприятливих умов для розвитку вільної конкуренції та модернізації сучасних економічних структур в економіці;

• забезпечення сприятливих умов для створення нових фірм і залучення капіталу та інвестицій;

• розвиток сучасної інфрактури;

• розвиток людського та соціального потенціалу шляхом впровадження сучасних програм перекваліфікації та підвищення кваліфікації кадрів, а також розвитку громадянського суспільства.

Стратегічна ціль 2: Львівська область – ворота України до Європейського Союзу.

Завдання:

• використання переваг прикордонного розташування з метою забезпечення відкритості і активізації міжнародних контактів Львівської області;

• розвиток міжнародного співробітництва з місцевими та регіональними органами влади Польщі, Євро-регіонами, інституціями та підприємствами;

• Львівщина – лідер в міжнародних програмах.

Стратегічна ціль 3: Львівська область – регіон високоосвічених людей інноваційного потенціалу та технологічно розвинутих компаній.

Завдання:

• підтримка обласної системи освіти в адаптації до вимог сучасної відкритої ринкової економіки;

• посилення наукового потенціалу і зовнішніх контактів освітніх та дослідницьких установ Львова;

• зміцнення взаємозв’язків між підприємництвом та науково-дослідною сферою;

• зростання інноваційного потенціалу регіональної економіки.