4. Проза 70 – 90-х р.Р. XIX ст.

70 – 90-ті р.р. – це період дальшого роз­витку реалізму в українській літературі, насамперед у прозі, хоча це був час, ви­нятково складний для нормального існу­вання літератури. Несприятливі суспільні умови, переслі­дування з боку російського царизму й австрійського цісаризму, укази про забо­рону української мови й літератури, при­скіпування офіційної й громадської цензу­ри – все це ставало на перешкоді нор­мального розвитку прози: обмежувалася тематика, яка мала бути тільки “мужи­чою”, “хлопською”, не допускалися до друку найкращі твори. Так, роман Панаса Мирного й І.Білика “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” та повість “Лихі люди” Панаса Мирного не могли бути надруко­вані ні в Росії, ні в Австро-Угорщині. Значно пізніше їх видав М.Драгоманов у Женеві. Роман “Повія” Панаса Мирного так і не вийшов окремим виданням (опубліковані були тільки дві його перші части­ни в альманасі “Рада”).

Більшість творів І.Нечуя-Левицького та інших пи­сьменників друкувалися у львівській періодиці (“Правда”, “Зоря” та ін., мало доступній для східноукраїнського читача. Відсутність журналістики на Східній Укра­їні не сприяла появі великих художніх полотен (роману, повісті), оскільки в аль­манахах та збірниках, що інколи видава­лися, друкувалися лише невеликі оповідання й нариси.

Все це гальмувало розвиток української прози та й літературного процесу загалом. Українським прозаїкам доводилося працю­вати у постійній боротьбі з урядовими за­боронами й обмеженнями, з урядовою і громадською цензурою, з реакційними лі­тературно-естетичними напрямами.

Характерним для 70 – 90-х р.р. XIX ст. був великий розвиток саме прози, вона явно переважала, оскільки, як зазначав Панас Мирний, буденне життя з його бо­лем та горем, його радощами та утратами краще й докладніше “укладається під прозою”, якою ширше, ніж віршем, можна охопити життя. У цей час посилюється епічне начало, з'являються великі епічні форми –соціально-побуто­ві та соціально-психологічні романи й повісті (у І.Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, І.Франка, Б.Грінченка). Саме з іменами І.Нечуя-Левицького та Панаса Мирного пов'язуються поява в українській літера­турі широких епічних полотен глибокого соціального змісту, утвердження епічної авторської розповіді замість попередньої ліричної оповіді від першої особи.

Посилюється не тільки розвиток реалізму, а й його естетичне осмислення, що теж зумовлювало визначні здобутки про­зи. Теоретичне осмис­лення реалізму властиве насамперед І.Франкові, П.Грабовському, М.Павлику, І.Білику.

Великі досягнення української прози другої половини XIX ст. пояснюються по­явою багатьох визначних талантів – І.Не­чуя-Левицького, Панаса Мирного, І.Фран­ка, М.Старицького. Вони розвинули тра­диції Марка Вовчка, розширили ідейно-тематичний діапазон укра­їнської прози, наповнили її новими образа­ми і художніми засобами.

Значно збагатив українську прозу І.Нечуй-Левицький – творець соці­ально-побутової повісті в українській лі­тературі (“Дві московки”, “Бурлачка”, “Микола Джеря”, “Кайдашева сім'я”). Однією з особливостей таланту письмен­ника були гумор і сатира, що найяскраві­ше виявилося в таких творах, як цикл оповідань про бабу Параску і бабу Палажку та повістях “Кайдашева сім'я”, “Старосвітські батюшки та матушки”, “Афонський пройдисвіт”.

Соціально-психологічні романи Панаса Мирного “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” і “Повія” стали епохальною подією в українській літературі, показали здатність її до творення багатопроблемних, панорамних полотен.

Особливу велику роль у розвитку української літератури відіграв І.Франко. Це був талант, який визначив цілу епоху у культурно-літературному розвитку. Зобра­ження робітників в “бориславських оповіданнях” та романі “Борислав сміється” І.Франка – досягнення не тільки української літератури, його художня проза характеризується великим ідейно-тема­тичним і жанровим багатством.

Виступали митці, як, наприклад, М.Павлик, Т.Бордуляк, Н.Кобринська, С.Ко­валів, Б.Грінченко, Є.Ярошинська, О.Маковей, Олена Пчілка, Д.Маркевич та ін. У 80 – 90-ті р.р. розпочинається творчість молодих талановитих прозаїків – М.Ко­цюбинського, О.Кобилянської, В.Стефаника, Марка Черемшини, Л.Мартовича, які вносять багато нового в українську прозу, розширюючи коло її тем, ідей, образів та розпочинаючи новий етап розвитку української прози.

Соціальне спрямування в другій половині XIX ст. стає в центрі прози, що виявлялося у відтворенні життя й характеру людини у зв'язку з соціально-побутовим середовищем, у дослідженні суспільних взаємовід­носин людей, особистості й суспільства, структури самого суспільства. З цього по­гляду показова історія створення роману “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” Панаса Мирного та І.Білика. Панас Мирний на­писав спочатку невелику повість “Чіпка” (1872), в центрі якої – один герой. Далі, за участю І.Білика, невелика повість по­ступово переростає у багатоплановий соціальний роман з кількома сюжетними лі­ніями, пов'язаними з долею різних героїв, створюється широка картина життя укра­їнського народу протягом тривалого часу. Саме соціальний конфлікт стає основою сюжету.

Підкреслення соціальних факторів фор­мування людських характерів, широке зо­браження життя в його соціальній і кон­кретно-історичній зумовленості, розкриття взаємозв'язку людини і середовища, ха­рактеру й обставин – найголовніше у про­зі 70 – 90-х р.р. Соціальний аспект осмислення залежності вчинків персонажа від оточення, підпорядкування картин побуту соціальному аналізу, критично-реалістична побудова конфліктів, епізодів властиві творам Панаса Мирного та І.Нечуя-Левицького.

Основною темою художньої прози, як і раніше, лишалася тема села, яке тепер розглядалося крізь призму розшарування селянства, суперечностей на селі. Зображу­ються нові процеси й явища, що виникли в пореформений період, піднімаються теми наймитської праці, заробітчанства (повісті і романи І.Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, І.Франка, оповідання М.Павлика, С.Коваліва, Б.Грінченка та ін.).

Пильна увага до життя народу – харак­терна риса українських прозаїків XIX ст. Однак у другій половині XIX ст. бачимо зміни у висвітленні цієї теми. Існувало дві тенденції щодо зображення селянства в українській прозі 70 – 90-х р.р. Одні змальовували знедоленого селянина з виразно відчутною ідеалізацією його мо­ральних якостей. Це твори О.Кониського (“Дід Євмен”, “Протестант”), Б.Грінченка (“Без хліба”, “Хатка в балці”), Ганни Барвінок (“Про­мінь”, “Удовине гучне подвір'я”) та ін. Інші письменники без усяких прикрас роз­кривали не тільки позитивні якості селя­нина, а й його обмеженість, забобонність, приватновласницькі прагнення (“Кайдашева сім'я” І.Нечуя-Левицького, “Лихо давнє й сьогочасне” Панаса Мир­ного, “Лесишина челядь” І.Франка).

У другій половині XIX ст. в українській прозі посилюється увага до робітничої тематики. Робітнича тема є у тво­ри І.Нечуя-Левицького (“Бурлачка”, “Микола Джеря”), Б.Грінченка (“Серед чу­жих людей”, “Каторжна”, “Панько”, “Батько та дочка”), С.Коваліва (“Добрий заробок”) та особливо І.Франка (бориславський цикл оповідань, повість “Воа соnstгісtог”, роман “Бори­слав сміється”).

Посилюється викривальний характер української прози, великого розвитку набуває сатира, що спрямовується не лише проти окремих фактів і явищ, а й проти, за висловом Панаса Мирного, “суспільного ладу” загалом (“Поміж ворогами”, “Афонський пройди­світ” І.Нечуя-Левицького, “Дурниця”, “Лови”, “Повія” Панаса Мирного, “Свинська конституція”, “Опозиція”, “Звірячий бюджет” та інші твори І.Франка).

З'являються у прозі образи “нових лю­дей” – інтелігентів, борців про­ти утисків царизму. Серед них, з одного боку, образи борців, у ді­яльності яких поєднуються завдання со­ціального й національного визволення (твори Панаса Мирного, Франка), а з дру­гого – образи діячів-“культурників”, про­світян, поборників “національної освіти”, “національної культури” (деякі твори І.Не­чуя-Левицького, Б.Грінченка, Кониського).

Звернення до теми інтелігенції, до проб­леми її зв'язків з народом і визвольним рухом ще більше сприяло розширенню те­матичних меж української прози та пошукам нових зображальних засобів, нових жанрів в українській прозі, зокрема таких, як нарис, хроніка, казка, публіцистичний роман і так звана ідеологічно-політична повість та роман (“Чорні хмари”, “Над Чорним морем” І.Нечуя-Левицького, “Соняшний промінь” і “На розпутті” Б.Грінченка та ін.). Взагалі, це був час великого оновлення жанрів у літературі: виникають соціально-психологічна повість (“Лихі лю­ди” Панаса Мирного, “Пропащий чоловік” М.Павлика) і соціально-психологічний роман (“Повія” Панаса Мирного), сати­рична соціальна комедія, психологічна драма, філософська поема та соціально-психологічна новела. У прозі провідними стають повісті соціально-побутові (“Дві московки”, “Микола Джеря”, “Кайдашева сім'я”, “Бурлачка” І.Нечуя-Левицького), соціально-психологічні (у І.Франка, Панаса Мирного, М.Павлика) й особливо оповідання й новели різних видів (побутові, психологічні, сатиричні).

З поглибленням соціального аналізу дійсності, виявленням основних її рис та процесів, що визначають обставини і вчинки героїв, в українській художній прозі другої половини XIX ст. посилюється увага до психологічного аналізу внутрішнього світу людини. Підкреслюючи об'єктивні реальність психологічного життя людини, вказуючи на наявність своїх законів.

Поглиблюються зв'язки письменників з народною творчістю. Однак увага до суто побутово-етнографічних проблем і подро­биць значно зменшується, письменники відходять від стилізування фольклорно-етнографічних принципів. Великою майстер­ністю прозаїки 70 – 90-х р.р. зображують пейзаж, що використовувався для розкриття не тільки обставин життя героїв, а й їхньої психології. Часто засто­совується паралелізм між явищами приро­ди і внутрішнім світом героя. Особливо майстерні малюнки природи у І.Нечуя-Левицького (“Дві московки”, “Микола Джеря”, “Хмари”).

Українська література кінця XIX ст. характеризується двома тенденціями у розвитку прози: посиленням психологічно­го начала в реалізмі і прагненням до зображення життя в розвитку.