3. Поезія 70 – 90-х р.Р. Хіх ст.

Українська поезія 70 – 90-х р.р. являла собою складне і багатоманітне явище. Суть його, з одного боку, полягала в то­му, що ідейно-тематичні й жанрово-стильо­ві здобутки 40 – 60-х р.р. залишалися жи­вою поетичною традицією, що розвивалася не тільки в цей час, а й в окремих випадках аж до кінця століття у творчості як письменників, що прийшли в літературу два-три десятиліття тому, так і поетів мо­лодшого покоління. З другого – це був новий, якісно вищий етап розвитку україн­ської поезії. Соціально-історичні зміни в житті суспільства, розвиток політичної, філософської й естетичної думки, нові від­ношення особистості й дійсності, мистецтва і життя принесли в літературу, зокрема поезію, нові проблематику й зміст естетич­ного ідеалу, що позначилося і на характе­рі художнього конфлікту, і на концепції ліричного героя, і на поетичних засобах узагальнення.

Незважаючи на те що в 70 – 80-ті р.р. у літературному процесі вияви­ли свій поетичний талант письменники, які розпочали творчий шлях значно раніше, починаючи з кінця 70-х р.р. і до кінця століття головний зміст, ідейно-художню спрямованість української поезії визнача­ли твори І.Франка, Лесі Українки та П.Грабовського. Вихід у 1887 р. збірки І.Франка “З вершин і низин” (друге, доповнене видання – 1893 р.) великою мі­рою відіграв у розвитку української поезії роль. Значення поетичного мислення І.Франка полягало в тому, що визнаним організатором усього літературного процесу, вихованцем молодих поетичних талантів.

І.Франко вже з середини 80-х р.р. XIX ст. очолює літературний процес на Україні і в своїх збірках поезій “З вершин і низин”, “Зів'я­ле листя” (1896), “Мій Ізмарагд” (1898), “Із днів журби” (1900), а також у поемах ставить ряд пекучих проблем сучасності. Так, у циклах “Галицькі образки” (“З вер­шин і низин”), “По селах”, “До Бразілії” (“Мій Ізмарагд”), “Спомини” (“Із днів журби”) І.Франко відтворює кар­тини тяжкого бідування західноукраїн­ського села і висловлює віру в щасливе майбутнє народу (“Гадки на межі”, “Най­мит” та ін.).

Новатором був І.Франко й у жанрі поеми. В поемах “Панські жарти”, “Цар і аскет”, “Іван Вишенський”, “Похорон” пи­сьменник у високопоетичних образах ста­вить проблеми особистості й суспільства, народу та ін.

До поетів цього періоду належать М.Старицький, І.Манжура, В.Мова-Лиманський, Б.Грінченко, В.Самійленко та ін.

Яскравою творчою індивідуальністю ви­ступає в цей період М.Старицький (1840 – 1904). Розпочинає він свою творчість з перекладів поезій Пушкіна, Лермонтова, Некрасова, Жуковського, Огарьова, Нікітіна та ін. Виходять переклади М.Старицького “Байки Крилова” (1874), “Пісня про купця Калашникова” М.Лермонтова (1875), “Сербські народні думи й пісні” (1876) та оригінальні поезії “З давнього зшитку. Пісні та думи” (1881 та 1883).

Громадянська лірика займає основне місце в поетичній спадщині М.Старицького. Соці­альні контрасти, народне горе, страждан­ня, глибоке співчуття до знедолених, лю­бов до рідного краю, заклик до слов'ян­ських народів єднатися в боротьбі за свободу, утвердження громадянської місії. поета – головні мотиви поезії Стариць­кого.

У ряді творів, де Старицький зображає тяжке життя народу, його безправ'я, поне­віряння працюючих – “Весна” (“Весна іде. Сніги чорніють”), “Край коминка”, “Швачка”, “Сумно і тьмяно. У вікна за­плакані”, “Ночі темряві з завірюхами” та ін. – співчуття поета своїм героям набу­ває граничної напруженості; картини на­родного горя начебто заступають усе інше в сприйнятті світу. Усвідомлення власного безсилля змінити життя на краще викли­кає не раз у поета гострі й болісні реф­лексії. З обуренням поет говорить про бенкету­вання пересиченого панства у вірші “Учта”. Пани бенкетують, коли голодний люд сидить “без хліба, солі в своїх нетоплених хлівах”.

М.Старицький закликає слов'ян­ські народи до єднання, боротьби проти іноземних поневолювачів, до дружби і взаємодопомоги (“До слов'ян”, “До Ду­наю”, “До броні”, “Смерть слов'янина”, “На прю” та ін.). Серед поезій Старицького є зразки пей­зажної та інтимної лірики. Всі вони від­значаються глибокою емоціональністю, щирістю почуття, романтичною піднесеніс­тю (“Зорі, зорі, ясні очі”, “На морі”, “Зходить місяць, гаснуть зорі”, “Сльоза” та ін.). Поет вдало використовує художнє багатство народної пісенної творчості, не стилізуючи свої вірші під народну пісню, а вводячи органічно у свої твори елементи фольклорної поетики. Особливо це відчутно у поезіях-романсах, що стали народними піснями (“Туман хвилями лягає”, “Ви­клик” (“Ніч яка, господи, місячна, зоря­на...”) та ін.).

Ще в 40-ві р.р. розпочав свою творчість своєрідний і в багатьох моментах супереч­ливий поет Я.Щоголев (1823 – 1898). Виступивши як поет-романтик так званої харківської школи романтиків (А.Метлинський, І.Срезневський, М.Костомаров), Я.Щоголев на певний час зникає з літературних обріїв. Наприкінці життя він знову повертається до активної поетичної творчості, видає збірки “Ворскло” (1883) та “Слобожанщина” (1898), позначені високим рівнем май­стерності.