3. Проза 40 — 60-х рр. Хіх ст.

Розвиток прози в українській літературі 40 — 60-х рр. базувався як на освоєнні реа­лістичних засад і стильової традиції Г. Квітки-Основ'яненка та використанні художніх здобутків оповідних жанрів на­родної поезії, так і на основі нових су­спільних і естетичних вимог часу, для яко­го характерними були наростання актив­ного протесту проти кріпосницького ладу.

Починаючи з другої половини 50-х рр., після «похмурого семиріччя», у зв'язку з піднесенням визвольного руху і назріван­ням революційної ситуації в країні розви­ток демократичного українського письмен­ства активізується; поглиблюється ідейно-естетичне осмислення конфліктів і характерів, породжуваних новими суспільно-історичними умовами. Розпочинається пе­ріод розквіту прозових жанрів, які най­більше відповідали вимогам реалізму.

З'являються прозові твори Марка Вовч­ка, А.Свидницького, значної групи пи­сьменників, які гуртувалися навколо жур­налу «Основа», досягає високого рівня прозова творчість Ю.Федьковича, вихо­дять у світ повісті, оповідання та новели інших авторів.

Значна частина українських прозаїків цієї доби, як і письменники попередніх десятиріч, брала участь і в російському лі­тературному процесі. Так, прозові твори російською мовою писали Марко Вовчок (романи, повісті, оповідан­ня, нариси), М.Костомаров (повісті «Со­рок лет», «Сын»), П.Куліш (романи, по­вісті, оповідання), Д.Мордовець (романи і повісті), О.Стороженко («Рассказы из крестьянского быта малороссиян», роман-хроніка «Братья-близнецы», «Сотник Пет­ро Серп»), А.Свидницький (нариси, опо­відання).

На попередньому етапі у центрі уваги були переважно родинно-побутові та окре­мі соціально-суспільні явища селянського життя. Тепер прозаїки намагаються пока­зати суспільне становище всього селянст­ва, зобразити життя інших класів і про­шарків. Квітка-Основ'яненко не ставив питання про зміну самодержавно-кріпосни­цької системи. Поліпшення становища народу він вбачав в удосконаленні су­спільних порядків і людських взаємин шляхом часткових реформістських змін іс­нуючої системи, підвищення морального та освітнього рівня людини. Марко Вовчок слідом за Шевченком показала кріпос­ницьку систему як політичну й суспільно-економічну причину трагічного становища селянства та громадянсько-морального ви­родження панства, розкрила антинародну суть панського лібералізму. Письменниця намагалася прозріти майбутню долю на­роду, проголошувала право народу на вільне від панської експлуатації й насиль­ства життя. На захист народних інтересів ставили своє художнє слово А.Свидниць­кий, Ю.Федькович та інші пи­сьменники, які розкривали соціальні анта­гонізми сучасності, утверджували народ­но-гуманістичні ідеали.

Характерно, що вершинними явищами прози (як і поезії та драматургії) цього періоду є творчість письменників, пов'яза­них умовами свого життя і діяльності з суспільним визвольним рухом. Близькість молодого А.Свидниць­кого до таємного політичного Харківсько-київського товариства; участь членів ро­дини Федьковичів у повстанському русі буковинського селянства.

Ліберальним спрямуванням характеризувалися прозова творчість П.Куліша, Ганни Барвінок (О.Білозерської-Куліш), ряд творів О.Стороженка. В них висувалися ідеї національної консо­лідації українського суспільства, націо­нально-культурного сепаратизму, слідуван­ня «національному духові». Усе це вело до ідеалізації національної історії та патріар­хальних звичаїв, апологетики покірності й богобоязливості селянства. На противагу Шевченковим творчим засадам П.Куліш висував національно-культурний принцип. У своїх літературно-критичних, публіци­стичних та інших творах цього часу він вихваляв селянську реформу 1861 р., спо­відував застарілі просвітительські ідеї про «природну» людину, обстоював тезу про національну винятковість і демократич­ність української нації, виступав проти революційної спрямованості поезії Шев­ченка. Ці ідеї Куліша в наступні десяти­річчя будуть розвинуті і стануть визначаль­ними в ідеології українського буржуазного націоналізму.

Ганна Барвінок у ряді творів правдиво відбивала психологію жінки-селянки, зо­бражувала гірку жіночу долю, родинно-побутові взаємини. Разом з тим на її твор­чості позначилась ліберальна поміркованість, що виявлялася в ідеаліза­ції взаємовідносин селян і кріпосників, патріархального побуту, в розумінні народ­ності літератури переважно як фольклор­но-етнографічного орнаментування. У де­яких оповіданнях талановитого прозаїка О.Стороженка («Межигорський дід», «Дорош») поряд з правдивим відбиттям окремих явищ дійсності ідеалізуються патріархально-родинні звичаї, старшин­ський побут.

Майже в усіх українських белетристів цього періоду, хоча й меншою мірою, ніж у прозі 30-х рр., спостерігається співісну­вання принципів різних художніх систем, жанрово-стильовий синкретизм. Сентименталістські принципи характеристики персо­нажів та організації стилю наявні в зага­лом романтичних («Месть верховинця», «Страсний четвер» М.Устияновича, «Лю­ба-згуба» Ю.Федьковича) чи реалістичних («Хлопська дитина» Ф.Заревича) творах. В окремих оповіданнях і повістях ще наявні рецидиви бурлескної манери. Про­відним літературним напрямом у прозі 40 — 60-х рр. був реалізм, у взаємодії з яким одночасно розвивався романтичний напрям.

40 — 60-ті рр.— період найповнішого ви­явлення в прозі українського романтизму. Українська романтична проза, що розви­нулася після епохи романтизму в росій­ській прозі (20 — 30-ті рр. XIX ст.), не ста­ла провідною і творилася паралельно з реалістичною. Часто романтизм не вияв­лявся в «чистому» вигляді, а лише як тен­денція в художній системі реалістичного твору. У створених переважно на роман­тичних засадах, з прогресивних ідейних позицій казці-повісті Марка Вовчка «Кармелюк», казках «Невільничка», «Лимерівна» відбилися настрої революційної ситуа­ції початку 60-х рр.; тут з'являються яс­краві, героїко-романтичні образи винятко­вих людей, прославляються волелюбність, мужній, незламний дух борців проти со­ціальної несправедливості.

У романтично піднесеній манері Ю.Федькович зображує незвичайні події, сильних, вольових героїв, бурхливі при­страсті, подає барвисті етнографічні описи в повістях «Люба-згуба», «Серце не на­вчити» (1863). Для цих, тісно пов'язаних з народною поезією творів Марка Вовчка та Ю.Федьковича, як і для романтичних творів деяких інших письменників, харак­терні винятковість багатьох героїв, гіпер­болізація пристрастей, піднесеність тону, особлива емоційність стилю, що виражала­ся в яскравості, метафоричності мови. Ро­мантична природа їх виявляється й у хронологічній невизначеності зображуваних подій, відсутності прагнення до історичної точності. Винятковий герой найчастіше не має притаманних західноєвропейському ро­мантизмові рис індивідуалізму, романтич­ної розчарованості, чим твори українських романтиків значною мірою завдячують орієнтації на народні характери, генетич­ній спорідненості з фольклором, з його ду­хом колективної свідомості й соціального оптимізму.

Консервативні тенденції в українсько­му романтизмі представляють П.Куліш («Орися», 1844; «Гордовита пара», 1861; «Дівоче серце», 1862), X.Купрієнко (збір­ка «Малоросійські повісті й оповідання», 1840), О.Стороженко (твори зі збірки «Українські оповідання», 1863; незакінчена повість «Марко Проклятий»). Для час­тини творів цих та деяких інших авторів характерні романтично-піднесене, ідеалізо­ване зображення козацько-старшинського побуту, показ народних рухів як «стихій­но-руйнівного» явища, містицизм, замилу­вання патріархальщиною.

У другій половині 50-х — 60-х рр. XIX ст. в українській прозі, зокрема у творчості Марка Вовчка, А.Свидницького, починається розвиток критичного реалізму. Підступи до нього наявні уже в творах Квітки-Основ'яненка («Козир-дівка», «Сер­дешна Оксана»).

Новий етап у розвитку української ху­дожньої прози відкриває Марко Вовчок. Передові світоглядні позиції, застосування принципів критичного реалізму зумовили правдиве відтворення нею глибоких су­спільних антагонізмів, загострення й не­примиримості конфліктів між селянством і поміщиками. Реалістичні твори письмен­ниці звучали як безпощадний, безкомпро­місний вирок кріпосництву. Для творчого методу прозаїків-реалістів характерні по­глиблений соціально-аналітичний підхід до відображення суспільно-історичних явищ і процесів, розкриття соціально-психологічної природи людини, історизм. М. Добролюбов вважав «Народні опові­дання» Марка Вовчка важливім кроком до глибшого усвідомлення «великої ролі народних мас в економії людських су­спільств», тобто у виробничо-економіч­них суспільних взаєминах. Від критики окремих суспільних і людських вад проза переходить до викриття всього експлуата­торського ладу, активного його запере­чення.

Елементи соціального критицизму влас­тиві й творам Д.Мордовця («Солдатка», 1861), М.Чайки (Гуглинського) («Моска­лева правда», «Війт Семен», 1862), Митра Олельковича (Митрофана Миколайовича Олександровича) («Жидівська дяка», «Ан­тін Михайлович Ганський», 1861; «Три па­ни», 1862), Д. Мороза («Безталанна», 1862). Ці прозаїки «основ'яни» писали під впливом «Народних оповідань» і в жан­рово-стильовому плані склали своєрідну школу Марка Вовчка. Д. Мордовець ро­бить спроби вийти за межі селянської те­матики. В оповіданні «Дзвонар» засуджу­ються антипедагогічні прийоми навчання й виховання в бурсі, в сумних тонах зобра­жується гірка доля колишнього бурсака-невдахи. Оповідання «Солдатка» присвя­чене показу бідування, трагедії солдат­ської дружини. «Москалева правда» розробляє соціально-моральну тему згубної дії кріпосницьких порядків на селянську сім'ю, розтлінного впливу панської моралі. Оповідання «Війт Семен» ідейно спрямоване проти панства, представників місцевої влади.

Реалістична проза охоплює значні ма­сиви передреформеної й пореформеної дій­сності, відображаючи передусім найістот­ніші тенденції й закономірності народного життя. Проблема становища пригноблено­го трудового народу — основа сюжетних конфліктів більшості повістей та оповідань 50 — 60-х рр. XIX ст. Марко Вовчок у «На­родних оповіданнях», «Інститутці» змальо­вує широку картину життя кріпосного селянства, зокрема трагічну долю жінки-кріпачки, чий образ стає головним у твор­чості письменниці. Слідом за Шевченком Марко Вовчок заговорила від імені при­гнобленого народу, показала його соціаль­ні прагнення і психологію.

У романі А. Свидницького «Люборацькі» відтворнені трагічні для людини наслід­ки наступу нових соціально-економічних умов, змальовується життя сільського ду­ховенства, яке дедалі частіше потрапляє в поле зору письменників («Дяк», «Запис­ки причетника» Марка Вовчка). Не роз­робленою раніше в прозі була й тема сол­датчини, жовнірства, до якої тепер зверну­лися Марко Вовчок («Два сини»), Ю.Федькович («Сафат Зінич», «Штефан Славич» та ін.), Д.Мордовець («Солдат­ка»). Животрепетна й у передреформений час тема розорення «вільного» селянства та життя наймитства розробляється в опо­віданні Марка Вовчка «Сестра». Доля наймитства дістає реалістичне відображення в написаних після реформи романтич­них творах Марка Вовчка — «Кармелюк», «Дев'ять братів і десята сестриця Галя».

В романі А.Свидницького «Люборацькі», оповіданні Д.Мордовця «Дзвонар» ставилася проблема школи й виховання.

Розробляючи історичну тематику, укра­їнські прозаїки спиралися на традиції на­родних історичних пісень та дум і твор­чість Шевченка й Гоголя. У повістях та оповіданнях на національно-історичні теми при їх домінуючому героїко-визвольному пафосі поглиблюється історизм.

Для більшості прозаїків-«основ'ян», як і для ряду інших письменників, характер­ні особливий інтерес до народного побуту і звичаїв, детальне побутописання. У кра­щих їхніх творах етнографічно-побутовий колорит не був чимось екзотичним, а селя­ни — «пейзанами»; основа їх зображення була реалістичною, зорієнтованою на на­родне естетичне світобачення, етичні прин­ципи й норми.

Провідні українські белетристи цього часу відходять від раціоналізму й дидак­тики просвітительського реалізму, поглиб­люють естетичні засади реалістичного методу. Хід дії чи долю героїв у кінцево­му підсумку визначають уже не випадко­вий збіг обставин, не воля лихих чи добрих людей, а суспільні обставини. По­силюється увага до соціальної природи людини, матеріальних умов її існування, законів суспільного буття. В основу типі­зації, художнього аналізу людини кладеть­ся розуміння каузальної залежності її від соціальних умов життя. Збагачуються до­свід соціально-психологічної характеристи­ки персонажів, прийоми й засоби худож­нього зображення. Розпочатий Квіткою-Основ'яненком перехід від однобічності й статичності внутрішнього світу героїв до художнього зображення його неоднознач­ності й змінності починає переростати у провідний принцип; психологічний порт­рет персонажа постає багатовимірним, у складній діалектиці розвитку характеру (ряд персонажів «Інститутки», «Люборацьких»). Дальше осягнення белетриста­ми реалістичного способу зображення в га­лузі характерології виявлялося у відході від фольклорної імперсональності й сте­реотипності в бік індивідуалізації персона­жів, з ширшим використанням психологіч­но-побутової деталі (герої творів Марка Вовчка та А.Свидницького, Софія з опо­відання Митра Олельковича «П'яниця»).

Письменники демократичного напряму зосереджують увагу насамперед на типо­вих героях з найнижчих верств та нелюд­ських обставинах їх життя. Серед героїв української прози (і в цьому — одна з рис її тогочасної своєрідності), як і раніше, істотно переважають представники селян­ського трудового середовища; в зображен­ні їх долі концентруються животрепетні соціальні й морально-стичні проблеми.

Розширюється коло селянських героїв. На зміну Квітчиним чоловічим образам типу Олексія («Сватання на Гончарівці»), Левка («Козир-дівка»), Петра («Сердешна Оксана»), Трохима («Перекотиполе»), позначеним рисами сентиментальної роз­чуленості й громадянської пасивності, серед персонажів із селян-трударів з'явля­ються герої рішучі, вольові, здатні до ак­тивного протесту проти гнобителів (Назар, Прокіп з «Інститутки» Марка Вовчка). В оповіданні-нарисі М.Чайки «Війт Се­мен» виводиться образ месника з сіль­ських трударів Ярошенка, який убиває жорстокого війта.

У поле зору письменників потрапляє різ­ночинець (повість «Хлопська дитина» Ф.Заревича, роман «Люборацькі» А.Свидницького). З кінця 60-х рр. робляться спроби створити образ «нової людини» з інтелігентного середовища.

Українські прозаїки звернули увагу на таке характерне явище часу, як панський лібералізм. Він розвінчується в образах панів-лібералів у повісті «Інститутка» та інших творах Марка Вовчка, в сатирично­му оповіданні «Пан-народолюбець» В. Коховського.

Однак ряд письменників цього часу тя­жіють до етнографічної достовірності, до­кументального відтворення рис селянсько­го побуту. У П.Куліша, Ганни Барвінок показ взаємин представників нижчих і ви­щих класів нерідко розминається з реаль­ними життєвими критеріями та соціально-етичними принципами. Деякі прозаїки-«основ'яни» — значною мірою під впливом Кулішевих ідейно-естетичних вимог етно­графізму — оминають соціальний аспект і вдаються до натуралістичного побутопи­сання (Ф.Вільшанський, С.Ніс, М.Номис (Симонов).

З поглибленням ідейного змісту, роз­ширенням тематики та проблематики української художньої прози урізноманіт­нюються її жанрово-структурні особливос­ті, розширюється діапазон внутріжанрових різновидів, еволюціонує жанрова природа повісті й оповідання, що склалася у 30 — 40-ві рр. у художній практиці Квітки-Ос­нов'яненка.

Домінуючим жанром було оповідання з його можливостями оперативного відгуку на життєві події. Воно набуває широкого внутріжанрового розгалуження. Продов­жує розвиватися традиційне для часів Квітки-Основ'яненка олітературене на­родне оповідання, побудоване на принципі фабульної цікавості («Недоколисана» А.Свидницького, «Закоханий чорт», «Се така баба, що чорт їй на махових вилах чоботи оддавав», «Вчи лінивого не моло­том, а голодом», «Не впусти рака з рота» О.Стороженка, «Дурний гуцуляк», «Чудатий кінь», «Адам і Єва» Ю.Федьковича). Близькі до цієї групи оповідань казки М.Костомарова «Торба» і «Лови», казки-анекдоти П.Куліша «Циган», «Півпівника», «Сіра кобила», «Очаківська біда».

Етнографічно-побутовий характер мають оповідання М. Устияновича «Страсний чет­вер», «основ'ян» М.Номиса, «Дід Мина і баба Миниха», «Тітка Настя» С.Носа «Хуртовина», «Шворин рід», а також «Си­рітський жаль», «Нещаслива доля» Ганни Барвінок, позначені рисами дидактизму; щоправда, в цих та інших оповіданнях пи­сьменниці нерідко виступає й соціально-психологічний елемент. Розлогі побутово-етнографічні описи у творах цієї групи зу­мовлювали деконцентрованість художньої думки, позбавляли художню структуру сю­жетної пружності.

Набувають поширення оповідання-ідилії, особливістю яких є безконфліктність, показ взаємозгоди й простоти в стосунках людей з різних соціальних верств, гармо­нія між героєм і оточенням, мальовничість зображуваного тла. До ідилічного жанру зверталися представники різних ідейних напрямів. Хрестоматійним зразком опові­дання-ідилії є «Орися» (1844) П.Куліша, де, використавши гомерівський мотив про зустріч Навсікаї й Одіссея та український народний переказ про потоплення золотогривих турів у річці Трубайлі, автор ство­рює мальовничу картину старосвітського заможного життя козацької верхівки з ме­тою ідеалізації її побуту, старовини, хуто­рянщини. В жанрі ідилії написані «Дівоче серце» П. Куліша, а також оповідання О. Стороженка «Прокіп Іванович», «Дорош», Ганни Барвінок «Лихо не без доб­ра», «Восени літо», «Домонтар», у яких явища тогочасної та минулої дійсності по­даються в прикрашеному вигляді. В іди­лічному жанрі створене оповідання Марка Вовчка «Сон». Однак якщо в ідиліях П. Куліша «Орися», «Дівоче серце» ідеа­лізуються «братні» взаємини селян і «лю­дяного» панства, то в оповіданні-ідилії Марка Вовчка «Сон» оспівується в дусі народних ліричних пісень та повір'їв здій­снення дівочої мрії про родинне щастя, ідеалу долі жінки-селянки, який у збірці «Народні оповідання» різко контрастує з реальною трагічною долею героїнь-кріпа­чок з оповідань «Горпина», «Одарка», «Ко­зачка». Ідилічним принципом картинності користується письменниця в інших опові­даннях; у деяких з них створюються іди­лічні початки для контрасту з трагічними закінченнями («Чумак»). З'явилася в то­гочасній малій прозі й сатирична ідилія, або антиідилія (оповідання В. Коховського «Пан-народолюбець»).

З фольклорними легендами, піснями-ба­ладами, фантастикою народних вірувань генетичне пов'язані оповідання баладного характеру, серед яких — романтичні зраз­ки малої прози «Чари», «Свекруха», «Мак­сим Гримач», «Данило Гурч» Марка Вов­чка. До оповідань баладного типу нале­жить «Гордовита пара» П. Куліша. Для них характерні незвичайність зображува­них подій, ситуацій, людських доль, дра­матична напруженість сюжету і бурхли­вість його розвитку, емоційна наснаже­ність, експресивність стилю. Героями їх є вольові, духовно сильні натури з народу.

Найхарактернішу й найбільшу групу ма­лої прози в її найкращих зразках скла­дають соціально-побутові оповідання, се­ред яких вирізняються трагедійні соціаль­но-проблемні твори Марка Вовчка «Козач­ка», «Одарка», «Горпина», «Два сини», «Ледащиця», що належать до нового жан­рового різновиду, введеного в українську літературу видатною письменницею. Тут у формах малої прози майстерно, на рівні високої поезії розробляються важливі су­спільні проблеми. Імпульс для кількісного зростання жанрової групи соціально-по­бутових оповідань, розширення їх темати­ки дали «Народні оповідання» Марка Вовчка. З впливом Шевченка і Марка Вовчка пов'язана тенденція відходу про­заїків від засад етнографічного побутопи­сання та освоєння ними принципів соціаль­ності й психологізму («Солдатка» Д.Мордовця, «Не так жадалося, да так склалося» П. Кузьменка, «Війт Семен» М.Чайки, «П'яниця» Митра Олельковича, «Штефан Славич», «Хто винен?» Ю.Федьковича).

Новим жанровим різновидом в україн­ській прозі було історичне оповідання. В російській літературі з другої половини 30-х рр. зменшується захоплення історич­ними жанрами, в українській із 40-х рр. починається їх розквіт. Більшість творів цього жанру будувалася на основі народ­них легенд, переказів, казок та історичних пісень. Марко Вовчок, як і Шевченко, оспівувала героїку минулого з метою по­становки сучасних проблем визвольного руху («Невільничка»). Інші завдання ста­вилися письменниками консервативного напряму. Так, історичне оповідання О.Сто­роженка «Прокіп Іванович» позначене іде­алізацією минувшини; в оповіданні «Мар­тин Гак» П.Куліша виявляються окремі антинародні тенденції, зокрема осуджуєть­ся гайдамацтво.

Активно розробляється жанр психологіч­но-побутового оповідання («Павло Чорнокрил» Марка Вовчка, ряд оповідань Ю.Федьковича, «Не так жадалося, да так склалося» П.Кузьменка, а також «Сиріт­ський жаль», «Хатнє лихо», «Не було змалку, не буде й д'останку», «Нещаслива доля» Ганни Барвінок).

У жанрово-структурних особливостях української малої прози 40 — 60-х рр. пере­важають розлогість, докладність, оповідь соціально-психологічного («Люборацькі» А.Свидницького).

Панівною формою художнього викладу в оповіданнях та повістях цього часу була традиційна, започаткована Квіткою-Осно­в'яненком за народним зразком оповідь, що являла собою усний монолог людини з демократичного, найчастіше селянського, середовища. Ставилася мета створити максимальне враження автентичності зо­бражуваного, виявлялася настанова белет­ристів на документально-фактичну досто­вірність як один із засобів художньої прав­дивості творів. Домінуюче становище народнооповідної, «сказової» манери було пов'язане з переважанням сільської тема­тики і сприяло наближенню письменства до народного життя, правдивому ліро-епічному відтворенню народних харак­терів.

Оповідач Марка Вовчка набуває но­вої функції; це вже оповідач-персонаж, безпосередній учасник зображуваних по­дій, зі своїми біографією і характером. У ряді творів він розповідає головним чи­ном про себе і своїх найближчих («Сест­ра», «Сон», «Два сини»). Все це надає зо­бражуваному додаткових ознак достовір­ності, а твору загалом — більшої ху­дожньої переконливості, її оповідач (найчастіше це жінка-селянка) — не ли­ше найбільш поінформований свідок події, а й обвинувач, який виносить присуд вчин­кам персонажів. В «Інститутці», незважаю­чи на простонародний рівень оповідачки, досягається багатовимірне розкриття ха­рактерів та обставин, осуджуються харак­терні для ліберальної інтелігенції явища консервативно-ідилічного замилування сільською патріархальщиною.

Розширення кола оповідачів сприяє уріз­номанітненню поля огляду і позицій автор­ського підходу. В повісті М.Чайки «Мос­калева правда» виступає колишній солдат, в оповіданні Митра Олельковича «П'яни­ця» — офіцер, у деяких творах Ю.Федьковича — сам Ю.Федькович як учасник подій. У згаданому оповіданні Митра Олель­ковича з'являються перехідні форми від оповіді-монологу до опису. Марко Вовчок виробляє спосіб об'єктивного розвитку сюжету («Кармелюк» та ін.). В об'єктив­но-епічній манері написані «Чорна рада» П.Куліша, «Люборацькі» А.Свидницько­го, «Хлопська дитина» Ф.Заревича.

У художній тканині прозових творів зро­стають естетичні функції пейзажу й порт­рета. Виробляються нові реалістичні й ро­мантичні принципи в поетиці й стилістиці, хоча в ряді творів Марка Вовчка, М.Устияновича, Ф.Заревича помітні риси сен­тименталізму. У кращих зразках прозових жанрів мовна характеристика персонажів набуває чіткішої індивідуалізації.

Названі риси розвитку української про­зи в 40 — 60-х рр. відбиваються у твор­чості Пантелеймона Куліша, ав­тора оповідання-ідилії «Орися» (романтич­на картина українського побуту XVIII ст.), історичного роману-хро­ніки «Чорна рада» (перша редакція росій­ською мовою 1845 — 1846 рр., друга редак­ція українською й російською — 1857 р.), а також менш значних історичних повістей та оповідань: «Хмельниччина» (1861), «Сі­чові гості» (1862), «Мартин Гак» (1863), «Брати» (1864), оповідань анекдотично-бурлескного характеру «Циган» (1841), «Сіра кобила» (1860), «Очаківська біда» (1861). Російською мовою Куліш написав історичні романи «Михайло Чарнышенко, или Малороссия восемьдесят лет назад» (1843) та «Алексей Однорог» (1853, тема з часів Бориса Годунова), цикл повістей у манері натуральної школи «Воспоминания детства Николая М.» (1852 — 1856), повісті й оповідання в манері післягоголівської школи з елементами критичного зо­браження (щоправда, часто з консерватив­них позицій) поміщицтва «Липовые пущи», «Украинские незабудки» (1861). В ідиліч­них повістях «Ульяна Терентьевна», «Яков Яковлевич» (1852) створено картини без­турботного хутірського життя з характер­ною для Куліша його ідеалізацією.

Куліш виступав і в жанрі життєпису знаменитих людей («Опыт биографии Н. В. Гоголя...» (1854), переклав україн­ською мовою ряд творів Шекспіра, Байрона, Гете.