3. Поезія 40 — 60-х рр. Хіх ст.

Поява «Кобзаря» (1840) та «Гайдама­ків» (1841) Т.Шевченка знаменувала по­чаток нового етапу в розвитку української поезії. У творчості Шевченка найсуттєвіше сформовано і з найбільшою очевидністю відбито її нові якісні риси; позначились вони і на доробку інших поетів, нерідко через творче засвоєння Шевченкових здо­бутків, що стимулювали загальний літера­турний рух. Кращі поетичні твори торкаю­ться важливих проблем дійсності, деякою мірою розкриваючи їх соціальну основу; у ліричному світі посилюються особистісні інтонації, починає створюватись нова си­стема поетичних жанрів, у якій велике місце займає лірика.

Для поезії 40 — 60-х рр. прикметним є функціонування різних творчих методів і стильових течій, зокрема виявляються ознаки романтизму, сентименталізму, бур­леску, в окремих жанрах помітні просві­тительсько-класицистичні тенденції. Скла­дається основа формування критичного реалізму в українській поезії, що стосує­ться насамперед творчості Шевченка се­редини 40-х рр.

У поетичній творчості цього часу втілено різні типи поетичного мислення. Частина поетичного доробку, особливо 40-х рр., хоч і відзначається своєрідністю, тяжіє пе­реважно до попередньої епохи. І вже піз­ніше, з кінця 50-х рр., з'являється основна маса творів, суголосна новому етапові. Серед них і ті. на яких помітно вплив формально-естетичних досягнень поезії Шевченка, і ті, що безпосереднього зв'яз­ку зі сприйняттям його творчості не мають.

Вихід альманахів «Ластівка» (1841), «Сніп» (1841), «Молодик» (1843 — 1844), «Южний русский сборник» (1848), окремі журнальні публікації зробили фактами літературного процесу чимало творів, на­писаних східноукраїнськими поетами у 40-ві рр. та дещо раніше. Це, зокрема твори С.Александрова, С.Писаревського, П.Писаревського, П.Кореницького, О.Корсуна, М.Петренка, Р.Андрієвича, С. Карпенка та ін. Значно пізніше опублі­ковано поетичні твори О.Рудиковського та Я.Кухаренка, написані в 40-х рр. Слі­дом за збірками А.Метлинського, М.Ко­стомарова та Т.Шевченка з'являються окремі книги інших авторів. Імовірно, на початку 40-х рр. виходить збірка віршів В.Забіли, далі — «Півкопи казок» (1850) С.Осташевського, «Байки і прибаютки» (1852) Л.Боровиковського, «Що було на серці» (1855) О.Афанасьєва-Чужбинського, «Думки на могилі» (1854) П.Огієвського-Охоцького, «Українська квітка» (у 2-х випусках, 1856, 1857) О.Шишацького-Ілліча. Важливою подією було видання 1842 р. у Харкові всіх шести частин «Енеїди» І.Котляревського.

На Західній Україні в 40-х — першій половині 50-х рр. з'являються альманахи «Вінок русинам на обжинки» (1846—1847), «Весна» (1852), «Лірвак з-над Сяна» (1852), «москвофільські» часописи «Зоря галицька», «Галичо-русский вестник» («Вестник»), «Отечественнмй сборник» та ін., у яких чимало місця відводиться по­езії. З поетичними творами в цей час виступають Я.Головацький, М.Устиянович, А.Могильницький, К.Скоморовський, Л.Данкевич, Ю.Вислобоцький, П.Леонтович, І.Гушалевич, Є.Згарський, П.Костецький, Б.Дідицький, І.Наумович та ін. Виходять збірки «Мотиль» (1841) Р. Моха, (1842, 1844) Т.Падури, «Стихотворенія» (1848) І.Гушалевича, (1858, в 3-х т.) Л.Венглинського, «Руський соловій» (1851) М.Нодя.

Активізується літературне життя на За­карпатті. Найвагоміші поетичні здобутки тут мають О.Духнович та О.Павлович.

За винятком Т.Шевченка, в українській поезії 40-х — першої половини 50-х рр. ще мало суб'єктивного вираження, ритмічної гнучкості, індивідуального образотворення. Поети спираються здебільшого на устале­ні образні форми й мовні конструкції, які знаходять у фольклорі, класичних зразках поезії минулих століть, у риториці. Твор­чість східноукраїнських поетів нерідко позначена елементами бурлеску, навіть у ліриці; західноукраїнським поетам не всім щастить вийти поза імперсональні класицистичні схеми. Разом з тим у поезії цього часу є чимало цікавих явищ, момен­тів творчого новаторства.

Серед поетичних жанрів 40-х рр. про­відне місце належить поемі, зокрема со­ціально-побутової та історичної тематики. Такого розвитку поемного жанру не знали попередні десятиліття, що минули від по­яви перших трьох пісень «Енеїди».

Українська поема 40-х рр. у цілому по­слідовно епічна, з дуже незначним лірич­ним елементом, деякі поеми названі сами­ми авторами «повістями» чи «розповідями у віршах». Повістувальна традиція бага­тьох із них йде від «Енеїди» І. Котлярев­ського, від поем російської літератури 20 —30-х рр., зокрема творів К. Рилєєва, О. Пушкіна. Наявний тематичний перегук з «Наталкою Полтавкою» Котляревського, окремими повістями Квітки-Основ'яненка та ранніми поемами Шевченка.

Самодостатня інформативність, найчас­тіше етнографічного характеру, не виправ­дана художньо й у «Наталі» М.Макаровського, й у «Вечорницях» П.Кореницького та деяких інших творах того часу. Сюжет «Вечорниць» (опублікована 1841 р.) — це своєрідна хроніка бурсака про звичаї сіль­ської молоді, про «те урем'я, як у їх ве­чорниці соберуться». Така композиція разом з тим дає авторові можливість вести невимушену розмову-оповідь в бурлескному тоні, виявляючи в окремих місцях життєрадісний гумор.

Популярний в українській літературі того часу мотив — кохання дівчини і бід­ного парубка (сироти чи наймита), вірного очікування його із заробітчанських ман­дрів — розробляє «можебилиця» П.Писаревського «Стецько» (кінець 30-х рр., опублікована 1841 р.). Якщо в цій поемі бурлескні прийоми виявляються у просту­вато-серйозній манері повістування, то у «казці» О.Рудиковського «Чумацький віз» (1840, опублікована 1892 р.) вони підпо­рядковані дотепному викладу дивної при­годи (висміюються, зокрема, панські пре­тензії жінки розбагатілого купця). Подіб­ну роль відіграє бурлеск і у віршових оповіданнях В. Забіли «Остап і чорт» та «Семенова кобила».

Бурлескний стиль поезії 40-х рр. дістає вияв у трактуванні життєвих явищ у на­вмисне чи несвідомо зниженому, гуморис­тично-комічному плані у поєднанні зі зде­більшого прямолінійно-фактографічним (подекуди натуралістичним) способом зображення, де типізація як вид художнього узагальнення ще не розвинута, а на­громадження випадкового, несуттєвого ма­теріалу нерідко створює неестетичне від­чуття.

Разом з тим, уже втрачаючи в поетичних творах 40 — 60-х рр. свої первісні стихійно-світоглядні характеристики і подпорядковуючись завданням, які висували роман­тизм та реалізм, бурлескний елемент мав животворну. функцію, зокрема умож­ливлював неоднозначність авторської по­зиції, запрограмував буяння художньо­го вимислу у зображенні світу, надавав своєрідного забарвлення романтичній іро­нії, блокував пишномовність і високопарність на шляху проникнення їх у літера­туру.

Помітним явищем 40-х рр. була поява (1848) двох сентиментальних за стилем викладу поем М.Макаровського «Наталя, або Дві долі разом» та «Гарасько, або Талан і в неволі». У дожовтневому літера­турознавстві перша з цих поем свого часу цінувалась досить високо. Будучи наслідуванням в основній сюжетній схемі «Германа і Доротеї» Гете, поема М.Макаровського відзначається, проте, докладним відтворенням зовнішніх атрибутів національного життя. Поетові пощастило досягти живої оповіді, наскіль­ки це можливо для творів такого несклад­ного сюжету, але задуманих з епічним розмахом. Цікава побутовими деталями, «Наталя» ідеалізує тогочасне селянське життя. В дусі сентиментальної чутливості у творі поетизуються матеріальний доста­ток, господарська і куркульська хватка, а традиційний міф про можливість збага­чення далеко від рідних країв обґрунто­вується релігійним почуттям героїв та сприянням «пречистої». Зображені в поемі картини життя давали, за словами І.Франка, «зовсім невірне поняття про то­дішню кріпацьку Україну».

Сюжет поеми «Гарасько» близький до сюжетної схеми відомих у російській лі­тературі романтичних «кавказьких» повіс­тей і поем. У першій половині твір при­кметний живою поетичною образністю, не­абиякою стилістичною вправністю, однак в цілому й особливо у фіналі далекий від життєвої правди.

У форму історичної алегорії вилився пе­реклад «Батрахоміомахії» К.Думитрашком, що дістав назву «Жабомишодраківка» (1847, надруковано окремим виданням 1858 р.). Це була перша (і вдала) спроба запровадження метричного відповідника гекзаметра в український вірш.

У стильовому й образному ключі «Енеїди» І.Котляревського написана об'ємна (272 десятирядкові строфи) і все ж незакінчена поема Я.Кухаренка «Харко, запо­розький кошовий» (1840-ві рр., опубліко­вана 1913 р.). Сюжетно вона перегукується з першою частиною вихідного взірця, міс­тить в основному розважальну, місцями натхненну патріотичним пафосом оповідь про численні пригоди героя, кінцевою ме­тою якого є заснування нової Січі на Ку­бані. Довільне маніпулювання фактами минулого стало на перешкоді правдивому відтворенню історії України, з другого бо­ку, орієнтація на загальну історичну до­стовірність примусила автора спростити, порівняно з першовзірцем, структуру бур­лескних образів, багатобарвність обста­новки.

Серед історичних поем цього часу ро­мантичною інтерпретацією теми відзначаю­ться «Україна» (1843) П.Куліша та «Чу­маки, або Україна з 1768 року» (написана 1848, частина окремо видана 1864 р.) П.Морачевського. Остання і стилем, і змістом нагадує «Гайдамаків» Шевченка. До цих творів близька двомовна анонімна поема «Рассказ казака о былом в Украя­не» (написана 1845, вперше опублікована 1959 р.).

Кілька великих ліро-епічних творів з'яв­ляється на Західній Україні. Розмірена елегійна розповідь про минуле, докладні описи притаманні поемі «Скит Манявський» (окреме видання 1852р.) А.Могильницького. Напруження, деякі балад­ні риси у викладі воєнного епізоду про­стежуються у його ж поемі «Русин вояк» (опублікована 1850—1859). Сильніше лі­ричне начало в поемі М.Устияновича «Путь на полонину». Творчістю цих поетів були підтримані мовні традиції «Руської трійці», інтерес до фольклорних надбань.

Історичну тематику поем цього часу про­довжено в дрібніших жанрах. Послідов­ність ліричного роздуму характерна для «Полтавської могили» М.Макаровського, «Палія» В. Забіли. Інший спосіб викла­ду — фрагментарне епічне обрисування людських доль, окремих випадків на тлі історичних подій — відзначає такі поезії, як «Іван Кучерявий» М. Петренка, «Ужас на Русі» М.Устияновича.

У творах ліро-епічних жанрів виразно простежується й стильова диференціація, зокрема стосовно такої суттєвої на той час ознаки, як комізм. Гумористична, час­то бурлескна стихія відчутно пульсує у віршах «Поминки», «Змій» К. Думитрашка, «Корній Овара» І.Срезневського, «Дяк та гуси» П.Кореницького. На інших стильових засадах побудовані «Рожа і дівчина» О.Корсуна, «Провидіння» М.Ус­тияновича, «Гей, Іване, пора...» М.Петрен­ка, — твори, позбавлені грайливо-гумористичної тональності, бурлескного багатослів'я, зайвого в атмосфері романтичної таємничості, яку вони намічають.

У 40-ві рр. плідно продовжується бай­карська традиція. Значна частина творів цього жанру схожа на віршове гумористичне оповідання з авторським висновком. Такими є байки, що висміюють необереж­ність, недоумкуватість, легковір'я («Крути, Панько, головою!» С.Писаревського, «Панське слово — велике діло», «Собака та Злодій» П.Писаревського, «Пані та дві челядки» П.Огієвського-Охоцького).

В цьому жанрі з'являються також твори із спробами ширших узагальнень. Герой байки «Панько та верства» П.Корениць­кого висловлює невдоволення, що надто вже багато на світі тих, хто «вказує до­рогу», самі ж при цьому зручно живуть у спокої. Образ «правдивого чоловіка» ви­водить твір О.Рудиковського «Байка». Герой його має сміливість обстоювати ін­тереси громади, зокрема вдови, чийого сина хочуть забрати в москалі. У «Байці» викладається реальна життєва історія; вона позбавлена алегорії, кінцівка ж тво­ру тільки узагальнює суть зображуваного.

Інший тип байки цього часу уособлює «Цуценя» П.Писаревського, де деталізо­вано алегоричний образ. Байка, особливо тип з образами представників тваринного світу, плідно розвивалась і в 50 — 60-ті рр. (Р.Витавський, І.Затиркевич, П.Свєнціцький, Л.Глібов).

Лірика 40-х рр. у значній своїй частині зберігає прикмети більш раннього періоду поетичного мислення. До них належать класицистична риторичність («Слеза на гробі», «Побратимові в день іменин його» М.Устияновича, «Ученим членам Руської матиці» А. Могильницького), грубуватий, бурлескний тон послань («Писулька до мого братухи Яцька» С.Писаревського, «До Шевченка» В.Забіли), «програмний» характер описів-роздумів («Слов'янськ» М.Петренка, «Золотоноша» К.Думитрашка), медитація з приводу конкретного об'єкта («До коня» Н.Мартовицького, «Човник» В.Забіли, «До карих очей» К.Думитрашка, «Дуб» Р.Моха та ін.). Разом з тим навіть серед цих творів є такі, що головною своєю думкою нале­жать новій літературній епосі. Насамперед це стосується ряду віршів, що порушують проблему свободи особистості. Продовжую­чи творчу лінію А.Метлинського, а його части й М. Костомарова, поети 40-х рр. прагнуть пов'язати вирішення цієї пробле­ми з козацькою «вольницею». Картини й окремі віддалені ознаки її зображаються у віршах «Могила» О.Корсуна, «У полі», «Гречкосій» Я. Щоголева. До теми мину­лого українського народу як сфери вияв­лення свободи, ідеалізуючи його, звертаються представники української школи у польській літературі (Т.Падура, Л.Венглинський та ін.). Прагнення особистості до свободи знаходить у цей час вираження передусім у зосередженні уваги на внут­рішньому, духовному світі людини, в інте­ресі до неясних поривань і відчуттів душі. Найповніше цю ідейно-стильову течію представляє романтична поезія М. Петрен­ка, зокрема цикл «Небо» («Дивлюся на небо», «По небу блакитнім очима блу­каю», «Схилившись на руку, дивлюся я»). В образі неба в різних його станах (то «вечірнього крайнеба», то вкритого хмара­ми, то блакитного) для героя творів від­кривається стихія, з якою він хоче злити­ся, пориваючись «подалі від світу».

Приреченість на самотність проходить як провідна думка й у романтичній лю­бовній ліриці цього часу. Зокрема, мотив неподіленого почуття чи пригніченої при­страсті з'являється в «Петрарчиній пісні» М.Писаревської, віршах «Тебе не стане в сих місцях», «Як в сумерки вечірній дзвін», «Недуг» М.Петренка.

Примітним явищем є сентиментально-романтична любовна лірика В.Забіли. Вірші, присвячені безнадійно коханій дів­чині, складають у поета щось на зразок ліричного щоденника («Поуз двір, де мила живе», «Два вже літа скоро пройде», «Повіяли вітри буйні» та ін.). Риси ці позначаються й на недостатньому худож­ньому відборі явищ, й на невисокому рів­ні узагальнення. Зображуване постає у віршах В.Забіли у близьких до фолькло­ру формах безпосередньо-чуттєвого спри­йняття, відсутні чіткі стильові орієнтири, переважають просторічні звороти. Вияв­ляючись малохудожніми в одних творах («Вечоріє, смеркається»), ці прийоми й за­соби, однак, в інших віршах набувають інтонацій виняткової, «сповідальної» щи­рості, чого не досягається у збірках «Бан­дура» (1858) Т.Думитрашка, «Думки на могилі» П.Огієвського-Охоцького та ін.

Мотив сирітства, обділеності долею по­в'язується деякими поетами (С.Карпенко, О.Шишацький-Ілліч) з матеріальними нестатками, але спроби ці не мають худож­ньої довершеності. Соціальних горизонтів в осмисленні життя прагнуть сягнути лі­ричні роздуми В. Забіли («Зовсім світ пе­ревернувся»), Г. Андрузького («Чи то в панів шкура болить») та ін. На частині тво­рів цієї ідейно-стильової течії позначився вплив поезії Шевченка. Страдницьке життя поета стає темою глибоко ліричного циклу Олександри Псьол «Три сльози дівочі» (1847, опублікований 1860 р.).

В українській поезії 40 — 60-х рр. з'яв­ляються твори з ознаками принципово но­вого розуміння суспільної ролі письменни­ка, літератури як форми духовного са­моусвідомлення народу, вислову його життєвих прагнень. З великою силою це виявлено у творах Шевченка. З його при­ходом у поезію відпала потреба в будь-яких «спробах» для доведення виражаль­них можливостей українського художньо­го слова в усіх сферах відображення суспільного чи особистого життя. Пое­зія і творча особистість Шевченка ста­ли найпотужнішим виразником і значною мірою генератором тенденцій, що визна­чали новий напрям літературного розвит­ку. Разом з тим творчість його не могла, натурально, вичерпати всіх рис і напрямів.