2. Загальний огляд літературного процесу

40 — 60-ті рр. XIX ст. були періодом дальшого кількісного й якісного зростання української літератури, основний ідейний зміст якої визначали антисамодержавна й антикріпосницька спрямованість. Хоч у цей час спостерігається ще співіснування різних напрямів і стилів, провідною тен­денцією є дальший розвиток тих реаліс­тичних елементів, які склалися в україн­ській літературі 20 — 30-х рр.

До середини XIX ст. ще зберігав певні позиції романтичний напрям, але історич­но неоднаковою були функція і доля його ідейно-художніх течій. В ньому виявилися як відхід від гострих проблем сучасності в ідеалізоване минуле (П. Куліш, О. Стороженко), що об'єктивно приводило до національної суспільно-культурної само­ізоляції, так і революційний громадянський пафос, спрямований на перебудову суспільних відносин.

Романтичне оспівування героїчних сто­рінок історії було одним із засобів утвер­дження національної самосвідомості, збу­дження волелюбних прагнень, відстоюван­ня прав на самостійний політичний і куль­турний розвиток. Характерно, що цей ідей­но-стильовий напрям у деяких літературах (зокрема, латиській) називався прогресив­ним і народним романтизмом. Різною мі­рою він виявлявся у творчості ряду укра­їнських письменників навіть у часи загаль­ного панування реалістичного методу (Т. Шевченко, Марко Вовчок, Ю. Федькович).

Вихід у 1840 р. «Кобзаря» Т. Шевченка знаменував початок нової доби в історії літератури і всього суспільного життя українського народу. Увібравши найкращі традиції багатовікової народнопоетичної і писемної культури, вирісши на ґрунті ви­звольних прагнень уярмлених мас, твор­чість Шевченка справила значний вплив на духовний розвиток народу, характер і спрямування культури багатьох наступних поколінь.

Багатогранна діяльність Шевченка прискорила процес диференціації політичних та ідейних течій у суспільній думці, за­гострила боротьбу між протилежними кон­цепціями у соціологічній і літературно-ес­тетичній думці.

У руслі традицій Шевченка розвивалася творчість Марка Вовчка, Л.Глібова, С.Руданського, Ю.Федьковича. Епігон­ські елементи зустрічались у загалом ори­гінальній поезії Куліша, в якій згодом розвинулись консервативні та реакційні тенденції.

Початковий період розвитку реалістич­ного методу в українській, як і в інших літературах, зокрема російській, був по­значений посиленою і закономірною ува­гою до етнографічного побутописання і формувався насамперед у жанрі соціаль­но-побутової прози. Проте згодом ця тенденція, підживлювана на Україні теоре­тичними настановами П.Куліша про «етнографічну достовірність» як нібито одну з найхарактерніших специфічних рис україн­ської літератури, гальмувала дальший розвиток реалістичного методу, розширен­ня тематичних обріїв літератури та її художньо-образних і стильових засобів.

Розвиваючись у складних умовах, літе­ратура на західноукраїнських землях втра­тила найкращі традиції М.Шашкевича і до появи Ю.Федьковича не висунула визначних письменників всеукраїнського масштабу. Посильно творили літературу народною мовою М.Устиянович, А.Могильницький, К.Климкович, Р.Мох, які протистояли антинародним «москвофіль­ським» тенденціям Б.Дідицького, І.Наумовича, їхнім творінням на штучному «язичії». Романтичне захоплення народ­ністю, ідеалізація минулого, поєднані з традиційним консерватизмом, клерикаліз­мом та «москвофільськими» мовно-куль­турницькими настановами, — це та основа, на якій виростала значна частина літера­турної продукції закарпатських «будителів» — О.Духновича, О.Павловича, а зго­дом А. Кралицького і О.Митрака.

У середині XIX ст. в українській літературі складаються основні літературні жан­ри. Особливою різноманітністю жанрових форм відзначалася поезія — від ліричного вірша до різнотипних (соціально-побуто­вої, історичної, суспільно-політичної) епіч­них форм, від елегійної поезії до гумори­стичних співомовок, байок, сатиричних віршів. При цьому не тільки відбувався розвиток вже існуючих жанрів, а й форму­валися нові, зокрема такі синкретичні й поліфонічні, як ліро-епічна поема, співо­мовки та ін. (Шевченко, Руданський).

Під кінець цього періоду поезія посту­пається провідною роллю в українській літературі перед прозою. Шевченко пи­ше ряд повістей російською мовою. Про­довжуючи традиції оповідної прози Г.Квіт­ки-Основ'яненка, новаторські за формою та ідейною спрямованістю оповідання і повісті укра­їнською й російською мовами створює Марко Вовчок.

Характерною для цього періоду у роз­витку прози циклізація оповідань (Марко Вовчок, Стороженко, Куліш) як своєрідний перехід до більших жанрів з узагальненим зображенням життя.

Новим словом в українській прозі став соціально-психологічний роман А.Свидницького «Люборацькі». Цінними були по­чинання П. Куліша у жанрі реалістичного роману-хроніки.

Започатковані ще Є.Гребінкою нариси у дусі російської натуральної школи ді­стали продовження у творчості ряду пи­сьменників, що гуртувалися навколо жур­налу «Основа» та галицьких видань. На сторінках альманахів і журналів з'являю­ться й перші зразки художньої публіцистики.

Значно розширюється тематика літера­тури. Крім традиційної селянської пробле­матики, письменники звертаються до тем з життя солдатів, міщан, духовенства, різ­ночинної інтелігенції, а також до тем з історії та сучасного життя інших народів. У процесі дедалі тіснішого зближення літератури з життям у поле зору письменни­ків потрапляють нові соціальні конфлікти, що потребує нових реалістичних засобів типізації, зображення характерів у всій їх соціальній обумовленості, складності й психологічній достовірності.

У реалістичних творах знижується роль алегоризму й дидактизму, при яких штуч­но задане морально-етичне начало перева­жало над естетичним. Поглиблення аналі­тичного начала, посилення психологізму в розкритті сюжетних колізій та внутріш­нього життя героїв зумовили більш висо­кий рівень індивідуалізації й типізації персонажів. Цим художнім завданням письменники вчились підпорядковувати де­талі, портретні характеристики і динамічні живі пейзажі — засоби, що набули вели­кого розвитку у реалістичній прозі другої половини XIX ст.

У пошуках нового позитивного героя — нескореного протестанта і правдошука­ча — найповніше відбилися зростання са­мосвідомості народу, процес дальшої де­мократизації і гуманізації української літератури.

Нові проблематика і жанрові форми потребували вдосконалення образотворчих, художньо-зображальних, мовностильових засобів. Це особливо виявилося в харак­тері використання рис народнопісенної поетики — від безпосереднього їх запози­чення і прямого перенесення в оригінальні художні твори до творчих трансформацій фольклорних стереотипів. Не тільки у ве­ликих соціально-побутових творах, айв оповіданнях та нарисах спостерігається тенденція відходу від традиційної форми розповіді (від першої особи) до об'єктив­ної оповіді (від третьої особи), від широ­ких, детальних описів з численними етно­графічними подробицями до окремих най­характерніших і містких штрихів, які здат­ні породжувати широкі асоціації й активі­зувати процес читання та сприйняття твору.

Зусиллями Шевченка і його послідовни­ків значно вдосконалилася українська лі­тературна мова, розширилися й збагатили­ся її лексичні й фразеологічні та стилі­стичні засоби. Розвиток публіцистичних і літературно-критичних жанрів та наукових досліджень з широким колом смислових понять викликав потребу творення нових слів, термінів. І хоч у цій справі були еле­менти історично зумовленого штучного формального експериментаторства, чимало було в ній плідного та перспективного. Все це вело до дальшого наукового унор­мування лексико-стилістичних та граматичних засобів української літературної мови. Розширення й поглиблення худож­нього осмислення дійсності сприяли якіс­ному зростанню української літератури та посиленню її ідейно-виховних функцій у суспільному житті.

Інтереси дальшого розвитку громадсь­ко-культурного життя диктували необхід­ність створення системи періодичних ви­дань, за допомогою яких можна було б забезпечувати раціональну організацію лі­тературних і наукових сил, систематичну й планомірну публікацію художнього і наукового матеріалу, осмислення й узагальнення літературних явищ і про­цесів.

Ідеї заснування періодичних видань українською мовою виношували Г.Квітка-Основ'яненко, І.Срезневський, П.Гулак-Артемовський, М.Максимович, А.Метлинський, Є.Гребінка, а згодом Т.Шев­ченко, М.Костомаров, П.Куліш, І.Білецький, але на перешкоді ставали су­ворі цензурні умови та урядові заборони. Саме тому в 40 — 50-ті рр. на Наддніпрян­ській Україні щастило видавати лише епізодичні, нерівноцінні в ідейно-худож­ньому відношенні альманахи — «Ластівка» (1841), «Сніп» (1841), «Киевлянин» (1841, 1842, 1850), «Молодик» (1843, 1844), «Южнорусский сборник» (1848), у яких публі­кувалися зразки народної творчості і тво­ри майже всіх українських письменників — від І.Котляревського до Т.Шевченка. У деяких альманахах («Ластівка», «Мо­лодик») вміщувалися також твори росій­ських письменників та переклади зі сло­в'янських і західноєвропейських літератур. Це служило справі інтернаціонального культурного єднання, прагненням постави­ти українську літературу в контекст світо­вої літератури.

З альманаховими виданнями цих років пов'язані і перші спроби критичного осмислення явищ української літератури, порушення питань про творчий метод, су­спільне призначення літератури, про акту­альну проблематику, про позитивного ге­роя, засоби відображення національного колориту і характерів, проблеми стосунків письменника з читачем тощо. З постанов­кою подібних проблем література все по­мітніше ставала важливою суспільною справою, здобутки якої вимірювалися за дедалі чіткішими ідейно-художніми крите­ріями. Зрідка твори українських письмен­ників, фольклорні та етнографічні матеріа­ли друкувалися на сторінках «Губернских ведомостей», заснованих у середині 30-х рр.

Цензурні перешкоди тривалий час стояли на шляху журналістських починань на західноукраїнських землях. З величезними трудноща­ми пощастило видати два випуски альма­наху «Вінок русинам на обжинки» (1846, 1847). Як орган «Головної ради руської» виходила «перша руська політична часопись» (І.Франко) «Зоря галицька» (1848—1857). Позитивним у її діяльності були виступи проти асиміляторської полі­тики цісарського уряду і польської шлях­ти, виступи за розширення сфер ужитку української мови, відстоювання ідей етніч­ної єдності українського населення Східної Галичини і Східної України. Літературний матеріал у газеті був переважно невисоко­го ідейно-естетичного рівня.

Дещо більше демократичних елементів було у діяльності органу «Руського Собо­ру» — газети «Дневник руський» (1848), яка інформувала про національно-визволь­ну боротьбу європейських народів і навіть наважився прославляти «мучеників народ­ної справи» — Шевченка та інших учасників Кирило-Мефодіївського товариства. У статті І. Вагилевича «Замітки о руській літературі» була зроблена спроба огляду творчості українських письменників від давнини до сучасності.

Без чіткої програми виходила у Львові газета «Новини» (1849), перетворена потім у літературно-науковий журнал «Пчола» «москвофільського» спрямування. Офіцій­ний характер мала газета «Галичо-руський вісник» («Вісник», 1850), «Москвофільсь­кої» орієнтації додержувалися журнали «Лада» (1853) і «Семейная библиотека» (1855, 1856) та деякі альманахи («Отечественный сборник», «Весна», «Галичанин» та ін.). Певний інтерес становили окремі матеріали з альманахів «Лервак из-над Сяна» (1852), «Поздравление русинов» (1850—1852), «Зоря галицкая яко альбум на рок 1860».

Тривалі спроби заснування українського періодичного видання в Росії увінчалися виходом альманаху «Хата» П.Куліша (1860) та першого українського літератур­но-наукового і громадського журналу «Ос­нова» (1861—1862), в організації яких активну участь брав Т. Шевченко. Та обставина, що в цьому єдиному українсько­му періодичному виданні вимушено опини­лися представники протилежних таборів, зумовила суперечливі зміст і позиції жур­налу з актуальних суспільно-політичних та ідейно-естетичних проблем. Ліберально-по­мірковане керівництво журналу (В.Білозерський, М.Костомаров, П.Куліш) ло­яльно ставилося до царського уряду та проведених ним реформ, закликало до «порозуміння» між поміщиками і селяна­ми, осуджувало будь-які вияви соціально­го протесту. Цим програмним настановам протистояли художні та публіцистичні тво­ри Т.Шевченка, Марка Вовчка, Л.Глібова, С.Руданського та ін., у яких чувся голос народного незадоволення грабіж­ницькою реформою, порушувалися акту­альні проблеми суспільного життя.

Значну цінність становили окремі науко­ві, історичні, етнографічні й фольклорні матеріали, спроби унормування українсь­кого правопису, вироблення наукової тер­мінології, а також деякі історико-літературні розвідки та літературно-критичні статті.

Отже, хоча журнал загалом мав лібе­ральне спрямування, в ньому відчутно відбилися прогресивні тенденції свого часу. Він зробив помітний вплив на розвиток громадсько-культурного життя України. Досвід журналу «Основа» пере­ймали періодичні видання, які існували одночасно з ним або з'явились після нього («Черниговский листок», «Вечерниці», «Мета»).

Виступи проти національних утисків та нігілістичного ставлення «москвофільсь­ких» періодичних видань («Слово», «Русь», «Славянская заря» та ін.) до політичних і культурних прагнень українського наро­ду, відстоювання ідеї етнічної самобут­ності й духовної єдності українського народу та потреби творення єдиної, спільної я всіх українських земель культури — якими прогресивними рисами позначена діяльність народовських журналів початку 60-х рр. XIX ст. — «Вечерниці», «Мета», «Русалка», «Нива». На їх сторінках по­ляризувалися твори Т.Шевченка, Марка Вовчка, Л.Глібова, О.Стороженка, Ю.Федьковича. Справі розширення зображальних можливостей української літературної мови служили переклади творів Шекспіра, Г.Гейне, А.Міцкевича, І.Крилова, М.Лермонтова, спроби засто­сувати українську мову в наукових сту­діях, різноманітній інформації та публі­цистичних і літературно-критичних статтях.

Посилення інтенсивності й цілеспрямо­ваності українського літературного проце­су, розширення творчих зв'язків з літе­ратурами братніх слов'янських народів й особливо досвід передової російської літе­ратури сприяли піднесенню літературно-естетичної думки на Україні, формуванню національної літературної критики та початків літературознавчої науки, які, в свою чергу, з кожним роком відчутніше вплива­ли на прогрес літератури.

Постійно й уважно стежив за літератур­ним життям Г.Квітка-Основ'яненко, у лис­тах і принагідних виступах якого містило­ся багато точних і влучних оцінок окремих творів та дискусій навколо проблем роз­витку вітчизняної літератури.

Своєрідну форму критичного огляду тодішніх російських журналів обрав письменник у фейлетоні «Званые гости» (1840), високо оціненому В. Бєлінським, а також у близьких до нього за жанрово-стильовими ознаками полемічно-пародій­них «Мемуарах Евстратия Мякушкина» (1841), де осуджувався ряд негативних явищ тогочасної літератури.

Найширше і найглибше висловив Г. Квітка-Основ'яненко свої погляди на деякі актуальні проблеми літературного процесу в статті, відомій під назвою «Письмо к издателям «Русского вестника», або «Г.Ф.Квитка о своих сочинениях». З позицій переконаного представника просвітительського реалізму з його своєрідною концепцією народності й морально-вихов­них функцій літератури Квітка-Основ'я­ненко виступив проти творів, відірваних від життя, з вигаданими героями, проти наслідування органічно чужих мистецьких зразків. Суттєвою й актуальною була дум­ка про відповідність стилю об'єкту зобра­ження, про правильність і доступність для демократичного читача мови твору («правилен слог, которой понятен»).

Як і у попередньому десятилітті, значну роль в організації та спрямуванні куль­турного процесу на Україні відігравав М. Максимович. Великого значення нада­вав він налагодженню систематичної пу­блікації творів народної поезії і літерату­ри та їх вивченню й осмисленню. Широкою ерудицією, прогресивними судженнями про стан і перспективи літературного роз­витку на Україні позначена його стаття «О стихотворениях червонорусских» («Киевлянин», 1841). її наскрізний пафос — підкреслення історичної спорідненості українських земель, обстоювання потреби творення єдиної, спільної культури. Па­ростки літературного відродження на за­хідноукраїнських землях Максимович роз­глядав як вияв невмирущого народного духу, а тому піддавав суворій критиці все те, що тому духові суперечило і було на­слідком штучного та безперспективного експериментаторства.

Вірний своїм романтично-фольклорним захопленням, М.Максимович звертав ува­гу галицьких письменників передусім на мову народу, на його пісні як джерело справжньої поетичної краси. Щоб надати більшої авторитетності своїм порадам, він посилався на приклад Пушкіна, який «лучшим щегольством для своих несравнснных стихов почитал выражение народное». З особливим ентузіазмом автор привітав «Русалку Дністрову», «которая й дышит н благоухает своенародностью».

Хоча розуміння народності лише як зв'язку писемної літератури з фольклором було на той час застарілим, воно не втра­тило актуальності для Галичини, де нова література тільки формувалася.

Злободенних проблем, що хвилювали діячів української культури по обидва боки державного кордону, торкалася і стаття М.Максимовича «О правописании малороссийского языка». Проте деякі ви­ступи Максимовича з мовних питань (на­приклад, лист до Зубрицького) не були позбавлені суперечностей і навіть окремих помилкових суджень та рекомендацій.

Перспективи і шляхи розвитку україн­ської літератури продовжували цікавити М.Максимовича й у 50 — 60-ті рр., що ді­стало вияв у ряді його наукових і поле­мічних статей.

Альманах «Молодик» не тільки про­довжував традицію своїх попередників у нагромадженні емпіричних історико-літературних матеріалів і документів, а й став місцем першого серйозного огляду здобут­ків української літератури — статті М.Ко­стомарова «Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке» (1844). Хоч у цій статті молодого письменника і вченого виявилися його ідеалістично-романтичні захоплення і вузьке розуміння проблеми народності, все ж заслуговує позитивної оцінки відстоювання права, утвердження внутрішніх можливостей розвитку самобутньої літератури українського народу і по суті перша та загалом вдала спроба простежити й охарактеризувати літератур­ний процес на Україні як зміну літератур­них напрямів і певних естетичних концеп­цій. Чимало правильних суджень висловив автор і щодо творчості усіх тодішніх укра­їнських письменників.

Найвище оцінив Костомаров «необыкновенное дарование» Шевченка, у творчості якого бачив не просто найдосконалішу форму художнього освоєння народної по­езії, а й відчував її оригінальність, що полягала у дусі народному, де зв'язок з першоосновою набуває органічного харак­теру. Важливо, що саме у зв'язку з твор­чістю Шевченка Костомаров розширює зміст поняття народності, включаючи до нього крім мови і правдивого зображення реалій народного життя глибину відтво­рення внутрішнього світу людини (що­правда, поки що соціальне й історично недиференційованої).

Певне значення мали деякі теоретичні й критико-біографічні статті А.Метлинського, його спроби розглядати творчість українських письменників у зв'язках з лі­тературами західноєвропейських народів. З журналом «Основа» пов'язаний не лише дальший розвиток літературно-есте­тичної думки, а й становлення української професійної критики. В руслі політичних та ідейно-художніх програм революційної демократії розвивалися творчість, літера­турно-теоретичні та критичні виступи де­мократичної частини авторів журналу, яким протистояв ліберально-поміркований табір, очолюваний П. Кулішем. Ще у 50-х рр. П. Куліш виступив із рядом ста­тей, передмов та післямов до творів укра­їнських письменників, зарекомендувавши себе, по суті, як перший професійний український літературний критик.

Програмний характер мали його «Пе­реднє слово до громади», вміщене в аль­манасі «Хата», та кілька статей про І.Котляревського, Г.Квітку-Основ'яненка, Т.Шевченка, М.Гоголя і Марка Вовчка в «Основі». Позитивними у них були від­стоювання прав української культури, полеміка з шовіністичними виданнями, за­клики до вивчення побуту і творчості народу, критика примітивізму й графоманства, що компрометували літературу і псували художній смак читачів. На по­чатку своєї літературної діяльності Куліш писав про історичну спорідненість та взає­модію культур братніх російського й укра­їнського народів. Але поступово, в міру еволюції політичних й ідейних поглядів, Куліш зрікався того, що єднало його з демократичним табором, перетворювався на ідеолога буржуазного націоналізму, «теорій» про відрубність української куль­тури, про розвиток її у соціальне недиференційованому національному «єдиному потоці».

Виходячи зі своїх концепцій незмінності українського національного характеру та морально-учительного призначення літера­тури, Куліш ідеалізував патріархальні консервативно-дидактичні риси творчості Г.Квітки-Основ'яненка. Керуючись мірка­ми етнографічної достовірності та ігнорую­чи соціально-викривальний пафос творів, він принижував творчість І.Котляревсько­го, М.Гоголя, Марка Вовчка, Т.Шевченка.

Пристрасно полемізував з П.Кулішем М.Максимович у «Полемическом обозрении», кілька уривків з якого було згодом опубліковано під промовистими назвами «Оборона украинских повестей Гоголя», «Трезвон о Квитчиной «Марусе», в яких висувалася й потреба історичної конкрет­ності в оцінках творчості письменників. Ще більш чітко принцип історизму від­стоював М.Костомаров, зокрема у статтях про Т.Шевченка, Марка Вовчка, Г.Ско­вороду, І.Котляревського, про «Чорну ра­ду» П.Куліша.

Після припинення діяльності «Основи» її традиції намагалися наслідувати, хоч і без особливого успіху, галицькі журнали, які продовжували приділяти надто багато уваги порожнім, схоластичним мовним суперечкам. Здебільшого бібліографічну цінність мали деякі статті І.Вагилевича, Я. Головацького. Позитивними були дум­ки про необхідність орієнтації літератури на життя і мову народу.

Невиробленість високих естетичних кри­теріїв, невміння пов'язати їх із соціальни­ми проблемами довго ще відчувалися в галицькій літературній критиці, на змісті й характері якої позначалося вузьке док­тринерство «москвофільських» і «народозських» лідерів.

Якщо узагальнено оцінювати здобутки літературно-естетичної думки 40 — 60-х рр. XIX ст., то можна сказати, що історично найпрогресивнішими і найбільш життє­здатними були тенденції до тіснішого зв'язку літератури з життям народу, зло­боденними проблемами свого часу, від­стоювання реалістичного методу худож­нього зображення. Найбільш чітко і по­слідовно ці тенденції реалізувалися у творчості Т.Шевченка, яка являла собою високий зразок органічної і нерозривної цільності естетичних принципів та їх екві­валентних художніх втілень.

Теоретично-естетична думка на Україні в 40 — 60-ті рр. XIX ст. певною мірою від­бивала характер і основні закономірності літературного розвитку. У процесі станов­лення літературної критики здійснювала­ся систематизація літературно-художнього матеріалу, відбувалися формування при­йомів аналізу, критеріїв оцінки літератур­них явищ, осмислення загальних тенденцій і перспектив дальшого розвитку літерату­ри, робилися перші спроби розгляду її здобутків у контексті всеслов'янського культурного про­гресу.

Відстоюване Шевченком і його послідов­никами матеріалістичне розуміння приро­ди та призначення мистецтва, вимога тіс­ного його зв'язку з прагненням мас, утвер­дження принципів високої ідейності, народності й демократизму реалістичного письменства, пафосу викриття соціальних пороків, гуманістичне возвеличення люди­ни праці були найвищими досягненнями української художньо-естетичної думки, основою тих найкращих традицій, які роз­вивалися і продовжувалися у наступні пе­ріоди розвитку української літератури.

Із 40-х років ХІХ століття починається новий період розвитку українського письменства, позначений подальшою активізацією літературного процесу та ідейно-художнім розмаїттям художніх явищ. Характерною особливістю цього періоду був високий розвиток романтизму та формування якісно нових напрямків реалізму.

Розвиток прози в українській літературі 40 – 60-х років базувався як на освоєнні реалістичних засад і стильової традиції Г.Квітки-Основ’яненка та використанні художніх здобутків оповідних жанрів народної поезії, так і на основі нових естетичних вимог часу. В цей час у літературу приходить багато нових белетристів, утверджується в українській прозі романтизм і формується реалізм, який з кінця 50 – початку 60-х років стає провідним літературним напрямом. Творчість письменників того часу стала фактором активізації української прози, розширення та радикалізації її проблематики, поглиблення соціально-викривального пафосу, народності мови.

Внаслідок поглиблення філософського розуміння характерів українців поглиблюється їх художнє осмислення. Розпочинається період розквіту прозових жанрів, які давали найбільші можливості для розквіту реалізму. Набуває значного досвіду романтизм у творенні прозово-епічних жанрів. З’являються прозові твори П.Куліша, Марка Вовчка, А.Свидницького, О.Стороженка, І.Нечуя-Левицького, значної групи письменників, які гуртувалися навколо журналу „Основа”.

Особливістю еволюції прозово-оповідних жанрів у цей період є естетичний синкретизм, вияви в романтичних структурах („Чорна рада” П.Куліша та ін.) сильних реалістичних ознак і збагачення реалізму здобутками романтизму, виступи одних і тих же прозаїків і з реалістичними, і з романтичними творами (П.Куліш, Марко Вовчок, О.Стороженко), перехід від просвітительського реалізму до класичного реалізму. Відбувається характерне для реалізму розширення об’єкта художнього пізнання завдяки введення у сферу творчого інтересу, крім долі селян – українців, також особливостей життя інших верств населення українського суспільства (духівництва, солдатів, бурсацтва, козацтва, панства).

Як стверджує М.Яценко, основні події творів художньої прози відбивають проблему „людина і суспільство”, боротьбу українця з „низів” за існування, проти соціального і національного гніту, трагедію нищення людини суспільною несправедливістю, страждання народу і процвітання привілейованих, панівних сил, посилення згубності останніх для розвитку суспільства. Гостра суперечність між народно-гуманістичним ідеалом і нелюдяним характером суспільних відносин – основний структурний принцип прозових творів 50 – 60-х років. З різко вираженими соціальними засадами в них органічно поєднується реалізація ідейно-естетичного принципу народності, таких важливих творчих принципів реалізму, як художнє відтворення істини життя нашого народу, розкриття субстанціональної суті, істотних закономірностей дійсності, заглиблення у внутрішній світ українця, типізоване й індивідуалізоване зображення обставин і характерів, художній історизм

Українець постає у її соціальній суті. У прагненні до аналітичного зображення життєвих явищ і людини прозаїки використовували художньо-аналітичне розкриття в людських долях сутнісних суспільних процесів, факторів морально-психологічного руйнування особистості.

У системі персонажів художньої прози 50 – 60-х років, – при всьому домінуванні в ній критично-викривального осмислення дійсності, – переважає художньо-структурна роль образа українця, що значною мірою було пов’язане з попередньою літературою й фольклорною традицією. Головним об’єктом позитивної характеристики виступають люди з селянського середовища, однак це представники найбільш знедолених верств. Ведеться успішний пошук позитивних персонажів у інших, позаселянських, станах. Індивідуальні долі українських героїнь-кріпачок Марка Вовчка виражають загальну трагедію покріпаченого народу. Хоча в характерології великою мірою виділяють риси, що представляють станові типи, однак простежується тенденція до творення індивідуальних характерів. Виразнішим стає принцип зображення героя як носія суспільної ідеології. Так, негативні образи-персонажі роману А.Свидницького „Люборацькі”, уособлюють риси тогочасного суспільного режиму. П.Куліш, А.Свидницький істотно збагачують принцип типізації різко індивідуалізованою конкретизацію образів-персонажів, створенням багатогранних, ускладнених і суперечливих характерів українців (Кирило Тур, Антосьо Люборацький).

Посилюється роль суспільних обставин у художній структурі творів, письменницька увага до зв’язку героя з соціальними умовами життя як фактором формування характерів, долі персонажів. У „Народних оповіданнях”, „Інститутці” Марка Вовчка типові соціальні обставини набувають значення узагальнюючого образу кріпосного права.

Поряд із подальшим заглибленням у душевний світ особистості українця, з присвяченням усього твору спеціальній меті психологічного дослідження й аналізу („Від себе не втечеш”, „Три долі” Марка Вовчка) принцип психологічного аналізу збагачується ідеологічною характеристикою героя, розробкою різновалентного характеру з його суперечливим внутрішнім світом, різнорідними морально-психологічними якостями (Кирило Тур із „Чорної ради” П.Куліша).

В українській прозі поглиблюється художнє осмислення історичних завдань українського народу у визволенні з-під соціального, національного, духовного уярмлення. Прозаїки намагаються показати суспільне становище всього селянства, зобразити життя інших прошарків.

У прозовій творчості П.Куліша, Ганни Барвінок (О.Білозерської-Куліш), ряді творів О.Стороженка висувалися ідеї національної консолідації українського суспільства. Ганна Барвінок у своїх ранніх оповіданнях, опублікованих 1860 р. в альманасі „Хата” („Лихо не без добра”, „Восени літо”) та в 1861 – 1862 рр. у журналі „Основа” („Сирітське лихо”, „Як не було змалку, не буде й д’останку”, „Хатнє лихо”) правдиво розкривала психологію української жінки-селянки, показувала гірку жіночу долю, складні родинно-побутові взаємини. Перед нами постає образ українця – переважно життєво пасивний, покірний обставинам маленька людина із сімейними, особистими інтересами. Причини його родинного горя письменниця бачить у примхах нещасливої фатальної долі. Як зазначає Р.Міщук, у цих творах Ганна Барвінок „трактує сутність людської поведінки без достатньої соціально-психологічної мотивації”

Майже у всіх белетристів цього періоду спостерігається співіснування різних художніх систем, стильовий синкретизм. Сентименталістські принципи характеристики українця та організації стилю наявні в романтичних („Месть верховинця”, „Страсний четвер” М.Устиновича, „Люба – згуба” Ю.Федьковича) чи реалістичних („Хлопська дитина” Ф.Заревича) творах. У прозі 40 – 60-х років відбувається формування реалістичного напряму, у взаємодії з яким одночасно розвивається романтичний напрям.

У романтично-піднесеній манері Ю.Федькович зображує незвичайні події, сильного, вольового українців, подає барвисті етнографічні описи в повістях „Люба - згуба”, „Серце не навчити”. Для цих, тісно пов’язаних з народною поезією творів Марка Вовчка та Ю.Федьковича, як і для романтичних творів інших письменників, характерні неординарність багатьох героїв, гіперболізація пристрастей, піднесеність тону, особлива емоційність стилю, що виражалася в яскравості, метафоричності художнього мовлення.

Елементи соціального критицизму властиві й творам Д.Мордовця („Солдатка”, 1861), М.Чайки („Москалева правда”, „Війт Семен”, 1862), Д.Мороза („Безталанна”, 1862). Ці прозаїки -„основ’яни” писали під впливом „Народних оповідань” і в жанрово-стильовому плані склали своєрідну школу Марка Вовчка. Д.Мордовець робить спроби вийти за межі селянської тематики. В оповіданні „Дзвонар” осуджуються антипедагогічні прийоми навчання та виховання в бурсі.

М.Чайка в повісті „Москалева правда” розробляє соціально-моральну тему згубної дії кріпосницьких порядків і моралі на українську селянську сім’ю. Оповідання „Війт Семен” ідейно спрямоване проти панства, представників місцевої влади.

У зв’язку з активізацією національно-культурного життя в Україні в ІІ половині ХІХ ст. в літературному процесі, поряд з магістральною лінією реалістичного напряму з його масштабністю й громадськістю проблематики, опозиційністю щодо існуючого режиму з його історизмом та психологізмом, розвивається ідейно-стильова течія, що дістала назву етнографічно-побутової школи. У її складі було широке коло письменників, які дотримувалися естетично-методологічних принципів П.Куліша, так званої етнографічної достовірності. Об’єднувала школу, її ідейно-художню систему і „мета служіння художнім словом національно-народницьким інтересам, використання і розвиток засад народної естетики, близькість творчих принципів”. Учасники школи керувалися ідеєю народності літератури як в плані світобачення, так і в художніх засадах. Естетичні уявлення про роль письменника зводились до завдань точного відображення побуту, звичаїв, обрядів, етики, етнопсихології українського народу, сприяння його моральному вихованню. Усе письменники прагнули передати з фактографічною точністю, а не рідко і з натуралістичним емпіризмом. Одна з характерних ознак школи – зображення дійсності без особливого заглиблення в соціальні процеси, без проблемно-критичного аналізу суспільних закономірностей та широкого реалістичного узагальнення.

В ідейно-естетичній програмі етнографічно-побутової школи позначилася обмеженість тематики, проблематики та характерів українців. Художнє пізнання народного життя українського народу переважно в його побутово-звичаєвому та морально-побутовому аспектах характеризує значну частину прозової творчості, зокрема О.Стороженка (гумористично-дидактичні оповідання з розділів „Основи”, „З народних уст”, „Людська пам’ять про старовину”, твори з циклу „Оповідання Грицька Клюшника”), П.Куліша (оповідання „Сіра кобила”, „Мартин Гак”), А.Свидницького як автора оповідань і нарисів (Оповідання на фольклорні сюжети „Проти сили не попреш, з чим родився, з тим і вмреш”, „Недоколисана”), Д. Мордовця (оповідання „Дзвонар”), Митра Олельковича (оповідання „Проскурка”, „Три пани”). До найтиповіших представників етнографічно-побутової школи належали М.Номис („Дід Мина і баба Миниха”, „Тітка Настя”, „Різдвяні святки”), С.Ніс („Шворин рід”, „Хуртовина”), Я.Кухаренко („Вівці й чабани в Чорноморії”, „Пластуни”, „Вороний кінь”), Ганна Барвінок (родинно-побутові оповідання „Лихо не без добра”, „Сирітський жаль”, „Як не було змалку, не буде й д’останку”, „Хатнє лихо”).

Для художнього доробку письменників етнографічно-побутової школи характерне широке деталізоване зображення народного побуту, інтенсивне введення фольклорних творів, побудова викладу в усно-монологічній формі живої народної оповіді. Простежується схильність до ідеалізації старовини (О.Стороженко), природного життя українця-хуторянина (П.Куліш).

Розроблювані конфлікти соціального змісту дістають полегшене розв’язання. Причини людського бідування пояснюються моральними факторами або пов’язуються з фатумом. У характерології спостерігається перенесення у твір конкретних життєвих прототипів, статичність зображення страдницько-пасивної особистості українця, відсутність у героїв прагнення змінити тяжкі обставини свого життя, слабість причинно-наслідкових зв’язків між індивідом і обставинами. У способах портретування переважають документально-описовий (О.Стороженко), або емоційно-експресивний („Наталь-озеро” М.Димського), чи етнографічний (більшість письменників) підхід, хоча зрідка виявляється аналітично-психологізоване портретування.

У ряді творів представники цієї школи розширили обсервацію народного життя, психології українського народу, його морально-етичних норм, відтворення його історичної пам’яті.

На думку М.Яценка, провідні українські белетристи 40 – 60-х років відходять від раціоналізму й дидактики просвітительського реалізму, поглиблюються засади реалістичного напряму. У прозі формуються провідні принципи класичного реалізму. Посилюється увага до соціальної природи людини, матеріальних умов її існування. В основу типізації, художнього аналізу кладеться розуміння каузальної залежності характеру людини від умов життя. Збагачується досвід психологічної характеристики образу українця, прийоми й засоби художнього зображення. Розпочатий Г.Квітою-Основ’яненком перехід від однобічності й статичності внутрішнього світу героїв до художнього зображення його неоднозначності й змінності починає переростати у провідний принцип; психологічний портрет персонажа постає багатомірним, у складній діалектиці розвитку характеру (ряд персонажів „Інститутки”, „Люборацьких”). Розвиток белетристами реалістичного способу зображення виявлявся у відході від фольклорної імперсональності й стереотипності в бік індивідуалізації українця, з ширшим використанням психологічно-побутової деталі. Письменники зосереджують увагу насамперед на типових героях з найнижчих верств та нелюдських обставинах їх життя.

У жанрово-структурних особливостях української малої прози 40 – 60-х років переважають розлогість, докладність, „оповідальна манера”. Однак простежується новелістична тенденція, що виявляється в змістово-структурній концентрованості, психологічній наснаженості, сюжетно-композиційній напруженості, драматичній загостреності.

Таким чином, реалістична проза охоплює значні масиви передреформної й пореформеної дійсності, відображаючи передусім найістотніші тенденції і закономірності українського народного життя. Естетика романтизму сприяє переборенню обмеженості просвітительсько-реалістичного принципу відбиття життєвої емпірики, відображення складності й суперечливості духовного світу українця, активізації авторського творчого начала і фантазії щодо художнього переосмислення реального світу. Вплив романтизму на реалістичну прозу надавав їй особливого поетично-емоційного забарвлення й тональності, посилював її художній історизм.