2. Антикріпосницький пафос “Народних оповідань” Марка Вовчка

Невелика книжечка Марка Вовчка, що з’явилася в кінці 1857 р. під назвою “Народні оповідання”, відкрила нову сторінку, в історії української і російської прози. У збірку ввійшло всього одинадцять оповідань: “Сестра”, “Козачка”, “Чумак”, “Одарка”, “Сон”, “Панська воля” (“Горпина”), “Ви­куп”, “Свекруха”, “Знай, ляше!” (“Отець Андрій”), “Максим Гримач”, “Данило Гурч”. В центрі уваги в них письменниця поставила життя покріпаченого селянства. Марка Вов­чка менше всього цікавлять етнографічно-побутові елементи селянського життя, хоч вона й не ігнорує ними. Письменниця зосереджує увагу передусім на соціальному боці життя кріпаків.

Поруч з темами родинно-побутового характеру, письменниця найбільш детально висвітлює взаємовідносини між па­нами і кріпаками. Вона то розповідає про те, як пани нівечили життя жінкам-кріпачкам, розлучаючи їх з любимими чоловіками і дітьми, виганяли їх на панщину, відриваючи від хворих немовлят, то показує необмежену владу розбещених панів, які силою забирали в свої покої красивих дівчат-кріпачок.

Якщо в більшості попередників селянська тематика відносилась на другий план, а селян­ські образи виступали епізодично, то в Мар­ка Вовчка увага зосереджується передусім на подіях народного життя, а селяни, і особливо селянки-кріпачки, стають центральними героями творів. Природно, що й основне місце дії в більшості оповідань переноситься до сільської хати, на панський лан (“Горпина”, “Козачка”). Вона увійшла в убогу хату україн­ського селянина-кріпака і не тільки побачила там страшенну нужду, близько до серця прийняла гірку його долю, всі болі й потреби, мрії і сподівання.

“Народні оповідання” Марка Вовчка мали виразно полемічний характер, бо заперечували погляди письменників на український народ, як на нібито покірний і безтурботний, побожний і наївний, спрямо­вані на оправдання необхідності управляти ним.

В основу сюжетів більшості оповідань ля­гли взяті з глибини життя народу матеріали й події, що відкладалися в пам'яті спостережливої письменниці. Життя селян-кріпаків відоме було їй і з на­родних пісень. Весь матеріал, чи то життєвий, чи то народнопісенний, Марко Вовчок творчо опрацьовувала і узагальнювала, підпорядкову­ючи його своїм ідейно-мистецьким завданням.

Марко Вовчок розкрила типові явища кріпосницьких відносин на Україні: безправність покріпаченого селянства, його становище, розбещеність панів і їх прислужників. Письменниця виявила глибоку і чисту любов до всіх покривджених і гноб­лених, особливо до жінок. І.Франко писав пізніше про це, називаючи оповідання пись­менниці старанними і глибоко правдивими психологічними й соціальними студіями: “З простотою, красою й ніжністю її мови й стилю в'яжеться нерозривно її ніжна любов до всіх нещасних і страждущих, а особливо до найбідніших між бідними – до жінок. Вона вміє не лише сама відчути їх горе, але також віднайти його основу і дати їй простий і ясний вислів, що сильно хапає за серце читача”.

В одному з кращих творів збірки – оповіданні “Козачка” письменниця й малює просто, задушевно, схвильовано трагічну долю кріпачки. Страдницьке життя героїні твору Олесі було типовим у тогочасному суспільстві. Автор­ка, користуючись улюбленим прийомом кон­трастного зображення дійсності, показує, як Олеся, вирісши в незакріпаченій селянській родині, потрапила в задушливу атмосферу, в руки безсердечних панів, і зів'яла, засохла. Вільна козачка, вона від душі покохала кріпака Івана Золотаренка, вийшла за нього заміж всупереч волі родичів і знайомих та й загинула в невимовному горі і страшних муках.

З перших уже днів перебування у родині чоловіка-кріпака на Олесю повіяло холодом. Замість гомону, жартів старих і молодих лю­дей, до яких звикла у козацькому селі жар­тівлива і весела Олеся, тут, у кріпацькому селі, вона зустрічала понурих, неговірких, “печаловитих” людей.

Не почула Олеся і з уст свекрухи веселої мови, а тільки розповіді про біду людську, нарікання на своє безщастя. Та ще більше було вражене серце героїні, коли вона відчула повну залежність від волі своїх господарів-панів. Повністю безправна, Олеся змушена була щодня ходити на панщину, кидаючи дома своїх дрібненьких діток. Цілий день тоді в неї завмирало серце від думок, “чи діток застане живих і здорових”, бо “сказано, у дитини заболить пучка, а в матері серце”. Інше лихо мутило серце матері, коли діти підросли: вона переживала від того, що її сини кожного дня були, “як бубон, збиті” то панами, то паничами, бо, з наказу панів, усю сім'ю кріпака Золотаренка “перетягли у двір”.

Тяжка праця на панщині підірвала здо­ров'я Олесі, виснажила її організм. Вона не впізнала і вжахнулася, побачивши себе в дзеркалі у панських покоях. Нарешті та ж сама кріпосницька система відняла в Олесі чоловіка, синів, викинула її з панського двору на вулицю і привела до передчасної смерті в самотності. До такої типовості зображення життя покріпаченого селянства, всього зла, яке йому приносили кріпосницькі відносини, в україн­ській прозі до Марка Вовчка ніхто не піднімався.

Більшість позитивних персонажів Марко Вовчок подає в русі, в розвиткові, пильно стежачи за зміною їх психічного стану. Осо­бливо яскравим з цього погляду є саме образ Олесі, яку письменниця змальовує спочатку молодою безтурботною дівчиною, потім не­щасною молодицею-кріпачкою, далі самот­ньою безпритульною жінкою. Так само по­даються і образи Одарки (“Одарка”), Хими (“Чари”), Грицька (“Чумак”) та ін. Епізо­дичні образи (пани, писарі, дяки, попи, еко­номи) здебільшого малюються в оповідан­нях статично. Марко Вовчок подає їх не в процесі становлення і зростан­ня, а вже цілком сформованими. Головна увага письменниці, виходить, зосереджується на широкому, всебічному зображенні покріпачених селянок і селян.

Показ основних персонажів протягом бага­тьох років їх життя, наявність експозитивних відомостей і епілогів, з яких читач дізнається про дальшу їх долю, дає право відносити окремі оповідання Марка Вовчка до типових повістей. Подальший розвиток творчості пи­сьменниці і засвідчує нахил її до складніших жанрів прози – до повісті і романа.

Близьким за своїм ідейно-тематичним задумом до “Козачки” є й оповідання “Горпина”, яке характеризується динамічністю розвитку сюжету, простотою та багатством образотворчих засобів. Вмілою рукою письменника-реа­ліста намальована тут картина ненависної панщини, що невимовним тягарем лягала на плечі кріпаків, душила їх у “зеленочку”. Перед нами постає образ жор­стокого, черствого пана, який загнав хвору дитину жінки-кріпачки Горпини на той світ, а нещасну матір призвів до божевілля. Пан своїм сусідам говорив про потребу “мужиків... наукам учи­ти, і жалувати”, а своїх кріпаків гнав на пан­щину “гірш, як тих волів”. Йому байдуже було до того, що кріпаки на ниві падали. Образ пана-деспота домальований розповіддю про трагічну історію з Горпиною, яка є конкретним шматком життя на загально­му фоні кріпосницьких від­носин. Пан холодно ставиться до людського горя, зневажає найніжніші материнські почуття.

Марко Вовчок навмисне подає образ боже­вільної Горпини на фоні маків, які “процвіта­ють і білим, і сивим, і червоним квітом повно”, створюючи цим ще більш гнітюче враження на читача. Показавши, як героїня з красивої, веселої від природи, працьовитої, доброї, люблячої дітей жінки перетворилась на бліду примару, письменниця виступила в оповіданні грізним обвинувачем всієї кріпосни­цької системи.

В оповіданнях “Одарка” і “Отець Андрій” Марко Вовчок так само викриває панів, але вже в іншій сфері. Письменниця показує аморальність, розпусту в панському побуті, жертвою якої ставали нещасні дівчата-кріпа­чки.

В оповіданні “Одарка” старий розбещений пан наділений рисами то хижого ворона, то вовка. Його боялися не тільки кріпаки, а й козаки вільного хутора. Кількома словами письменниця накреслила типовий образ жорстокого поміщика. Майстерно залучає Марко Вовчок народні прислів'я і приказки для виявлення і підсилення ненависті народу до пана-кріпосника.

Пан прийшов у сільську хату, щоб за­гарбати в свої покої п'ятнадцятилітню дочку кріпака Одарку, яка до того веселила двір, бігала, сміялася. Збезчестивши Одарку, він потім віддав її молодим панам. Вони довели її тяжкою роботою і знущанням до передчас­ної загибелі. Перед самою смертю побачила Одарка своїми заплаканими очима розквітлу у саду вишню і забажала вмерти з вишневою квіткою. Смерть молодої ще жінки-кріпачки і весняне цвітіння вишень, – це контраст.

Марко Вовчок не могла вдаватися до ідеалізації життя й побуту селян, закривати очі і на деякі від'ємні сторони їх психології. Вона бачила, розуміла, що навіть вільні селяни не могли ізолюватися від по­роджених ладом родинно-побутових віднята, які робили їх жорстокими егоїстами, злочинцями. Ряд оповідань присвячено показові родинного деспотизму і його жахливих наслідків: перед нами постає тип самолюбивої Хими, яка, закохавшись у парубка Тимоша, не могла простити йому того, що він одружився з іншою, і зруйнувала їм життя (“Чари”); в оповіданні “Данило Гурч” показано багача Данила, який убив свою сестру і зятя, а потім – дружину Ната­лю; письменниця створила типовий образ злої свекрухи, яка руйнує сім'ю (“Свекру­ха”), Той же родинний деспотизм, заснований на матеріальних розрахунках, призводить до самогубства й дочку багатого козака Максима Гримача – Катрю (“Максим Гримач”).

Та значення “Народних оповідань” не тільки в критиці кріпацтва і породжених ним понять. Продовжуючи традиції І.Котляревсько­го і Г.Квітки-Основ'яненка, Марко Вовчок поетизує справжню духовну красу простого народу, переконливо розкри­ває високу його етику і протиставляє її по­рочній “моралі” панства.

Більшість своїх улюблених жіночих образів, особливо матерів-кріпачок, письменниця зображує покірливими і пасивними по від­ношенню до тяжких обставин життя і конкретних винуватців їх нестерпних мук. Про цю покірливість і пасивність серед селянства.

Проте вже і герої “Народних оповідань” не зносять свавілля, роблять спроби протестувати, нехай несміливо і непослідовно, проти деспотизму панів. Марко Вовчок показує, що її герої здатні захищати свою гідність вияв­ляти гордість і незалежність характеру. Оксана (“Отець Андрій”) наважилась підняти руку на пана-спокусника і так страшно подивитись на ньо­го, що той змушений був покинути її, а парубки “положили, щоб Оксану одбити у економа того ж самого вечора”, і викрали її з-під замка.

В своєрідну форму виливається і протест покірливої Одарки: вона не бажала йти до пана, коли його слуги прийшли за нею, не хотіла підкорятися панській волі і цим накликала на себе гнів панів та тяжку наругу, що привело до передчасної смерті.

Досить показовою та промовистою з цього погляду є і одна деталь у характері Івана Золотаренка (“Козачка”). Коли приходив кінець терпінню, він здатний був у пориві гніву на найрішучіший подвиг. Та стримувало його завжди благання Олесі.

Цікавий у цьому плані і образ сестри з однойменного оповідання. Повна почуття власної гідності жінка, сестра не захотіла жити на правах підлеглої у братовій хаті, коритися невістці і пішла на власний, хоч і тяжкий, хліб – у найми.

Ще рішучіше виявляють героїні Марка Вовчка протест проти родинного деспотизму. Наталя вирішує краще загинути, аніж жити з нелюбом (“Данило Гурч”). Видана силою заміж за багатія Данила Гурча, вона про­довжує вірно любити чумака Михайла. Дани­ло наздогнав і зарубав шаблею Наталю, коли вона вирішила востаннє відвідати своє село, матір та й Михайла побачити. Правда, і сам Данило теж загинув у хвилях дніпровських. Рибалки обох їх разом знайшли вранці. Даючи зрозуміти читачеві, що Данило навмисне занапастив свою душу.

Катря (“Максим Гримач”) виявляє свій протест проти деспотизму батька, який захо­тів мати вільного зятя і не видав її за любо­го Семена – наймита. Відбуваючи свій строк у пана, щоб стати потім вільним козаком і одержати право на руку Катрі, Семен загинув на Дніпрі під час бурі, а Катря в знак про­тесту проти сваволі батька теж кинулась у річку. Марко Вовчок у цих оповіданнях на українському історично-побутовому матеріалі накреслила контури того характеру.

Марко Вовчок, виходить, малює образи гордих, вольових, сміливих жінок, здатних на рішучі, хоч і позбавлені ще соціальної цілеспрямованості, вчинки. В цьому теж ви­явилася новизна творів письменниці в порів­нянні до попередньої прози.

Герої творів Марка Вовчка мріяли про щасливе, радісне життя, всіма силами прагну­ли до волі. В окремих оповіданнях вона давала приклади виходу кріпаків на дорогу щастя в рамках існуючого кріпосницького суспільства.

Героєві оповідання “Викуп” кріпакові Яко­ву пощастило легко усунути перешкоди на шляху до одруження з вільною козачкою Мартою. Він натрапив на жадібну до грошей поміщицю, викупився з кріпацтва, одружився з Мартою, яку перед тим батько не хотів віддавати за кріпака, і “живуть вони й досі з батьком укупі й щиро любляться”. Слова поміщиці про згоду на викуп Яків зустрів з радістю і впав їй до ніг.

Оповідання “Отець Андрій”, незважа­ючи на втручання грубої сили економа в ін­тимні стосунки молодої пари, закінчується перемогою закоханих кріпаків. Оксану, ви­крадену парубками в управителя маєтку – ляха, – отець Андрій повінчав з Тимошем. Слід зауважити, що захист попом молодої пари пояснюється не тільки його добротою, а й тим, що він одержав велику суму срібних грошей після смерті Оксаниного батька.

Щасливим одруженням закінчується і мир­не кохання молодих людей в оповіданні “Сон”.

Ідейно-тематичне новаторство “Народних оповідань” Марка Вовчка нерозривно пов’я­зане з оригінальністю цієї форми. Більшість критиків, відгукнувшись на вихід оповідань статтями і рецензіями, справедливо відзначали глибоку народність їх форми, нерозривний зв'язок з народнопісенною творчістю. Деякі з них навіть розглядали Марка Вов­чка як етнографа, побутописця (П.Куліш), що просто сумлінно посписував з народних уст окремі нариси, не внісши в них нічого свого.

В основу своїх творів письменниця брала живу дійсність. Але важливими їх джерелами були пісні, пе­рекази, казки, легенди й інші фольклорні жанри. Особливо значний вплив фольклор­них джерел відчувається в сюжетах оповідань на родинно-побутові теми, про життя селян-козаків, чумаків (“Чари”, “Сон”, “Свек­руха”, “Сестра”, “Чумак”, “Данило Гурч”, “Максим Гримач”). Окремі з них мають риси романтичних балад, що позначилося на описах природи і мові: для них характерна емоційна насиченість, піднесеність, мелодій­ність.

Вплив народної творчості помітний і на інших елементах стилю “Народних оповідань” – портретній характеристиці персона­жів, формі розповіді, поетичній мові. Фоль­клорну поетику Марко Вовчок підпорядковує реалістичному відтворенню життя.

Передусім слід відзначити, що портрети героїв оповідань соціальне забарвлені. Засоби малювання їх не однакові. Використовуючи народнопісенну традицію, письменниця знаходить і власні оригінальні фарби, індивіду­алізуючи портрет у залежності від рис вдачі персонажа, соціального і психологічного стану.

Своєрідними оригінальними рисами ма­люються у Марка Вовчка пани, панночки, службовці й інші негативні персонажі. Для них письменниця шукає і знаходить власні фарби, вона більше користується тут роз­мовною, аніж народнопісенною мовою. Вплив поетики народної творчості найвідчутніший у стислості характеристик і портретів. Тому ці образи і портрети не порушують загального стилю “Народних оповідань”.

Звертає на себе увагу форма розповіді в “Народних оповіданнях”. Марко Вовчок удосконалює манеру розповіді від першої особи, демократизує її, робить її цілком оригінальною, підпорядко­вує глибшому розкриттю змісту, ідейного за­думу.

У Марка Вовчка ми відчуваємо настійливе прагнення підкорити форму розповіді реалістичному відображенню, викриттю і засуд­женню кріпосницьких відносин, показові всієї глибини психологічних переживань героїв, трагічного стану жінок-кріпачок. Всі інші елементи композиції твору відіграють переважно службову роль, а не є самоціллю. Все це досягається тим, що свою розповідь письменниця вкладає в уста безпосередніх учасників подій, переважно молодих і старих кріпачок (дівчини, молодиці, бабусі, парубка).

Досить вміло поєднано в творах монологічний план розповіді з діалогічним. Марко Вовчок уміє майстерно будувати діалог, надаючи йому часто цілком самостійного значення в композиції твору. Діалоги індивідуалізуються в залежності від соціально-психологічних особливостей тих, кому вони належать.

В 1862 р. виходить другий том “Народних оповідань” Марка Вовчка, до якого ввійшли такі твори: “Два сини”, “Ледащиця”, “Не до пари”, “Три долі”, “Чари” (майже всі вони були надруковані в “Основі” за 1861 р.). В цей же час з'явилася і по­вість “Інститутка”. Найкращі твори другого тома «Народних оповідань» були такими ж актуальними, як і попередні оповідання, ос­кільки переслідування залишків кріпосного права і породжених ним понять входило до основних завдань літератури.

Оповідання “Ледащиця” тематично най­більш зв'язане з творами “Маша” і “Катери­на”. Підневільна праця штовхнула героїню на не­безпечний шлях морального занепаду. Соці­альні пороки – розпуста, пияцтво, «ледар­ство» зображені Марком Вовчком в плані своєрідного протесту проти кріпацької неволі. Основний конфлікт знову ж таки соціальний. Та на цей раз він набагато гостріший і драма­тичніший.

Центральним образом твору є кріпачка Настя. Жадібне прагнення до волі поглинуло всю її істоту. Дорогою ціною вирішила геро­їня заплатити за папірець, на якому було б написане сподіване, священне слово “воля”: вона виявила готовність принести в жертву свою дівочу честь тому, хто допоможе їй ви­купитись із кріпацтва. Настя деякими своїми рисами, зокрема нестримним потягом до віль­ної праці, нагадує Сестру (“Сестра”). Проте в “Ледащиці” ця тенденція виражена далеко чіткіше і глибше, ніж у “Сестрі” і загалом у “Народних оповіданнях” 1857 р. І Настя, і її мати, колишня козачка Горпина, не могли ніяк примиритися зі становищем і активно, скільки вистачало сил, боролися з панами. Боляче переживає мати мораль­ний занепад Насті.

Трагізм досягає найвищої сили, коли мати й дочка, вкрай розбиті, дістають волю, бо скористатися нею не мають ніякої можливо­сті. Симпатії письменниці явно на боці демо­ралізованої життєвими обставинами Насті, а не панів, які називають її ледащицею, судять її, “смачненько вечеряючи або так бавлячись”.

В оповіданні “Два сини” Марко Вовчок підносить цілком нову в своїй творчості і важливу тему рекрутського лиха, яке важким тягарем падало на плечі покріпаченого народу. Ця тема була злободенною й значно пізніше. Природно, що оповідання “Два сини” заборо­нялося цензурою до друку. В березні 1904 року Санкт-Петербурзький цензурний комітет писав у Головне управління в справах друку, що цензор Вержбицький, розглянувши чотири оповідання Марка Вовчка (“Максим Гримач”, “Данило Гурч”, “Два сини”, “Викуп”), які були подані для надрукування їх окремою книжкою, вважає потрібним “не дозволити до друку оповідання під назвою “Два сини”... Хоч оповідання це відноситься до часів крі­посного права, але по суті своїй, будучи спрямованим проти військової служби, воно є зручним для народного читання, особливо тепер”. Цензурний комітет цілком погодився з таким висновком цензора, а Головне управління вилучило оповідання “Два сини” із збірки.

Тематичним джерелом оповідання “Два сини” могли бути Шевченкові поеми. Мали значення тут і фольклорні джерела та без­посередні спостереження народного життя, особливо після Кримської війни, яку письмен­ниця добре пам'ятала.