Розділ іі. М.П. Драгоманов як основоположник українського лібералізму.

2.1 Ідеї політичної свободи, природного права і народного суверенітету.

Наріжним каменем політико-правової концепції Драгоманова була ідея політичної свободи. Змінювались його погляди на роль і призначення державності, суттєво трансформувалися уявлення про політичні пріоритети українського і всеросійського руху у бороть­бі з існуючим політичним режимом. Але незмінною залишалась особиста відданість Драгоманова ідеалам політичної свободи, виз­нання на цінності прав людини і громадянина, його намагання примирити ідеали національної свободи і гуманізму в рамках гро­мадянського суспільства.

Проте Драгоманов не абсолютизував значення політичної сво­боди. Для нього вона була не ідеальним станом політичного сус­пільства, а найважливішою запорукою розвитку людини, нації та держави на демократичних і гуманних засадах. "Політична свобода сама по собі не може бути метою, а є тільки умовою для забезпе­чення життя і розвитку населення за посередництвом низки заходів соціально-економічного і культурного характеру, котрі не можуть бути прийняті самоврядним населенням на свою користь", від­значав він [10,79].

Лише за умови втілення засад політичної свободи можна було сподіватися на досягнення державної єдності, на подолання ста­ну відчуження громадян від політики, формування громадянсь­кої політичної культури. " Тільки ця політична свобода: всенарод­не, земське представництво, з контролем над діями виконавчої влади, з недоторканою свободою особистості, слова, зібрань, то­вариств, і може забезпечити яке-небудь узгодження діяльності уряду з національними інтересами та громадською думкою", - на­голошував Драгоманов [21,388].

Якщо стан політичної свободи і набував рис "ідеального", то хіба що у порівнянні з дійсними умовами Російської імперії, де не було ані громадянських, ані політичних свобод, як не було, утім, і громадян, а лише - піддані імператора. Врешті, тут сфера політики у власному сенсі була звужена до мінімуму, натомість здійснюва­лося адміністративно-бюрократичне регулювання всіх сфер суспіль­ного та економічного життя населення імперії. За таких обставин цінність здобуття політичної свободи була очевидною для Драгоманова. Для нього агітація за по­літичну свободу мала не тільки мобілізуюче на протицарську, антиімперську боротьбу значення. У досягненні політичної свободи він бачив чи не єдиний, а головне - найнадійніший і найкоротший шлях до звільнення рідного українського народу разом із іншими поневоленими імперією націями та народностями Російської дер­жави. Тому драгомановська переконаність у першочерговості пот­реби досягнення політичної свободи в Росії була наслідком його розуміння абсолютної цінності політичних прав для свого народу, який не мав ані національних, ані політичних свобод. "Забезпечен­ня особистих прав і громадського та місцевого самоврядування слу­гує кращою гарантією і прав національних, які, за сутністю, є ні­чим іншим, як права особисті; недоторканість певних особливостей осіб і забезпечення для цих осіб найбільш природних способів і шляхів розвитку до загальнолюдського ідеалу", - роз'яснював Дра­гоманов свою точку зору [21,389].

Мріючи про об'єднаний антиімперський рух у Росії; він надзвичайно широко тлумачив поняття і зміст політичної свободи як його основного програмового гасла. Проте Драгоманов не намагався видавати досягнення політичних прав і свобод за "остаточне вирішення" усіх тих питань, які породжували національні, політичні, соціальні рухи його часу. Він принципово визнавав, що політична свобода є тільки необхідною, але ще не достатньою умовою для реалізації назрілих потреб різних соціаль­них верств населення та життєвих інтересів народів Російської ім­перії. У цьому відношенні важливе реалістичне, відверте визнання Драгомановим неповноти демократизму, паліативності вирішен­ня проблем прав людини і громадянина в новому стані суспільст­ва, який утворюють проголошені і юридично забезпечені політич­ні права і свободи громадянам правових, демократичних держав. Він відзначав: "Впровадження "політичної свободи" у тій державі, де живе найбільша частина їх народу, соціалісти українці визнали заходом, хоча й паліативним, але суттєво необхідним для закла­дення твердих основ в їх країні для агітації і за соціально-економіч­не звільнення народних мас.

Політична свобода давала можливість перейти до формуван­ня засад політичного та ідейного плюралізму. А в плюралістично­му суспільстві, в якому були застережені і гарантовані права люди­ни і громадянина, діяли б ефективні державні інститути, здатні захищати громадян від будь-яких зазіхань на їх конституційні пра­ва, уже не було би потреби в збереженні союзу тих сил, які прагну­ли до радикальніших змін - економічного, соціального чи політич­ного характеру. "Тільки таким чином кожний отримає своє, а потім, звичайно, кожний може йти своє дорогою", - пояснював М. Драгоманов. Цю ж думку він висловив у програмі "Вільної спілки", де відзначив: коли обов'язки, що беруть на себе члени "Вільної Спілки" щодо встановлення в Росії засад політичної свободи бу­дуть виконані, "члени цього товариства, які будуть вважати ці дії недостатніми, можуть, після цього встановлення, без порушення свого слова, вийти з товариства, для дій на власний розсуд" [10,19].

Розуміння Драгомановим унікальної цінності політичної свобо­ди для українців найповніше розкривають такі рядки з програми товариства "Вільна Спілка": "Цілі: загально - громадянські:

а) Права людини і громадянина, - як необхідна умова особистої гідності та розвитку;

б) самоврядування, - як основа для руху до соціальної спра­ведливості; Мета окремо-національна; Політична свобода, як засіб повернення української нації до родини націй культурних" [10,19]. Це, справді інтегральне бачення Драгомановим цінності політичної сво­боди

Серед праць Дра­гоманова, присвячених політичним питанням, практично немає жодної, в якій би він так чи інакше не торкався проблем політич­них свобод, прав людини і громадянина. Ґрунтовне роз'яснення прав і свобод у рамках конституційного ладу майбутньої конфеде­ративної держави (на теренах Російської імперії) Драгоманов за­лишив у "Вільній Спілці".

Повноту громадянських, політичних прав, на думку Драгоманова, мала забезпечити і демократична виборча система. У відповід­ності зі своїми уявленнями про народну державу він пропонував, щоб згідно виборчого закону "обрані могли представляти не тільки меш­канців усіх місцевостей, але й, за змогою, і представників усіх родів занять, а також, не лише більшість, але й меншість" [10,11].

Боротьба за політичні свободи - засіб суспільної мобілізації

Наголошуючи на першочерговій потребі досягнення політич­ної свободи, детально характеризуючи правовий зміст та інституційне забезпечення прав людини та громадянина, Драгоманов на­магався відповісти й на питання, якими шляхами може бути завойована політична свобода .

Драгоманову притаманне наполегливе бажання доповнити по­літичні права людини і громадянина комплексом соціально-еконо­мічних прав, які повинні надаватися державою. Відповідно до розу­міння єдності політичних і громадянських прав, він не уявляв можливостей дійсної політичної свободи, участі громадян у вирішенні державних справ без системи соціально-економічних гарантій з боку держави. Усвідомлюючи необхідність внести до проекту тільки такі права, які могли бути фактично забезпечені державою на відповідно­му рівні соціально-економічного розвитку, "зрілий" Драгоманов не прагнув до надмірного розширення цих базових соціально-економічних прав. Не сприйняття ним демагогічних маніпуляцій масови­ми очікуваннями демонструє його підхід до права на здобуття осві­ти: "Доступність навчання - початкового для бідних людей дарово або з допомогою, або, в разі потреби, з повним утриманням учня на громадський кошт, при цьому більш здібні учні таким же чином ут­римувалися б і у середніх, і у вищих школах" [10,17].

Взірці у поступі до політичної свободи, приклади у боротьбі за права і свободи серед закордонних держав і націй мали стиму­лювати творчу думку української інтелігенції, надихати українсь­ких міщан і селян на активні дії на випробуваній і успішно здола­ній іншими народами дорозі історичного розвитку. Разом з цим, Драгоманов закликав національну інтелігенцію не нехтувати влас­ним історичним досвідом українського народу, тими багатими традиціями, які могли стати ґрунтом для зросту нових процесів у національному русі до визволення. Джерелами нової національ­ної правосвідомості вчений вважав, зокрема, звичаєве право і закликав нові генерації вітчизняних інтелектуалів звернути пильну, хоча й критичну увагу на ці традиційні основи нових рухів в укра­їнському народі. "От "народ", мужики в своїх перших потребах віками приспособлялись, - нагадував Драгоманов, - і, звісно, ви­робили багато розумного, поряд з дурним, без котрого не можна було обійтись там, де простого приспособлення було мало... В звичаєвому праві ми здобудемо зерна дуже розумних і справедли­вих поглядів на власність, сім'ю (жінку, дітей, законних і не за­конних і т. й.), спадщину і т.і., котрих не вспіли підкосити феода­лізм, бюрократизм, католицизм і т.і., і котрі мусять ожити при нових рухах в інтелігенції". Детальніший огляд національних правових традицій Драгоманов дав у брошурі, написаній разом із М. Павликом "Про віча" [29,54].

Простежуючи розвиток державного, публічного права, Дра­гоманов приходив до висновку про неминучість перемоги принципів вільної держави для вільної людини і вважав, що тільки ті політичні та соціальні спільноти мають шанс на майбутнє, які здатні здійсню­вати перетворення, що відповідають цій магістральній тенденції ро­зширення змісту та сфери дії свободи. Цю тенденцію Драгоманов розглядав як провідну, але не єдину, що визначала складну карти­ну європейської політичної історії.

Навряд чи правильно буде оцінювати драгомановське "ро­зширене" до рівня соціальних вимог тлумачення прав і свобод тим, що він. "виступаючи за політичні права і свободи, явно пере­більшував соціально-політичне значення цього правового інсти­туту. [35,98]. Поруч зі щирим прагненням пов'язати соціальне і національне питання в єдиному контексті політичних перетворень, Драгоманов вдало ви­користовував соціальну мотивацію до боротьби за права людини і громадянина, за досягнення політичної свободи і під оглядом на результативність, дійову силу такої соціальної мотивації.

Зауважимо, що Драгоманов аналізував перспективи політично - правового статусу України в умовах її бездержавності, розділу нації між імперіями. Тому про­відним мотивом його звернень до перспектив державно-правового етапу нації було заперечення існуючих реалій, імпульс боротьби про­ти них. Це накладало особливий відбиток на його теоретичні на­креслення.

Отже, наголошення Драгомановим на першочерговій необхід­ності завоювання політичної свободи у всіх його накресленнях по­літичної програми для українського і всеросійського рухів було не випадковим. По-перше, він розглядав боротьбу за політичну сво­боду як засіб консолідації широкого спектру політичних сил у про­тистоянні з царським режимом, з абсолютизмом та імперською по­літикою Російської імперії, програмовим гаслом у дальшій демократизації політичного ладу Австро-Угорщини. По-друге, на його думку, здобуття політичної свободи - найголовніша умова успішного національного відродження українців. По-третє, здобут­тя прав людини і громадянина у максимально можливому їх обсязі відкривало дорогу національному, соціальному та політичному поступу українського народу серед інших демократичних і вільних націй Європи.

Важлива складова драгомановської теоретичної спадщини-спроба розглянути перспективу української нації не через бороть­бу за національну державність, а через створення умов для розбу­дови громадянського суспільства. Ця спроба перенести питання про суверенність нації у площину забезпечення суверенності індивіда, члена національного колективу, засвідчує як творчу сміливість Драгоманова, так і те, що його концепція політичної свободи все ж таки була не стільки "панацеєю" для національного руху, скільки паліативним вирішенням завдань українського народу. Проте вва­жаємо,», і в такому вигляді завдання першочергового завоювання політичної свободи відповідало і потребам, і справжнім можливос­тям української нації в контексті політичної ситуації в Східній Єв­ропі наприкінці XIX ст [39,428].

Серед засад, на яких Драгоманов основував свої політичні на­креслення, особливе місце займає принцип народного суверенітету, якому він давав власне тлумачення. Викристалізуване в полеміці з російськими революціонерами, передовсім "народовольцями", це тлумачення цікаве не тільки як продукт та знаряддя ідеологічної дискусії. Воно характеризує політичні погляди вченого і громадсь­кого діяча загалом. Він категорично не поділяв концепцій "наро­дної волі", "народного самодержавства", "диктатури більшості" і переконливо доводив негативні наслідки їх втілення у політичну практику. Дослідник відзначав, що стару ідею народного самодер­жавства спіткала доля інших самодержавств, духовних і світських, і замінилась ідеєю вільної держави, що керується громадянами при загальному контролі і загальній участі у напряму суспільних справ, з гарантіями свободи осіб і груп, і навіть політичної меншості, - не кажучи вже про розподіл справ на місцеві і державні, з яких кожну вирішують відповідні кола населення [10,104].

Отже, на відміну від класичних західноєвропейських концеп­цій народного суверенітету, зокрема Ж.Ж. Руссо, Драгоманов на­голошував на диференційованості складових елементів сувереніте­ту, намагався дати його визначення через ступінь забезпеченості демократичного процесу в державі, виходячи навіть за межі тради­ційної для політичної думки дихотомії "пряма – представницька демократія". Він намагався доповнити ці дві концепції уявленнями про збалансовану, ефективну систему управління державою, або, як він називав це, системою державного самоврядування. Головну увагу вчений приділяв контролю над державними органами влади з боку суспільних інститутів, головно через реалізацію принципу народного самоврядування. Драгоманов надавав перевагу такій системі влади, у якій державні чинники обмежувались би і контро­лювались інституціями громадянського суспільства, а всі складові політичної системи разом - висловлювали би і втілювали інтереси, волю не тільки нації взагалі, але й громадян як справжніх носіїв суверенітету держави [5,6].

Отже, вчений і громадський діяч стверджував, що справжній суверенітет належить не абстрактній, деперсоніфікованій цілості-народові, а самоорганізованій, політичне вільній, соціальне дифе­ренційованій і, водночас, інтегрованій на засадах громадянського суспільства нації. Звичайно, таке його бачення зазнало певних за­хідноєвропейських впливів. В умовах Російської імперії це бачення вигідно відрізнялось широким тлумаченням демократизму, а особ­ливо тим, що вчений намагався синтезувати позитивні ідеали та­ких суперечливих течій, як класичний лібералізм, анархізм і соці­ал-демократизм.

Драгомановські застереження проти тих чи інших теоретич­них інтерпретацій концепції народного суверенітету мали й цілком "прикладне" ідеологічне та політичне значення. Виходячи із досві­ду Великої Французької революції та екстраполюючи на майбутнє політичні програми революційно-соціалістичних течій в Росії та в інших східноєвропейських країнах, Драгоманов точно передбачив, до яких негативних наслідків може призвести реалізація ідеї "необ­меженого народного суверенітету" в таких історико-культурних умовах. Тому він невтомно наполягав на потребі застосування де­мократичного принципу побудови нових держав, як він висловлю­вався, "знизу - догори": від окремого громадянина, корпорацій, місцевого та регіонального самоврядування до загальнонаціональ­них державних інститутів. У протилежному випадку, попереджав дослідник: "Зовсім інше виходить, якщо ми почнемо побудову держави згори донизу: від народу і його волі [21,380].

Справді, передбачені Драгомановим політичні наслідки тлу­мачення принципу народного суверенітету, загроза монополізації його атрибутів новими елітами становило і становить до тепер одну із серйозних проблем у розвитку нових держав, що виникають на уламках багатонаціональних імперій. Інша справа, наскільки в легітимізації таких режимів "винна" концепція "народного самодер­жавства", проти некритичного сприйняття якої так послідовно вис­тупав Драгоманов.