1.1 Концепція державної влади

Найважливішим і водночас вразливим для критики місцем у системі політичних ідей М. Драгоманова є його погляди на державу, на її значення і функції.

Приступаючи до аналізу поглядів М. Драгоманова на держав­ність як на політичну структуру та систему владних інститутів вза­галі, відзначимо, що найбільшою методологічною складністю є вибір "точки зору", а точніше, часових і просторових, а також ідей­них координат, в системі яких можна оцінити його теоретичний доробок. Драгомановські погляди на державу відрізняються багатоплановістю, різноспрямованістю, очевидною зверненістю до проблем поточного моменту. А його манері викладу власних аргументів притаманна полемічна заангажованість і публіцистична гострота. Отже, його праці менш за все відповідають стилістичним нормам академічної відстороненості й емоційної нейтральності [21,374 - 375].

Насамперед, звернемо увагу на спроби Драгоманова дати виз­начення держави, оскільки вони відбивають розуміння ним сутності держави, її призначення, тих завдань, які вона покликана викону­вати. Він зазначав, що держава разом з її інституціями є "формами і органами, котрі виробляються в народному житті (по волі, по неволі, як трапиться) і змінюються з ним, і що без цих форм і орга­нів, тобто і без політики, не може жити ніякий народ, ніяка людсь­ка громада. Найменше можуть обійтись без політики ті, хто скрив­джені у теперішніх державах, хто хоче чогось іншого, нового... В XIX ст. ніякий громадський рух, в тому числі і національний, не обходиться без політики, без того, щоб примусити державні уряди перемінити чи установити які державні закони" , Певною мірою

змішуючи поняття "держава", "уряд", "політика", Драгоманов тим не менше правильно визначав історичний характер походження і розвитку держави й універсальність цієї форми організації, її уні­кальну роль у життєдіяльності великих соціальних спільнот, насам­перед, народів і націй [5,6].

Передовсім, увагу вченого привертали багатонаціональні держави, в яких проживали представники різних народів. З точки зору інтересів цих народів він намагався аналізувати проблеми цілості та дієздатності держави, визначати, що саме має безумовний пріо­ритет у політичному житті. Увагу привертає послідовний демокра­тизм драгомановських оцінок явищ державно-політичного життя: "Народ взагалі не існує для держав, а держави для народів, - наро­ди ж держав із різними національностями не існують для якихось темних державних інтересів одного або двох народів, а для самих себе, - і держава зобов'язана задовольняти інтереси усіх народів, а не тільки превілегійованих. Державна національність є такий же абсурд, як і державна церква..."[21, 376].

Заперечуючи життєздатність імперської форми державності як антидемократичної і антинаціональної водночас, Драгоманов вва­жав, що за основу формування стійкої політичної єдності, держав­ної ідентичності, забезпечення лояльності громадян в умовах бага­тонаціональної держави повинен бути взятим принцип "політичної нації".

Розглядаючи різні історичні типи державного устрою, Драго­манов підходив до їх аналізу з гуманістичної ретроспективи і схи­лявся до думки, що державний устрій тієї чи іншої країни був тим міцніший, чим менше він тримався на зовнішньому примусі та на­сильстві влади щодо суспільства, мешканців певної країни. Він на­голошував, що нові держави, щоби бути міцними та ефективними повинні бути насамперед союзом людей, добровільним об'єднан­ням громадян, свідомих своїх прав та обов'язків, зацікавлених в успішному розвитку конкретної держави. Прихильність Драгома­нова до такого типу державного об'єднання людей і бачення ним його переваг пояснює наступне твердження: "Чим більше держава стає вільним, а тому міцним союзом людей для досягнення розвит­ку духовного і матеріального, тим більше вона підходить до рів­ноправності мов і народностей, що в неї входять у суспільному житті.

Кризові явища в імперських державах відзначалися багатьма сучасниками вченого і громадського діяча. Але для нього ці явища були предметом аналізу й доказами, які засвідчували принципову хибність політичного устрою імперських країн. Уряди імперських держав шукали виходу з кризи на шляхах посилення поліцейсько - бюрократичного апарату, форсованої асиміляції підлеглих націй, духовної уніфікації через насадження панівних релігій та церков тощо [21,377]. Але Драгоманов попереджав, що такі заходи, зокрема, спря­мовані на посилення релігійної та національної єдності, не прине­суть бажаних їх ініціаторам результатів. "Зовсім не можна запере­чувати, що дійсна релігійна єдність полегшує єдність державну, посилюючи зв'язок між членами держави. Але з цього, по-перше, не випливає, щоби держава мала силою встановлювати єдність ре­лігійну, якщо вона раз порушена або не існувала, тому що держава тоді порушить найсвященніші права особистості та породить такі явища і устремління в середині себе, котрі знищують саму мету дер­жавної влади: добробут матеріальний і моральний за можливістю кожного її члена. По-друге, женучись, з метою встановлення єд­ності державної, за встановленням єдності релігійної, політична влада саме послабить єдність державну, - тому що гнані партії бу­дуть прагнути увійти в спілку зі спорідненими елементами в інших державах " . Примусове співжиття народів в імперських дер­жавах було цілком протилежним уявленням Драгоманова про спра­ведливий, органічний державний лад, суперечило його розумінню головних обов'язків держави перед суспільством і громадянином. Отже, принципово Драгоманов не заперечував державності. Навпа­ки, він вважав, що держава є необхідною і універсальною формою політичної організації, а нові держави в XIX ст. виникають завдяки боротьбі поневолених народів за своє національне та політичне звіль­нення. Вчений намагався відшукати позитивні приклади державного будівництва і під оглядом не лише абстрактного ідеалу, а й реальної практики сучасних йому держав оцінював переваги і недоліки, а кін­цево - історичну перспективу як окремих держав, так і певних форм державно-політичного устрою, політичних режимів.[10,104].

У тому, що теоретичні уподобання Драгоманова були на боці федералістської ідеї, він не був ані єдиним в українському національ­ному русі, ані оригінальним серед представників провідних ідейних течій XIX ст. У тогочасних теоріях держави і права федералістські ідеї займали місце провідної опозиції до ідеалів монархічного легі­тимізму, імперської величі, концепцій історичного права та інших, які мали охоронно-консервативний характер. Щоправда, і представ­ники протилежного табору - найрадикальніші революційні ідеоло­ги не були виключно федералістами. Зокрема, соціал-демократи здебільшого цінували централізовану державу і навіть майбутнє сві­тового інтернаціоналу охоче уявляли чимось виразно схожим на Пруське королівство, звичайно, без короля, юнкерів і буржуазії. Усе ж федералізм, як правило, був ідейним прапором соціального і наці­онального визволення, свого роду інтелектуальним фетишем багать­ох мислителів Західної та Східної Європи. [21,413].

Але особливого значення і поширення він набував серед інте­лігенції "недержавних", "неісторичних націй". В обіцянках теорій федералізму вони вбачали надію на порятунок від небезпек асимі­ляції та загроз денаціоналізації, шлях до порозуміння та подаль­шого мирного співжиття з переважаючими їх економічно та військово-політично правлячими, великодержавними націями. Нарешті, федералізм, здавалося, відкривав дорогу до досягнення соціальної справедливості. Він був також чарівним оберегом-талісманом для молодих і ще не сформованих національних рухів, свого роду "фі­лософським каменем" у спробах створення політико-правових кон­цепцій діячами цих рухів.

За такою загальною картиною, яка у принципових рисах від­повідає характерові ідеологічної еволюції української суспільно-політичної думки аж до завершення XIX ст., важливо побачити не тільки спільність накреслень Драгоманова у царині федералістсь­кої теорії з віяннями часу, але й виокремити те особливе, що було привнесене ним у теоретичні пошуки його сучасників. Зокрема, у спроби розробити програму перетворення східноєвропейських ім­перій на співтовариство нових держав, яке діятиме на демократич­них і федеративних засадах. Такі спроби тим більш важливі для нас, оскільки ідейні традиції федералізму визначали розвиток по­літичної думки в українському національному русі і в XIX, і, час­тково, у нашому столітті [21,414]. Проблема актуальності чи хибності федеративних концепцій для державності України ані в їх внут­рішньому, ані зовнішньому застосуванні не може бути коректно розв'язана без урахування спроб і помилок вітчизняної думки, без з'ясування причин піднесення і занепаду федералістської течії в на­ціональній державно-правовій традиції. У цій традиції місце Дра­гоманова, його вплив на її творення і, відповідно, історична "від­повідальність" за спроби втілення цих принципів у національну практику є, безсумнівно, важливими і помітними.

Сприймаючи політичну реальність свого часу крізь призму переможного поступу національного руху, розуміючи безперспек­тивність багатонаціональних імперських держав. Драгоманов сві­домо робив вибір на користь федералістської моделі організації по­літичних сил та устрою держави.