29. Закони 12 таблиць.

Як засвідчують стародавні історики, запис і публікація законів були проведені з ініціативи плебеїв, котрі цього наполегливо вимагали, ос­кільки існуючі звичаї і закони довільно тлумачились патриціями, що захопили владу в державі і використовували неписане право виключно у своїх інтересах. Під тиском плебеїв 451 р. до н.е. було обрано комісію з десяти осіб (децемвірів) для запису законів. Висічені децемвірами на 12 мідних дошках закони були виставлені у центрі Рима до загального відома і увійшли в історію як Закони XII таблиць. У Законах XII таблиць зафіксовані положення і норми, що, за невеликими винятками, відбивали інтереси патриціїв. Первісний текст законів до нас не дійшов. Найімовірніше, вони були знищені під час завоювання Риму галлами у IV ст. до н.е. Закони XII таблиць не були кодексом у розумінні систематизова­них норм, які з достатньою повнотою регулювали правовідносини в суспільстві. Це збірник коротких звичаєвих норм з найважливіших питань тогочасного життя. Всіх галузей права вони не охоплювали, торкаючись переважно цивільного, шлюбно-сімейного, кримінально­го, судового процесу, постанов про порядок поховання. Вони означа­ли ліквідацію родоплемінних відносин, хоч елементи родового ладу ще залишались. Закони передбачали обов'язкову судову процедуру розгляду спірних справ. Відповідач за викликом позивача повинен був з'явити­ся в суд. Судова процедура являла собою змагання сторін перед судом, які самі подавали докази своєї правоти. З цього збірника можна судити про наявність міцної римської сім'ї з майже необмеженою владою батька, про сімейну власність, яка вже перебувала у стадії розпаду. Зафіксована в певних межах і приватна власність, якою можна було розпоряджатися: продавати, дарувати, заповідати. Регулювались певні майнові правовідносини, зокрема один зі способів набуття власності—манципація. Це був складний, специфіч­ний обряд, що передбачав обов'язкову присутність власника речі і по­купця.  Закони поділяли речі на дві основні категорії: речі, відчужувані шляхом манципації, і речі, які не потребували обряду манципації. Значну увагу приділяли борговому праву. Найдавнішим видом бор­гового зобов'язання була кабала, самозаклад. За цим зобов'я­занням боржник, який не сплатив борг, підпадав під владу кредитора. Закони XII таблиць торкались і сімейних відносин. Батько сім'ї мав над підвладними дітьми, родичами, усиновленими та усіма іншими, що мешкали в його сім'ї, необмежену владу. Він міг віддавати своїх дітей у боргове рабство. Щоправда, сина можна було віддати тільки тричі. Дружина також повністю підлягала владі чоловіка. Спадкування проводилося згідно зі законом і заповітом. Закони XII таблиць визнавали свободу заповіту (табл. V). Проте принцип колек­тивної (родової) власності продовжував ще існувати. Закони передбачали різні злочини і цілу систему покарань за них.  Серед покарань домінували штрафи. За навмисний підпал будівель або скирд хліба засуджували до покарання батогом і страти. Закони XII таблиць не торкалися основ державного ладу, проте встановлювали низку заходів щодо порядку управління: забороняли у місті "нічні зборища", не дозволяли поховання усередині міста, забо­роняли міняти ширину доріг, пишні похорони та захоронення з золо­тими речами тощо. Закони XII таблиць відбивали соціальні відносини римсько­го суспільства в період переходу його від епохи первіснообщинного ладу до рабовласницького. В них зафіксована ще наявність общини, родової сім'ї, колективної, родової власності та ін. Водночас у них відоб­ражена достатньо розвинена приватна власність, на захист якої чітко і послідовно ставали Закони. Вони регулювали ще вузьке коло право­відносин, зокрема в цивільному, зобов'язальному праві, пройняті сим­волічністю, формалізмом, консерватизмом. Закони XII таблиць високо оцінювали римляни впродовж усього періоду республіки, і вони мали велике значення в історії римського права. Історик Тіт Лівій називає XII таблиць "джерелом усього публіч­ного і приватного права".

30. Джерела римського права в період імперії. На першому етапі Римської імперії (за прин­ципату) ще зберігали певне значення деякі попередні джерела права. У період принципату силу законів набули постанови сенату — сенатусконсульти.  Сенат, щоп­равда, не мав законодавчої ініціативи, і його постанови були лише законодавчим оформленням пропозицій імператора — принцепса.  Зі зміцненням імператорської влади і віднесенням більшості судо­вих справ до компетенції імператора і його урядовців поступово втра­тила значення діяльність преторів, у тому числі правотворча. Близько 130 р. Сальвій Юліан за дорученням імператора склав текст (збірник) преторських едиктів. Основним джерелом права в період домінату стали розпоряджен­ня імператора. Зі зміцненням імператорської влади, переходом до періоду домінату законодавча влада імператора розгля­далась уже як одне з виявлення божественності, невід'ємної суті цієї влади. Розпорядження імператора дістали загальну назву конституцій.  Конституції поділяли на чотири види: едик­ти, декрети, рескрипти, мандати. Едикти — це загальні розпорядження для всього населення імперії (не сплутати з едиктами республіканських магістратів, зокрема прето­рів, у яких ці останні викладали програму своєї діяльності. Декрети — рішення імператора з конкретних спірних, зокрема су­дових, справ. Рескрипти — письмові відповіді на скарги і запити, що надійшли імператору з різних питань. Мандати — інструкції службовим особам. Пізніше усі розпорядження імператорів називали законами. В період домінату набували значення (як джерело права) загальні розпорядження таких високих службових осіб, як префект Преторію і префект міста. Вони видавали роз­порядження з питань, не регламентованих законами імператорів. Збереглась як джерело права в період імперії і діяльність римських юристів, які й далі користувалися авторитетом і популярністю завдяки глибоким знанням права, умінням кваліфіковано аналізувати конкретні правовідносини. Кодифікація Юстиніана. Незважаючи на різнобічний розвиток римського права у класичний період, питання про його кодифікацію упродовж довгого часу не ставилось. Спроби кодифікації почалися тоді, коли римське право, досягнув­ши високого ступеня розвитку, вже так інтенсивно не вдосконалюва­лося. Найважливішою стала кодифікація римського права, про­ведена після падіння Західної Римської імперії, східно-римським імпе­ратором Юстиніаном (527-565) у Візантії.  Йшлося вже не про систематизацію римського права, а про його кодифіка­цію — зібрання, опрацювання, усунення архаїзмів, застарілих, недію­чих джерел, пристосування права до сучасних потреб. Для здійснення кодифікації 528 р. Юстиніан призначив комісію у складі 10 осіб.  Комісії було доручено систематизувати імператорські консти- туції. Три попередні кодекси імператорських конституцій значно по­легшили справу і вже через рік було опубліковано зібрання конституцій усіх римських і візантійських імператорів під назвою Кодекс Юстиніа­на. Кодекс містив 12 книг, які поділялись на титули. Кожен титул мав свій заголовок. Кодекс є цінною пам'яткою римського права, але періоду його за­непаду з домінантою церковних приписів, "божественних повчань".  Для вивчення суті справжнього римського права він має знач­но менше значення, ніж три наступні частини кодифікації. Для кодифікації всього іншого римського права Юстиніан ство­рив у 530 р. нову спеціальну комісію у складі 17 осіб. Вона мала переглянути всі праці юристів класичного періоду, вибрати найцінніші з них, привести їх до певної системи, ви­лучити повторення і протиріччя. Через три роки робота над кодифікацією праць видатних римських юристів була завершена і опублікована як Дигести, або Пандекти. Вони, по суті, — найважливіша частина кодифікації, складаються з 50 книг, які, однак, не мають заголовків.  Усього в Дигестах є 432 титу­ли, поділені на фрагменти, великі фрагменти — на параграфи.  Кодифікаційна комісія здійснила також переробку Інституцій Гая, видавши в 533 р. нові Інституції. Це третя частина кодифікації. Вони підготовлені як елементарний підручник права для юридичних шкіл і юристів-початківців.  Проте цей підручник мав силу закону: на нього можна було поси­латися в процесі вирішення справ. Юстиніан мав намір кодифікувати все наступне законодавство, об'єднавши його в самостійну частину під назвою "Новели". Це було здійснено, але вже після смерті Юстиніана. Значення цієї кодифікації надзвичайно велике. Хоч пізніші дослід­ники критикували Юстиніана і кодифікаторів за численні зміни ори­гінального римського права, тобто за те, що вони част­ково змінили, "спотворили" чисте римське право, проте ця критика втрачає значення на тлі значущості для всього людства тієї величезної кодифікаційної роботи, яка проведена за Юстиніана. Якби не його ко­дифікація, яка хоч і в дублюючих списках, але все ж таки дійшла до наступних поколінь, то ми б нічого конкретного не знали про суть, зміст, цінність римського права.