8/Основні риси права

Джерелом права в Стародавньому Єгипті спочатку був звичай. З розвитком держави активнішою стає законодавча діяльність фараонів. За легендою, перші закони в Єгипті були написані Меном, засновником першої династії фараонів. Є дані про інших фараонів, які складали зведені законополо-ження з різних галузей управління. Однак ці пам’ятки права не збереглися.

Право власності. В Єгипті існувало декілька видів земельних володінь – державні, храмові, приватні і общинні. Доволі рано виникло велике землеволодіння в особі храмових господарств і царських вельмож. Вони могли здійснювати різні угоди з землею (дарувати, продавати, передавати у спадщи-ну). У селі розвиток приватної власності йшов дуже повільно. Стримуючим фактором тут виступала громада. Але є дані про те, що вже в період Стародавнього царства общинні землі пе-реходять з рук у руки.

Рухоме майно – раби, робоча худоба, знаряддя праці на-багато раніше стали приватною власністю і були предметом різних угод.

Зобов’язальне право. Стародавньоєгипетське право зна-ло ряд договорів, серед яких: договір позики, найму, купівлі-продажу, оренди землі, схову, товариства.

Враховуючи особливу цінність землі, в Єгипті існував особливий порядок її переходу з рук у руки. Він передбачав здійснення трьох актів: перший полягав у досягненні згоди між продавцем та покупцем про предмет договору і прове-денні платежу; другий акт носив релігійний характер і поля-гав у дачі продавцем клятви, що підтверджувала договір; тре-тій акт був введенням покупця у володіння, що вело до пере-ходу права власності на землю. Поступово другий акт пере-став здійснюватись.

Формалізм у розпорядженні нерухомою власністю – ха-рактерна риса юриспруденції багатьох країн Стародавнього Сходу.

Шлюбно-сімейне право. Шлюб оформлявся на підставі договору від імені чоловіка і дружини. Договір визначав пра-вове становище майна, яке принесла дружина як посаг. Воно залишалось її власністю, допускалась і передача дружині всього майна сім’ї. В Єгипті доволі довго існували пережитки матріархату, що призводило до досить високого становища жінки в сім’ї. З часом, зі зміцненням прав чоловіка, він стає главою сім’ї, і жінка, незважаючи на її доволі високе стано-вище, втрачає попередню рівноправність. Розлучення було можливе для обох сторін. Якщо розлучення починалося за ініціативою чоловіка, дружині поверталася частина посагу і частина майна, нажитого спільно. Дружині належала частина посагу й у тому випадку, якщо вона залишала чоловіка із власної волі.

Шлюби між кровними родичами заборонялися. Проте фараони могли одружуватися на своїх сестрах і навіть дочках. Один із суддів того часу сказав: “Жоден закон не дозволяє шлюби із сестрами, але закон дозволяє робити фараону все, що він хоче”.

Рамзес ІІ за 67 років царювання мав 5 головних дружин і багато дружин рангом нижче. У нього було 162 сини.

Невірність чоловіка не каралася, йому дозволялося мати наложниць. Невірність дружини каралася смертю. Дружина, яка обманювала свого чоловіка, спалювалася, зазначається в одному з давніх написів.

Одруження, величина посагу, народження дитини, смерть фіксувалися в “будинку життя” – центрі ділового жит-тя, своєрідному університеті. Під час такого акту були присутні свідки.

Спадкове право. Єгипетське право знало спадкування за законом і заповітом. Спадкоємцями за законом були як сини, так і дочки, які успадковували майно порівну. Заповіт могли скласти як чоловік, так і дружина.

Кримінальне право. Єгипетському праву було відомо доволі широке коло діянь, що визнавались злочинами. Най-більш тяжкими вважалися посягання на державний і суспіль-ний устрій (зрада, змова, повстання проти фараона, розголо-шення державної таємниці). У таких випадках, поряд із зло-чинцем, відповідальність несли і члени його сім’ї. Суворо ка-рались злочини релігійного характеру (вбивство священних тварин, чаклунство).

Злочинами проти особи вважалось вбивство, особливо суворо каралось вбивство батьків, тяжким злочином вважалось відхилення від встановлених правил лікування у випад-ку смерті хворого.

Серед майнових злочинів джерела називають крадіжку, обмірювання, обважування.

До злочинів проти честі і гідності належала подружня невірність, зґвалтування. У випадку шлюбної зради дружині відрізали ніс, а її партнера кастрували. Така ж кара застосовувалась і до ґвалтівника. Дуже розповсюдженим покаранням була смертна кара. Крім того, застосовувались і інші покарання: відрізання носа, побиття палицями, тюремне ув’язнення, обернення в рабство, грошові штрафи. Суворі по-карання мали за мету устрашіння.

Вид покарання залежав від суспільного становища зло-чинця і тяжкості скоєного.

За крадіжку храмового майна штраф стягувався у 100-кратному розмірі від вартості вкраденого. Звичайна крадіжка у жителів компенсувалась у 2-3-кратному розмірі. Потерпілий у місті міг звернутися до ватажка злодійської касти. У цьому випадку за повернення речі власник платив грабіжнику чет-верту частину її вартості.

9.Історія єврейського права налічує більше трьох тисячоліть, і витоки його те саме іншим правовим системам стародавнього Сходу - древнеаккадского міста - держави Ешнуанна (1900 р. до н.е.), Ассирії (1400 - 1110 рр.. До н.е.), Хетського держави (1400 - 1300 рр.. до н.е.), Ново - вавілонського царства (VI ст. до н.е.).

Але у всіх цих законодавствах вціліли лише окремі фрагменти, іноді більш значні, іноді дуже убогі - залежно від успіхів тих чи інших археологічних розкопок. Коли стародавні народи позбулися державного суверенітету, їх правові системи поступово втрачали свою силу і зникали. У той же час єврейська право продовжувало існувати і розвиватися як самобутнє і незалежне і після того, як єврейський народ втратив незалежності, а таке положення існувало протягом майже всієї його історії.

Два фактори сприяли цьому. Перший - наявність міцної внутрішньої дисципліни в єврейських громадах, які прагнули здійснювати і розвивати судову автономію. Другий чинник був суто зовнішнім: влада готова була визнати внутрішню автономію єврейських громад. Їм було дозволено мати свої судові установи, школи, синагоги, будинки для людей похилого віку, органи самоврядування і т.п. За надання цих прав і вияв терпимості до чужоземців, єврейські громади зобов'язані були виплачувати владі солідні податки. Крім цього кожен член громади ніс в індивідуальному порядку певні обов'язки перед державою, в якому проживав - платив податки, брав участь у його захист від зовнішніх ворогів, молився за добробут влади. Всі ці обов'язки випливали з широко відомого принципу, встановленого єврейськими мудрецями (талмудистами) - «Діна демалхута - дина» (державний закон має силу релігійної постанови, і він є обов'язковим і для євреїв). Таким чином, основною особливістю єврейського права є його невід'ємна зв'язок з релігією. На цьому принципі і грунтується релігійно - правова система іудаїзму.

Сам термін єврейського права розглядається як один з можливих перекладів з івриту виразу «мішпат іврі» (ירבעטפשמ), де перше слово має значення «суд», «правосуддя», «закон», «звичай» і т.д. і використовується для позначення тієї частини релігійних текстів, яка стосується взаємин людини із суспільством і людини з державою.

Єврейське право пройшло величезний шлях від свого створення до сьогоднішніх днів. Щоб зрозуміти шляхи розвитку єврейського права, слід зупинитися на двох основних моментах, що визначають його сутність. По-перше, розвиток єврейського права в усі періоди, навіть після вигнання народу з його країни, не було наслідком абстрактного теоретизування та вивченням Тори як самоцілі, а стало результатом того, що це право було живим, діючим, що застосовуються у повсякденній практиці. Зрозуміло, що після руйнування ЄрусалимськогоХраму проблеми ритуальної чистоти, жертвопринесень та храмової служби вивчалися тільки теоретично, так як не мали практичного значення. Але всі інші частини релігійного права, включаючи взаємини людини і Всевишнього, людини зі своїми ближніми, людини і суспільства, продовжували ставитися до практичних «міцвот» (заповіді), що діють у повсякденному житті. Другий момент, який випливає з першого, - постійне і безперервне розвиток єврейського права.

Єврейське право існувало і застосовувалося у повсякденному житті, незважаючи на те, що народ був вигнаний зі своєї держави. Цьому сприяли два чинники. Перший - внутрішній, в основі якого - сутність і характер єврейського права і його роль у духовному та культурному житті народу. Другий чинник - зовнішній, і він обумовлений державно-правовим сприйняттям понять влади та судочинства.

Внутрішній чинник - основа характеру єврейського права, яке є релігійним і національним. Релігійним, так як відповідно до основ єврейської віри, джерело єврейського права - Божественне Одкровення. І так само, як життєва сила і непорушність релігійних установлень, що визначають своє ставлення до Творця, таких, як молитви, дотримання Суботи і свят, закони кошерності, не постраждали від того, що народ опинився у вигнанні, життєздатність законів, що визначають відносини між людьми, між особистістю і колективом, і що стосуються торгівлі, праці, матеріального збитку, кримінального права тощо, повністю збереглася і продовжувала розвиватися у діаспорі у рамках єврейської автономної громади. І в тих, і в інших - у суто релігійних установлень і в суто юридичних - єврейська думка знаходить вирішення всіх проблем в єдиному джерелі в Торі.

Таким чином, вивчаючи Тору і релігійне право, євреї заучували та основи юридичних прав. Це послужило основою для формування певних принципів: так само єврей зобов'язаний дотримуватися суто «релігійні» приписи, щоб не згрішити, він повинен найсуворішим чином дотримуватися і «юридичних» законів іудаїзму, бо порушення їх - не менш тяжкий проступок. Релігійний характер і тих, і тих і інших з особливою силою підкреслять на високому щаблі єврейських цінностей - у письмовій Торі.

Маючи яскраво виражений релігійний характер, єврейське право було в той же час суто національним, і його розвиток пов'язаний виключно з творчістю синів єврейського народу. Цим єврейське право відрізняється від інших релігійно-правових систем, які створювалися і розвивалися не представниками одного народу, а прихильниками даних конфесій різних націй.

Єврейський народ по всіх діаспорі розглядав єврейське право як своє національне надбання і як головну і істотну частину своєї культури. І так як єврейський народ, перебуваючи на чужині, у вигнанні, продовжував існувати як нація, а не як релігійна секта, він потребував у постійному і безперервному розвитку свого права - важливої ​​національної цінності, в якій яскраво виявлялася його сутність.

Єврейське релігійне право феномен не тільки в галузі юриспруденції, але і з точки зору релігії. У ньому гармонійно співіснують найважливіші релігійні принципи з цивільної мораллю. Напевно, тому його часто називають біблійним правом, або релігійним правом. Під ним розуміють містяться в біблії норми, які регулюють соціальні відносини та соціальний устрій.

І цього можна зробити висновок, що все єврейське право засноване на біблійних текстах, при вивченні яких із загального принципу, робляться приватні практичні висновки, що застосовуються в конкретних життєвих умовах. На цій підставі можна простежити певну історію розвитку єврейського релігійного права: у перші століття нової ери в раввіністичним колах було канонізовано П'ятикнижжя. Назване «Торою», що можна одночасно перевести і як Закон і як Вчення. Цей текст перетворився на свого роду конституцію єврейського народу. Однак, незважаючи на те, 4 з 5 книг Тори (крім книги Буття), справді повні різних заповідей і постанов, що не так вже просто, а часто практично неможливо через їх формулювань зробити висновок про спосіб їх виконання.

Дійсно, різні заповіді та постанови в Торі мають різні варіанти трактування. У перші століття нашої ери заповіді дійсно дотримувалися по-різному. Так, що міститься в книзі Второзаконня заповідь «Не будеш варити ягняти в молоці матері його», на більшій частині Землі Ізраїлю розумілися як заборона на змішування м'ясних і молочних продуктів при виготовленні їжі. У Галілеї ж традиційно готували птаха в молочному соусі, вважаючи, що заповідь стосується лише м'яса рогатої худоби. А Філон Олександрійський розумів цю заповідь буквально, тобто тільки щодо м'яса ягняти.

Таким чином, через відмінності в тлумаченні в іудаїзмі відразу після канонізації П'ятикнижжя стали розвиватися механізми, що дозволяють правильно трактувати заповіді. Ці механізми одержали назву «Галах».

Сам термін «Галах» має кілька значень. У самому широкому і найбільш поширеному значенні слово «Галах» - це нормативна частина Усного Навчання, тобто Талмуду. Галах охоплює всі вказівки Талмуду, всі закони і правила, що визначають відносини між Богом і людьми і людей між собою.

Таким чином, законодавча функція Галахи має незаперечне авторитетне обгрунтування її установлень, всі їх можна розподілити на декілька основних груп. Тематично встановлення Галахи згруповані в 6 розділах Мішни, породила всю подальшу галахічні літературу: «Посіви» - закони, пов'язані з землеробства і відображають, в основному життя єврейського народу на землі Ізраїлю; «Свято» - про свята, пости та пам'ятні дні; «Жінки »- про сімейне життя;« Збитки »- цивільне і кримінальне судове право;« Святині »- про ритуали, пов'язаних з Храмом;« Чистота »- про ритуальної чистоти. Одні галахічні встановлення здавна є лише матеріалом для теоретичного вивчення, як, наприклад закони храмових жертвоприношень, знання яких, згідно з традицією, знадобиться при даруванні Господом Третього Храму в месіанську епоху. Інші, які мають також, здавалося б, лише історичну і традиційну цінність, в деякий момент придбали нову актуальність: наприклад, з виникненням держави Ізраїль і поверненням євреїв до сільськогосподарських занять знову вступила в дію частина законів про землеробство. Треті були, і продовжують залишатися важливими для євреїв у будь-які часи і на будь-якій території: наприклад, закони про свята, а також про дозволеної і забороненої їжі і способи її приготування, звані законами кашрута.

Галах стала основою єврейського релігійного права. Одна з найважливіших причин її існування та постійного оновлення полягає в протиріччі між незмінним за самою своєю природою каноном (Торою) та історичним розвитком, в результаті якого людина і народ опиняються в нових ситуаціях, що вимагають осмислення з точки зору законів іудаїзму. Галах дозволяє пристосовуватися до нових умов життя, не суперечачи основному релігійній закону, вона постійно перевіряється в світлі сучасної дійсності. Таким чином, Галах у своїй основі має основи законів Тори, але в той же час вона нерозривно пов'язана з реальністю. Саме це дозволяє єврейському праву існувати такий довгий час, зберігаючи свою первинну сутність.