74. Реформи державного управління Петра 1

44.Імперія Карла Великого.Причини її розпаду.

Імперія, створена Карлом Великим, розпалася вже протягом наступного століття. При немічних государях, якими виявилися його син та онуки, відцентрові сили феодалізму розірвали її на частини.

2.Східна деспотія була породжена порівняно низьким рівнем розвитку суспільства, скутістю особистості при наявності міцної сільської громади з нерозвиненістю товарно-грошових відносин і пануванням релігійної ідеології, а також необхідністю керувати великими масами населення, що проживало на великих територіях, і проводити великі громадські роботи.

Східна деспотія характеризується найвищим рівнем централізації влади, вся повнота якої зосереджувалася в одній особі (фараона, імператора). Глава держави володіючи, як світської (законодавчої, виконавчої, військової, судової), так і релігійної владою. Особистість глави держави обожнювався, його воля і влада мали релігійний, сакральний характер і були незаперечності. Веління глави держави здійснювалися за допомогою громіздкого, складного марудного бюрократичного апарату.

Людина цінувався невисоко, навіть будучи формально вільним, він був «рабом порядку», релігії, традицій. Східна деспотія - наслідок раннього стану суспільства і, зокрема, панування общинних відносин. Східна деспотія могла зосередити сили народу на вирішенні найважливіших завдань - створення іригаційних систем, веденні військових дій. Але вона ж гальмувала розкріпачення особистості, часом деформувала суспільні цілі і була однією з причин «застійного» характеру розвитку країн Стародавнього Сходу.

Излагаемая характеристика східної деспотії є, однак, лише узагальнене зображення реального. Східна деспотія типова для багатьох державних утворень країн Сходу. Але, наприклад, в імперії Маур'їв (Давня Індія) ряд рис деспотії був відсутній. Та й в історії Єгипту мали місце випадки гострих конфліктів світської і духовної влади, повалення фараона жрецтвом .

3.обдарованості особливою царственістю богами, що

піднімало їх над усіма людьми. Царственість втілювалася в особливих

атрибутах царської влади - одягу, діадемі, жезлі й ін.

Найбільшого ступеня концентрації царська влада досягла в

Давньовавилонському царстві, у якому уклалася одна з різновидів східної

монархії. Хаммурапі користувався формально необмеженими законодавчими

повноваженнями. Він виступав главою великого управлінського апарата. Про

це свідчать збережені до наших днів біля 60 наказів Хаммурапі царським

намісникам у містах і окремих областях, а також воєначальникам, послам:

про зсув і призначення чиновників, проведенні перепису населення,

будівництві каналів, стягненні податків.

Як і в інших стародавньосхідних державах, у руках царя зосереджувалися

великі господарські функції: керівництво іригаційним господарством,

будівництво храмів, регулювання цін на товари, ставок винагороди

ремісникам, лікарям, будівельникам. При Хаммурапі купці були перетворені

в царських агентів. З широким розвитком лихварства була пов'язана

діяльність особливих царських чиновників, державних контролерів.

Країна була розділена на області, що знаходяться під керуванням царських

чиновників шакканаккум, відповідальних за збір податків, за підтримку

порядку і за скликання ополчення, а також що контролювали призначуваних

глав общин - рабіанум.

Проте влада давньовавілонських царів не можна беззастережно назвати

деспотичною. І в часи Хаммурапі продовжували існувати общинні органи

керування, ради старійшин, общинні сходки. Їхній повноваження були

значно урізані, але вони зберігали ряд адміністративних, фінансових і

судових функцій, а також функцій по підтримці суспільного порядку

(управляли общинною землею, розв’язували разом із представниками

царської влади спірні питання між общинниками і утримувачами наділів від

царя, розподіляли податки і визначали розміри зборів і ін.).

Хаммурапі називався "богом царів, що знають мудрість", "серцем

Вавілону", "коханцем богині Іштар", але не був самим божеством і навіть

верховним жерцем. Цар, наприклад, міг ввійти в храм тільки під час

святкування Нового року, тут щорічно повторювався обряд коронації,

прийняття їм із рук бога Мардука царської влади. Міжцарів'ям вважалися

роки, коли цього не відбувалося. Коронація робила правителя-людину у

Вавілоні спроможним царювати, але не робила його Богом. Цар міг бути і

низведений до стана звичайної людини, позбавитися царственості в силу

крайньої небезпеки тієї справи, за яку він брався. Тільки в його добрих,

справедливих справах, служінні і шануванні богів, підтримці храмів був

його порятунок. Великий, завдяки своїй владі, у порівнянні з підвладними

йому народами, цар через свою людську природу, відповідно до

месопотамської релігії, залишався лише підданим стосовно природи і богів , що її уособлюють.

4/5/6.Джерела права. Закони царя Хаммурапі

Дерелом права у Вавилоні був звичай. Поряд із звича-ями досить рано з’являється закон, необхідність якого дикту-валась прагненням пом’якшити протиріччя, що виникають у суспільстві. Правління царя Хаммурапі (1792 – 1750 рр. до н.е.) ознаменоване створенням збірників законів. Хаммурапі, надаючи велике значення законодавчій діяльності, розпочав її ще на початку свого правління. Перша кодифікація була створена на другому році правління; це був рік, коли цар “встановив право країни”. Ця кодифікація не збереглась. Відомі закони Хаммурапі відносяться до кінця його царювання.

Ці закони були вибиті на великому, чорному базальтовому стовпі, який у 1901 році віднайшла французська археоло-гічна експедиція при розкопках м. Сузи (на схід від Вавилону).

Зверху стовпа зображений сам Хаммурапі. Він стоїть перед троном, на якому сидить верховний бог Вавилону Мардук. У руках Хаммурапі жезл – символ судової влади, що вручив царю бог.

Текст складається з трьох частин: вступу, 282 статей і висновку. У вступі Хаммурапі оголошує, що боги передали йому царство для того, “щоб сильний не притісняв слабого, вдову і сироту”. Далі йдуть благодіяння, які були надані Ха-ммурапі містам своєї держави. Після вступу йдуть статті за-конів, які закінчуються висновком.

При складанні збірника у його основу було покладено звичаєве право, шумерійські судебники, нове законодавство.

Закони недосконалі з точки зору їх повноти і за своєю категоричністю вони не передбачають різних явищ життя.Тексти складені, в основному, в казуїстичній формі. За-кони не містять загальних принципів, відсутня система у ви-кладенні, хоча певна логіка має місце.

Своїм законодавством Хаммурапі намагався закріпити устрій держави, панівною силою в якій мали бути дрібні і се-редні рабовласники. Це перший відомий збірник законів, що висвітлював рабовласницький лад, приватну власність. Зако-ни містять пережитки родового ладу, що проявляється в су-ворих покараннях, збереженні принципу таліона, застосуван-ні ордалій.

Законник не може вважатися всеохоплюючим. У ньому не згадується багато державних і релігійних злочинів, основні види вбивств та ін. Є підстави вважати, що справи про такі злочини розглядалися згідно з нормами звичаєвого права.

Право власності. У роки правління Хаммурапі приватна власність значно розвинулась. У Вавилоні існували різні види земельної власності: були землі царські, храмові, общинні, приватні. І царським, і храмовим господарством управляв цар. Це було важливим джерелом доходів. Значення царсько-го господарства було великим і у сфері торгівлі та обміну. За часів Хаммурапі інтенсивно розвивається приватна власність на землю у зв’язку з розширенням мережі каналів. Приватне землеволодіння розрізнялось за своїми розмірами, великі зе-млевласники використовували працю рабів і найманих робіт-ників, дрібні – самостійно обробляли свою землю. Розвиток приватної власності на землю призводив до скорочення об-щинних земель, занепаду общини. Землі могли вільно прода-ватися, здаватись в оренду, передаватися в спадщину, про будь-які обмеження з боку общини в джерелах не згадується.

Особливий правовий режим існував щодо майна воїнів (майно ілку) (ст. 26 – 36).

Зобов’язальне право. У законах Хаммурапі є ряд статей, що регулюють оренду землі, яка відігравала, очевидно, вели-ку роль у земельних відносинах того часу. Плата за орендо-ване поле дорівнювала, як правило, третині врожаю. Сад, який давав більше прибутку, здавався в оренду за дві третини врожаю. Оренда була короткостроковою (на один чи два ро-ки). На більш тривалий строк в оренду здавались ще не осво-єні землі. Законодавство, що визначало відносини між влас-ником землі і орендатором, сприяло розвитку господарства. Якщо орендатор не обробляв взяту землю, то він повинен був заплатити власнику землі орендну плату відповідно до об’єму врожаю, який виростили сусіди (ст. 42 – 46).

Крім оренди саду, поля, Закони Хаммурапі згадують про різні види майнового найму: приміщення, домашніх тварин, суден, возів, рабів. Закони встановлюють не тільки плату за найм речей, але і відповідальність у випадку втрати або заги-белі найнятого майна (ст. 120, 124, 244, 245, 249). Широко розповсюдженим був договір особистого найму. Крім сільсько-господарських працівників, наймали лікарів, ветеринарів, бу-дівельників. Закони визначають порядок оплати праці цих осіб, а також відповідальність за результати праці (наприклад, лікаря у випадку смерті хворого, будівельника, якщо бу-динок розвалювався)(ст. 215 – 223; 228 – 232; 257; 274).

Досить детально закони Хаммурапі регулювали договір позики. Характерною рисою законодавства Хаммурапі з цьо-го питання є прагнення до захисту боржника від кредитора, запобігаючи борговій кабалі. Про це свідчать положення про максимальний строк відробітку боргу (3 роки), обмеження процентів, відповідальність кредитора у випадку смерті боржника внаслідок поганого з ним поводження (ст. 113; 115; 116; 117).

В умовах існування приватної власності як на рухоме, так і нерухоме майно великого розвитку набув договір купів-лі-продажу. Продаж найбільш цінних предметів (землі, буді-вель, рабів, худоби) здійснювався в письмовій формі (на гли-няних табличках) при свідках. Продавцем міг бути тільки власник речі. Продаж майна, вилученого з обігу (ілку), вва-жався недійсним (ст. 9 – 13; 36).

Крім названих, законодавство Хаммурапі знає договори схову, доручення (ст. 120, 124).

Законам Хаммурапі були відомі зобов’язання, що вини-кають внаслідок завдання шкоди (ст. 53 – 54; 199; 231; 245).

Шлюбно-сімейне право. Шлюб вважався різновидом до-говору, який звичайно укладався між батьками нареченого і нареченої. Згоди останніх не вимагалося.

Майбутній зять платив тестю за наречену викупну пла-ту, обмінювався з ним подарунками. Дочці належав посаг. Закон уже не кваліфікував шлюб як угоду купівлі-продажу. Посаг і подарунки від нареченого давали майбутній дружині деякі гарантії матеріального забезпечення на випадок смерті чоловіка чи розлучення (крім випадків, коли вона звинувачу-валась у неналежному способі життя чи нерозсудливій пове-дінці) (ст. 138; 141).

Закон передбачав деякі гарантії жінці з дітьми. Чоловік – авілум, залишаючи її, повинен був виділити на виховання ді-тей половину свого майна. Вона могла вийти заміж вдруге за своїм бажанням. Це приклад одного з найдавніших видів алі-ментних зобов’язань.

Дружина могла піти до іншого чоловіка, якщо її чоловік потрапив у полон і не залишив їй засобів існування. Проте якщо він повертався, то дружина була зобов’язана поверну-тися до нього, а діти “повинні були йти за своїми батьками”. Але якщо чоловік-авілум залишав сім’ю і втікав зі свого по-селення, а потім повертався, його дружина не була зобов’язана повертатися до нього. Авілум міг залишити дружину, якщо вона не могла народити дітей. У цьому випадку їй повертався викуп і посаг або міна срібла (ст. 138) (1 міна – 504 гр.). Мушкенум за такого розлучення сплачував півміни. При без-дітній сім’ї чоловік мав право привести в дім наложницю, але не міг цього робити, якщо дружина привела рабиню, яка на-родить йому дітей. Чоловік-авілум міг віддати свою дружину в боргову кабалу, якщо в шлюбному контракті в письмовій формі вона не була від цього захищена.

Закон говорить про деяку правоздатність заміжньої жін-ки. Дружина авілума мало право розпоряджатися своїм поса-гом, займатися ремеслом, торгівлею, лихварством, мала до-сить широку цивільну дієздатність.

Закон встановлював тяжкі покарання за подружню зра-ду, але це стосувалось тільки дружини. Дружину належало втопити в річці, якщо вона під час перебування чоловіка у полоні поводила себе аморально і “ввійшла в будинок іншо-го” або “була схоплена лежачою з іншим мужчиною”.

Закони Хаммурапі погіршували становище жінок-вавилонянок порівняно із законами шумерів. Дівчина могла з’являтися на вулиці і в громадських місцях лише в супроводі своїх родичів, інакше вона вважалася розпусницею, а у випа-дку її зґвалтування винний міг бути звільнений від відповіда-льності, якщо клявся в тому, що прийняв її за таку. Якщо дочка не виходила заміж, батько міг передати її храмові на по-ложення блудниці (жриці кохання), що не вважалося ганеб-ним.

Законник закріплював майже необмежену владу батька над дітьми.

Спадкове право. Закони Хаммурапі розрізняють спадку-вання за законом і заповітом. Переважним способом є спад-кування за законом. Спадкоємцями могли бути: діти (сини, дочки), усиновлені діти, внуки, діти від рабині, якщо батько визнавав їх своїми. Батько міг позбавити сина спадщини, по-передньо одержавши санкцію суду.

Кримінальне право. Як і інші древні кодифікації, Закони Хаммурапі не дають загального поняття злочину і переліку всіх діянь, які визнаються злочинними. Нічого не згадується в законах Хаммурапі про державні і релігійні злочини, які зав-жди карались смертю. Із змісту кодифікації можна виділити лише три види злочинів: проти особи, майнові і проти сім’ї.

Серед злочинів проти особи називається необережне вбивство (про навмисне нічого не говориться), до таких зло-чинів, наприклад, належать дії будівельника, який побудував будинок, що завалився, і спричинив смерть хазяїна (ст. 229 – 231). Таким чином, буде відповідати і лікар, що спричинив смерть людини під час операції. Детально в Законах говориться про різні тілесні ушкодження: пошкодження ока, зубів, кісток. У цих випадках при визначенні покарання діє принцип таліона – “рівне за рівне”. Однак він діяв лише серед осіб, рівних за су-спільним становищем. У випадку нанесення побоїв із злочин-ця стягувався певний штраф (ст. 198; 199; 201 – 209; 211 – 214).

До майнових злочинів, що вказані в Законах, слід віднести крадіжку худоби, рабів. Переховування рабів, зняття раб-ського знаку відносяться до злочинних дій. Як окремий зло-чин Закони називають грабіж. Усі майнові злочини карались дуже суворо: смертна кара, членоушкодження, штраф. У ви-падку несплати штрафу наставала смерть.

Серед злочинів проти сім’ї Закони називають перелюбство (але тільки з боку дружини), кровозмішування. Названі злочинними і дії, що підривають батьківську владу (ст. 192; 195) .

Покарання – смертна кара застосовується в різних варіа-нтах: спалення, утоплення, посаження на кілок; членоушкоджувальні покарання: відрубування руки, відрізання пальців, язика; штрафи, вигнання. Мета покарання – відплата.

Докази: свідчення свідків, клятва, ордалії

7.Виникнення держави та її розвиток

В Єгипті раніше ніж в інших країнах утворилось класове рабовласницьке суспільство і вперше в світі виникла держава. Точних даних, коли це відбулося, немає, але близько ІІІ тис. до н.е. держава в Єгипті вже існувала.

До її утворення населення Єгипту проживало окремими громадами. Громади об’єднувались в області (номи). На ру-бежі ІV-ІІІ тис. до н.е. в Єгипті існувало 40 номів, на чолі яких стояли правителі – номархи. Номархи намагались по-ширити свою владу на всю країну, ведучи постійні війни зі своїми сусідами. Близько ІІІ тис. до н.е. відбулося об’єднання номів.

Спочатку номи об’єдналися в дві самостійні держави: Верхній Єгипет і Нижній Єгипет. У період Раннього царства (XXX-XXVІІІ ст. до н.е.) фараон Нармер (менес) об’єднує Верхній і Нижній Єгипет в єдину державу.

Історія стародавньої єгипетської держави поділяється на декілька періодів: Раннє, Стародавнє, Середнє, Нове і Пізнє царство.

Раннє царство (XXX – XXVІІ ст. до н. е.) [11]

Історія Раннього царства відома погано. Єгипетська держава цього періоду ще нагадує древній і доволі примітив-ний племінний союз. На чолі держави стояв цар, його оточу-вав багатолюдний двір, що складався з великої кількості при-дворних. Період раннього царства характеризується форму-ванням державного апарату.Одним із головних завдань держави цього періоду була організація зрошення в нільській долині.

Стародавнє царство (XXVІІІ – XXІV ст. до н. е.)

Період Стародавнього царства – це час виникнення в Єгипті першої централізованої рабовласницької держави. Але під кінець Стародавнього царства влада фараонів почала слабнути, посилювалась влада номархів. Стародавнє царство роз-падається.

Середнє царство (кінець ІІІ тис. до н.е. – 1600 р. до н.е.)

Початок Середнього царства характеризується майже необмеженою владою номархів. Фараони в період розквіту Середнього царства постійно намагались об’єднати державу і зміцнити центральну владу. Вони прагнули обмежити владу номархів, замінюючи старих, незалежних правителів облас-тей новими, що підкорялись царській владі. Але протиріччя в єгипетському суспільстві призвели до послаблення держави, і Єгипет в 1600 р. до н.е. захоплюють азіатські племена гіксосів.

Нове царство (XVІ – XІІ ст. до н.е.)

З поразки і вигнання гіксосів починається період Нового царства.

Внаслідок війн територія Єгипту збільшується, і він стає величезною державою. Багаточисельні війни сприяли розвит-ку рабства. Рабами володіли навіть люди з низьким суспіль-ним становищем – пастухи, ремісники та ін.

Підвищується роль жерців, які стають майже незалеж-ними від центральної влади.

У XІІ ст. до н.е. розпочинається занепад Нового царства, який триває до VІІІ ст. до н.е.

Пізнє царство (VІІ – VІ ст. до н.е.)

Історія Пізнього царства починається в VІІ ст. до н.е. і продовжується до 525 р. до н.е. У цей час ще сильніше про-явився поділ суспільства на вільних і рабів.

загрузка...

Привілейованим станом, поряд із жерцями, стають вої-ни. Військову опору фараонів складали іноземні найманці.

У 525 р. до н.е. війська перського царя Камбіза у битві під Пелузіумі розбили єгипетські війська і завоювали Єгипет.

Суспільний устрій та його еволюція

Давні єгиптяни називали свою країну Кемі. Письмові знаки єгиптян покладено в основу фінікійського алфавіту, що дав початок азбуці греків і римлян. Єгипетські вчені розроби-ли основи багатьох наук: астрономії, медицини, геометрії, механіки, архітектури.

Рабовласницький устрій у господарському житті Єгипту мав більше значення, ніж в інших стародавньосхідних деспо-тіях. Раби працювали в царських і храмових господарствах, маєтках великих чиновників, були домашньою челяддю.

Панівним класом стародавньоєгипетського суспільства були рабовласницька знать і жерці. Становище знатної люди-ни визначалось трьома умовами: давністю роду, величиною землеволодіння, посадою, яку вона займала.

У кінці Стародавнього царства, скориставшись послабленням центральної влади, аристократія, особливо провінційна (номова), встановлює майже повну незалежність. Влас-ники провінційних землеволодінь звільняються від виконання робіт на користь держави. Особливо це стосувалось провін-ційних правителів – номархів. Це стало однією з причин роз-паду Стародавнього царства.

У період Стародавнього царства, незважаючи на значне посилення централізації, номова аристократія зберігає та зміцнює привілеї. Свої володіння вони називають батьківськими, тобто спадковими, і, таким чином, незалежними від волі дер-жави.

Спадковими стають також титули і посади, які займали предки (особливо посада номарха).

У період Нового царства положення аристократії зміню-ється: вона змушена була примиритись з деспотичним пану-ванням фараона і його адміністрації з однієї сторони, і з вису-ванням жерців – з іншої. Становище жерців у період Нового царства заслуговує на особливу увагу. Храми і жерці стають власниками величезних багатств – землі і коштовностей. Жрецьке звання стає спадковим у певних сім’ях. Призначення на церковні посади стало проводитись незалежно від уряду.

У період Пізнього царства привілейованим станом, поряд із жерцями, стали воїни.З XІV ст. до н.е. в Єгипті соціальне становище вільних осіб визначалось родом занять. Такий поділ мав ознаки кас-тової системи. Жерці, лікарі належали до вищої касти. Вони відрізнялися від інших зовнішнім виглядом. Жерці не носили головних уборів, голили голову, використовували косметику. Знать наслідувала їх приклад.

Воїни-ополченці, які отримували за службу земельні на-діли, також об’єднувались в окрему касту. Свої касти мали кондитери, птахолови. У касті знедолених перебували ті, хто займався бальзамуванням трупів, виготовленням мумій. “Злодій у законі” також мав офіційне право бути членом своєї касти – злодійської корпорації, але за умови, якщо він сплачував по-даток.

Основна маса сільського населення була вільною, про-живала в селах і представляла собою сільську громаду.

Сільська громада виникає разом із розпадом роду. Від родових порядків у громаді зберігається колективна власність на землю: купувати, продавати, міняти її можна тільки за зго-дою всіх членів громади.

Кожна сім’я володіла земельним наділом спочатку тим-часово, а потім постійно. У спільному користуванні залиша-лись вільні землі, ліси, луки. Управління громадою здійсню-валось загальними зборами, радою, старійшиною.

За своїм характером сільська громада - це перехідна форма від колективної власності на землю до індивідуального господарства. Але в умовах Стародавнього Сходу сільська гро-мада збереглась і після того, як виникло класове суспільство. Це пояснювалось тим, що землеробство було можливим тіль-ки за умови зрошування земель. При наявних знаряддях праці спорудження і підтримка в належному стані зрошуваних сис-тем була під силу тільки великим колективам. Колективним було як спорудження, так і використання каналів. У цьому головна причина того, що сільська громада не загинула, що, не змінюючись, зберігалась протягом тисячоліть.

Більша частина членів громади володіла невеликими на-ділами. Вони часто розорювались і втрачали наділи, потрап-ляючи в залежність.

В епоху Нового царства більша частина єгипетських се-лян працювала на державних і храмових землях. Питання зрошення вирішував центральний уряд. Більшу частину вро-жаю у селян забирали. З розповсюдженням системи примусо-вої праці все більше стирається різниця в становищі рабів і вільних працівників. Як і вільні селяни, маси рабів працюва-ли в державних господарствах, іноді раби наділялись землею. Основну масу рабів постачали війни, але чимало їх вийшло з числа розорених селян.

8/Основні риси права

Джерелом права в Стародавньому Єгипті спочатку був звичай. З розвитком держави активнішою стає законодавча діяльність фараонів. За легендою, перші закони в Єгипті були написані Меном, засновником першої династії фараонів. Є дані про інших фараонів, які складали зведені законополо-ження з різних галузей управління. Однак ці пам’ятки права не збереглися.

Право власності. В Єгипті існувало декілька видів земельних володінь – державні, храмові, приватні і общинні. Доволі рано виникло велике землеволодіння в особі храмових господарств і царських вельмож. Вони могли здійснювати різні угоди з землею (дарувати, продавати, передавати у спадщи-ну). У селі розвиток приватної власності йшов дуже повільно. Стримуючим фактором тут виступала громада. Але є дані про те, що вже в період Стародавнього царства общинні землі пе-реходять з рук у руки.

Рухоме майно – раби, робоча худоба, знаряддя праці на-багато раніше стали приватною власністю і були предметом різних угод.

Зобов’язальне право. Стародавньоєгипетське право зна-ло ряд договорів, серед яких: договір позики, найму, купівлі-продажу, оренди землі, схову, товариства.

Враховуючи особливу цінність землі, в Єгипті існував особливий порядок її переходу з рук у руки. Він передбачав здійснення трьох актів: перший полягав у досягненні згоди між продавцем та покупцем про предмет договору і прове-денні платежу; другий акт носив релігійний характер і поля-гав у дачі продавцем клятви, що підтверджувала договір; тре-тій акт був введенням покупця у володіння, що вело до пере-ходу права власності на землю. Поступово другий акт пере-став здійснюватись.

Формалізм у розпорядженні нерухомою власністю – ха-рактерна риса юриспруденції багатьох країн Стародавнього Сходу.

Шлюбно-сімейне право. Шлюб оформлявся на підставі договору від імені чоловіка і дружини. Договір визначав пра-вове становище майна, яке принесла дружина як посаг. Воно залишалось її власністю, допускалась і передача дружині всього майна сім’ї. В Єгипті доволі довго існували пережитки матріархату, що призводило до досить високого становища жінки в сім’ї. З часом, зі зміцненням прав чоловіка, він стає главою сім’ї, і жінка, незважаючи на її доволі високе стано-вище, втрачає попередню рівноправність. Розлучення було можливе для обох сторін. Якщо розлучення починалося за ініціативою чоловіка, дружині поверталася частина посагу і частина майна, нажитого спільно. Дружині належала частина посагу й у тому випадку, якщо вона залишала чоловіка із власної волі.

Шлюби між кровними родичами заборонялися. Проте фараони могли одружуватися на своїх сестрах і навіть дочках. Один із суддів того часу сказав: “Жоден закон не дозволяє шлюби із сестрами, але закон дозволяє робити фараону все, що він хоче”.

Рамзес ІІ за 67 років царювання мав 5 головних дружин і багато дружин рангом нижче. У нього було 162 сини.

Невірність чоловіка не каралася, йому дозволялося мати наложниць. Невірність дружини каралася смертю. Дружина, яка обманювала свого чоловіка, спалювалася, зазначається в одному з давніх написів.

Одруження, величина посагу, народження дитини, смерть фіксувалися в “будинку життя” – центрі ділового жит-тя, своєрідному університеті. Під час такого акту були присутні свідки.

Спадкове право. Єгипетське право знало спадкування за законом і заповітом. Спадкоємцями за законом були як сини, так і дочки, які успадковували майно порівну. Заповіт могли скласти як чоловік, так і дружина.

Кримінальне право. Єгипетському праву було відомо доволі широке коло діянь, що визнавались злочинами. Най-більш тяжкими вважалися посягання на державний і суспіль-ний устрій (зрада, змова, повстання проти фараона, розголо-шення державної таємниці). У таких випадках, поряд із зло-чинцем, відповідальність несли і члени його сім’ї. Суворо ка-рались злочини релігійного характеру (вбивство священних тварин, чаклунство).

Злочинами проти особи вважалось вбивство, особливо суворо каралось вбивство батьків, тяжким злочином вважалось відхилення від встановлених правил лікування у випад-ку смерті хворого.

Серед майнових злочинів джерела називають крадіжку, обмірювання, обважування.

До злочинів проти честі і гідності належала подружня невірність, зґвалтування. У випадку шлюбної зради дружині відрізали ніс, а її партнера кастрували. Така ж кара застосовувалась і до ґвалтівника. Дуже розповсюдженим покаранням була смертна кара. Крім того, застосовувались і інші покарання: відрізання носа, побиття палицями, тюремне ув’язнення, обернення в рабство, грошові штрафи. Суворі по-карання мали за мету устрашіння.

Вид покарання залежав від суспільного становища зло-чинця і тяжкості скоєного.

За крадіжку храмового майна штраф стягувався у 100-кратному розмірі від вартості вкраденого. Звичайна крадіжка у жителів компенсувалась у 2-3-кратному розмірі. Потерпілий у місті міг звернутися до ватажка злодійської касти. У цьому випадку за повернення речі власник платив грабіжнику чет-верту частину її вартості.

9.Історія єврейського права налічує більше трьох тисячоліть, і витоки його те саме іншим правовим системам стародавнього Сходу - древнеаккадского міста - держави Ешнуанна (1900 р. до н.е.), Ассирії (1400 - 1110 рр.. До н.е.), Хетського держави (1400 - 1300 рр.. до н.е.), Ново - вавілонського царства (VI ст. до н.е.).

Але у всіх цих законодавствах вціліли лише окремі фрагменти, іноді більш значні, іноді дуже убогі - залежно від успіхів тих чи інших археологічних розкопок. Коли стародавні народи позбулися державного суверенітету, їх правові системи поступово втрачали свою силу і зникали. У той же час єврейська право продовжувало існувати і розвиватися як самобутнє і незалежне і після того, як єврейський народ втратив незалежності, а таке положення існувало протягом майже всієї його історії.

Два фактори сприяли цьому. Перший - наявність міцної внутрішньої дисципліни в єврейських громадах, які прагнули здійснювати і розвивати судову автономію. Другий чинник був суто зовнішнім: влада готова була визнати внутрішню автономію єврейських громад. Їм було дозволено мати свої судові установи, школи, синагоги, будинки для людей похилого віку, органи самоврядування і т.п. За надання цих прав і вияв терпимості до чужоземців, єврейські громади зобов'язані були виплачувати владі солідні податки. Крім цього кожен член громади ніс в індивідуальному порядку певні обов'язки перед державою, в якому проживав - платив податки, брав участь у його захист від зовнішніх ворогів, молився за добробут влади. Всі ці обов'язки випливали з широко відомого принципу, встановленого єврейськими мудрецями (талмудистами) - «Діна демалхута - дина» (державний закон має силу релігійної постанови, і він є обов'язковим і для євреїв). Таким чином, основною особливістю єврейського права є його невід'ємна зв'язок з релігією. На цьому принципі і грунтується релігійно - правова система іудаїзму.

Сам термін єврейського права розглядається як один з можливих перекладів з івриту виразу «мішпат іврі» (ירבעטפשמ), де перше слово має значення «суд», «правосуддя», «закон», «звичай» і т.д. і використовується для позначення тієї частини релігійних текстів, яка стосується взаємин людини із суспільством і людини з державою.

Єврейське право пройшло величезний шлях від свого створення до сьогоднішніх днів. Щоб зрозуміти шляхи розвитку єврейського права, слід зупинитися на двох основних моментах, що визначають його сутність. По-перше, розвиток єврейського права в усі періоди, навіть після вигнання народу з його країни, не було наслідком абстрактного теоретизування та вивченням Тори як самоцілі, а стало результатом того, що це право було живим, діючим, що застосовуються у повсякденній практиці. Зрозуміло, що після руйнування ЄрусалимськогоХраму проблеми ритуальної чистоти, жертвопринесень та храмової служби вивчалися тільки теоретично, так як не мали практичного значення. Але всі інші частини релігійного права, включаючи взаємини людини і Всевишнього, людини зі своїми ближніми, людини і суспільства, продовжували ставитися до практичних «міцвот» (заповіді), що діють у повсякденному житті. Другий момент, який випливає з першого, - постійне і безперервне розвиток єврейського права.

Єврейське право існувало і застосовувалося у повсякденному житті, незважаючи на те, що народ був вигнаний зі своєї держави. Цьому сприяли два чинники. Перший - внутрішній, в основі якого - сутність і характер єврейського права і його роль у духовному та культурному житті народу. Другий чинник - зовнішній, і він обумовлений державно-правовим сприйняттям понять влади та судочинства.

Внутрішній чинник - основа характеру єврейського права, яке є релігійним і національним. Релігійним, так як відповідно до основ єврейської віри, джерело єврейського права - Божественне Одкровення. І так само, як життєва сила і непорушність релігійних установлень, що визначають своє ставлення до Творця, таких, як молитви, дотримання Суботи і свят, закони кошерності, не постраждали від того, що народ опинився у вигнанні, життєздатність законів, що визначають відносини між людьми, між особистістю і колективом, і що стосуються торгівлі, праці, матеріального збитку, кримінального права тощо, повністю збереглася і продовжувала розвиватися у діаспорі у рамках єврейської автономної громади. І в тих, і в інших - у суто релігійних установлень і в суто юридичних - єврейська думка знаходить вирішення всіх проблем в єдиному джерелі в Торі.

Таким чином, вивчаючи Тору і релігійне право, євреї заучували та основи юридичних прав. Це послужило основою для формування певних принципів: так само єврей зобов'язаний дотримуватися суто «релігійні» приписи, щоб не згрішити, він повинен найсуворішим чином дотримуватися і «юридичних» законів іудаїзму, бо порушення їх - не менш тяжкий проступок. Релігійний характер і тих, і тих і інших з особливою силою підкреслять на високому щаблі єврейських цінностей - у письмовій Торі.

Маючи яскраво виражений релігійний характер, єврейське право було в той же час суто національним, і його розвиток пов'язаний виключно з творчістю синів єврейського народу. Цим єврейське право відрізняється від інших релігійно-правових систем, які створювалися і розвивалися не представниками одного народу, а прихильниками даних конфесій різних націй.

Єврейський народ по всіх діаспорі розглядав єврейське право як своє національне надбання і як головну і істотну частину своєї культури. І так як єврейський народ, перебуваючи на чужині, у вигнанні, продовжував існувати як нація, а не як релігійна секта, він потребував у постійному і безперервному розвитку свого права - важливої ​​національної цінності, в якій яскраво виявлялася його сутність.

Єврейське релігійне право феномен не тільки в галузі юриспруденції, але і з точки зору релігії. У ньому гармонійно співіснують найважливіші релігійні принципи з цивільної мораллю. Напевно, тому його часто називають біблійним правом, або релігійним правом. Під ним розуміють містяться в біблії норми, які регулюють соціальні відносини та соціальний устрій.

І цього можна зробити висновок, що все єврейське право засноване на біблійних текстах, при вивченні яких із загального принципу, робляться приватні практичні висновки, що застосовуються в конкретних життєвих умовах. На цій підставі можна простежити певну історію розвитку єврейського релігійного права: у перші століття нової ери в раввіністичним колах було канонізовано П'ятикнижжя. Назване «Торою», що можна одночасно перевести і як Закон і як Вчення. Цей текст перетворився на свого роду конституцію єврейського народу. Однак, незважаючи на те, 4 з 5 книг Тори (крім книги Буття), справді повні різних заповідей і постанов, що не так вже просто, а часто практично неможливо через їх формулювань зробити висновок про спосіб їх виконання.

Дійсно, різні заповіді та постанови в Торі мають різні варіанти трактування. У перші століття нашої ери заповіді дійсно дотримувалися по-різному. Так, що міститься в книзі Второзаконня заповідь «Не будеш варити ягняти в молоці матері його», на більшій частині Землі Ізраїлю розумілися як заборона на змішування м'ясних і молочних продуктів при виготовленні їжі. У Галілеї ж традиційно готували птаха в молочному соусі, вважаючи, що заповідь стосується лише м'яса рогатої худоби. А Філон Олександрійський розумів цю заповідь буквально, тобто тільки щодо м'яса ягняти.

Таким чином, через відмінності в тлумаченні в іудаїзмі відразу після канонізації П'ятикнижжя стали розвиватися механізми, що дозволяють правильно трактувати заповіді. Ці механізми одержали назву «Галах».

Сам термін «Галах» має кілька значень. У самому широкому і найбільш поширеному значенні слово «Галах» - це нормативна частина Усного Навчання, тобто Талмуду. Галах охоплює всі вказівки Талмуду, всі закони і правила, що визначають відносини між Богом і людьми і людей між собою.

Таким чином, законодавча функція Галахи має незаперечне авторитетне обгрунтування її установлень, всі їх можна розподілити на декілька основних груп. Тематично встановлення Галахи згруповані в 6 розділах Мішни, породила всю подальшу галахічні літературу: «Посіви» - закони, пов'язані з землеробства і відображають, в основному життя єврейського народу на землі Ізраїлю; «Свято» - про свята, пости та пам'ятні дні; «Жінки »- про сімейне життя;« Збитки »- цивільне і кримінальне судове право;« Святині »- про ритуали, пов'язаних з Храмом;« Чистота »- про ритуальної чистоти. Одні галахічні встановлення здавна є лише матеріалом для теоретичного вивчення, як, наприклад закони храмових жертвоприношень, знання яких, згідно з традицією, знадобиться при даруванні Господом Третього Храму в месіанську епоху. Інші, які мають також, здавалося б, лише історичну і традиційну цінність, в деякий момент придбали нову актуальність: наприклад, з виникненням держави Ізраїль і поверненням євреїв до сільськогосподарських занять знову вступила в дію частина законів про землеробство. Треті були, і продовжують залишатися важливими для євреїв у будь-які часи і на будь-якій території: наприклад, закони про свята, а також про дозволеної і забороненої їжі і способи її приготування, звані законами кашрута.

Галах стала основою єврейського релігійного права. Одна з найважливіших причин її існування та постійного оновлення полягає в протиріччі між незмінним за самою своєю природою каноном (Торою) та історичним розвитком, в результаті якого людина і народ опиняються в нових ситуаціях, що вимагають осмислення з точки зору законів іудаїзму. Галах дозволяє пристосовуватися до нових умов життя, не суперечачи основному релігійній закону, вона постійно перевіряється в світлі сучасної дійсності. Таким чином, Галах у своїй основі має основи законів Тори, але в той же час вона нерозривно пов'язана з реальністю. Саме це дозволяє єврейському праву існувати такий довгий час, зберігаючи свою первинну сутність.

10/Росподіл давньоіндійського суспільства на варни. Характеристика дхарм для кожної варни.

індійська культура посідає одне з чільних місць в історії світової культури. Вона характеризується грандіозними досягненнями протягом більш ніж тритисячолітнього періоду розвитку, їй притаманні не тільки довговічність, а й твор­че сприйняття досягнень чужоземних культур та здатність не втрачати власні основоположні цінності. Спадкоємність індійської культури значною мірою ґрунтується на соціальних інститутах (варни, касти, сім'я) і великому поширенні загальновживаного переліку релігійних цінностей серед станів та общин. Характерною рисою культури Індії є те, що в ній ми зустрічаємось з численними релігіями, які взаємодіють між собою. Другою такою рисою є те, що вся індуїстська література, як релігійна, так і світська, вщент сповнена натяками сексуального змісту та статевої символіки і відверто еротичних описів.

Початок стародавності індійської культури відноситься до другої половини III тис. до н. е., а нижню межу визначають VI, IX і навіть XII ст. н. е. Ми ж умовно окреслимо нижню межу першими століттями нашої ери, не виходячи, таким чином, за хронологічні рамки проблеми.

Перші відомі нам центри індійської культури існували вже в ПІ тис. до н. е. на берегах Інду, однак справжнього розквіту вона досягла в II тис. до н. е., в епоху "Рігвед". На основі великого зібрання гімнів "Рігвед" було витворено своєрідну духовно-світоглядну систему індуїзму — серцевину індійської культури. В цю ж епоху склався поділ суспільства на касти — явище, без з'ясування якого не­можливо зрозуміти характер та своєрідність індійської культури. Саме в "Рігведах" були обгрунтовані морально-правові мотиви поділу суспільства на чотири стани (варни) — брахманів (жерців), кшатріїв (воїнів), вайшвів (зем­леробів, ремісників) і шудрів (слуг).

Було вироблено цілу систему життя і поведінки людини залежно від стану. Наприклад, законним вважався лише шлюб у межах однієї варни (ендогамія), це ж стосувалося вибору професії, заняття певним ремеслом.

Індійська каста — результат тривалого процесу становлення виробничих, правових та культурних відносин між людьми, які поділені між собою за походженням, професією, звичаями та законами. Остаточний поділ суспільства на касти закріпився у період раннього середньовіччя і становить надзвичайно складне явище: так, у 1947 р. на час проголошення Індії незалежною державою кількість каст досягла майже 3,5 тис.

З індійського епосу найвідоміша поема "Рамаяна" (IV— II ст. до н. е., написана на санскриті). У центрі поеми — боротьба царя Рами проти демонів (ракшасів). У середньовіччі поема стала однією із священних книг індуїзму. Майже протягом тисячоліття створювався давньоіндійський епос "Махабхарата" (18 книг) на теми етичні, релігійно-філософські з використанням міфологічних та історичних сюжетів.

Іншим важливим фактором, який зумовив специфіку індійської культури, була система громадсько-політичного життя заснована Буддою у другій половині І тисячоліття до н. е. Особливого розвитку державно-політичне життя на принципах буддизму набуло за часів царювання Ашоки (середина III ст. до н. е.). Збереглися численні едикти — вибиті на камені за наказом царя написи, розшифрування яких дає змогу реконструювати форму державного життя, мораль та культуру стародавніх індійців. З'ясовано, що Ашока пропагував і утверджував у своєму царстві досить цікаві морально-політичні принципи., які базувалися на буддизмі. У культурі центральне місце відводилося релігії, що мала духовно єднати розірване на варни суспільство. Ашока висунув ідею завоювання світу не шляхом збройних нападів на сусідів, а через проголошення вчення Будди, на якому базувалося справедливе правління країною, тобто через добрий приклад праведного життя взагалі. Звідси ті дивні, як на той час, принципи людяності в управлінні державою, які пропагував Ашока. Підданих він оголосив своїми дітьми, для управління якими застосовував учення про ахімсе — незашкодження людям і тваринам. Хоча пізніші наступники зігнорували ці принципи і проводили типову загарбницьку політику зовні і тоталітарно-диктаторську всередині країни, все ж в індійській культурі залишилися досить глибокі сліди ашокизму. Так, загальновідомий вплив на весь світ політики ненасильства, яку провадив Махатма Ганді і завдяки якій Індія здобула незалежність, — політики, яка знаходить все більше прихильників і сьогодні.

На художню культуру давньоіндійського суспільства глибокий вплив справили індуїзм, буддизм та іслам, засновані на таких своєрідних філософських системах пояснення світу, як джайнізм, брахманізм, локаята та ін. Художньо-образне сприйняття через призму названих релігійних та філософських систем відзначається витонченістю зображення людини і навколишнього світу, досконалістю архітектурних форм. З цього погляду вражають фрески печер Аджанти та скельні храми Еллори. Одним із чудес світу є храм Кайласа. Це справді унікальна пам'ятка архітектури: протягом 150 років стародавні майстри вирубували цей храм у скелі, оздобивши його численними скульптурними фігурами та барельєфними композиціями від цоколя до пірамідальних веж. У старому Делі серед відомих пам'яток давнини збереглося місто-фортеця Лал-Кот (кінець XII ст.) із унікальною цільно-залізною колоною, вік якої понад 150 тис. років. Поверхня цього металевого велета й досі блискуча і не ушкоджена іржею. Віднайти призначення колони — завдання для вчених майбутнього. Характерною рисою староіндійської культури залишався сексуальний зміст: статева символіка, виражена у художніх образах, ідеї поклоніння богу кохання — Камі. Ґрунтувався цей зміст на тому, що індійці розглядали шлюбну пару бога і богині як уособлення процесу космічного творення. Тому зображення божественної пари в міцних взаємних обіймах досить поширене і сьогодні в індійських храмах.

Великим шовковим шляхом з Індії до Аравії, на Близький Схід не тільки перевозилися товари, але й відбувався жвавий культурний обмін. Індія в цьому процесі відіграла значну культуротворчу

роль.

20.Патриції і плебеї в Римі. Реформи Сервія Тулія.

Первоначально римское войско было преимущественно патрицианским. Плебеи, находившиеся на вне патрициальной общины, также не входили в военную организацию. В следствии этого возникло разное несоответствие между поселением Рима и количеством выставляемых им воинов. А захватническая политика требовала увеличения войск и расходов на ведение войн.

Необходимость привлечения к военной службе плебеев стала очевидной. Поэтому все свободное население Рима патриции и плебеи - было разделено по имущественному признаку (цензу) на 5 разрядов, каждый из которых был обязан выставить определенное количество воинских подразделений - центурий.

Помимо этих центурий, были еще 18 центурий всадников из самых богатых римлян, а цензом свыше 100.000 ассов (из них шесть исключительно патрицианских) ; а также пять не вооруженных центурий: две ремесленников, две - музыкантов и один из неимущих, которых называли пролетариями. Таким образом, всего было 193 центурии.

Центурии каждого из пяти разрядов делились на две части: одна из них, старая, куда входили римляне от 45 до 60 лет, предназначалась для гарнизонной службы; другая - войны от 17 до 45 лет - младшая, предназначалась для боевых походов.

Для оценки имущества граждан, вся территория Рима была разделена на трибы, которые, однако, не имели ничего общего, кроме названия, с прежними тремя племенными трибами. Новых, территориальных триб вначале было создано, видимо, 21: четыре городских и семнадцать сельских. По трибам производился набор войска и взимался налог на военные нужды - Tributum.

21.Римські магістратури.

Римские магистратуры можно подразделить на несколько видов по разным, но наиболее принципиальным основаниям, каждое из которых в свою очередь характеризует ту или другую сторону власти и полномочий должностных лиц. Магистратуры различались (а) по объему полномочий: курульные эдилы квесторы (занимавшиеся финансовым контролем, уголовной юстицией и др.) считались обладавшими меньшим объемом власти (potestas) и квалифицировались как малые (m. minores); диктатор, консулы, преторы квалифицировались как большие (m. majores), поскольку наделялись наиполным возможным объемом власти (imperium). Магистратуры различались (б) по социальному назначению: были чисто плебейские должностные лица (трибуны, плебейские эдилы), которые могли избираться только из числа плебеев и для целей социальной и правовой охраны именно этого слоя, и патрицианские (все другие названные должности). Магистратуры характеризовались различиями (в) по степени почетности: диктатор, децемвиры, консулы, преторы, эдилы исполняли свою государственную должность, сидя в особом курульном кресле (не только символ власти, но гарантия неприкосновенности) — m. curules; народные трибуны и др., не обладавшие этим знаком власти считались m. incurules. Наконец, магистратуры могли различаться (г) способом образования полномочий: большинство известных должностей были постоянными, обычными в публично-правовом порядке (m. ordinaria); но некоторые (диктатор, децемвиры, правитель конницы и т.п.) создавались только по чрезвычайным обстоятельствам, хотя и с учетом правовой традиции и считались как бы выходящими из обычного порядка течения государственных дел (m. extraordinaria).Наиболее характерной чертой магистратуры в римском публично-правовом порядке было обязательное требование коллегиальности исполнения должности и полномочий, причем коллегиальности в ее подлинном, не совещательном только содержании: коллега магистрата («коллегами зовутся те, кто равной властью обладают») ни в коем случае не был заместителем магистрата, но в полной мере равным ему лицом, с теми же полномочиями, и его участие в исполнении возложенных на них государственных функций уравновешивало возможные искривления или злоупотребления. Вытекавшие отсюда технические неудобства разрешались уже только на основе личного авторитета.Как представитель «величия римского народа» магистрат пользовался особым административным и правовым статусом. Его личное достоинство и неприкосновенность были предметом специальной уголовно-правовой охраны, в особых случаях посягательства на власть магистрата приравнивались к laesae majestatis. Неподчинение приказу или распоряжению магистрата считалось безусловно отягчающим вину обстоятельством либо само по себе рассматривалось как преступление.

22.Народні збори в Давньому Римі республіканського періоду..

В период республиканской истории основными учреждениями власти стали магистраты, сенат и народные собрания, а основными сословиями — патриции и плебеи, к которым впоследствии прибавилось сословие всадников.В республиканском Риме существовало несколько видов наpодных собраний — центуриатные, трибутные и куриатные. Затем к ним прибавились собрания плебеев с полномочием принимать pешения, равносильные законам (так называемая плебисцита). Основная роль принадлежала центуриатным собраниям, которые избирали высших чиновников — консулов, преторов, цензоров — осуществляли принятие законов. Каждая центурия имела один голос, но преобладание в законодательных решениях оставалось за центуриями первых двух классов. Куриатные собрания были древнейшей формой собраний. Их роль постепенно ослабевала. В некоторых важных вопросах они обладали чисто регистрационными и cимволическими полномочиями.Трибутные собрания выбирали квесторов, куриальных эдилов, а также плебейского трибуна и плебейского эдила (это уже на собраниях плебеев). Со временем, по закону 449 г. до н.э., а затем по закону диктатора Гортензия (287 г. до н.э.), решениям плебейских собраний была придана сила закона. Ha трибутных собраниях выбирали также главного понтифика, стоявшего во главе коллегии жрецов. В ведении этой коллегии находились и чужестранные культы, которые с распространением римского владычества постепенно переносились в главный гоpод республики. Существовали также коллегии авгуров, ведавших толкованием предзнаменований, и коллегии фециалов, наблюдавших за правильным соблюдением установленных обрядов (ритуалов) в международных сношениях. По общему правилу жреческие должности занимали пожизненно. В случае выбытия одного из членов коллегии, право избирать нового жреца принадлежало членам соответствующей коллегии.Ha понтификов была возложена задача составления календарного расписания дней народных собраний (примерно 190 собраний в год) и дней отправления правосудия (около 40). В остальные дни отправление правосудия или созыв комиций (сходов, народных собраний) воспрещалось по религиозным мотивам. Полномочия понтификов в республиканский период значительно сузились.С изданием в середине V в. Законов XII таблиц знание тех или иныx правовых принципов и норм стало доступным всем желающим. Знание же конкретных процессуальных правил и формул, с помощью которых следовало обращаться в суд, было еще некоторое время тайной понтифика, пока около 300 г. до н.э. домашний секретарь понтифика Аппия Клавдия, которого звали Кней Флавий, не обнародовал книги формул и судебного календаря.

23.Принципат і домінат у Давньому Римі.

Принципат — условный термин в исторической литературе для обозначения сложившейся в Древнем Риме в период ранней империи (27 до н. э. — 284 н. э.) специфической формы монархии, совмещавшей монархические и республиканские черты. Обладатели высшей власти в основном именовались титулом принцепс, этим подчёркивался их статус не монарха-самодержца, а первого среди равных.В историографии закрепился титул «император», хотя основные полномочия глава государства имел как народный трибун и принцепс. Система принципата стала оформляться при Августе, власть которого основывалась на соединении различных магистратур. Август и его преемники, будучи принцепсами сената, одновременно сосредоточивали в своих руках высшую гражданскую (пожизненный народный трибун) и военную власть. Формально продолжало существовать республиканское устройство: сенат, комиции (народные собрания), магистратуры (кроме цензоров).Термину «принципат» в исторической литературе соответствует термин «ранняя империя», который считается более точным. На смену принципату пришёл доминат, где монархические черты видны гораздо более явственно, а республиканские институты большей частью упразднены, некоторые реорганизованы в монархические.Домина́т— форма правления в Древнем Риме, пришедшая на смену принципату и установленная Диоклетианом.В доминат включают период тетрархии. Словом «доминат» обычно обозначают период истории Древнего Рима с IV по VI века н. э. По-иному этот период может называться «поздней античностью» «поздней империей». Доминат стал следующей фазой постепенной трансформации Римской республики в абсолютную монархию — с неограниченной властью императора. В период принципата старые республиканские институты сохранялись и формально продолжали фукционировать, а глава государства — принцепс («первый») — считался лишь первым гражданином республики.В период домината римский сенат превращается в сословие с декоративными функциями[2]. Основным титулом главы государства вместо «принцепс» и «император»становится «август» и «доминус» (Dominus — «господин», что подразумевало, что все остальные являются его подданными, оказываясь по отношению к нему на положении подвластных сыновей или рабов).Основоположником системы домината обычно считается император Диоклетиан.

24.Періодизація історії римського права.

Существует несколько научных периодизаций римского права античной эпохи.Первый период (VIII в. — III в. до н.э.) характеризуется как период начального формирования римского права. Все его принципы и институты подчинены традиции медленно ломающегося в социальном смысле патриархально-общинного строя, право существует только в рамках патриархальной римской общины, для членов общины и ради сохранения ее ценностей и вместе с тем привилегий, оно неразрывно с юридической практикой жрецов-понтификов, пронизано сакральным, и потому формально-консервативным началам. В этот период отмечается становление главных видов источников римского права, переход от обычного права к государственному законодательству и основанной на нем постоянной судебной практике. В V в. до н. э. была осуществлена первая кодификация римского права в виде записи-издания знаменитых Законов XII Таблиц, которые на долгие века стали отправными для всех областей римского права. Римское право в этот период представляет явно выраженное привилегированное право — т.н. квиритское право, которое не только отделяет членов римской общины от не римлян, но и носит сословный характер даже внутри Рима. Квиритское право консервировало патриархальное строение семьи с безусловным господством домовладыки, в его рамках не было развитого права собственности и всего того, что закономерно обуславливает обращение такой собственности; отношения гражданства заканчивались на пороге римского дома и определяли только военно-общественную и религиозную деятельность узкого круга глав родов и семей в традициях, восходящих еще к временам военной демократии и власти вождей — царей.

Второй период (III в. — II в. до н. э.) — переходный, предклассический. Предпосылкой правового движения стала социальная унификация римской общины, стирание принципиальных граней между патрицианством и плебеями. В этот период происходит закрепление в традиции начал деятельности всех институтов римской государственности и судебной системы, наряду с общенародным государственным законодательством определяющую для движения права роль стало играть судейское и магистратское правотворчество, практически разорвавшее связи с понтификальной юриспруденцией и религиозным толкованием. На место строго формальной юридической практики приходит концепция утверждения справедливости, что позволяет делать судебное правоприменение более современным, учитывающим усложнение гражданской жизни и новых коллизий. Формируется система и практика гарантирующих исков, которые включают в себя конкретные требования с подразумением пока собственно материального права. На требования права начинают оказывать существенное влияние греческая философия и греческие правовые доктрины. К этому же периоду относится и начало будущей знаменитой традиции римской юриспруденции и связанной с нею частной практики, судебного красноречия.

Третий период (I в. до н. э. — III в. н. э.) — классический для всей эпохи античного римского права. В условиях длительного социального кризиса Древнего Рима (I в. до н. э. — нач. I в. н. э.), распада республиканских установлений и утверждения монархии происходит формирование принципов публичного права как права, выражающего суверенитет римского народа, а затем переосмысление с их точки зрения нового монархического строя. Одновременно складывается уголовное право в современном смысле с вполне самостоятельными объектами правовой охраны и принципами применения.

Четвертый период (IV — V вв. н. э.) — время начинающейся трансформации римского права из правовой системы, приспособленной только к нуждам античного общества и специфической государственности, в систему, пригодную для других социальных и политических условий. Развитие императорского законодательства и его преимущественное значение меняет круг источников права и их сопоставительную значимость; преобладающей формой права и источником норм стал закон, что в свою очередь приводило к несомненному огосударствлению права. Судебный процесс также становится неразделим с государственным администрированием. В этих условиях реальным историческим фактором стала целостная правовая политика власти, преобразующая (ввиду собственных интересов и разумения) начала и институты права. Наконец, в это время начинается новое идейно-философское влияние на римское право и его каноны — влияние христианства, заставившее переосмыслить многие общие начала и постулаты прежнего права, но зато обеспечившее посредством этого его приспособление к новой исторической жизни.

25.Джерела римського права древнього періоду.

Огромную роль в формировании римской правовой традиции в архаический период играли жрецы. Особенно выделялась среди них коллегия понтификов, которая присвоила себе привилегию формирования и толкования норм права. Понтифики были по сути дела первыми римскими юристами. Древнейшим источником права в Риме были правовые обычаи. Согласно римской исторической традиции, другим источником права являлась законодательство римских царей. Однако существование этих законов время от времени подвергается сомнению. В последние десятилетия исследователи склонны не отвергать эту традицию, считать достоверными сведения о законах римских царей, по крайней мере Нумы Помпилия и Сервия Тулия

Поскольку эти источники права, тесно связанные с традицией и религией римского народа (квиритов), выступали первоначально как патрицианские, в литературе высказовалось предположение о существовании особой системе правовых обычаев у плебеев. С борьбой плебеев и патрициев связывается принятие*(около 450 года до н.э.) первых писаных римских законов- Законов XII таблиц. Согласно традиционной версии, для их составления была создана первоначальная комиссия из 10патрициев (децемвиры), подготовившая законы на десяти таблицах, текст которых не удовлетворил плебейское население Рима. В результате острого политического конфликта была создана новая комиссия децемвиров, состояв как из патрициев, так и из плебеев, дополнившая первоначальный текст еще двумя таблицами. Принятие Законов XIIтаблиц означало ослабление былых позиций понтификов, которые сохраняли за собой право хранить и толковать неписаные обычаи и законы, вырабатывать формы судебных исков и злоупотребляли этим правом. Хотя в Законах XIIтаблиц предусматривалось использование клятв и совершение других ритуальных действий, право уже было отделено от религиозных норм и приобрело светский характер. По своей сути Законы XII таблиц представляли обработку и консолидацию обычного права Рима. Известное влияние на них оказало греческое право южноиталийских полисов. Но были включены и отдельные новые положения, отступавшие от норм обычного права (например,система штрафов была отходом от древнего принципа талиона)Другим важным источником квиритского права были законы. Законы XII таблиц завершались указанием на то, что впредь всякое решение народного собрания должно иметь силу закона.В древнейший период правовую силу имели также решения сената (сенатус-консульты), а в исключительных случаях и постановления магистратов. Так, на основе решения чрезвычайной комиссии децемвиров были изданы , например, Законы XII таблиц.Толкование законов, как и цивильного права вообще, а также составление судебного календаря и исковых требований вплоть до конца IV века оставались привилегией понтификов, всячески охранявших свою монополию на судебные тайны.

26.Джерела римського права в класичний період / Преторське право і “право народів”/.

В III веке до н.э. -- III веке н.э. формально продолжали действовать Законы XII таблиц {официально они были отменены в VI веке н.э. в ходе законодательных реформ византийского императора). Глубокое уважение римлян к своим правовым традициям и особенно благоговейное отношение к ЗаконамXII таблиц не позволяли им открыто отказаться от этого исторического памятника. Но существенные изменения в экономической и политической жизни Рима сделали необходимым фактический отказ в повседневной правовой практике от устаревших норм Законов XII таблиц и квиритского права в целом. Возникла насущная необходимость в создании новых форм правотворчества, более гибких и позволяющих учитывать меняющиеся общественные условия.

На новом этапе истории римского права его характерным источником становятся эдикты преторов, на базе которых наряду с цивильным правом (по-прежнему уважаемым, но все менее применяемым) вырастают новые, и совершенно самостоятельные правовые системы:"преторское право"и "право народов". Обе эти системы были результатом правотвор-ческой деятельности преторов. Таким образом, в Риме возникла сложная (по сути дела -- тройная) система источников права. Вступая в должность, претор обнародовал свой эдикт, где содержались юридические формулы, с помощью которых он намеревался поддерживать порядок и вершить суд.Эти формулы существенно отклонялись от норм цивильного права, хотя формально претор должен был действовать в его рамках. Положения, которые содержались в эдиктах, сами не имели силу закона, но были обязательнными, поскольку поддерживались преторской властью. Сам претор был обязан следовать своему эдикту, срок которого истекал через год. Приходящий ему на смену претор, как правило, лишь несколько изменял эдикт своего предшественника, внося в него новые положения и отбрасывая устаревшие. Но поскольку основная часть эдикта сохранялась, преторское право, наряду с гибкостью и приспособляемостью, характеризовалось определенной преемственностью и стабильностью.

Особую роль в развитии права в классический период сыграли эдикты претора перегринов, должность которого учреждена в 242 году до н.э. Последний регулировал отношения между римскими гражданами и иностранцами(перегринами), а поэтому вообще не был связан нормами права. В своем правотворчестве он обладал большой свободой усмотрения, мог в своих правоположениях ссылаться на "справедливость" или на "естественный разум". Созданное преторами перегринов "право народов" было не международным, а внутригосударственным, т. е. римским правом, его наиболее развитой и совершенной частью.

Уже в первые годы империи падает значение народных собраний, которые к концу I в. н.э. крайне редко принимали новые законы, а затем вообще лишились этого права. При императорах вновь выросло значение сенатус-консультов, которые в предшествующий период (в эпоху республики) не обладали правовой силой. В первой I в. н.э. сенатус-консульты обычно не имели санкций, но они приобретали обязательную силу благодаря эдикту претора. Но Адриан вновь вернул сенату законодательную власть, и сенатус-консульты стали выступать в качестве закона. Роль их как источника права возросла, поскольку они составлялись от имени принцепса и часто назывались по его имени.

Постепенно укреплялась и расширялась и самостоятельная законодательная власть императоров. Первоначально императорские законы (конституции) рассматривались как результат делегации власти со стороны народных собраний, но во II в. н.э. юристы обосновали положение, согласно которому римский народ передал свою законадательную власть императорам. К этому времени законодательство императоров превращается в важнейший источник права. Законы императоров в отличие от многих актов магистратов действовали на всей территории римского государства, а не были ограничены пределами города или отдаленной провинции.

Акты императорской власти (конституции) делились на следующие основные, виды:

1) Эдикты -- общие положения, основанные на власти "империум", а поэтому юридически обязательные только при жизни данного императора. Но уже со II в. н.э. они начинают соблюдаться и его преемниками.

2) Рескрипты -- ответы или советы императора отдельным лицам или магистратам, запрашивающим консулътации по правовым вопросам.

3) Декреты -- решения, вынесенные императором в судебных делах, на основе которых сложилась самостоятельная императорская юриспруденциях.

4) Мандаты -- инструкции, адресованные правителям провинций, которые в ряде случаев содержали также нормы гражданского или уголовного права, которые применялись и к перегринам.

Первоначально конституции императоров вопросов публичного порядка (организации администрации, преступлений и т, п.), но постепенно они все более и более охватывали все сферы правового регулирования. Многие выработанные в императорскую эпоху формы правовых актов оказали впоследствии большое влияние на законодательную технику средневековых монархий.

27.Джерела римського права посткласичного періоду /Інституції Юстиніану, Дигеста, Кодекс/.

В период домината в связи с глубоким кризисом рабовладельческой системы римское право претерпевает изменения, но его основные институты практически сохраняются в прежнем виде, изменения в это время происходят именно в источниках права, среди которых все больший удельный вес приобретает законодательство императоров. В связи с установлением всевластия императоров новые поколения юристов утрачивают право давать обязательные консультации, лишются возможности формулировать новые правовые нормы, как это уже раньше произошло с преторами.

В 426 году специальными законами Феодосия II и Валентиана III о цитировании была признана юридическая сила за сочинениями лишь пяти юристов: Папиниана, Павла, Ульпиана, Модестина и Гая. Судьи должны были выявлять общее мнение этих юристов, а в случае разногласия между ними -- мнение большинства, В случае равенства голосов решающим признавалось мнение Папиниана, если же в этом случае Папиниан не высказывался, мог действовать самостоятельно.

Всеобъемлющая систематизация римского права была проведена в 528--534 гг., т, е. уже после падения Западной Римской империи, по указанию византийского императора Юстиниана. Руководство кодификационными работами осуществлял видный юрист Трибониан. Результатом работы комиссии явилось составление ряда крупных сборников римского права, подвергшегося, однако, некоторым интерполяциям-включения норм более позднего, в частности греческого и восточного права. На более позднем этапе истории права (уже в средние века) эти сборники стали выступать как единый Свод законов Юстиниана.

Обширные кодификационные работы, которые велись под непосредственным руководством самого императора, снискавшего себе славу самого великого законодателя всех народов, начались с составления Кодекса Юстиниана. Подготовка Кодекса была поручена созданной в феврале 528 года комиссии, состоявшей из десяти высших должностных лиц и юристов, среди которых особенно выделялись Трибониан и Феофил. Комиссия была уполномочена, использовав ранее изданные частные и официальные сборники, а именно: Кодексы Грегориана и Гермогениана, Кодекс Феодосия, собрать воедино императорские конституции, устранить имеющиеся в них, противоречия, исключить устаревшие законодательные положения. Кодекс Юстиниана, первая редакция которого не сохранилась, был составлен с поразительной быстротой и издан 7 апреля 529г.Не вошедшие в него законодательные акты отныне подлежали отмене.

Поспешность в составлении Кодекса была причиной многих его недостатков (противоречий, устарелых положений)которые стали особенно очевидными в связи с составлением других частей кодификации Юстиниана, нововведений, содержавшихся в

особенно в сборнике "50 решений"гражданским правом и «правом народов»между квиритской и бонитарной собственностью и т. д.),делали необходимой разработку новой редакции Кодекса Юстиниана.Эта работа была поручена в начале 534 года комиссии из 5 юристов под руководством Трибониана. Переработанный вариант Кодекса (именно в этом виде он и сохранился) был опубликован 16 ноября 534 года, а 29 декабря того же года был наделен силой закона.

По примеру Законов XII таблиц Кодекс Юстиниана был на 12 книгах. В книге I рассматриваются вопросы права и христианской теологии, книги 2--:8 посвящены различным вопросам частного права, в книгах 9--12 затрагиваются различные стороны публичного права (административное управление, преступления и.наказания и т.,д.). Каждая книга распадается на титулы, а последние --на фрагменты.

В рамках отдельных титулов императорские конституции расположены в хронологическом порядке; древнейшая из использованных в Кодексе -- Конституция Адриана 117 года (6.23.1), самая поздняя -- Конституция Юстиниана от 4 ноября 534 года.

Важнейшую часть кодификации императора Юстиниана, выделявшуюся по богатству использованного правового материала,' составляют дигесты, или пандекты. Последний термин позаимствован из греческого языка, что означает "содержащий в себе все".

По замыслу Юстиниана, изложенному в специальной Конституции от 12 декабря 530 года, его дигесты должны стать всеобъемлющим сборником, охватывающим правовое наследие классической эпохи. Дигесты представляют собой уникальный правовой памятник, насчитывающий около 150 тыс. строк, включающий более 9 тыс. текстов, взятых из книг римских юристов, живших с I в. до н.э. по IV в. н.э. Более других в Дигестах цитируются Ульпиан, Павел, Папиниан, Юлиан, Пом-Модестин. Так, тексты Ульпиана составляют-- 1/6, Папиниана -- 1/18

Структурно Дигесты делятся на семь частей {в самом тексте такой рубрики нет) и на 50 книг, которые в свою очередь (кроме книг 30--32 о легатах и фидеикомиссах)расчленяются на титулы, имеющие названия. Титулы состоят из фрагментов, число и размеры которых неодинаковы. Каждый фрагмент содержит в себе текст из сочинения какого-нибудь юриста. Фрагмент приводится с указанием автора и названия работы, откуда почерпнута цитата.

Содержание Дигест весьма широко и разнообразно. В них рассматриваются некоторые общие вопросы правосудия и права, обосновывается деление права на публичное и частное, дается очерк возникновения и развития римского права, излагается понимание закона и т. д.но немного места отведено публичному праву, образом в последних книгах (47--50), где говорится о преступлениях и наказаниях, о процессе, правах фиска, городском управлении, военном пекулии и т; п. Представлены здесь и вопросы, относящиеся к сфере международного права: ведение войны, прием и отправка посольств, статус иностранцев и т, д.

Наиболее полно в Дигестах представлено частное право.Особенно много внимания в них уделено наследованию (позакону и завещанию), брачным отношениям, вещному праву, различным видам договоров. Здесь отразились многие новые тенденции, характерные для постклассического рим-ского права: слияние преторского и цивильного права и многих формальностей последнего (например вещей на манципируемые и неманципируемые),смягчение отцовской власти, стирание различей между легатами и фидеикомиссами и т. д.

29..Діяльність юристів Риму в класичний період - найважливіше джерело розвитку римського права.

Исключительно важным и своеобразным источником развития римского права в классический период становится деятельность юристов, которая способствовала развитию стройности и цельности всей правовой системы Древнего Рима,

Римская юриспруденция приобретает чисто светский характер начиная с плебейского понтифика Тиберия Корункания (с 254 года до н.э.), правовые консультации которого впервые носили публичный и открытый характер. Юристы республиканского периода играли важную роль в судебной практике. Они давали юридические консультации, особенно по вопросам судебного процесса, формулируя в связи с ними правовые ответы, редактировали и составляли юридические акты, в ряде случаев принимали участие в самом судебном процессе, оказывая помощь одной из сторон. Юристы республиканской эпохи происходили, как правило, из аристократических кругов -- из сенаторской знати, а в I в. до н.э. также и из всадников. Наиболее известными из них были Катон Старший, Марк Манилий,Вар, Квинт Муций Сцевола, Публий Муций Сцевола, Сервий Сульпиций, Руф (причем двух последних часто считают основателями римской юридической науки). Они впервые предприняли попытку дать обобщение судебной практики, систематически изложив цивильное право (Публий Сцевола)и составив первый комментарий преторского права.(Сульпиций)

В эпоху принципата круг юристов становится шире.Многие из них, например Ульпиан, Гай и другие, были уже не римлянами, а выходцами из восточных провинций.Юристы этого времени играли более активную роль в развитии юридической доктрины и практики, были подлинными творцами классического римского права. Важное значение приобретает преподавательская деятельность юристов. В I -- начале II в. н.э. возникают две основные школы права: сабиньянцы (основатель Капитон) и прокулъянцы (ос-Лабеон), которые вели преподавание права и давали разную трактовку некоторых (правда, второстепен-ных) правовых институтов. Наиболее известными представителями первых были Сабин и Юлиан, а вторых -- Прокул и Цельз.

Римские юристы составляли многочисленные труды. Одни из них предназначались для учебных целей, другие практического использования.

Большой популярностью пользовались комментарии цивильного права и преторского права, а также дигесты, которые представляли собой наиболее значительные произведения по различным правовым вопросам, с попытками синтеза цивильного и преторского права. В дигестах обычно использовались выдержки из более ранних работ {"Ответов", "Вопросов" и т.д.) того же самого или других авторов, причем правовой материал располагался в строго определенном порядке. Наибольшей известностью в Риме пользовались дигесты Альфена Вара,Сцевольг и, особенно, Сальвия Юлиана.

Важное место среди работ римских юристов занимали институции, систематически излагавшие римское право в учебных целях. Наибольшую известность приобрели Институции Гая (143 год н.э.), которые давали сжатое и логически построенное изложение обширного правового материала.

Институции Гая в основном посвящены разбору гражданского(цивильного) права, но включают ряд добавлений по преторскому эдикту. От институций других римских юристов, они отличаются большей полнотой и четкостью изложений. В них дается стройное и логичное деление гражданского права: "Все право, которым мы пользуемся, относится или к лицам, или к вещам, или к искам" (1.8).Хотя многие исследователи не считают систему, использованную Гаем, оригинальной, она была значительным шагом в понимании права. Здесь впервые материальное право отделено от процесса, а индивидуальные права --от средств их защиты.

С установлением в Риме императорского правления активизируется практическая деятельность юристов -дача правовых консультаций. Эти консультации (так называемые"ответы") оказывали большое влияние на судей, которые часто следовали мнению авторитетных юристов.

Император Август предпринял попытку несколько унифицировать деятельность юристов, разрешив только определенном их 'кругу давать ответы, имеющие официальное значение .Эти юристы должны были записывать свои ответы (консультации), ставить свою печать, чтобы тем самым засвидетельствовать легальность правового источника. Данная система закреплена при императоре Адриане, который подтвердил установившейся порядок, согласно которому только мнение определенных юристов имело правовую, т. е, обязательную силу. Если таковые юристы по какому-либо вопросу приходили к общему согласию, судья "обязан был с ним считаться при вынесения решения.

Укрепление авторитета римской юриспруденции как источник права во II -- III вв. н.э. способствовал тот факт,что императоры стали нередко приближать видных юристов к своей особе, назначать их на ключевые государственные посты (префекты претория и т. п.). Так, при императоре Септимии Севере государственную карьеру сделал Папиан(был убит затем по приказу Каракаллы), при Александре Севере -- Павел и Ульпиан и т. д.

30.Перша сецесія в Римі та її наслідки.

Сецессия - в Древнем Риме выход плебеев из состава римской общины и уход за черту города, преимущественно на священную гору или Авентинский холм. Была средством борьбы плебеев с патрициями, уход из Рима плебеев, бывших основной массой армии, оставлял город фактически без военной защиты.Основным содержанием истории раннереспубликанского Рима была борьба плебеев за равноправие с патрициями, которые в качестве полноценных граждан монополизировали право заседать в сенате, занимать высшие магистратуры и получать («оккупировать») землю из «общественного поля»; плебеи требовали также отмены долговой кабалы и ограничения долгового процента. Рост военной роли плебеев (к началу V в. до н.э. они уже составляли основную часть римской армии) позволил им оказывать эффективное давление на патрицианский сенат. В 494 до н.э. после очередного отказа сената удовлетворить их требования они удалились из Рима на Священную гору (первая сецессия), и патрициям пришлось пойти на уступки: была учреждена новая магистратура – народные трибуны, избиравшиеся исключительно из плебеев (первоначально два) и обладавшие священной неприкосновенностью; они имели право вмешиваться в деятельность остальных магистратов (интерцессия), налагать запрет на любые их решения (вето) и привлекать их к судебной ответственности. В 473 до н.э. народного трибуна Гнея Генуция убили накануне назначенного им суда над обеими консулами. В 471 до н.э. плебеям удалось добиться принятия закона об избрании народных трибунов трибутными комициями (собраниями плебеев по трибам): таким образом патриции лишились возможности влиять на выборы через своих вольноотпущенников. В 457 до н.э. число народных трибунов возросло до десяти. В 456 до н.э. народный трибун Луций Ицилий провел закон о предоставлении плебеям и переселенцам права застройки и возделывания земли на Авентинском холме. В 452 до н.э. плебеи вынудили сенат создать комиссию из десяти членов (децемвиров) с консульской властью для записи законов, прежде всего ради фиксации (т.е. ограничения) полномочий патрицианских магистратов; деятельность консулов и народных трибунов на время работы комиссии была приостановлена.

60.Новгородська та Псковська судні грамоти(злочин та покарання).

Кримінальне право. Злочини проти держави. У Псковській Судно Грамоті відомий новий рід злочинів, яких небуло в Руській Правді - державна зрада. За державну зрадупокладалася вища міра покарання - смертна кара (стаття 7 ПСГ).

Злочини проти судових органів. Псковська Судна Грамота також передбачає покарання зазлочини проти судових органів. За вхід до зали суду насильно або удар "подверніка" передбачався штраф: 1 рубль князеві і 10 грошей подверніку (стаття 58). Заборонялося бити позивача або відповідача: "111. А хто перед лицем Господавдарить на суді свого істьца, іно його в рублі видати тій людині, а князюпродаж. "

Майнові злочини. Псковська Судна Грамота в порівнянні з Руською Правдою встановлює більш розвинену систему покарань за майнові злочини. Крадіжка поділялася на просту (крадіжка з комори, з воза, човни, худоби) ікваліфіковану (підпал, конокрадство, крадіжка церковного майна). Запросту крадіжку покладався штраф у розмірі від 4 грошей до 70 гривень (стаття 1). Якщо злодіятричі ловили за крадіжку, то його стратили . Якщо людина побачить у кого-небудь свою крадену річ, то він мав права вимагати повернення її.

Якщо відповідач присягав, що він купив її на ринку, то позивач одержував частинукраденого майна, у разі ж, якщо позивач не вірив присяги відповідача іне міг довести, що відповідач вкрав цю річ, то позивач втрачав своє майно (стаття 46). Якщо крадену річ перейшла у спадок до людини, уякого її знайшли, то він мав право, виставивши чотирьох свідків неприсягати на вимогу позивача, а позивач втрачав свій позов (стаття Псковські чиновники, що перевищили свої повноваження і силою відняв узасудженого майно, судилися з ПСГ як за грабіж (стаття 48). Показаннязлодія не приймалися відома, якщо він звинувачував когось у співучасті. Уобговорення людини вдома проводився обшук, і тільки в тому випадку,якщо там що-небудь знаходили, що відноситься до справи, то цієї людинизвинувачували: "60. А татю віри не зрозуміти, а на кого возклеплет, іно його дімобшукати і знайдуть в дім його що полішное, і він той же злодій, а не знайдутьв дім його, і він вільний. "

Злочини проти особистості. До злочинів проти особистості за Псковської Судно Грамоті ставилися вбивство, нанесення побоїв і образи дією. У випадку вбивства ззлочинця стягувався штраф у розмірі 1 рубля на користь князя і особливе винагороду сім'ї вбитого. Нанесення побоїв (стаття 27) або вириваннябороди кваліфікувалося як образа дією. Нанесення побоїв в громадському місці каралося штрафом на користь князя, а за вириваннябороди передбачався штраф на 2 рублі. Стаття 58 карала який побив свого позивача перед судом штрафом у розмірі 1 рубля на користь князя.

61.Суд та процес за Новгородською та Псковською судними грамотами.

Судовий процес у Псковській Судно Грамоті носив змагальнийхарактер, роль суду в порівнянні з Руською Правдою була набагато більше.

Виклик відповідача проводився самим судом за офіційною порядку через судового виконавця. Ухилення від явки до суду вабило офіційне покарання

- Від грошового штрафу до притягнення до відповідальності як за вбивство.

Заборонялося переглядати справи, розглянуті раніше, посадник, який склав з себе посадництва, зобов'язаний був сам закінчити розпочаті ним справи .

Суд збирався у князя в передній, суддям заборонялося входити в таємніоперації з тяжущіміся або допомагати одній зі сторін на підставі спорідненості абодружби (статті 3-4). Людина, що займав відповідальний урядовийпост не міг клопотати перед судом про пом'якшення покарання, якщо справа незачіпало його сім'ю або близьких (статті 68-69).

62.Передумови та причини формування єдиної централізованої російської держави

феодальна ба-гатонац. держава, що об'єднала в кін. 15 — на поч. 16 ст. навколо Московського великого князівства території земель і князівств Пн.-Сх. Русі. Утворення Р. ц. д. було зумовлене екон. піднесенням Пн.-Сх. Русі, що почалося в 14 ст. Об'єднання земель Пн.-Сх. Русі в єдину Р. ц. д. завершилося за князювання Василія 111 (1505—33). Утворення Р. ц. д. проходило в ході боротьби проти зовн. ворогів і в процесі складання рос. (великоруської) народності. Р. ц. д. створилася як багатонац. держ. орг-ція на чолі з рос. народом, який досяг на той час високого рівня соціально-екон. і культур. розвитку. Протягом 1-ї пол. 16 ст. завершилося формування централізованої держ. системи управління і соціально-політ. структури Р. ц. д. Клас феодалів став значною мірою замкнутим станом. Світські феодали перетворилися на служилих людей. Значним був прошарок духівництва. Проміжне становище займали стрільці, пушкарі, козаки тощо. Вони були особисто вільними, але зобов'язаними відбувати певну службу, за що одержували жалування. Торг.-ремісниче населення виконувало повинності і сплачувало податки на користь д-ви або окремих феодалів. Найчисленнішим і найбільш пригнобленим класом було селянство. Р. ц. д. відіграла активну роль у зміцненні феод.-кріпосницького ладу в Росії. Найвищу законодавчу, судову і виконавчу владу здійснював великий князь (з 1547 — цар). Дорадчим, судовим і виконавчим органом була Боярська дума. В серед. 16 ст. виник Земський собор — найвищий дорадчий орган. У кін. 15 — 1-й половині 16 ст. центр. органами виконавчої влади були великокнязівська Казна, Дворець і постійні комісії при Боярській думі. В 50-х pp. 16 ст. виникли прикази. Правові норми Р. ц. д. було закріплено в перших рос. кодексах законів — Судебнику 1497 і Судебнику 1550. Утворення Р. ц. д. було прогресивним явищем. Воно, зокрема, мало важливі наслідки для істор. долі укр. і білорус. народів, які знайшли в ній опору у визвольній боротьбі проти польс.-шляхет. загарбників і тур.-тат. агресії. На основі Р. ц. д. склалася Російська імперія (проголошена 1721).

63.Особливості соціального та політичного розвитку давньоруських земель в часи монголо-татарської навали

Всі політичні, економічні, етнічні, культурні процеси значною мірою припинилися у першій половині XIII ст. Катастрофа була викликана монголо-татарською навалою. Уперше загони нових завойовників з'явилися в північно-причорноморських степах у 20-х роках XIII ст. На київському з'їзді князів (1223 р.) було вирішено не чекати, доки грізний ворог з'явиться на кордонах країни, а зустріти його на чужій території. Того ж року сталася трагічна для руських дружин битва на р. Калка. Однак після цієї перемоги монголо-татари дійшли тільки до Новгорода-Святополча на Середньому Дніпрі, після чого повернули назад. У 1237 р. вони знову вирушили в похід на Русь (спочатку на її північні землі). У 1239 р. загарбники здобули Переяслав та Чернігів, у 1240 р. — Київ, у 1241 р. — Володимир-Волинський та Галич. Дещо пізніше хан Батий припинив свій похід на території, розміщені на захід від Русі. А ще пізніше була створена держава Золота Орда, котра вплинула й на подальшу долю східних слов'ян.

64.Державний устрій єдиної централізованої російської держави (Велике князівство Московське).

У результаті довгої та виснажливої боротьби проти величності Золотої Орди на Русі сформувалися передумови для об'єднання розрізнених земель в централізовану державу.

Серед таких передумов, насамперед, слід зазначити ідеологічні передумови, які визріли задовго до економічних. Представники російської політичної думки наполегливо проводили ідею єдності всіх руських земель як основи державного існування Русі. Всюди, як у містах, так і на селі зростало невдоволення населення, яке втомилося від нескінченних і безглуздих феодальних війн, які не припинялися навіть у випадках, коли країну спустошував зовнішній ворог.

Але головною причиною централізації російських держав з'явився загальний підйом продуктивних сил. У результаті невпинної праці російських селян і ремісників поступово визріли умови для подальшого розвитку феодальної економіки. З курсу історії Вітчизни відомо, що в цей період в Росії відбувається істотне збільшення посівних площ, впровадження парової зерновий системи землеробства, можливо з трипільною сівозміною. Розвивається скотарство і птахівництво. Невід'ємною частиною економіки стало ремесло (яке у зв'язку з навалою Батия переживало застій). Відбувається відділення ремесла від сільського господарства, диференціація ремесел, зростає число ремісничих спеціальностей.

Само економічний і соціальний розвиток XIV - перша половина XVI століть навряд чи призвело б до утворення централізованої держави. Ініціаторами рішення загальнонародної завдання щодо об'єднання руських земель виступили великі московські князі.

65.Розвиток правової системи в період формування єдиної централізованої держави в Росії. Судебник 1497р. та 1550р.

Двірцеві перевороти - час в історії Росії з 1725 по 1762, коли зміна влади відбувалася, як правило, шляхом двірцевих переворотів. Двірцеві перевороти влаштовувалися дворянськими угрупованнями, які боролися один з одним за владу, за можливість наживатися за рахунок царської казни. У них знайшла вираз боротьба дворянства за зміцнення в своїх інтересах абсолютної монархії. Спроби родовитої багатшої верхівки дворянства, аристократії обмежити владу монарха зустрічали протидію широких верств дворянства і закінчувалися невдачею.

Усього за 37 років було 5 палацових переворотів: 1) 1725 - угруповання А. Д. Меншикова, спираючись на гвард. полки, звела на престол Катерину I. 2) 1727 - угруповання Долгоруких домоглася від Петра II позбавлення влади та посилання тимчасового Меншикова. 3) 1740 - гвардія скинули регента Бірона і проголосила "правителькою" Анну Леопольдівну. 4) 1741 - в результаті перевороту імператрицею стає Єлизавета Петрівна. 5) 1762 - Катерина II за допомогою гвардійців повалила свого чоловіка Петра III і посіла престол.

83. Жалувана грамота дворянству 1785р Жалувана грамота мыстам 1785р.

Жалувана грамота дворянству» (1785 р.)— звід дворянських привілеїв, оформлений законодавчим актом Катерини II від 21 квітня. Дворянство відокремлювалося від інших станів, підтверджувалася свобода дворян від обов'язкової служби (проголошена у 1762 p.), від сплати податків, до них не можна було застосовувати тілесні покарання, судити їх міг тільки дворянський суд. Лише дворяни мали право володіти землею і кріпосними селянами, вони також володіли надрами у своїх маєтках, могли займатися торгівлею і засновувати заводи. ЖАЛУВАНА ГРАМОТА МІСТАМ - Грамота на права і вигоди містам Російської імперії — законодавчий акт Рос. імперії. Видана 21.ІV1785 імператрицею Катериною II одночасно з Жалуваною грамотою дворянству. Населення міста поділялося на шість розрядів, кожний з яких посилав депутатів до міського зібрання. З членів зібрання обиралась загальна міська дума., а зі складу думи - її постійно діючий орган Шестигласна дума (входило 6 чоловік, по одному від кожного розряду міського населення).

84.Державный устрій Російської імперії у II половині XVIIIст.

Час царювання Катерини II називають епохою "освіченого абсолютизму ". Сенс "освіченого абсолютизму" полягає в політиці прямування ідеям Просвітництва, що виражається в проведенні реформ, знищували деякі найбільш застарілі феодальні інститути (а іноді робили крок у бік буржуазного розвитку). Катерина дійсно мріяла про державу, здатну забезпечити добробут підданих Протягом двох років вона працювала над програмою свого царювання і запропонувала її в 1767 р. у формі "Наказу", в якому вперше в історії Росії були сформульовані принципи правової політики та правової системи. Нові закони повинні були регулювати всі сфери життя, і в результатідержава ставало правовим - «законною монархією», де всі здійснюютьсяза буквою писаного закону. Законом і лише їм повинна обмежуватися ісвобода громадян. Останні наділені особливими правами, обов'язками іпривілеями, в залежності від приналежності до того чи іншого стану.

70. Соборне уложення 1649р. Загальна характеистика

Під натиском дворянства в умовах бурхливих соціальних заворушень у 1648 р. розпочинається підготовка нового зводу законів, який мав взяти до уваги станові інтереси землевласників і посадської верхівки та сприяти подальшому зміцненню самодержавного ладу. Над його підготовкою працювала спеціально створена комісія "Приказ князя та ближнього боярина Миколи Івановича Одоєвського". Нове Уложення було прийняте під час роботи Земського собору 1648-1649рр.усічні 1649р. Це був, фактично, універсальний кодекс законів феодального права, що не мав аналогів у попередній законотворчій роботі. За структурою Уложення поділялося на 25 глав і 967 статей (про масштабність цього акта свідчить довжина стовбчика (сувою), на якому викладено його зміст, - 309 м). Джерелами Уложення, що було засадничим законом російського самодержавства аж до середини XIX ст., стали Судебники 1497 і 1550 рр. та нормативна база візантійського й литовського законодавства, указні книги приказів, царські укази, рішення Земських соборів, Стоглав. В Утюженні регламентувалися буквально всі сфери державного та суспільного життя, зокрема, судово-адміністративні, соціально-економічні, військові, духовні й навіть сімейні відносини. Особлива увага приділялася охороні "честі та здоров'я государя", царської влади, представників "государевого двору", церкви. Загалом, більшість законодавчих норм Соборного уложення 1649 р. було розроблено в інтересах дворянства, вони сприяли його консолідації як основного опертя самодержавства.

74. Реформи державного управління Петра 1

Одними з найважливіших нововведень царя Петра І стали реформи в системі управління державою. Замість Боярської думи у 1711 р. було створено Сенат — вищий державний орган, підпорядкований цареві. У складі 9 чоловік, він контролював правосуддя, контролював торгівлю, збори й видатки держави, стежив за відбуванням дворянами військової повинності Сенат як уряд міг приймати рішення, але для їх виконання потрібен був адміністративний апарат.

У 1717—1721 роках була проведена реформа виконавчих органів управління, в результаті якої паралельно до системи приказів ^[6] з їхніми розпливчатими функціями були створені за шведським зразком 12 колегій — попередники майбутніх міністерств. На відміну від приказів функції і сфери діяльності кожної колегії були суворо розмежовані, а відносини у самій колегії грунтувались на принципі колегіальності рішень. Колегії підпорядковувались Сенату, а їм — губернська, провінційна та повітова адміністрації.

Важливу роль у становленні Російської імперії відіграла поява 1722 р. «Табеля про ранги», що визначав систему чинів і порядок просування на державній службі — військовій і цивільній.

71. Злочин та покарання в Соборному Уложенні 1649р.

Система злочинів по Соборному Укладенню 1649 року виглядала в такий спосіб:

а) злочини проти церкви: богохульство, спокушання православного в іншу віру, переривання ходу літургії в храмі;

б) державні злочини: будь-які дії і навіть намір, спрямований проти особи государя або його сім'ї, бунт, змова, зрада.

в) злочини проти порядку управління: навмисна неявка відповідача до суду і опір приставу, виготовлення фальшивих грамот, актів і печаток, самовільний виїзд за кордон

г) злочини проти благочиння: приховування швидких, незаконний продаж майна,

д) посадові злочини: хабарництво, неправосуддя, підробки по службі

е) злочини проти особистості: вбивство, нанесення каліцтва, побої, образа честі

ж) майнові злочини: розбій, шахрайство, псування чужого майна;

з) злочину проти моральності: непочитание дітьми батьків, звідництво, статевий зв'язок пана з рабою.

Цілями покарання по Соборному Укладенню 1649 року були насамперед залякування і відплата, ізоляція ж злочинця від суспільства становила додаткову та другорядну мету. Для системи покарань були характерні наступні ознаки:

а). Індивідуалізація покарання. Дружина і діти злочинця не відповідали за вчинене ним діяння.

б). Становий характер покарання. Цей ознака висловлювався в тому, що за одні й ті ж злочину різні суб'єкти несли різну відповідальність

в). Невизначеність у встановленні покарання. Ця ознака був пов'язаний з метою покарання - залякуванням.