104. Опозиційний рух в україні у 1960 – 1980 рр.

У 60-70-х роках у радянському суспільстві виникає нова форма духовної опозиції – дисидентство, яке висувало реальну альтернативу наростаючим кризовим явищам у духовному житті суспільства – соціальній апатії, дегуманізації культури, бездуховності. Його ідеологія, зароджена як сумнів у доцільності окремих ланок існуючої системи, поступово викристалізувалася у тверде переконання необхідності докорінних змін у суспільстві.

Основні течії: дисидентського руху

1. Правозахисне, або демократичне, дисидентства ( в Росії А.Сакаровим, О.Солженіциним, на Україні – Українська Гельсінська Група (УГГ), тобто групою сприяння виконанню Хельсінських угод щодо прав людини). УГГ була утворена в листопаді 1976 р. в Києві. Її очолив письменник М.Руденко. Завдання УГГ: ознайомлювати українське суспільство з Декларацією прав людини ООН, збирати докази порушення владою прав людини, національних прав в Україні, застосування політики етно- і лінгвоциду та насильницького насаджування русифікації, домагатися безпосереднього контакту України з іншими країнами, акредитації в республіці представників закордонної преси, вільного обміну інформацією та ідеями. Це була єдина з усіх правозахисних організацій, яка не розпалася. До 1980 р. майже три чверті УГГ отримали терміни ув'язнення від 10 до 15 років. Решті дозволено було емігрувати.

2. Релігійне дисидентство (Г.Вінс, І.Гель, В. Романюк, Й. Тереля)., що мало на меті боротьбу за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті. В Україні воно вело боротьбу за відновлення українських греко-католицької та автокефальної православної церков, за свободу діяльності протестантських сект.

3. Національно орієнтоване дисидентство.(І.Дзюба, С.Караванський, В Мороз, В Чорновіл), яке рішуче засуджувало шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію, виступало на захист прав і свобод усіх народів та їхню співпрацю в боротьбі за умови життя, гідні цивілізованого світу

Характерна риса усіх трьох напрямів дисидентства – боротьба за національні інтереси українського народу. дисидентський рух, будучи реальною опозиційною силою, фактично не мав ні власних організаційних структур, ні цілісної загальної програми.

У середині 70-х – на початку 80-х років дисидентський рух в Україні зменшився кількісно, але виріс якіснo – утворилася і діяла Українська Гельсінська спілка.

Широкої підтримки в громадян республіки дисидентських рух не набув, що пояснюється жорстокістю репресивних заходів; апатією та пасивністю у свідомості значної частини суспільства; переважно нігілістичною спрямованістю дисидентського руху.

105. Формування багатопартійності в україні 1980 – 1990 рр.

Новітня історія багатопартійності в Україні пройшла у своєму розвиткові кілька етапів:

І етап – «зародження багатопартійності» (середина 1888 - березень 1990 р.):

- виникнення неформальних організацій, утворення легальної організованої опозиції;

- активізація діяльності Української Гельсінської спілки, вихід на політичну арену Народного руху України;

- розмежування та диференціація всередині правлячої Комуністичної партії, організаційна консолідація прихильників Демократичної платформи;

- виникнення першої формально задекларованої партії – Української національної партії.

II етап - «вихід багатопартійності на державний рівень» (травень 1990 - серпень 1991 р.):

- поява парламентської опозиції;

- ініціювання представниками демократичного блоку важливих державних рішень, серед яких найголовніше – Декларація про державний суверенітет України;

- збільшення кількості політичних партій (від 1989 р. до серпня 1991 р. утворилося понад 20 політичних партій та об'єднань).

III етап – «становлення багатопартійності» (з серпня 1991 р.):

- розширення спектра багатопартійності;

- посилення розколів та дроблення політичних сил;

- активізація процесу створення місцевих партійних відділень та осередків;

- підведення під функціонування багатопартійності юридичної бази;

- зміцнення зв'язків партій з впливовими бізнесовими та юридичними колами;

- періодичне перегрупування сил, створення політичних блоків для боротьби за владу.

Особливість процесу формування багатопартійності в Україні полягає в тому, що її вихід на державний рівень передує її становленню, тобто повноцінній розбудові вертикальних і горизонтальних партійних структур, формуванню власної соціальної бази тощо. Розвиток подій наприкінці 80-х - початку 90-х років привів до того, що у ще не створеної нової партії могла з'явитися фракція у Верховній Раді.

Всі існуючі партії фактично належать до трьох класичних політичних напрямів – лівого, правого та центристського. Кістяк лівого крила утворюють Комуністична партія України, Соціалістична партія України та Селянська партія України. Найпомітнішими партіями правого спрямування є НРУ, УНР, Українська республіканська партія, Конгрес українських націоналістів, Християнсько-демократична партія України, Українська національна асамблея, Демократична партія України. Декілька десятків партій політичної палітри України вважають себе центристськими, базуючи свою діяльність на ідеях соціал-демократії або лібералізму. (Партія зелених України, Народно-демократична партія, Всеукраїнське об'єднання Громада та Соціал-демократична партія України (об'єднана) та ін.).