91. Польський режим на західноукраїнських землях у 1920 – 1930 рр.

Українські землі, що ввійшли до складу Польщі, становили третину її території. Політичні партії Польщі були одностайні в прагненні назавжди приєднати Західну Україну і Західну Білорусь. Але способи виконання цього завдання пропонувалися різні. Національні демократи відстоювали "інкорпораційну" програму, яка передбачала створення однонаціональної польської держави шляхом примусової асиміляції національних меншин. Прихильники маршала Юзефа Пілсудського дотримувалися "федералістичної" концепції – створення федерації Польщі, України та Білорусі шляхом відокремлення двох республік від СРСР, при цьому Західна Україна мала залишитися в складі Польщі. Польські соціалісти виступали за відносну поміркованість і гнучкість у відносинах з українцями, але з тією ж метою – за закріплення польського панування на анексованих земляк.

З 1923 по 1926 р. в Галичину і на Волинь були спрямовані десятки тисяч польських колоністів ("осадників"), які одержували кращі землі і користувалися фінансовими субсидіями уряду. Полякам надавалася перевага і при проведенні аграрної реформи. Польська політика колонізації українських земель породжувала ненависть українських селян до колоністів, яка часом виливалася в криваві зіткнення.

У 20-30-х роках Західна Україна залишалася відсталою аграрною окраїною, внутрішньою колонією польської держави. Українці зазнавали дискримінації і у сфері мови та освіти. У 1923 р. міністерство освіти Польщі заборонило вживати слова "українець" і "український. У 1924 р. вживання української мови було заборонене в усіх державних установах та органах самоврядування.

Після військового перевороту в травні 1926 р. виникли надії на лібералізацію національної політики уряду. Сподівання змін у ставленні уряду до українського питання виявилися марними. Розходження в польському правлячому таборі, опір польських націоналістів у східних воєводствах звели нанівець політику поступок українцям. Економічна криза 1929-1933 рр., яка найболючіше вдарила по дискримінованому українському населенню, ще більше загострила польсько-український конфлікт.

Улітку 1930 р. ворожнеча між українським селянством і польськими колоністами досягла критичної точки. Галичиною прокотилася хвиля підпалів майна польських осадників. Під приводом боротьби з "українськими терористами" уряд здійснив жорстокі погроми мирного населення.

В середині 30-х років була зроблена спроба досягти компромісу шляхом політики "нормалізації", яка передбачала незначні поступки українцям. Однак більшість українців не сприйняла цю політику, а польська адміністрація в Західній Україні відверто її саботувала, що призвело до провалу "нормалізації". Напередодні другої світової війни відносини між польською державою та українським населенням залишалися вкрай напруженими.

92. Український національний рух у західній україні між двома світовими війнами

У визвольному русі західних українців проти польського панування виділилося три основні течії: партії, які використовували легальні засоби боротьби; націоналістичне підпілля; комуністичний рух.

Українські політики, духовенство, більшість інтелігенції стали соціальною базою легальних українських партій. Вони зосередили свою діяльність на захисті національних і соціальних прав українців від зазіхань польської реакції. Вони широко використовували легальну пресу, віча і демонстрації.

У Галичині діяли чотири основні українські політичні партії: народно-трудова (УНТП), радикальна (УРП), соціал-демократична (УСДП) і християнсько-суспільна (УХСП).

Спочатку галицькі партії діяли одностайно і координували свою діяльність через Міжпартійну раду. Вона підпорядковувалась еміграційному уряду ЗУНР.

Після розпаду Міжпартійної ради найбільшою та найвпливовішою українською партією стало Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО), що утворилося 1925 р. внаслідок злиття УНТП та дрібніших організацій Галичини і Волині. Програма об'єднання проголошувала боротьбу за самостійну і соборну Україну легальними засобами.

Демократичний соціалізм в 3ахідній Україні був представлений двома партіями: соціалістичною радикальною (УСРП) та соціал-демократичною. Вони проголошували своєю метою об'єднану суверенну Українську Соціалістичну Республіку.

УСДП в 1929 р. стояла на платформі європейської соціал-демократії, засуджуючи більшовицьку практику будівництва соціалізму.

Усі ці партії проголошували своєю метою самостійну Україну. Деяким впливом у Галичині користувалася Українська католицька народна партія. З 1931 р. вона діяла під назвою Українська народна обнова.

Незважаючи на протести українських послів у сеймі, політика національного гноблення тривала.

У Західній Україні 20-ті роки були часом зростання прорадянських симпатій. Причинами цього були неп та українізація, а також розчарування українців у західних державах, які мовчазно підтримували польську політику національного утиску.

З 1919 р. в Галичині діяла Комуністична партія Східної Галичини, яка 1923 р. була перейменована в Комуністичну партію Західної України (КПЗУ). Комуністи вважали, що єдиний шлях до соціального та національного визволення – це соціалістична революція. У 1926 р. їй вдалося утворити легальне Українське селянсько-робітниче соціалістичне об'єднання «Сельроб».