86. Політика українізації у 1920-ті рр.: форми і зміст

У квітні 1923 р. ХІІ з'їзд РКП(б) проголосив політику "коренізаціі", яка передбачала залучення представників корінних національностей до партії та державного апарату, застосування національних MOB у партійній роботі, адміністрації, освіті, видавничій справі, пресі. Український варіант цієї політики увійшов в історію під назвою українізації.

Більшовики змушені були рахуватися з українським національним відродженням.

На початку 20-х років компартія залишалася значною мірою чужим тілом в українському суспільстві. Щоб втримати владу, необхідно було надати партії та уряду більш національного характеру.

Українізація мала й зовнішню мету. Вона покликана була продемонструвати українцям за Збручем, що лише в Радянській Україні вони можуть задовольнити свої національні прагнення. Крім того, нову політику ЦК РКП(б) викликали стабілізація капіталістичної системи і крах сподівань на пролетарську революцію в Європі. Тепер більшовики перенесли увагу на колоніальні країни, яким потрібно було показати позитивний приклад вирішення національного питання.

Отже, з боку більшовицького керівництва українізація була лише тимчасовим тактичним маневрам.

Нова політика здійснювалась у кількох напрямах: залучення українців до партії і надання їм важливих посад у партійному та державному апараті; запровадження української мови в державне управління та партійні справи, розширення її вживання в освіті, пресі, видавничій діяльності, заохочення розвитку української культури і науки.

Українізація зустріла сильний опір насамперед серед неукраїнської або обрусілої верхівки КП(б)У.

Проте незабаром найвпертіші супротивники були відкликані з України або допоки причаїлись. До керівництва республікою прийшли нові люди. Після цього українізація пішла успішніше. До процесу українізації приєдналися діячі науки та культури, що поверталися з еміграції, і вихідці з Галичини, які повірили у здійснення своїх мрій про Українську державу.

3 1925 р. відбувалася посилена українізація партії та державного апарату. Державні службовці повинні були складати іспити з української мови.

Українізація освіти відбувалася. досить швидко. Почався процес дерусифікації міст. Українізація не означала примусової денаціоналізації меншин.

Однак пропорційно до успіхів українізації зростав і опір. Вже в другій половині 20-х років українізація зазнала перших ударів.

Поступово було зменшено кількість українських шкіл, скоротився відсоток українських учителів і науковців, закривалися українські театри, заборонялися п'єси українською мовою. Водночас почалося прославляння російської культури, підкреслювалась велич російської мови і російського народу.

Наслідки контрукраїнізації були катастрофічними для українського народу. Вона призвела до падіння престижу української мови і культури, зведення останньої до провінційного рівня, русифікації значної частини України.

87. Політика суцільної колективізації в україні. Голодомор 1932 – 33 рр.

Поштовхом до форсування колективізації стала хлібозаготівельна криза 1928 р. Цей рік в Україні був неврожайним. Але влада примушувала селян здавати хліб за державними цінами, які були значно нижчі від ринкових. Селяни стали ухилятися від державних хлібозаготівель, тоді почалися прямі реквізиції зерна. Внаслідок "надзвичайних заходів" з неврожайної України стягли на 33% більше хліба, ніж у попередньому році. У багатьох районах почався голод.

Сталін вирішив приборкати опір селянства шляхом суцільної колективізації.

Взимку 1930 р. колективізація проводилася особливо жорстоко, людей заганяли в колгоспи силою, усуспільнювали всю худобу, навіть домашню птицю. У відповідь селяни почали різати свою худобу.

Почалася "ліквідація куркульства як класу", яка на практиці означала фізичне знищення заможних селян і тих, кого підозрювали у ворожому ставленні до радянської влади. Напруження було таким великим, що можна було чекати вибуху селянської війни. У цій ситуації Сталін пішов на хитрий маневр: він звинуватив місцеве керівництво в "перегинах", заявив, що колективізація може відбуватися тільки на добровільних засадах.

Після цього майже половина колективізованих селян України вийшла з колгоспів і повернулася до індивідуального господарювання. Решта залишилась, але тому, що примус набирав інших форм: тим, хто виходив з колгоспу, не повертали худобу і реманент, давали гірші землі, податки на індивідуальні господарства подвоїли і потроїли, тоді як колгоспам надавалися кредити й пільги. Таким чином до 1932 р. знову вдалося колективізувати 70% господарств. А в липні 1935 р. вже 93% селянських господарств України входили до колгоспів.

Внаслідок колективізації було підірване сільськогосподарське виробництво, ліквідовано економічну самостійність селянства; знищено найбільш вправну і працьовиту його верству, у решти зникла матеріальна зацікавленість у результатах праці, атрофувалося почуття господаря, значною мірою наслідком колективізації був голод 1932-1933 рр..

У серпні 1932 р, було прийнято закон, який передбачав смертну кару за розкрадання колгоспного майна. Навіть за крадіжку жмені зерна можна було поплатитися життям. Незабаром з'явився закон про "боротьбу зі спекуляцією", який передбачав ув'язнення в концтаборах від 5 до 10 років для тих селян, які, рятуючись від голоду, намагались обміняти домашні речі на харчові продукти в містах. Купити продукти вони не могли, бо в 1928 р. продовольство в містах розподілялося за картками. Селяни опинилися в безвихідному становищі.

Тим часом хлібозаготівельні плани зростали.

Апогею голод досяг узимку і навесні 1933 р. Вимирали цілі села, а пошуки і вилучення продовольства тривали. Отже, голод в Україні виник не внаслідок стихійного лиха, а був організований штучно

Загибель мільйонів людей влада намагалася приховати.