69. Україна й українці в першій світовій війні

Влітку 1914 р. загострення міжімперіалістичних протиріч дійшло до фатальної межі. Перша світова війна була збройним протистоянням двох воєнних блоків: Четверного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія) і Антанти (Англія, Франція, Росія), але поступово у її орбіту було втягнуто 38 з 59 держав світу. Ворогуючі сторони ставили перед собою такі цілі: ствердження власного домінування у світі, загарбання чужих територій, встановлення контролю за ринками збуту та джерелами сировини, знешкодження опозиційних політичних сил, концентрація народної уваги на зовнішній загрозі.

Трагедія українського народу полягала в тому, що він всупереч власній волі був втягнутий у війну, а його землі стали об'єктом експансії воюючих сторін. Загарбання українських земель було невід'ємною частиною агресивних планів основних учасників ворогуючих блоків. Австро-Угорщина претендувала на Поділля та Волинь, а Німеччина виношувала більш масштабні плани. Російське самодержавство планувало акцію приєднання Галичини, Буковини та Закарпаття.

З початком війни українські землі перетворилися на арену воєнних дій, а самі українці мусили воювати за чужі інтереси і брати участь у братовбивчому протистоянні.

Відверто проавстрійські позиції зайняла утворена в серпні 1914 р. у Львові Головна Українська Рада. На чолі цього об'єднання став К. Левицький. Водночас з утворенням Головної Української Ради група емігрантів із Східної України заснували у Відні свою організацію – Союз визволення України (СВУ). Програмною метою СВУ було утворення самостійної Української Держави, встановлення конституційної монархії. СВУ отримував матеріальну допомогу від країн Четверного союзу, яка зараховувалася як державний борг майбутньої самостійної України. Оборонницьку, проросійську позицію спочатку зайняло Товариство українських поступовців (ТУП).

Д. Дорошенко, А. Вязлов, А. Ніковський брали участь у роботі Комітету Південно-3ахідного фронту Всеросійського Союзу земств і міст, створеного з метою посилення оборонного потенціалу Російської імперії.

На початку війни емігранти-москвофіли Західної України утворили в Києві «Карпато-русский освободительный комитет», який закликав галичан зустрічати російську армію як визволительку.

Під час війни в скрутному становищі опинилося населення Галичини й Буковини. Основною метою російської адміністрації було знищення основного центру українського національного руху, що зосереджувався в цих землях, та створення передумов для органічного їх включення до складу Російської імперії.

Війна принесла українським землям руйнацію господарства, гальмування поступального розвитку, деформацію структури виробництва, посилення залежності від іноземного капіталу.

70. Діяльність української ценртальної ради у 1917 р.

Переддень і саме падіння монархії активізували громадсько-політичне життя в Україні. Відбувалось зростання старих та становлення нових українських політичних партій і угруповань.

Подолати розпорошеність національних сил взялись Центральна Рада – широкопредставницький громадський орган, сформований 17 (за старим стилем 3) березня 1917 р. у Києві з представників українських партій, наукових, освітніх, кооперативних, студентських та інших організацій. Її головою обрано 51-річного професора історії Михайла Грушевськогo – лідера Товариства українських поступовців. Провідна роль у Центральній Раді належала соціалістичним партіям – українським соціал-демократам та українським есерам.

Із створенням Центральної Ради в Україні виник ще один . орган влади, який взяв курс на демократизацію громадського життя, національне визволення співвітчизників, розв'язання соціальних конфліктів. Центральна Рада насамперед домагалась від Тимчасового уряду широкої автономії для України. Шлях до нового ладу пролягав через самодіяльність, самотворення, самоуправління.

Центральна Рада 22 березня 1917 р. звернулася з відозвою "До українського народу", в якій закликала зберігати спокій, вибирати нових людей в органи самоуправління, збирати гроші на український національний фонд, творити нове, вільне життя. На підтримку політики нового національного парламентського формування виступив Губернський кооперативний з'їзд 27-28 березня у Києві. Його делегати рішуче вимагали реорганізації Російської Республіки, надання автономії Україні, негайного звільнення митрополита Андрея Шептицького та тисяч галичан і буковинців.

Для підтвердження своїх повноважень і надання їм більшої ваги Центральна Рада скликала 6-8 квітня Український національний конгрес, який ще раз підтвердив вимогу надання Україні національно-територіальної автономії, виступив за негайне звільнення полонених галичан, а також санкціонував новообрану Центральну Раду як Крайову Раду. Її головою більшістю голосів знову був обраний Михайло Грушевський.

Основою формування нового революційного парламенту став підготовлений М. Грушевським проект представництва, згідно з яким дві третини делегатів обиралися від губерній і міст, а ще одна третина – від столиці. Передбачалась також можливість наступного поповнення Центральної Ради новими членами.

Конгрес був першим кроком відродження нації по шляху державності. Будучи одночасно сильним організуючим і агітаційним засобом, він став першим підготовчим етапом у творенню як ідеї української держави, так і в частковому переведенню її в життя.

Для здійснення програми будівництва національної армії при Центральній Раді було створено Тимчасовий Український Військовий Генеральний Комітет на чолі з Симоном Петлюрою, головою Контрольної Колегії Земського Союзу на Західному фронті, головою Українського Військового Комітету того ж фронту