65. Столипінська аграрна реформа, її наслідки для україни

Становлення капіталізму в сільському господарстві відбувалося двома шляхами – буржуазно-поміщицьким та буржуазно-селянським. Столипінська аграрна реформа стала кульмінаційним моментом у боротьбі за утвердження першого з них, у той час як революція 1905-1907 рр. – вищою точкою в процедурі проходження другим (буржуазно-селянським) шляхом.

Реформа, що передбачала широкомасштабні зміни у сільському господарстві, складалася з кількох ідейних напрямів:

- право виходу з общини;

- закріплення надільної землі у приватну власність;

- переселення в інші регіони імперії;

- інтенсифікація землеробства.

Реформа переслідувала і політичні цілі: була прийомом до стабілізації становища на селі, як однієї з умов збереження самодержавного устрою. Вона мала своїх прибічників серед російського і українського істеблішменту, і своїх опонентів – більшовиків, які звинувачували реформатора у захисті інтересів латифундистів та куркулів. Столипін виходив виключно із інтересів держави, для якої вважав життєвонеобхідним збереження недоторканості приватної власності та, як наслідок, що звідси випливає, створення дрібної приватної власності, надання селянам реального дієвого права виходу з общини і вирішення проблем інтенсивного землекористування.

Столипін вважав реформу заходом радикальним. І в цьому пояснення до того, що такий злам державного масштабу та глибини не міг забезпечити добробут одразу всім. Він визнавав те, що реформа пов'язана з втратами, але вони мали бути мінімальними.

Домінуючою в історичній науці є оцінка реформи як руйнувача общини, як «прелюдії» до масового обезземелення селян та зубожіння значної їх частини. Звичайно, ми не володіємо статистикою того, яка кількість, селян, що продали землю, була баластом з економічної (а не соціальної) точки зору в общині. Але, слід визнати, це була та частина селянства, яка не могла організувати рентабельне господарство. Якщо абстрагуватись на мислинневому рівні від соціального утопізму, то дійдемо розуміння того, що реформа створювала умови для функціонування, дії економічних законів, стимулювала природний відбір тих, хто був здатний витримувати досить жорстокі вимоги конкуренції, а не паразитувати на соціальних гарантіях держави. Проблема в тому, що оцінка цієї реформи одними здійснюється з позицій моралі, а другими з позиції економічної спроможності. Слід пам'ятати, що принципи першої та другої не в усьому тотожні.

66. Події 1905 – 1907 рр. В україні

Зволікання з остаточним вирішенням аграрного питання, посилення експлуатації робітничого класу, національний гніт, відсутність демократичних свобод створювали ґрунт для стихійного вибуху невдоволення народних мас. Проте можливість виступу стала реальною лише завдяки появі та зміцненню наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. широкого спектра політичних партій, розширенню сфери їхніх дій; втраті авторитету та частковому послабленню царизму в зв'язку з поразкою в російсько-японській війні 1904-1905 рр.

Початком революції стали події 9 січня 1905 р. в Петербурзі. Саме цього дня була розстріляна за наказом уряду 150-тисячна мирна робітнича демонстрація, учасники якої намагалися передати цареві петицію про свої потреби. Держава вступала в добу революції.

Протягом квітня-серпня 1905 р. в Україні відбулося понад 300 робітничих страйків. Жовтневий політичний страйк підняв на боротьбу в Україні 120 тис. жителів. Червневі виступи українських селян 1905 р. охопили 64 із 94 повітів. За масштабами селянського руху Україна займала одне з перших місць у Російській імперії.

Збройні виступи у Севастополі, Києві та в інших містах свідчили про поширення революційних настроїв серед солдат та матросів.

Революційну хвилю жовтня 1905 р. царизмові не вдалося придушити силою, і Микола II змушений був підписати 17 жовтня Маніфест, у якому народові обіцяли громадянські свободи, декларувалося скликання російського парламенту із залученням до виборів усіх верств населення.

Цей документ суттєво розширив межі легальної політичної та культурної діяльності, помітно її пожвавив та урізноманітнив. Почали виходити газети українською мовою в Катеринославі, Одесі, Полтаві, Харкові. Засновуються перші українські суспільно-політичні журнали – «Дзвін», «Рідний край». У Києві, Катеринославі, Одесі, Чернігові виникають осередки культурно-освітньої організації «Просвіта».

Нового імпульсу було надано процесові масової самоорганізації суспільства, тобто утворенню партій, рад, профспілок. Відбувалося формування та становлення провідних політичних сил. На базі попередніх об'єднань виникають і набирають сили та досвіду українські партії: 1905 р. з частини Революційної української партії (РУП) утворюється Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП); у 1907 р. на основі гуртків есерів, які вийшли з РУП, виростає Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР). В Україні Ради діяли в Катеринославі, Києві, Одесі, Миколаєві та Кременчуці.

Однією з перших виникла профспілка залізничників Південно-Західної залізниці. У ході революції осередками професійного руху стали Миколаїв, Одеса, Київ, Катеринослав, Харків та інші міста. Всього в українських землях було створено 120 селянських і волосних організацій спілки, 12 повітових і 7 губернських комітетів.

3 червня 1907 р. були опубліковані царський Маніфест про розпуск II Державної думи і новий закон про вибори до III Думи, відповідно до якого 80% населення Російської імперії позбавлялося виборчих прав.