61. Український національний рух другої половини хіх ст.

В другій половині ХІХ ст. український національний рух скористався з лібералізації політичного життя. Центром політичного життя став Петербург. Тут 1859 р. було утворено першу українську громаду – культурно-освітню організацію, що ставила собі за мету поширення національної ідеї шляхом видання книг, журналів, проведення вечорів тощо У 1861 р. у Києві виникла своя громада з числа студентів Київського університету та місцевої інтелігенції. Одним із основних напрямів діяльності Київської громади була організація недільних шкіл для дорослого населення. Поступово мережа громад і недільних шкіл охопила всі більші міста Наддніпрянської України.

До діяльності громад російський режим ставився спочатку толерантно, вважаючи, що їхня діяльність має виключно культурно-просвітній характер. Ставлення до українського руху змінилося після польського повстання 1863 р. Царський уряд починає трактувати український рух як польську інтригу.

Найбільшої шкоди українському рухові завдав указ міністра внутрішніх справ Валуєва 1863 р. Цей указ заборонив друкування українською мовою шкільних і релігійних видань. Заборона не стосувалася художньої літератури.

Після Валуєвського указу у національному відродженні настала перерва, яка тривала аж до початку 70-х років ХІХ ст. Значна частина молодої української інтелігенції вступала у російські революційні організації.

Участь потомків козацької старшини у російському революційному русі була однією із сторін русифікації старої української еліти.

У другій половині ХІХ ст. український національний рух зазнав важливої зміни, перейшовши від "дворянського" до "народницького" етапу. Організаторами й ідеологами українського руху стали "різночинці" – студенти і професори університетів, учні середніх шкіл та їх викладачі, редактори, журналісти, письменники, актори та представники вільних професій (юристи і лікарі). Боротьба селян за землю була водночас боротьбою за національне визволення.

Ототожнення української справи з соціальними інтересами українського селянства сприяло надзвичайній популярності у середовищі національних діячів соціалістичних ідей.

Український рух наприкінці 80-х років був слабким і нечисленним через постійні репресії та відхід значного числа національних сил у російські революційні товариства. Невідповідність шкільної системи потребам масової освіти та заборона навчання українською мовою були причиною високого рівня неписьменності серед українських селян. Неписьменність перешкоджала українським інтелігентам добитися словом до селянства, навіть за тих скромних можливостей, які дозволяв закон. Крім того, українські селяни мали дуже обмежені ресурси, щоб надавати національному рухові допомогу грошима чи матеріалами. Але потенційні можливості українського руху були чималими.

62. М.Драгоманов та його вплив на розвиток українського національного руху

Найпослідовніше вираження курс на поєднання соціалізму з національною справою знайшов у політичній думці іншого лідера Київської громади Михайла Драгоманова. Йому належала відома формула, що "по обставинам України, тут плохий той українець, що не став радикалом, і плохий той радикал, що не став українцем". За своїми поглядами Драгоманов був далекий від ортодоксального марксизму; не визнаючи пріоритету економічного фактора розвитку суспільства, рівно як і диктатури однієї партії чи одного класу. У своїй діяльності він розвивав положення європейсько анархічного соціалізму, який у центр уваги ставив свободу особистості. Реалізувати цей ідеал, на думку Драгоманова, можна широким упровадженням федеративних та самоуправних принципів на всіх рівнях функціонування суспільства – від сільської громади аж до державного управління. Ідеалом. Драгоманова була політична організація, близька до державного ладу Англії та Швейцарії. Його позиція відрізнялася від поглядів російських народників: він відкидав їхню ідеалізацію російської общини та терористичну тактику. Революційному нігілізму народників він протиставив іншу формулу, яка стала моральним імперативом для наступних поколінь українських діячів: "Чиста справа потребує чистик рук". Український соціалізм у драгоманівській версії, мав загальнолюдський, етичний характер і став головною ідеологією українського руху в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.

У серпні 1875 р. за наказом Олександра II була створена спеціальна комісія, на яку покладалося завдання вироблення засобів боротьби з українофільською діяльністю. За рекомендацією комісії було закрито київську філію географічного товариства, припинено видання "Киевского телеграфа" і вжито репресії проти окремих українських діячів.

Українському рухові завдано тяжкого удару. Були зведені нанівець можливості його легальної діяльності. Провідні діячі Київської громади (Михайло Драгоманов, Федір Вовк, Микола Зібер, Сергій Подолинський) виїхали в еміграцію. 3а дорученням київських товаришів Михайло Драгоманов у 1878-1882 рр. видавав у Женеві журнал "Громада". У "Передньому слові до Громади" (1878) він виклав розгорнуту політичну програму українського руху - "жити згідно до наших власних бажань на нашій власній землі". Відповідно до цього Драгоманов висував програму федералізації Російської й Австро-Угорської імперій, що забезпечило б українським землям автономні права.

Здійснення драгоманівської програми було можливе лише за умов подальшої лібералізації російського режиму. Драгоманов намагався звернути увагу російських лібералів на важливість національного питання для внутрішньої перебудови Російської імперії. Але на початку 80-х років після короткого періоду лібералізації наступив час реакції. У березні 1881 р. російські народники після низки невдалих замахів вбили Олександра IІ. Царський уряд відповів репресіями. У цих умовах більшість членів Київської громади, зневірившись у політичних перспективах українського руху, вирішили звести свою діяльність до науково-культурної роботи.