18. Галицько-волинська держава – спадкоємиця київської русі

В 1199. у південно-західній частині Русі з'явилося Галицько-Волинське князівство. Воно відігравало надзвичайно важливу роль у житті східних слов'ян.

Чинник виникнення та піднесення Галицько-Волинської держави:

1) вдале географічне положення (віддаленість від Києва послаблювала вплив центральної влади, природні умови робили ці землі важкодоступними для степових кочівників, князівство розташовувалося на перехресті стратегічно важливих торгових шляхів);

2) необхідність спільної боротьби_. двох князівств проти агресії з боку Польщі та Угорщини, а згодом проти монгольського нашестя та іга;

3) енергійна об'єднавча політика князів Романа Мстиславича та Данила Романовича Галицького;

4) існування на території князівства багатих родовищ солі, що сприяло економічному зростанню та інтенсифікації торгівлі.

Етапи державного розвитку Галицько-Волинського князівства:

І етап (1199-1205) - утворення та становлення. Волинський князь Роман у 1199 р. придушує опір великих бояр і об'єднує Галичину і Волинь.

ІІ етап (1205-1238) – тимчасовий розпад єдиної держави. Після смерті Романа розпочалася боротьба за галицький стіл. Характерні риси: прогресуюче свавілля бояр; безперервне втручання у внутрішні справи з боку сусідніх держав; зростаюча монгольська загроза; енергійна боротьба за відновлення державної єдності Данила Галицького (успішно закінчилася 1238 р.)

ІІІ етап (1238-1264) – об'єднання та піднесення, активна боротьба із золотоординським ігом.

IV етап (1264-1323) – стабільність та піднесення. Після смерті Данила Галицького князівство знову втрачає свою єдність (його землі поділено між трьома нащадками князя – Левом, Мстиславом і Шварно). Єдність держави відновилася під владою наступника Лева – князя Юрія І. Сини Юрія І Андрій та Лев ІІ поділили територію князівства на сфери впливу, але правили спільно.

V етап (1323-1340) – поступовий занепад. Загибель Андрія та Лева ІІ, які не мали дітей, увірвала пряму лінію династії Романовичів, що призвело до посилення політичного впливу галицького боярства, зростання чвар та усобиць у феодальній верхівці, втручання іноземних держав у внутрішні справи галицько-волинських земель.

Будучи безпосереднім спадкоємцем Київської Русі, Галицько-Волинське князівство відіграло надзвичайно важливу роль в історії українського народу:

- зберегло від завоювання та асиміляції південну та західну гілки східного слов'янства, сприяло їхній консолідації та усвідомленню власної самобутності;

- стало новим після занепаду Києва центром політичного та економічного життя;

- модернізувало давньоруську державну організацію;

- розширило сферу дії західноєвропейської культури, сприяло поступовому подоланню однобічного візантійського впливу;

- продовжило славні дипломатичні традиції Київської Русі, ще 100 років після встановлення золотоординського іга представляло східнослов'янську державність на міжнародній арені.

19. Включення українських земель до великого князівства литовського та польщі

Протягом XIV ст. половина території Київської держави –Берестейщина, Пінщина, Волинь, Чернігово-Сіверщина, Київ, потім Поділля – перейшла під владу молодої Литовської держави. Литва поступово засвоювала високу культуру Русі, переймала форми державної організації, давню українсько-білоруську мову для діловодства й літератури, православну віру. Приєднання, цих земель до Литви відбулося майже без опору, населення прихильно поставилося до литовців, а військові сили Литви давали змогу успішно боротися проти ординців. На першому етапі литовські князі декларували непорушність дотеперішнього ладу, збереження місцевих установ і звичаїв людності, керівне місце руської знаті.

Та насправді вся повнота влади у Литві зосереджувалась у руках монарха – великого князя. Князівства у Литві зовсім не мали такої автономії, як колись, і з часом їх очолили не українські князі, а литовські намісники. Державний лад Великого Литовського князівства був розвинутим феодалізмом, схожим на західноєвропейський. Система землеволодіння тісно пов'язувалась з військовою службою, що давало змогу литовським князям утримувати потужні, збройні сили й вільно розпоряджатися всіма матеріальними ресурсами держави.

Польща остаточно захопила Галичину лише 1387 р. Ягайло, один з творців унії Литви з Польщею, в Галичині виступив прихильником польської колонізації. Він широко надавав польським вельможам і дрібнішій шляхті землі, колись належні галицьким боярам. Якщо раніше німецьке право панувало тільки у великих містах, охоплюючи незначну частину населення, то тепер у Галичину ринув суцільний потік колоністів, переважно поляків і німців, котрі як католики мали виняткові права на участь у міському самоуправлінні, в заняттях ремеслами й торгівлею. Магдебурзьке право отримували найменші містечка, а часом і села.

У XV ст. завоювання українських земель відбувалося ще по лінії колонізації та економічного використання. Але вже у 30-х рр., коли польське панство закріпилося в Україні, створюється суцільна система експлуатації цих земель. Провідні верстви польського суспільства, спираючись на всіляку підтримку державної влади й католицької церкви, намагалися підірвати сили, здатні опиратися їхній політиці – денаціоналізувати українських панів, ослабити міщанство, зруйнувати православну церкву.

В руських провінціях було впроваджено польське право, організовано польський адміністративний і судовий устрої, шляхетське самоуправління. В Галичині було утворено три воєводства: Руське, Белзьке, Подільське.