6.Сатирична творчість Шевченка

Сатира — гостра критика чогось, окремих осіб, людських груп чи суспільства з висміюванням, а то й гнівним засудженням вад і негативних явищ у різних ділянках індивідуального, суспільного й політичного життя, суперечних з загальнообов'язковими принципами чи встановленими ідеалами. Художні засоби сатири — гротеск, пародія,іронія І ось у травні 1843 року здійснилася давня мрія Шевченка - він їде на Україну, де не був майже п’ятнадцять років. Спогади про колишні поневіряння на рідній землі, тяжкі враження від кріпацтва на цей час уже потьмяніли в пам’ят1 Тараса Григоровича. Йому вважалися широкі поля, могутній. Дніпро, вишневі садочки, білі хатки, співучий і працьовитий народ. А побачив замучений люд, кричущу убогість, страшний визиск, безправність. Недоля рідного народу тяжко вразила чуй-: не серце поета, посилила його пекучу ненависть до самодержавно-кріпосницького ладу. Повернувшись до Петербурга, евої тяжкі враження від трагічних картин народного лиха, роздуми над побаченим Шевченко висловив у поетичній формі, створивши в 1845 році першу сатиричну поему в українській літературі «Сон». Уже авторський підзаголовок поеми - комедія - визначає її жанрову особливість й підкреслює сатиричну спрямованість. Шевченко показує, що існування царського самодержавства є комедією, і воно існує лише завдяки пасивності та «сну» народу. Обрана казкова форма дає можливість поетові зобразити різні місцевості безкрайньої імперії, показати тогочасну дійсність у багатьох її проявах, зазирнути в історичне минуле. Крім того, сон у поемі Шевченка виконує дуже важливу функцію - розкриває ідейний задум твору - затаврування самодержавства, викриття кріпосництва - цих головних винуватців страждань поневоленого українського народу. Під впливом жахливих картин життя українського села у Тараса Шевченка вперше зародилася дум*ка, що визволити себе народ зможе лише сам і тільки збройним шляхом. Згодом ця думка переросла в переконання. У пролозі Шевченко змальовує загальну картину російського ішмодсржавства. Він саркастично таврує найголовніші вади м|іпюсницького ладу: лицемірство, жорстокість, ненаситність. Тут поет ще не дає прямої оцінки тогочасній системі, але підтекст Дуже прозорий. поет засуджує загарбницьку політику Імператора Миколи І та його попередників. Гостро викриває і кпртає автор псевдопатріотизм царя та магнатів: А той, щедрий та розкошний, Все храми мурує; Та отечество так любить, Так за ним бідкує, Так із його, сердешного, Кров, як воду, точить!.. Разом з тим, Шевченко не може змиритися з рабською покорою кріпаків, які «мовчать собі, витріщивши очі! Як ягнята», думаючи, «може, так і треба». Ці царські служаки позбавлені бу яких ознак людської гідності, честі, порядності. Цар «вдарі або дулю благоволять дати», а для них - це свято. Пиш бундючні вельможі були насправді духовними рабами, лай ми царя і цариці. Далі, в алегоричній картині «генерального мордобитія» Ті рас Шевченко розкриває суть експлуататорського суспільств побудованого на гнобленні, приниженні людини. На вершиї піраміди грабіжництва і злочинів проти народу зиаходитьЯ всевладний цар. Його солдафонська тупість і самодурство вЯ разно виявляються у сцені мордобою. Таким чином, поет підводить читача до висновку, що куі лак - символ деспотизму, російського самодержавства. Ще виразніше примарна сила самодержавства розкриваєте ся в сатирично-гротескній сцені з Миколкою-«медведиком». Отже, автор дає нам зрозуміти, що без жандармів, чиновників, війська, каторги самодержець безсилий і викликає лише сміх, а не страх. Народові немає чого боятися царизму, його треба знищити - до такого висновку вів Шевченко своїх сучасників. Останньою краплиною в бурхливому морі ненависті поета є згадка про колишніх російських царів, які всі були поневолювачами українського народу, його жорстокими визискувачами. Особливо люто катували Україну Петро І і Катерина II.