2.2. Становлення інноваційно-інвестиційної моделі економічного зростання постсоціалістичних країн
Третій етап ринковотрансформаційного періоду для постсоціалістичних країн поки що є найменш визначеним у своїх базових характеристиках. Адже навіть найбільш „просунуті” постсоціалістичні країни ЦСЄ (Словенія, Польща, Чехія) перебувають на його початковій фазі. Для низки країн СНД це, скоріш за все, теоретична, а не практична проблема. Росія, Казахстан та Україна опинились у ситуації, коли чинники економічного розвитку другого етапу вже майже не діють, джерела відновлювального зростання себе вичерпали, а реальний перехід до консолідації інноваційно-інвестиційного зростання ще не відбувся. Якщо зростання і спостерігається, то воно є зростанням без розвитку.
Вичерпування джерел відновлювального зростання висуває на перший план проблему економічного розвитку, яка перебуває вже за межами компенсаторного відтворення потенціалу країни. Маємо на увазі варіант економічного розвитку, зорієнтований вже не на використання старої, а на створення принципово нової технічної бази виробництва, прийняття нових технологічних рішень, залучення робочої сили нового рівня фахової, кваліфікаційної підготовки, здатної ефективно використовувати новітні інформаційні технології. Комплексно усе це і фокусується у понятті „інноваційний характер економічного розвитку”. Однією з причин зволікання є недостатня розробленість самої концепції демократичних ринкових перетворень „третього покоління”. Адже перед кожною постсоціалістичною країною постали повністю нові завдання. Практично відсутній успішно апробований зарубіжний досвід. А найголовніше – на відміну від попередніх двох етапів, – потрібні вже не універсальні методи реформування за схемою СЛІП (стабілізація, лібералізація, інституціоналізація й приватизація), а особливі методи, що ґрунтуються не стільки на загальних принципах, скільки на врахуванні специфічних, національних відмінностей економічного розвитку. Потрібно розробити винятково тонкі, вкрай делікатні механізми налаштування економічних процесів, які потребують надзвичайно обережного втручання держави у „тканину” економічного життя. Адмініструванням, тотальним примусом, універсалізацією інструментів державного втручання, які застосовувались на попередніх етапах, проблему вже неможливо вирішити.
Якщо на першому етапі квінтесенцією реформування було досягнення критичного мінімуму ринкових перетворень і на цій основі приборкання економічного спаду; на другому – поглиблення реформ з метою компенсаторного відновлення економічного потенціалу, то на третьому – основною проблемою має стати реальна конвергенція економічної системи постсоціалістичних країн з ринковим середовищем розвинутих країн. Вона потребує досягнення макроекономічних стандартів розвинутих країн і стає необхідним засобом створення конкурентоспроможної, соціально орієнтованої ринкової економіки.
Конвергенційний характер руху визначається ступенем наближення економіки кожної окремої постсоціалістичної країни до стандартів економічної системи розвинутих країн. Розробка його критеріїв і на цій основі ідентифікація зрілості та оцінювання реального стану ринкової трансформації привернули до себе увагу багатьох міжнародних аналітичних центрів. Серед них, зокрема, Світовий банк і МВФ з комплексом оцінних показників і рекомендацій, які отримали назву "Вашингтонський консенсус"; Лозанський інститут ІМД з узагальнюючими критеріями конкурентоспроможності; Аналітичний центр Євросоюзу з його „копенгагенськими критеріями” ступеня готовності країн-претендентів до вступу до ЄС та багато ін. Загалом міжнародними аналітичними центрами використовується від 77 до 314 критеріїв, згрупованих у 7–10 головних чинниках [3, 45–59].
У всіх методиках визначальним є критерій загального рівня економічного розвитку країн перехідного типу. За цим критерієм розглядається система найважливіших макроекономічних показників. Це насамперед реальне значення ВВП на душу населення, обсяг промислового виробництва, зайнятість та безробіття, доходи населення, споживання і нагромадження національного багатства, обсяги потоків прямих іноземних інвестицій, показники стану і динаміки зовнішньої торгівлі, рахунки поточних операцій платіжного балансу та ін. Другу групу становлять критерії макроекономічної конкурентоспроможності. Найважливішими показниками тут є: динаміка ВВП та його агрегатів, дефлятор ВВП, реальний обмінний курс національної валюти, реальна середня заробітна плата, динаміка зайнятості і безробіття, питомі витрати на оплату праці [12, 13–68].
Особливе місце займають критерії інституціоналізації перехідних економік. На основі узагальнення показників, що характеризують за різними методиками інституціональне середовище постсоціалістичних країн під впливом розвитку трансформаційних процесів, у дослідженні Т. Бурлай вдало обґрунтовується наведена нижче класифікація конкретних індикаторів [3, 45–63]. Серед них на особливу увагу заслуговують:
комплексний (агрегований) індикатор перехідного стану (Aggregate Transition Indicator), який розраховується за методикою ЄБРР. Цей показник відбображає ступінь ефективності структурних реформ і є інтегральною оцінкою процесів приватизації та реструктуризації промислових підприємств, ринкової лібералізації й конкуренції, реформування фінансового сектору;
індекс лібералізації (Liberalisation Index), яким оперує у своїх дослідженнях Світовий банк, є оцінкою процесів лібералізації внутрішнього ринку та зовнішньої торгівлі, приватизації підприємств, а також реформування банківського сектору. Цей індекс розраховується як кумулятивна величина, щоб відобразити тривалість лібералізації національної економіки в цих сферах;
індекс досяжності ринків, що формуються (Emerging Market Access Index) визначається Центром Азії і відповідно ілюструє відкритість ринкового середовища країни. В даному разі відкритість ринку оцінюється за такими позиціями: бар’єри в торгівлі; структура оподаткування товарів; режим прав інтелектуальної власності; експортні субсидії; бар’єри в інвестуванні; система державних закупівель;
індекс сприйняття корупції (Corruption Perception Index) є базовим вимірником корумпованості державних структур, що застосовується в оцінках міжнародної організації „Transparency International”. Цей показник визначає рівень корупції, що безпосередньо пов’язаний з рівнем економічної злочинності і є стримуючим чинником економічного розвитку тієї чи іншої постсоціалістичної країни.
Застосовуються й інші критерії конвергенції, зокрема для оцінювання розвитку нових учасників процесу європейської економічної інтеграції беруться вже згадані „копенгагенські критерії”. Для визначення рівня та спрямованості соціально-економічної трансформації постсоціалістичних країн Світовим банком та МВФ розроблено низку рекомендацій, які отримали назву „Вашингтонського консенсусу” [12, 7–12].
Оцінювання ступеня конвергенції за цими критеріями свідчить, по-перше, про суттєву диференціацію стану наближення до макроекономічних стандартів розвинутих країн різних груп постсоціалістичних держав; по-друге, ці критерії дають змогу оцінити глибину відставання у розвитку найпотужніших постсоціалістичних країн від економічно розвинутих країн світу.
Стає очевидним, що подолання розриву триватиме десятиліттями. З цього випливає необхідність постадійного, пофазного розгляду третього етапу ринковотрансформаційного періоду. Такий підхід потребує виокремлення і конкретизації завдань, які є загальними для усіх фаз (і об’єднують різні стадії третього етапу) та проблем, вирішення яких визначає специфіку кожної окремої фази.
Стрижнем розвитку протягом усього третього етапу ринково-трансформаційного періоду стає формування матеріально-технічної, організаційної, інституціональної та правової бази переходу до нової економіки. Подолання соціально-економічних відставань від провідних країн світу, створення конкурентоспроможного господарства, радикальна перебудова структури економіки, всебічний розвиток особи можливі лише на шляху науково-технічного прогресу. Тому знання, процес їхнього формування, нагромадження, дифузії й обміну мають набути визначального значення.
Такий напрям розвитку є найбільш резонансним викликом ХХІ ст. для усіх країн, які прагнуть уникнути периферійності своєї економіки і борються за те, щоб не опинитись на узбіччі цивілізації. Завдяки переходу до знаннєвомісткої економіки нині відбувається формування нового технологічного способу виробництва. Як слушно зазначив Є. Савельєв, „…знання завжди були умовою розвитку виробництва. Однак до початку ХХІ ст. людство нагромадило їх таку кількість, що вони дали новий якісний стан – стали самостійним чинником виробництва, таким як земля, капітал і робоча сила. Це робить нову економіку якісно іншою порівняно з економікою усіх попередніх періодів розвитку людства” [11, 11].
Якщо ж наукомісткий характер розвитку економіки є загальною властивістю усього третього етапу ринковотрансформаційного періоду, то на початковій його фазі ця загальна властивість виявляє себе у нагальній необхідності розробки і практичного впровадження інноваційно-інвестиційної моделі економічного розвитку постсоціалістичних країн. Для України вихідним пунктом моделювання, на нашу думку, має стати розмежування макроекономічної системи на дві окремі ланки. До першої необхідно зарахувати ті сектори, галузі і товарні групи, які спроможні забезпечити інноваційний прорив, а до другої – решту галузей. Такий підхід не є новим, але він що міг би бути максимально ефективним. Для таких середньомасштабних за територією, населенням, економічним потенціалом країн, як Україна, доцільність поланкового поділу пояснюється неможливістю реалізації стратегії інноваційного прориву по всьому наявному комплексу структурних компонент макросистеми. Слід зважити і на обмеженість фінансових ресурсів країни. Варто врахувати також відставання від інших постсоціалістичних країн у залученні прямих іноземних інвестицій.
Можливість же виокремлення ланки інноваційного прориву гарантується наявністю в нашій державі виробництв, що вже могли би претендувати на світове технологічне лідерство. Серед них такі галузі: виробництва космічних апаратів, літакобудування, приладобудування, технології зварювання, вітчизняні інноваційні розробки програмного забезпечення інформаційно-комунікаційних технологій, високотехнологічні новинки у такій традиційній галузі, як металургія, і багато ін.
Ключовим питанням реалізації будь-якої моделі інноваційно-інвестиційного розвитку є визначення джерел і способів фінансування. За цим критерієм у світі діють три основні моделі: американська, європейська та японська.
Американська базується на використанні фінансових джерел корпорацій. Рівень концентрації і централізації капіталу є настільки високим, а фірми – настільки фінансово потужними, що інноваційна стратегія ініціюється та реалізується зусиллями самих корпорацій. Варто наголосити, що і тут застосовується принцип преференційності окремих напрямків інноваційного розвитку. Регулювання ринку інноваційних розробок здійснюється частіше не державою, а потужними транснаціональними корпораціями.
Відмінною рисою європейської моделі (в межах ЄС-15) є те, що інноваційна діяльність фірм фінансується переважно на засадах кредиту. Розгалужена і потужна мережа інституцій банківської системи, ефективна система інституцій страхування банківських ризиків, викликаних інноваційною спрямованістю активів, масштабне використання коштів небанківських організацій кредитної системи (інвестиційних компаній, інноваційно-венчурних фірм) становлять основу для реалізації стратегії інноваційного розвитку європейських країн.
Особливістю японської моделі інноваційного розвитку є те, що вона ґрунтується на активній політиці держави. Держава позиціонує себе і як розпорядник фінансування та стимулювання інноваційної діяльності фірм, і як основний суб’єкт регулювання інноваційних розробок. Варто наголосити, що японська модель передбачає забезпечення державою технологічних пріоритетів за допомогою стимулювання не окремих галузей загалом, а лише конкретних інноваційних проектів, незалежно від галузевої належності.
Україні потрібна власна, національна модель консолідації інноваційно-інвестиційного розвитку. Для забезпечення високої її якості необхідно використати усе краще, властиве домінуючим у світі моделям. Наприклад, з американської доцільно взяти принцип виділення секторів і товарних груп, які в реалізації стратегії технологічних проривів могли б отримати статус преференційних.
Європейська модель з її базуванням на кредитних джерелах фінансування інноваційної діяльності могла б, на нашу думку, взагалі стати взірцем формування вітчизняної моделі. Проте так склалось, що в кредитній системі України як жодна з існуючих інституцій, так й усі інституції разом в їхньому теперішньому вигляді не здатні себе позиціонувати як фінансовий центр реалізації стратегії інноваційного розвитку. Тому зберігає актуальність висловлена ще в середині 1990-х рр. ідея створення Українського банку реконструкції і розвитку (УБРР).
Діяльність УБРР як фінансового центру реалізації інноваційної політики мала б успіх, якби його гарантами стали авторитетні міжнародні фінансово-кредитні організації й угрупування типу Світового банку, МВФ, ЄБРР та ін. Фундаторами та найвпливовішими акціонерами мають стати Національний банк України та її провідні комерційні банки, принаймні ті, визначальним напрямком діяльності яких вже тепер є промінвестполітика. Наповнення пасивів за умови вдалої відсоткової політики можна було би здійснити шляхом повернення раніше вивезених капіталів. Їхній обсяг, за експертними оцінками, перевищує 30 млрд. дол. США. Потужним джерелом пасивів УБРР мають стати переорієнтація заощаджень домашніх господарств та капіталізація вивільнених раніше з реального обігу грошових коштів населення. Обсяг лише так званих „підматрацних” грошей, за приблизними оцінками, становить 20 млрд. дол. США.
Важливим джерелом пасивів УБРР мають стати і чисті доходи вітчизняних трудоемігрантів. Вони, за оцінками авторитетних експертів, є співвідносними з доходами, які Україна щорічно отримує від експорту продукції найвпливовішої нині за утворенням зовнішньоторгових надходжень металургійної галузі.
Отже, первісними для утворення УБРР фінансовими ресурсами Україна потенційно володіє вже тепер. Проблема полягає у тому, щоб відвернути їх від здійснюваного роками кредитування економіки інших країн, вилучити з пасивного стану функції нагромадження скарбу і спрямувати на виконання винятково актуальної й важливої ролі – стати джерелом консолідації інноваційно-інвестиційного розвитку економіки своєї країни.
Корисним для розробки вітчизняної моделі інноваційного розвитку є досвід японської моделі. Особливу увагу слід звернути на ту її особливість, за якою держава фінансує і стимулює не галузі чи сектори економіки, придатні для втілення інноваційних рішень, а конкретні, чітко визначені у спеціальних державних програмах інноваційні проекти. З цього випливає диференційований підхід в оподаткуванні, кредитуванні, субсидуванні інноваційних технологій, саме його слід використати у розробці вітчизняної моделі.
Якщо на другому етапі ринковотрансформаційного періоду в Україні, Росії та інших постсоціалістичних країнах вектор регуляторної політики було спрямовано на універсалізацію і подолання будь-яких преференцій для галузей та територій (і це мало свій сенс), то на першій фазі третього етапу необхідністю стає відмова від універсилізації і перехід до диференціації. Не можна не погодитись з такою думкою В. Гейця: „…потрібна диференційована система оподаткування залежно від рентабельності та наддоходів. При цьому загальновизнаним є такий факт: на освоєння нових видів виробництв потрібні пільги, оскільки за існуючої результативності щодо рентабельності за видами діяльності нові види виробництв не виникають, бо пріоритетність в одержанні наддоходів від оптової торгівлі, фінансової й інших видів діяльності в Україні, а також від експлуатації природних ресурсів (нафти і газу) в Росії… не дасть змоги досягти бажаного розвитку економіки на основі нових технологій та інновацій. Не випадково, що ні в Росії, ні в Україні за часів трансформаційних перетворень так і не було масово створено принципово нових видів діяльності” [5, 9].
Щоб відчути ефект стимуляційного підходу до регуляторної політики держави в галузі інновацій, необхідно змінити саму концепцію науково-технічного, інноваційного розвитку вітчизняної економіки. У спадок від радянських часів нам дісталася так звана лінійно-послідовна модель науково-технічного оновлення виробництва. Нині вона вже не відповідає вимогам часу.
У результаті формування в Україні ринку інноваційних розробок поступово створюються умови переходу до моделі, яку пропонуємо визначити як ринково-комунікаційну. Вона має базуватися на єдності генерування та комерціалізації інноваційних розробок. В ній потрібно передбачити створення своєрідної мережі інноваційних комунікацій, що підлягають програмуванню, точному адресуванню новинок і застосуванню сучасних маркетингових методів управління. Суб’єктами системи інноваційних комунікацій є: креейтер – той, хто генерує інноваційну розробку; провайдер – той, хто вперше застосовує новинку, матеріалізуючи ідею креейтера, і передає, постачає на комерційних засадах новинку фірмам-інноваторам; імітатор – той, хто наслідує провайдера і поширює ідею креейтера завдяки масовому виробництву. Інвестор та держава також можуть бути суб’єктами інноваційних комунікацій. Схему інноваційного процесу за ринково-комунікаційною моделлю та систему інноваційних комунікацій показано на рис. 2.4.
Для того, щоб ринково-комунікаційна модель стала діяти, необхідно насамперед розробити і прийняти державні програми стратегічного розвитку за пріоритетними напрямками. Для їхньої розробки необхідно здійснити маркетингові дослідження, на основі яких можливо буде знайти власні ніші і розвивати ті напрямки, де є перспектива успішного позиціювання на внутрішньому та зовнішньому ринках. Відсутність прогнозно-маркетингової структури в Україні призводить до того, що основні суб’єкти інноваційної діяльності не можуть оперативно реагувати на вимоги ринку інноваційних розробок.
Пріоритети нашої держави у розробці і впровадженні нових технологій знаходити своє відображення в державних програмах і проектах як у традиційних галузях (металургія, енергетика, хімічна промисловість, сільське господарство), так і в нових високотехнологічних напрямках: освоєння космосу, розвиток авіації, біотехнологій, створення інформаційних і телекомунікаційних систем, нових матеріалів і речовин, а також засобів для охорони здоров’я.
Рис. 2.4. Схема інноваційного процесу (ринково-комунікаційна модель)
Одним з важливих аспектів державної підтримки пріоритетних наукомістких галузей є законодавче забезпечення стратегії їхнього інноваційного розвитку. Наприклад, реалізація закону про державну підтримку суднобудування дала змогу не лише зберегти цю галузь, а й значно пришвидшити темпи її розвитку й увійти до десятки країн світу, які мають власну суднобудівну галузь. Державну підтримку отримало і літакобудування. Україна – одна із шести країн світу, що мають повний цикл виробництва літаків та гелікоптерів. Відповідний закон про стимулювання розвитку автомобілебудування в нашій державі сприяв значному збільшенню виробництва в галузі. Завдяки закону про економічний експеримент в металургійній промисловості вдалось виконати низку вагомих зарубіжних замовлень.
Створення системи податкових і кредитних преференцій у такій високотехнологічній, наукомісткій галузі, як виробництво зброї, дало змогу Україні увійти до шести найбільших у світі експортерів цієї продукції.
Винятково важливого значення для активізації інноваційної діяльності підприємств на рівні окремих регіонів набувають утворення й розширення зони дії так званих кластерних моделей. Високий рівень інноваційності у кластерах зумовлений скоординованою дією об’єднаних багатогалузевих ресурсів, економічне використання яких веде до їхньої максимальної віддачі. Кластеризація сприятиме розвитку інноваційної діяльності, адже вона передбачає створення нових форм діалогу між підприємствами, науковими й урядовими інститутами. Нині в Україні лише у семи областях існують кластерні об’єднання, більшість з яких функціонує на Хмельниччині.
Необхідно взяти до уваги, що успіх інноваційного розвитку значною мірою залежить від упорядкованості й координації взаємодії центральних та регіональних органів влади. Високоефективної взаємодії і раціонального зв’язку з діяльністю наукових організацій і венчурних фірм, вищих навчальних закладів і виробничих підприємств, а також регіональних фондів і венчурного капіталу, на нашу думку, можна досягти шляхом утворення регіональних інноваційних центрів (РІЦ). Вважається, що РІЦ міг би виконувати не лише функції координатора, головного експерта й організатора регіональних програм інноваційного розвитку, а й функції інформаційного забезпечення підприємницьких структур регіону.