19. Виникнення і оформлення демократичної та республіканської партій у сша.

20. Причини, етапи, значення Великої французької революції хvііі ст. Декларація прав людини і громадянина 1789 р. У Франції.

В Європі, Америці впродовж всього 18 ст., особливо в другій половині, виникали повстання, бунти, національно-визвольні війни. Феодалізм підривав розвиток капіталізму – машини, крупні централізовані мануфактури з високим ступенем розподілу праці, економічна могутність і великі капітали у політично безправного прошарку – буржуазії.

Середньовічна схоластика, божественна природа будь-якої влади, застарілі правові норми – висміяно, розкритиковано передовими філософами, мислителями, вченими того часу.

Отже, відбувався головний історичний процес, що визначав хід суспільного розвитку – заміна феодально-кріпосницької економічної формації на капіталістичну.

Країною, де протиріччя між старими виробничими відносинами і новими продуктивними силами у сер. XVIII ст. досягли крайніх меж і виникла революційна ситуація, була Франція.

200 років – абсолютистський режим, що об’єднав країну і виражав її загальнонаціональні інтереси, сприяв розвитку економіки, в порівнянні з феодалізмом був явищем прогресивним, за правління «короля-сонця» Людовіка XIV (1643-1715) – досягнув апогею, але надалі – почав занепадати (феодальний устрій не відповідав соціально-економічним умовам розвитку країни, скасовував їх).

Капіталізм зародився ще в XVI ст. і до сер. XVIII ст. досягнув значного розвитку. Наймогутніша в економ. розвитку (після Англії) країна, але аграрна (з 25 млн населення – 2 млн у містах). Сільське господарство давало більшість національного прибутку, але воно було відсталим, урожайність низькою, знаряддя і форми обробітку землі – примітивними.

Дворянству і духовенству належало близько 80% усіх лісів, лугів і водойм та більше половини орних земель. Більшість цих земель перебувала у спадковому держанні селян, але власники – феодали, діяло правило: «Немає землі без сеньйора».

Більшість селян – особисто вільні – виконували різні феодальні та державні повинності, платили землевласникам ренту, церкві – десятину, державі – податки. Феодали доводили до повного зубожіння селян, відновлюючи архаїчні феодальні права, придумуючи способи визиску селян для забезпечення власного розкішного життя.

Сер. XVIII ст. – феодали активно захоплюють общинні землі під приводом відновлення колись існуючого «тріажу» - виділення поміщикові третини общинних лугів та пасовищ, що перетворювалась у половину або більшість угідь. Активно розвивається промисловість (але відстає від англійської): металургійна (Ельзас, Лотарингія), бавовнопрядильна, шовкоткацька, суконна, виготовляли предмети розкоші.

Зросло значення міст (Париж – півмільйона, Марсель – 90 тис., Ліон – 85 тис.). Домінуюча роль – мануфактурам, декотрі мали по 50100 і більше робітників, виникали вугільні шахти, металургійні підприємства, доменні печі, повільно впроваджувалися машини (спочатку англійські, потім вітчизняні). Однак важливу роль відігравав і цеховий устрій з його консервативними традиціями, рутинною технікою та організацією праці.

Зросла торгівля – внутрішня та зовнішня. Багато товарів і сировини вивозили торговці з французьких колоній – цукор, тютюн, прянощі. Поширилася прибуткова торгівля рбами. Вартість вивозу колоніальних товарів з 1715 по 1789 збільшилася з 15 до 152 млн ліврів на рік. Але загалом розвиток економіки гальмувався феодально-абсолютистським режимом, вузькістю внутрішнього ринку, дріб’язкової регламентації виробництва, роз’єднаності й відокремленості провінцій, розділених митними кордонами, на яких стягувалися мита з товарів, обмеженням комерційної ініціативи.

Надалі зберігався абсолютизм, королю і надалі належала вся повнота влади – сам вирішував всі найважливіші внутрішні й зовнішньополітичні питання, призначав і звільняв міністрів, вищих урядовців, видавав і відміняв закони, карав і милував. Королівський двір за Людовіка XVI (з 1774) став ще пишнішим і розкішнішим, величезні кошти витрачала королева Марія-Антуанета. Придворний штат – 14-15 тис. чол.

Величезний бюрократичний апарат абсолютизму охопив всі галузі суспільного та особистого життя, великий страх наводили накази про таємні арешти. Зберігаючи кілька століть непорушними закони, правила і звичаї феодального суспільства, французький абсолютизм в політичному, адміністративному і правовому сенсі становив дуже заплутану, складну і суперечливу систему організації влади.

Адміністративно-територіальна структура країни не мала чіткості – велика кількість провінцій, округів, --> сенешальства, округи, створені часто на підставі випадкових, кон’юнктурних причин. Провінції – переважно колишні самостійні феодальні володіння, у різний час приєднаними до Франції, що зберігали свою відокремленість, устрій, право, називались «чужоземними землями» Франції. Міри ваги, довжини, об’єму також не були однаковими.

Чиновники пильно стежили за непорушністю встановлених порядків, здійснювали дріб’язковий контроль за виробництвом, торгівлею, будівництвом, освітою, наукою, культурою, приватним життям. Безліч спеціальних контрольних органів, інспекторів придирливо стежили за дотриманням застарілих правил та регламентів, цензори – за кожною галуззю знання і науки (33 цензори стежили за юридичними науками, 21 – медичними, 9 – за математикою і фізикою). «Король править, а народ виконує».

Старий поділ на стани. Привілейоване – дворянство – 140 тис. і духовенство – 130 тис. Перше служило королю шпагою, друге – молитвою. Решта – третій стан, служили майном.

Дворянство і духовенство відали всіма вищими в країні державними і духовними посадами, командними в армії та на флоті, лише вони входили в придворний штат короля. Зневажали працю, випрошували субсидії та пенсії в короля. Лише на виплату пенсій казна щороку тратила 28 млн ліврів. Розорені дворяни позичали гроші у багатих буржуа.

Кін. XVIII ст. буржуазія – найсильніша, найбагатша верства, володіли величезними капіталами, промисловими підприємствами, була набагато освіченішою від обидвох привілейованих станів, але була безправна, усунена від державного керівництва.

Економічно та політично безправним був міський плебс (санкюлоти): робітники, ремісники, дрібні торговці, безробітні, слуги.

Зовнішньополітичне становище – 1735 – зайняли Лотарингію, Генуезька республіка уступила Франції Корсику, але втратила Канаду, інші колонії, прусські війська розбили французькі. «Після нас – хоч потоп» – найповніше передають тогочасну позицію феодалів, малий був прошарок «нового», обуржуазненого дворянства.

Отже, у Франції XVIII ст. склався достатньо міцний антифеодальний, антимонархічний союз усіх верств третього стану, склалася революційна ситуація. У протиріччях між феодалізмом, обстоюваним монархією. Та третім станом (буржуазією та народними масами)приховувалися основні причини майбутньої революції.

Провісники: селянська війна 1636-1637, повстання «босоногих» у Нормандії, селянське повстання в Бретані 1675 року, повстання селян у північних провінціях 1704-1706, «голодні бунти» 1747-1748, «мучна» війна 1775 р.

Ідеологи буржуазії – філософи, економісти, письменники – піддавали нещадній критиці пережитки кріпосництва, дріб’язкову регламентацію виробництва й торгівлі, вимагали свободи приватного підприємництва, зміцнення буржуазної власності, звільнення особистості від феодального гніту, безумовної релігійної віри, науки, просвіти – схоластиці, догматичності й обмеженості епохи феодалізму. Релігія, розуміння природи, організація суспільства, державної влади – все це було поставлено перед судом розуму (або доведення доцільності існування, або ліквідація).

Цей великий ідейно-політичний рух отримав назву Просвітництво:

*Шарль Монтеск’є, основна праця – «Про дух законів», як і англієць Д.Локк започаткував власну теорію розподілу властей – на законодавчу, виконавчу, судову, що заперечувало потребу існування абсолютизму.

*Вольтер – різко виступив проти церковного мракобісся, інквізиції, свавілля королівської влади, засуджував переслідування протестантів-гугенотів.

*Жан Мельє приходський священик

*Морелі

*Маблі

*філософи-матеріалісти Дені Дідро, Гельвецій Ламетрі

*Жан жак Руссо – видатний ідеолог революційної дрібної буржуазії, трактат «Причини і походження нерівності» (причина всіх суспільних нерівностей і бідувань є приватна власність), «Про суспільний договір» (джерело верховної влади – народна воля, а суверенітет і верховенство народу – неподільним і невідчужуваним). Народ має право на повстання проти пригноблювачів, несправедливої влади.

Брошура Сієна: «Що такий третій стан? Все! Чим він був до цього часу? Нічим!»

Кін. 80-х рр. XVIII ст. вкрай загострилася соціально-політична ситуація в країні, король і вища феодальна знать (блиск придворного життя та придворні інтриги), остаточно відірвались від суспільства, не знали справжніх настроїв народних мас.

Колосальні витрати на потреби королівської родини і двору, на чиновницько-бюрократичний апарат, збройні сили, поліцію, призводили до швидкого зростання дефіциту бюджету. Випускалися все нові облігації державних позик, 1789 року державний борг досяг 4,5 млрд ліврів. Не вистачало грошей навіть на виплату відсотків за боргами. !787 – король на зборах нотаблів (знаті) запропонував змінити податкову систему, встановити податок для знаті та духовенства, але зазнав різкого спротиву. Уряд не зміг домогтися нових позик, підписання торговельної угоди з Англією, що відкрило доступ дешевих анлійських товарів на французький ринок, призвело до спаду виробництва і закриття кількох тсяч торговельних закладів. Розпорядження уряду, що офіцерські звання можуть присвоюватися дворянам, які мають не менше чотири покоління предків «благородного походження».

1787 – криза в промисловості та торгівлі, неврожай в сільському господарстві призвів до голоду, дуже сувора зима знищила багато виноградників.

Травень 1789 року – король скликав генеральні штати (вперше з 1614 року). Не сподіваючись на фінансову підтримку, король надав третьому стану подвійну кількість депутатів – 600 (замість 300), але кожна палата все одно мала лише один голос.

Велике збудження охопило Францію: відбувалися передвиборчі збори, мітинги, демонстрації, видавалася агітаційна література, виникали політичні клуби.

У країні знов виникали селянські заворушення, бунти, у містах – повстання плебейства і робітників (Марсель, Тулон, Лілль, Дюкерк). В Парижі навесні 1789 – вуличні бої робітників з поліцією і військами. Депутати від третього стану домагались широких політичних реформ. Ліквідації станового поділу, обмежень у промисловості і торгівлі, привілеїв дворянства і духовенства, селянських феодальних повинностей, тяжких податків, поборів.

У Версалі 5 травня 1789 р. відкрилося засідання Генеральних Штатів (третій стан – 600 депутатів, дворянство і духовенство – по 300). Виникло питання стосовно голосування – поіменного, більшістю голосів чи за станами. Король у своїй передмові нічого не сказав про реформи, конституцію, зате прем’єр-міністр Неккер попросив нової позики на 80 млн ліврів.Феодали виступали за станове голосування , надання субсидій королеві (за рахунок третього стану). Прибуло багато народу, що заповнив усі галереї великого залу і підтримував депутатів третього стану.

Депутати третього стану 17 червня 1789 року проголосили себе Національними зборами, запропонували депутатам привілейованих станів приєднатися до них (кілька десятків так і зробило). НЗ виступали від імені всього населення Франції. Хоча король зачинив зал і поставив збройну охорону, але вони зайшли інше приміщення і продовжили засідання. 23 червня король оголосив постанови НЗ недійсними, закрив їх засідання, пропонуючи розділитися депутатам за станами.НЗ відмовилися це зробити і проголосили себе Установчими зборами (вищий державний орган, який приймає закони, державні рішення, встановлює конституційні засади суспільства).

Коли король почав тягувати надійні війська у Версаль і Париж, 13 липня населення Парижа повстало, здобувши зброю у військових арсеналах. У Парижі створено революційний орган – Паризький муніципалітет, який зразуж почав формувати Національну гвардію. 14 липня – штурмом взяли Бастилію (фортеця і в’язниця одночасно), її рознесли, розібрали до фундаменту. Тепер це велике свято у Франції.

Революція почалася так успішно, що народ виявився єдиним у своїй революційній рішучості змінити існуючий лад. Повстанці розігнали королівську адміністрацію, заміяючи її виборними органами – муніципалітетами, в які обирали найавторитетніших представників третього стану, формувалися загони народної міліції та національної гвардії.

Отже, на початку революцію, абсолютну монархію було перетворено в конституційну. На вимогу УЗ король призначив нового мера Парижа (Байї), а маркіза Лафайєта (учасника війни за незалежність США) – начальником Національної гвардії.

У перші дні революції багато аристократів тікали за кордон, бо селяни громили їх маєтки, вбивали чи проганяли управителів, збирачів податків. Під впливом селянських повстань УЗ вже 4 серпня проголосили повну відміну феодального ладу і привілеїв.

Буржуазія як верства прогресивна, революційна виступала в союзі з народом, очолюючи його політичну боротьбу. Народні маси – рушійна сила революції, забезпечували своєю енергією та ініціативою її розвиток, успіх, результати.

Головні етапи ВФР:

Перший – 14 липня 1789 – 10 серпня 1792. Здійснюються перші революційні перетворення, приймаються революційні, конституційного характеру закони (Декларація прав людини і громадянина, Конституція). Зберігається монархія і низка повинностей селян тощо. Видається новий кримінальний кодекс.

Другий – 10 серпня 1792 – 2 червня 1793. До влади прийшли радикальніші кола буржуазії – партія жирондистів. Здійснюються подальші революційні перетворення. Проголошується республіка, приймається нова Конституція 1793 р. Відбуваються зміни в правовій системі, але починаються й численні контрреволюційні повстання і бунти, іноземна інтервенція.

– 2 червня 1793 – 27 липня 1794 – найвища точка революції, її вершина: якобінська диктатура – найрадикальнішої, переважно дрібної буржуазії в союзі з народними масами. Вони повністю ліквідували феодальні та напівфеодальні повинності селянства, почали нещадну боротьбу з внутрішньою реакцією, з інтервентами, реорганізували армію, створили тимчасовий революційний апарат державної влади, що діяв жорстокими, диктаторськими методами. Приймаються нові Декларації прав людини та громадянин та Конституція (1793).

Четвертий – 27 липня 1794 – 9 листопада 1799. Відбувається державний переворот, до влади приходять помірковані, центристські кола буржуазії. Ліквідовуються найрадикальніші заходи та законодавчі акти якобінців. Приймається чергова Конституція (1795), формується конституційний державний апарат законодавчої, виконавчої і судової гілок влади. Політична ситуація нестабільна, потрібна міцна влада.

П’ятий – з 9 листопада(18 бюмера) 1799 – травень 1804. Здійснюється черговий державний переворот, який очолив генерал Наполеон Бонапарт. Приймається Конституція 1799 р. – «Конституція VIII-го року республіки». Встановлюється диктатура Наполеона, створюються передумови для проголошення імперії.

Установчі збори 26 серпня 1789 р. прийняли Декларацію прав людини та громадянина – програмний документ, що проголошував основні засади нового суспільства, створюваного революцією. Провідні ідейні засади – з праць французьких просвітителів XVIII ст.. а також було використано текст американської Декларації незалежності. Вплив школи природного права в обох деклараціях - людина, як істота наділена невід’ємними і незалежними від всіляких властей правами. Крім того, вона виступає ще і як громадянин, тобто член державного союзу, що утворюється внаслідок укладання людьми, котрі спочатку перебували у т. зв. Природному, тобто вільному стані, відповідно до договору.

Вступ і 17 статей. Вступ:«Представники французького народу, які складають НЗ, беручи до уваги незнання, забуття або нехтування прав людини є єдиними причинами суспільних лих і недолугості правління, вирішили відновити природні, невідчужувані, невіддільні і священні права людини». Про це і людям, так і владі повинна нагадувати Декларація.

Ст. 1 – люди народжуються вільними і рівними у правах, суспільні відмінності можуть ґрунтуватися лише загальній користі.

Ст. 2 – права: свобода, власність, безпека, опір насильству, мета держави – збереження цих прав.

Ст. 4 – свобода полягає у праві робити все, що не шкодить іншому.

Ст. 5 – заборона дій, шкідливих для суспільства, все, що не заборонено законом – дозволено, ніхто не може бути примушеним робити те, чого закон не приписує.

Ст. 6 – закон є виразом загальної волі, всі громадяни мають право особисто або через представників брати участь у виданні законів, закон є рівним для всіх.

Ст. 7 – Ніхто не може бути обвинуваченим, заарештованим інакше, як за законом, якщо заарештований опирається – стає винним.

Ст. 8 – закон встановлює тільки строго і очевидно необхідні кари, покарання – лише за законмю

Ст. 9 – людина невинна доти, доки не доведена її вина.

Ст. 10 – свобода віросповідання.

Ст. 11 – кожен громадянин може вільно говорити, писати, друкувати, за умови відповідальності перед законом.

Ст. 13,14 – заборона самовільних королівських і феодальних поборів, у т.ч. на утримання Збройних сил, загальні принципи податкової системи (рівний розподіл податків залежно за матеріального становища громадян), розміри податків, способу оподаткування і термінів.

Ст. 15 – суспільство могло вимагати звіт у кожної службової особи своєї адміністрації.

Ст. 17 – власність – є непорушне і священне право.

Безперечно, це прогресивний правовий акт – основи передового для своєї епохи суспільного і державно-політичного устрою, визначала засади нового правопорядку . Але вона мала програмний характер, немає прав на збори, демонстрації, союзи, повстання і повалення влади, відміни рабства у колоніях, прав місцевого населення, гасло: «Свобода, рівність, братерство».

21. Перший етап революції у Франції (1789 – 1792 рр.). Конституція 1791 р. Проголошення республіки. Діяльність жірондистів.

22. Встановлення якобінської диктатури у Франції. Соціально-економічна і політична діяльність якобінців. Оцінка якобінської диктатури.

23. Період директорії та консульства у Франції. Конституції 1795 і 1799 рр.

24. Проголошення імперії Наполеона Бонапарта у Франції. Державний устрій і законодавство імперії.

. 2 серпня 1802 р. Наполеон став довічним консулом, що було підтверджено всенародним голосуванням 3 млн. французів від дали за це свої голоси. І всього півтори тисячі проголосувало проти. У тому ж році набрав чинності конкордат (угода) з Папою римським. Католицизм оголошувався релігією більшості французів. Відокремлення церкви від держави знищувалося. Держава повинна була виплачувати духовенству грошове утримання. Папа погодився на те, щоб вищі церковні чини призначалися державою. Таким чином, католицька церква була поставлена на службу державі і стала опорою бонапартизму.

2 грудня 1804 р. у Соборі Паризької Богоматері відбувся урочистий акт коронації Наполеона імператором французів. При цьому Бонапарт вирвав з рук папи корону і сам поклав її собі на голову. Корону було зроблено не із золота, а із заліза, що мало символізувати власну волю коронованого як визначальну в його діяльності.

Держава Наполеона сягнула зеніту своєї могутності. До складу Французької імперії ввійшли Бельгія, Голландія, Північна та Центральна Італія, Далмація, Іллірія. Населення імперії зросло втричі — до 75 млн. осіб. Сам Наполеон був італійським коро лем, а його пасинок — віце-королем. Решта Західної і Центральної Європи перебували у васальній залежності від Франції. На іспанському престолі сидів брат Наполеона Жозеф. Неаполітанським королем був зять Наполеона — маршал Мюрат. У Вестфальському королівстві королював брат імператора Жером. Австрія, Пруссія, Саксонія і Росія стали його вимушеними союзниками. У 1811 р. Наполеон одружився з дочкою австрійського імператора Марією Луїзою, поріднившись з одним із найзнатніших родів Європи. Імператор наказав викарбувати медаль із зображенням Бога і написом: «Тобі небо — мені земля». У 1811 р. Наполеон сказав: «Ще три роки і я буду володарем Всесвіту».

Наполеон провів адміністративну реформу, створивши інститут підзвітних владі префектів департаментів та супрефектів округів. В міста та села призначались мери. Оскільки ставлення до самоуправління було в імператора негативним,воно було практично зведене нанівець.Було створено державний Французький банк для збереження золотого запасу та емісії паперових грошей (1800), нейтралізована система збору податків. Адміністративні та правові нововведення Наполеона заклали основу сучасної держави, а багато з них діють до сьогодні.

Одним із завдань Французької революції 1789-1794 рр. було створення єдиної національної правової системи. Мова йшла не лише про створення нового законодавства, але й про його систематизацію. Робилися спроби кодифікувати революційне законодавство, але вони не дали позитивних результатів. Причина невдач - часті зміни груп, які перебували при владі, розбіжності в їхній ідеології та конкретних цілях; тимчасовий, ситуаційний характер багатьох законів; боротьба великої буржуазії проти найрадикальніших вимог найбідніших прошарків суспільства; відсутність чіткого розуміння тих принципів, на яких повинна була здійснюватися кодифікація. І лише після зміцнення влади великої буржуазії, в наполеонівську епоху з'явилися реальні умови для такої кодифікації. У цей період було створено п'ять основних кодексів - Цивільний, Кримінальний, Торговий, Цивільно-процесуальний, Кримінально-процесуальний.

Першим 21 березня 1804 р. прийнято Цивільний кодекс. Він розроблявся за участю Наполеона І й увійшов в історію як кодекс Наполеона. Книга перша - "Про осіб" - закріплювала правовий статус фізичних осіб (неюридичних корпорацій).

Друга книга — "Про майно та різні видозмінювання власності" — присвячена регулюванню майнових відносин, а саме: праву власності, узуфрукту (володінню чужим майном з правом користування прибутками від нього), сервітуту (праву користування чужим майном у певних межах)

Третя книга — "Про різні способи, якими надається власність" — найбільша за обсягом. Вона визначала основні способи набуття права власності.

З численними змінами він діє і в сучасній Франції. Справджується й оцінка, дана цьому актові його ідеологом - Наполеоном: "Мою дійсну славу складають не сорок виграних мною битв - Ватерлоо їх перекреслило. Та не буде забутий Цивільний кодекс". Кодекс закріпив завоювання Французької революції, став першим подібним правовим документом європейської буржуазної (а не абсолютистською) епохи (при тому що абсолютизм дав взагалі не так багато цивільних кодексів ). При розробці особлива увага зверталася на чіткість і несуперечність формулювань. Містить фундаментальні положення про право приватної власності, відшкодування збитку, договірному праві і др.; багато[1] з цих статей за 200 років жодного разу не піддавалися поправці (аби адаптувати кодекс до змін часу у Франції було ухвалено чотириста законів, але при цьому число статей в нім збільшилося всього на дві (до 2283)

У1810 р. був затверджений Кримінальний кодекс. Він складався з чотирьоx книг. Перші дві присвячувались основним поняттям і принципам кримінального права. Третя - містила конкретний перелік кримінальних діянь і види та міри покарань за них. Четверта -присвячувалася поліцейським порушенням і покаранням. Залежно від характеру покарань кримінальні діяння поділялися на три групи.

I група: найтяжчі діяння (злочини), що каралися болісними

чи ганебними покараннями (смертною карою, каторжними

роботами, депортацією — довічним засланням до однієї з колоній,

виставлення біля ганебного стовпа в ошийнику, вигнання, громадська

деградація—усунення від усіх публічних посад і служб, позбавлення

деяких цивільних прав).

II група: провини, які каралися виправним й заходам й (тюремним

ув'язненням, тимчасовим позбавленням деяких політичних, громад

ських або сімейних прав, штрафом тощо).

III група: поліцейські порушення, котрі каралися короткостроковим ув'язненням (на строк від одного до п'яти днів), грошовим штрафом (від 1 до 15 франків), конфіскацією певних предметів

25. Революція 1848 р. у Франції. Проголошення республіки (другої). Конституція 1848 р.

26. Третя республіка у Франції (1870 – 1940 рр.), її державний устрій та політичний режим.

27. Джерела та основні риси права Франції після Великої революції 1789 р. Кодифікації 1804 , 1807, 1810 рр.

28. Утворення єдиної Німецької імперії 1871 р. Конституція 1871 р.

Утворення Німецької імперії

Буржуазна революція 1848 року в Німеччині зазнала поразки. Завдання, які стояли перед революцією, – соціально-економічне (ліквідація феодальних відносин) і політичне (об'єднання країни) не були вирішені. Об'єднання Німеччини залишалося невідкладним завданням. Політична роздробленість гальмувала подальший економічний розвиток. Вона була основою реакційних політичних режимів.Різні соціальні групи боролися за об'єднання країни. В цьому були зацікавлені буржуазія, частина юнкерства, робітничий клас, селянство. Вирішення такого загальнонімецького питання можливе було двома шляхами: революційним — через великонімецьку республіку, і реакційним — через об'єднання країни під владою одного із німецьких монархів за допомогою насильницьких, грабіжницьких воєн. І слід визнати, що об'єктивно обидва варіанти були можливими.Серйозною спробою реалізувати революційний варіант була революція 1848 року. Однак утворити великонімецьку республіку не пощастило.Залишався реакційний варіант, а саме — об'єднання силою, під зверхністю наймогутнішої німецької держави.Гегемоном серед німецьких держав спочатку вважалася Австрія. Але поступово на перше місце виходить Пруссія. У 1861 році королем Пруссії стає Вільгельм, який з метою посилення Пруссії вносить у ландтаг проект рішення про створення чотирьохсоттисячної армії. Ландтаг був проти цього, але Вільгельм витрачає необхідні суми без згоди ландтагу. В 1862 році він призначає міністром-президентом представника прусського юнкерства Отто фон Бісмарка, переконаного монархіста, прихильника рішучих дій. Бісмарк відразу перейшов у наступ. Він роз'яснював парламентській опозиції, що її «паперова конституція і парламентське голосування не варті мідного гроша», що він буде до кінця «боротися з лібералізмом» і не допустить «хазяйнування парламенту». Бісмарк розпускає палати, провадить військову реформу, значно збільшуючи чисельність армії. «Не промовами і не голосуванням вирішуються найважливіші питання часу, — казав Бісмарк, — а залізом і кров'ю».Посилившись, Пруссія починає загарбницькі війни, боротьбу за насильницьке приєднання сусідніх держав. У 1861 році відбулася війна проти Данії, внаслідок якої в Данії були відібрані Шлезвіг і Гольштинія. В 1866 році в битві при Садовій було розгромлено австрійську армію. Після цього Австрію виключили з Німецького союзу.Перемога над своїм основним супротивником дозволила Пруссії створити об'єднання частини німецьких держав під власним керівництвом. У 1866 році було утворено Північнонімецький союз, що об'єднав двадцять одну німецьку державу, а 1867 року — прийнято Конституцію Союзу. Президентом Північнонімецького союзу Конституція визначила прусського короля. Він отримав всю повноту виконавчої влади, яку він доручав союзному канцлеру, що відповідав тільки перед президентом. Створювалися також дві палати: рейхстаг, який обирався населенням, і союзна рада з представників окремих держав. Так під гегемонією Пруссії було об'єднано частину Німеччини. За межами утвореного Союзу залишалися південнонімецькі держави, їх приєднанню до Союзу заважала Франція. Конфлікт між Пруссією і Францією знайшов своє завершення у франко-прусській війні 1870 року. Перемога була на боці Пруссії, яка отримала контрибуцію з Франції і приєднала ряд південнонімецьких територій. Вісімнадцятого січня 1871 року в Версалі Вільгельм І був проголошений німецьким імператором. Так виникла нова (друга) Німецька імперія.

Конституція 1871р.

16 квітня 1871 року установчий рейхстаг прийняв Конституцію Німеччини. Союзна територія складалася з двадцяти двох монархій і трьох вільних міст. Конституція передавала всю повноту суверенних прав Німецькій імперії в цілому. «Імперія користується правом законодавства в межах союзної території на підставі змісту даної конституції і притому так, — було сказано в статті 2,— що імперські закони вважаються вищими від законів кожної держави». Імперському законодавству підлягали такі важливі справи, як зовнішні відносини, військо і військовий флот імперії, митне і торгове законодавство, законодавство про податки, які йдуть на потребу імперії, визначення системи мір і ваг, законодавство про цивільне, карне право і судочинство і т.д.Окремі держави, що входили до складу імперії, зберігали свої конституції, ландтаги, уряди, але їх автономія була дуже обмеженою. Конституція 1871 не проголошувала навіть формально принципу "народного суверенітету", що прийшов у повну суперечність з консервативними уявленнями правлячих кіл (і значною мірою масової свідомості) про державну владу монарха, воля якого є вищою. Від імені імператора здійснювалася і виконавча, і законодавча влада, визначалася компетенція державних установ та посадових осіб.Імперське законодавство здійснювалося рейхстагом і союзною радою (бундесратом). Рейхстаг обирався спочатку на 3, а потім на 5 років. Збирався щорічно. Ніякого контролю над міністерствами рейхстаг не мав. Рейхстаг, що створюється на основі "загальних виборів з таємною подачею голосів", перебував під контролем імператора. Він мав значно менші повноваження, ніж бундесрат. Союзна рада складалася з представників союзних держав, призначених їх урядами. Всього було п'ятдесят вісім депутатів. Кожна держава отримувала певну кількість голосів — від одного до шести. Але Пруссії було надано сімнадцять голосів. Поряд з рейхстагом союзна рада брала участь у законодавстві, утворювала постійні комітети. Вона могла засідати самостійно, рейхстаг такої можливості не мав.Бундесрату надавалося повноваження на видання адміністративних приписів та інструкцій, які необхідні для проведення в життя імперських законів, право розпуску рейхстагу за згодою імператора (гл. V, ст. 23), вирішення конфліктів між землями з правом визначати необхідність застосування заходів примусу (екзекуції) до союзним державам (гл. IV, ст. 19). Формально "загальне виборче право" теж не було загальним при високому віковий ценз (до 25 років), при позбавлення виборчого права осіб, що користуються допомогою для бідних, обмежених у громадянські та політичні права по суду, "нижніх чинів війська і флоту, які перебувають на службі "та ін Главою імперії був Німецький імператор (кайзер) — король Пруссії. «Головування в союзі належить королю Пруссії, — було сказано в статті 11 Конституції, — який має титул Німецького імператора». Йому належало право скликати і закривати рейхстаг і союзну раду. Він призначав чиновників, а в разі необхідності давав розпорядження про їх відставку.Особливе місце займав єдиний імперський міністр з величезними повноваженнями — імперський канцлер. Він призначався імператором і відповідав лише перед ним. Головував у бундесраті, керував постійними комітетами, підписував закони після імператора. За поданням канцлера імператор призначав і звільняв статс-секретарів закордонних справ, внутрішніх справ, адміралтейства, скарбниці і колоній.Спеціальний розділ Конституції був присвячений імперській армії. Кожен німець повинен був служити в армії сім років, витрати на армію несли усі держави. Але і в мирний, і в воєнний час армія перебувала під командуванням імператора.Конституція забезпечувала панування Пруссії в Німецькій імперії. Основний закон досить чітко відбивав гегемонію Пруссії в Союзі. Про це свідчили такі факти: головування в Союзі належало королю Пруссії, тобто імператору (ст. 11), в бундесраті Пруссія мала сімнадцять голосів, а зміни в Конституції вважалися недійсними, якщо чотирнадцять голосів будуть подані проти (статті 6 і 78), головував в союзній раді канцлер, який призначався королем Пруссії (ст. 15), армія була підпорядкована імператору — прусському королю (ст. 63), в армії було введено «в повному обсязі прусське військове законодавство» (ст. 61), імператор мав право оголосити на воєнному стані кожну частину імперії (ст. 68), було в нього і право екзекуції — покарання члена Союзу, який не хотів визнавати рішення імперії (ст. 19).Особлива увага приділялася в Німецькій імперії поліції. Поліцейський корпус був підпорядкований статс-секретарю внутрішніх справ, що забезпечувало централізацію і давало можливість встановити найсуворіший поліцейський режим.Судова система Німеччини визначалася Законом про судові установи 1877 року. В окремих державах Союзу існували три судові інстанції. Першою з них був дільничний суд. Тут усі цивільні справи розглядалися одноосібно суддею, а кримінальні — або одноосібно, або за участю двох шефенів (засідателів). Компетенцією земських судів був розгляд цивільних, комерційних і кримінальних справ, а також розгляд апеляційних скарг на вироки і рішення дільничних судів. Вищі земські суди розглядали скарги на рішення і вироки судових установ і в апеляційному, і в касаційному порядку.Загальнонімецьким був імперський суд. Його члени призначалися імператором. У складі суду були цивільний і кримінальний сенати (відділення). При всіх судах перебувала прокуратура, яка була реорганізована 1877 року на зразок французької. Прокуратурі була підпорядкована поліція, яка під її керівництвом провадила дізнання в кримінальних справах.Адвокатура була організована на основі Положення 1878 року як самоврядна корпорація.В цілому ж система вищих органів влади і управління Німецької імперії являла собою єдиний, в значній мірі централізований державний механізм з особливим привілейованим становищем в ньому ряду прусських державних органів.