4. Релігійні організації.
Носії певного віросповідання формують релігійну спільноту (сукупність релігійних груп), яка має певну організаційну структуру. Тому до основних елементів релігії належать і релігійні організації.
Релігійна організація — об'єднання послідовників певного віросповідання, цілісність і єдність якого забезпечується змістом віровчення, культом, системою організаційних принципів, правил і ролей.
Найважливішими завданнями релігійних організацій є донесення до віруючих певних норм і правил поведінки, формування у них певної мети, цінностей та ідеалів. Це досягається виконанням низки функцій:
виробленням систематизованого віровчення;
розробленням системи його захисту й утвердження;
управлінням культовою діяльністю;
контролем і вжиттям санкцій у випадку неточного виконання релігійних норм;
підтримкою зв'язків із державним апаратом та світовими організаціями.
Набір релігійних організацій у всіх конфесіях різний. Наприклад, у християнстві, найбільшій (за кількістю носіїв) світовій релігії, є три типи релігійних організацій: церква, секта, деномінація.
Церква (гр. kyriake — Господній дім) — релігійна організація зі складними централізованими та ієрархізованими стосунками між священиками і віруючими, що виробляє, зберігає, передає релігійну інформацію, організовує та координує релігійну діяльність і контролює поведінку віруючих.
Церква, як правило, має багато послідовників. Цьому значною мірою сприяє наявність у кожної людини можливості стати її членом, відсутність постійного і чіткого контрольованого членства, анонімність послідовників. Характерними рисами церкви є:
наявність спільного віровчення і розробленої догматики (Символу віри);
релігійна діяльність (культова і позакультова);
система управління, що ґрунтується, як правило, на ієрархічному принципі й авторитаризмі.
У багатьох церквах прийнятий поділ їх членів на духовенство і мирян.
Секта (лат. seco — розділяти або лат. sehta — вчення, напрям) — релігійне об'єднання, що відокремилося від панівного в країні релігійного напряму і конфліктує з ним.
Секта — це загальна назва різних об'єднань віруючих, які сформувалися як опозиційні течії. Характерними рисами секти є:
сувора дисципліна й індивідуальне членство;
відокремлення від інших релігійних об'єднань;
проповідь винятковості своєї релігійної доктрини, ♦ істинного шляху порятунку»;
прояв опозиційності й нетерпимості щодо інакомислячих;
відсутність поділу на духовенство і мирян, проголошення рівності всіх членів організації;
яскраво виражене прагнення до духовного зростання шляхом суворого дотримання морального кодексу і ритуальних дійств.
Головною особливістю секти є прагнення зробити релігію внутрішнім світом віруючого.
Деномінація (лат. denominate — перейменування) — проміжна ланка між сектою і церквою, що перебуває на стадії становлення.
Як правило, деномінація формується на основі секти. Тому часто її визначають як секту, що перебуває на одному з пи і цих етапів свого розвитку, в якій склалася чітка організаційна структура і яка має ширші зв'язки із суспільством. Для деномінації є характерним прийняття різнопланових організаційних і культових принципів, відкритість для взаємодії з іншими релігійними об'єднаннями і державою, тобто спостерігається тенденція до поєднання зі «світом». Від церкви деномінація переймає доволі високу систему централізації та ієрархічний принцип управління, відмову від політики ізоляціонізму. Із сектою її зближують принцип добровільності, індивідуальне членство, претензії на винятковість, ідея боговибраності. Заперечення поділу віруючих на духовенство і мирян поєднується у деномінації з наявністю професійних священиків, яким надаються особливі повноваження для тлумачення слова Божого, проповідей тощо. За певних умов деномінація може перерости в церкву, від неї можуть відокремлюватися сектантські групи.
Отже, структурованість релігії не є чимось випадковим та суб'єктивним. Навпаки, вона породжена умовами функціонування і розвитку релігійної системи. Релігійна система діє як цілісність, у кожному з елементів якої повністю виявляється все віровчення.