«Зверобо́й, или Пе́рвая тропа́ войны́» первая книга пенталогии об историиколонизации Северной Америки американского писателя Джеймса Фенимора Купера, написана в 1841 году.

Сюжет

1744 год. Случайно встретившись, два совершенно разных человека, Гарри Марч по прозвищу Непоседа и юный охотник Натти Бампо по прозвищу Зверобой, направляются к озеру под названием Мерцающее зеркало. Зверобой должен помочь своему другумогиканену Чингачгуку вырвать из рук гуронов его возлюбленную Уа-та-Уа, а Гарри безуспешно добивается сердца красавицы Джудит Хаттер, живущей на озере вместе с сестрой Хетти и пожилым отцом Томасом.В ходе столкновений с племенем гуронов Зверобой получает новое прозвище Соколиный глаз, Чингачгук освобождает Уа-та-Уа, Хетти Хаттер погибает от шальной пули, Томас Хаттер заживо лишается скальпа, а племя гуронов практически полностью уничтожено.

Персонажи

Гарри Марч (Непоседа) — молодой человек 26-28 лет, ростом 6 футов 4 дюйма, пропорционально сложен, лицо — добродушно и красиво, груб в манерах.

Джудит Хаттер (I) — мать девушек, умерла за два года до описываемых событий, похоронена в озере.

Джудит Хаттер (II) — 19-летняя девушка, старшая из сестёр Хаттер, бойка, речиста, рассудительна, лукава, красива, тщеславна, любит наряжаться, получила от индейцев прозвище «Дикая роза», точно описывающее её нрав и красоту.

Хетти Хаттер — младшая из сестёр Хаттер. Офицеры из фортов на Мохоке дали прозвище «Так указывает компас», а индейцы окрестили «Поникшая Лилия»^[4] за слабоумие. Набожна, кротка, наивна, бесхитростна.

Томас Хаттер — в молодые годы был товарищем пирата Кидда. За 15 лет жизни на озере получил прозвища «Плавучий Том» и «Водяная крыса», требует, чтобы его считали единственным хозяином озера. Построил в центре озера дом, прозванный «Замком Водяной крысы» и ковчег — плавучий дом, основанием которого служила широкая плоскодонная баржа.

«Последний из могикан» Является второй книгой в пенталогии о Кожаном Чулке (как по дате публикации, так и по хронологии эпопеи), в которой Купер повествует о жизни на американском фронтире и одним из первых изображает своеобразие духовного мира и обычаев американских индейцев.

Сюжет

Действие романа происходит в британской колонии Нью-Йорк в августе 1757 года, в разгар Франко-индейской войны. Часть романа посвящена событиям после атаки на форт Уильям-Генри, когда с молчаливого согласия французов их индейские союзники вырезали несколько сотен сдавшихся англо-американских солдат и поселенцев. Охотник и следопыт Натти Бампо, представленный читателю в первом (по порядку развития действия) романе Зверобой, вместе со своими друзьями-индейцами из племени могикан — Чингачгуком и его сыном Ункасом — участвуют в спасении двух сестёр, дочерей британского командира. В конце книги Ункас погибает в безуспешной попытке спасти Кору, старшую из дочерей, оставляя своего отца Чингачгука последним из могикан.

Следопыт, или На берегах Онтарио — третья книга из пенталогии об историиколонизации Северной Америки американского писателя Джеймса Фенимора Купера, написана в 1840 году.

Сюжет

Приключения, «бледнолицего» из племени делаваров Натти (Натанаэль) Бампо, который прежде был разведчиком Английской армии в войне за Америку, и его друга индейца из племени Могикан. Их странствия по Америке и война с гуронами близ Великих Озёр, в том числе на озере Онтарио.

 "Пионеры, или У истоков Саскуиханны" Четвертая часть пенталогии о Кожаном Чулке (Натти Бампо) рисует трагическую судьбу индейского народа в Африке. Между приключениями, о которых рассказано в "Следопыте", и жестокими испытаниями, выпавшими на долю Кожаного Чулка в "Пионерах", прошло более тридцати лет. Другим сюжетным узлом романа являются взаимоотношения молодых людей — Элизабет Тэмпл, дочери судьи, и Оливера Эффингема, которым приходится преодолеть много препятствий на пути к счастью.

«Степи», «Прерия»

№51

Художнє новаторство Г.Гейне у вірші «Лорелея»

Народная легенда повествовала, что волшебная красавица Лорелей появлялась на высокой скале среди Рейна. Своей необыкновенной красой она привораживала рыбаков, которые плыли Рейном близ высокой скалы, и это приводило к трагедии - они гибнули в волнах Рейна. В поэзии отразилось увлечение Гейне немецким народным творчеством. Фольклорным есть не только сюжет, а и стиль стиха. Поэзиянаписана в простой певучей манере народной песни. Оно входит в цикл «Опять на родине» входит и одно из лучших стихотворений раннего Гейне — «Лорелея», популярность которой была настолько велика, что она стала народной песней. В балладе Гейне эпическое повествовательное начало дается не столько через изображение действия, сколько через поэтический образ, через поэтическое описание: златовласая красавица на фоне вечернего неба, над величественно живописным Рейном, в закатном золоте солнца. Но содержание баллады, по существу, лирично — оно не в развитии действия, а в выражении чувства, в трагическом порыве Лодочника, который зачарован красотой Лорелеи и обречен на смерть.Красота девушки передана с помощью народных образов: “блестящее одеяние”, “золотые селезенки”. Как и в фольклоре, красавица зачаровывает всех своей песней, “не спиваною никем”. Пение и красота, как в фольклоре, становятся причиной гибели людей. Именно Гейне сделал этот сюжет очень популярным. Когда в Германии к власти пришли нацисты и начали жечь книжки поэта, они не осмелились зацепить этого стиха. Лишь вместо имени Гейне обозначили в книгах: “Слова народные”. Лорелей воплощает губительную силу любви, которой она наделена не со своей воли, ведь любовь - это сложное, загадочное чувство, которое очень тяжело постичь. Поэтическая миниатюра Гейне - не пересказ рейнской легенды, а передача субъективного впечатления от нее. Фатальная сила любви у него не боится смерти. Поэт переосмыслил балладу, что возникшая с народной легенды, и снова возвратил ее народу: она стала народной песней. Новаторство Гейне в том, что живое чувство любви выражено с более обобщенной силой, просто и лаконично.

61. Итальянский период творчества Д.Н.Г. Байрона

С 1817г. начинается итальянский период творчества Байрона. Поэт

создает свои произведения в обстановке нарастающего движения

карбонариев за свободу Италии. Байрон сам был участником этого

национально-освободительного движения.

В Италии была завершена поэма «Паломничество Чайльд Гарольда»

(1809-1817). Она была начата во время заграничного путешествия

Байрона в 1809- 1811г.г. В поэме широко отражены впечатления поэта

от посещения Испании, Албании, Греции. Две первые песни, изданные в

Англии в 1812г., имели большой успех. По жанровым особенностям это

лиро-эпическая поэма, написанная в форме поэтического путевого

дневника.

В поэме появляется новый герой романтической литературы. Чайльд

Гарольд - мечтатель, порывающий с лицемерным обществом, рефлектирующий

герой, подвергающий анализу свои переживания. Здесь - первоистоки

темы духовных исканий молодого человека, ставшей одной из ведущих в

литературе 19в. Одержимый желанием бежать от привычного жизненного

уклада, разочарованный и непримиримый, Чайльд Гарольд устремляется в

далекие страны. Активный самоанализ делает его пассивным в

практической сфере. Все его внимание поглощено переживаниями,

вызванными разрывом с обществом, и он лишь созерцает то новое,

что появляется перед его взором во время странствий. Его тоска не

имеет конкретного повода; она является мироощущением человека,

живущего при смутном состоянии мира. Чайльд Гарольд не борется, он

лишь присматривается к современному миру, стараясь осмыслить его

трагическое состояние.

В Англії, на відміну від Німеччини, романтизм довгий час сам себе не усвідомлював,

хоча романтичні тенденції там проявилися ще у ХУІІІ ст. (іронічна самооцінка,

антіраціоналізм, уявлення про "оригінальність", "незвичність", "непояснимість", тяжіння

до старини ).Визначною рисою романтиків був їхній гарячий інтерес до фольклору.

Представники напряму не лише використовували різноманітні народнопоетичні образи,

сюжети та мотиви, а й самі виступили як збирачі казок, легенд, народних пісень. Так,

видатний англійський романтик Вальтер Скотт на початку своєї творчої діяльності

надрукував зібрання старовинних шотландських балад і легенд «Поезія шотландського

кордону» (1802—1803 pp.)(???)

53.Ідейно-художній зміст роману “Собор Паризької Богоматері”.(???)

54.Функції фантастики в творчості Гофмана.

Мати Гофмана була дуже нервова жінка, батько- людина здатна, але безладна.Батьки

Гофмана роз’їхалися коли дитині було всього 3 роки, тому він виховувався під впливом

свого дядька юриста, людини розумної і талановитої ,але фантаста і містика.На

цивільній службі у Берліні Гофман зустрівся з Гітцигом, що познайомив його з

берлінськими романтиками, поетами і художниками.Місце радника в Камергерихті

цілком його забезпечувало ,в той же час він мав достатньо часу для творчості.Але він

надзвичайно звик до циганського життя,тому губив себе надмірностями.Відчуваючи

відразу до чинного суспільства ,Гофман проводив велику частину вечорів ,а іноді і ночей

у винному погребі ,де біля нього завжди збиралася весела компанія.Розшатавши собі

вином і безсонням нерви,Гофман приходив додому і сідав писати.Жахи,створювані його ж

уявою,іноді лякали його самого.Світогляд Гофмана має чудову послідовність в довгому

ряді незрівнянних у своєму роді фантастичних повістей і казок ,у яких він вправно зливає

все чудесне з всіх століть з особистим вимислом,то похмурим і хворобливим,то

зворушливим.Він уміє вселити і дорослому читачу інтерес до цієї строкатої

фантастики ,за допомогою поєднання надприродного з буденним і навіть вульгарним :у

нього примари приймають шлункові краплі, феї пригощаються кавою,чаклунки торгують

яблуками і пиріжками і герцоги овочевого царства ріжуть зірочки і кладуть їх в суп.(і т.д.)

Яскравість фарб його фантастики різко виділяються на тлі прозаїчного,сірого німецького

життя.Інша темна сторона поезії Гофмана- його прагнення приводити читача до відчуття

напруженоті,вселяти йому віру в панування якихось темних сил.Гофман був повністю

байдужий до усіляких соціальних питань.Зло що існує у світі він вважав

непоправним,тому що він вважав що доля людини залежить не від неї самої ,а від фатуму

(долі).Як психолог Гофман обрав для себе галузь невизначених почуттів ,неясних

прагнень, незвичайних відчуттів ,магнетичних впливів усього страшного.Болісне і

зворушливе,марення і галюцинації,безпричинний страх,втрата душевної рівноваги –

улюблені мотиви його тонких психологічних етюдів.

55.Періодизація творчості А.Міцкевича.

Ада́м Міцке́вич — один із найвидатніших польських поетів, засновник польського

романтизму, діяч національно-визвольного руху. Засновник польської романтичної

драми і вдома, і в Західній Європі порівнюється з Байроном та Ґете. Під час свого життя у

Парижі був професором Слов'янської літератури в Колеж де Франс. В основному відомий

як автор поетичної новели «Дзяди»(пол. Dziady) та національного епосу «Пан Тадеуш»

(пол. Pan Tadeusz), який вважають останнім великим епосом шляхетної культури Речі

Посполитої.

Ім'я Адама Міцкевича має для поляків особливе значення. Він вважається символом

національної своєрідності, гідності польського народу, який вів багатовікову боротьбу за

здобуття незалежності.

Творчість Міцкевича розділяють на три періоди:

— ранній, віленсько-ковенський (до 1824). Найкращими творами цього періоду

вважаються «Ода до молодості» (1820) «Балади й романси» (1822), поема «Гражина»

(1823);

— російський (1824-1829): «Кримські сонети» (1826), «Конрад Валленрод» (1828);

— період еміграції(1830-1855): закінчено «Дзяди», створено «Пана Тадеуша».

Творчість Адама Міцкевича відома в Україні з 20-30-х років XIX століття завдяки

перекладам і переспівам Петра Гулака-Артемовського, Л. Боровиковського, О.

Шпигоцького. Поезією Адама Міцкевича захоплювався Тарас Григорович Шевченко.

Згодом його твори переклали Іван Франко, Леся Українка, Максим Рильський, Микола

Бажан, Андрій Малишко та Іван Драч. Переклад архітвору Міцкевича, великої епічної

поеми «Пан Тадеуш», який здійснював М. Рильський від середини 1920-х до початку

1960-х рр., одноголосно визнаний фахівцями за найкращу інтерпретацію поеми іншою

мовою.

56.”Паломництво Чайльд –Гарольда “Д.Н.Г. Байрона як ліро-епічна поема.

Ліро-епічний твір — це літературний твір, в якому гармонійно поєднуються

зображально-виражальні засоби, притаманні ліриці та епосу, внаслідок чого утворюються

якісно нові сполуки (балада, співомовка, поема, роман у віршах).Ліро-епічна

поема «Паломництво Чайльд Гарольда» чудова тим, що в ній висвітлюються

найактуальніші суспільні проблеми початку XIX ст .- боротьба народів з тиранією, їх

прагнення до національної незалежності. Новаторському змісту відповідає оригінальна

форма твору: це ліро-епічна поема, в якій опис душевних емоцій сягає досконалості, і

разом з тим це різка політична сатира.Це повість , про життя лондонського денді і

одночасно подорожній щоденник автора. Створена між 1809-1817 роками поема

складається з чотирьох пісень і відображає різні періоди життя Байрона. Цілісність її

досягається не стільки присутністю головного героя, який в останній пісні зовсім йде в

тінь, а й тим, що всі пісні - плід яскравих вражень, бунтівних дум, мінливих настроїв,

душевних переживань, передчуттів, спогадів самого поета, його сміливих оцінок, подій,

свідком яких він був. Читаючи поему, ми постійно відчуваємо присутність двох героїв:

Гарольда і автора. І хоча Гарольду притаманні деякі риси характеру Байрона,

ототожнювати і змішувати їх не можна. До речі, поет зазначав, що ні за що на світі не

хотів би бути таким суб'єктом, якою створив свого героя.Щодо зображення особистості,

три головні образи, які мають у поемі конструктивно вагоме значення, фабульно не

пов'язані між собою і функціонально неспівставні. "Епічний герой" – дійова особа –

Чайльд-Гарольд виявляється бездіяльним, то зливається з ліричним героєм, то

витісняється ним. Подорож, залишаючись зовнішнім композиційним прийомом і

характерним романтичним мотивом, організує художній простір в поемі. Але фабула (в

епічному розумінні слова) не формується. З образом ліричного героя пов'язана організація

художнього часу в поемі: його діахронні подорожі активізують план історичного

минулого, на тлі якого осмислюються сучасні події, а з іншого боку співвідносять час

особистості з часом великої історії. Образ Наполеона створюється у зв'язку з конкретною

історичною подією, що дозволяє часу і простору перетнутися на полі Ватерлоо. Але

розповідь про подію, зображення події відсутні, їх місце займають роздуми ліричного

героя.

Таким чином, ліро-епічна поема Байрона і окреслює кордони нового жанру, і намічає

вихід за його межі. Грандіозний художній експеримент, який тривав близько десяти років,

привів до постанови нових художніх завдань. Ретроспективно сформулювати ці завдання,

маючи на увазі подальші шляхи розвитку європейської літератури, можна було б так:

- конкретизація та взаємоузгодження художніх часу та простору, позбавлення їх

інваріантності;

- відокремлення героя від автора, формування об'єктивних – епічних – механізмів

розкриття характеру героя;

- відображення в малій історії особистості характерних ознак великої історії, загальних

закономірностей суспільного життя.

57.Своєрідність лірики Альфонса де Ламартіна.

Альфонс де Ламартін був першим визначним поетом-романтиком у франц.літературі.

У Ламартіна були підстави згодом написати, що коли він входив у вітчизняну

літературу, «тільки й чути було голоси про непоправний занепад, про повну смерть і

покійницький холод цієї загадкової діяльності людського духу, що зветься поезією». І

справді, він застав французьку ліричну поезію в тяжкому, ледве не агонізуючому стані.

Син збіднілого дворянина, Ламартін виховувався в єзуїтському коледжі, згодом перебував

на дипломатичній службі. У 1820 р. з’явилася його перша збірка «Поетичні медитації»,

яка мала великий успіх у читачів і прославила автора. Цей успіх був продовжений і

поглиблений збіркою «Нові поетичні медитації», що вийшла 1823 р. За п’ять років, що

пройшли від падіння Наполеона до появи першої збірки Ламартіна, атмосфера в країні

відчутно змінилася, її освічені кола дозріли для сприйняття іманентно романтичних

мотивів та умонастроїв. Ця збірка, хоча в ній і присутні певні релікти старої поетичної

традиції, в цілому була глибоким проривом романтичної ліричної поезії у французьку

літературу. Після надто тривалого у Франції панування класицизму, художня система

якого не сприяла розвиткові ліричної поезії, з’явилися дійсно ліричні вірші, лад яких

визначається не правилами красномовства, а життям почуттів, їхнім рухом і їхньою

гармонією. І хоч певні риторичні прийоми наявні в цій поезії, вже не риторична настанова

є в ній визначальною, а лірично-сповідальна.

Основним змістом «Поетичних медитацій» і їх продовження є життя душі ліричного

героя, якого з повним правом можна назвати романтичним. Це герой усамітнений, він

сторониться «натовпу» та суєтності і живе такими реальностями буття, як природа і

кохання, життя й смерть, Бог і нескінченність. Він їх сприймає й переживає як загадку, він

ставить питання і шукає відповіді, поли-шаючи їх, однак, у невизначеності, переносячи

акцент на сам пошук істини, що лишається утаєною. Цей умонастрій, характерний для

романтизму, Ламартін вперше у французькій літературі робить предметом поезії.

За Ламартіном, поезія має бути «тією мовою, що чується, що промовляє, що відзвучує

в людській душі, що є живою душею наших найінтимніших почуттів, мелодією нашої

мислі». Вона є передусім самовираженням поета, найглибшим і найбезпосереднішим. «Я

нікого не наслідував, - небезпідставно заявляв згодом Ламартін, - я виражав тільки самого

себе, для себе ж. Це не було мистецтво, це була розрада мого серця, яке захлиналося в

риданнях. Ці вірші були стогоном або криком душі. Я кадансував цей крик».

Величезне місце в поезії Ламартіна належить природі, проте це не є пейзажна лірика

в традиційному значенні слова. У Ламартіна природа не просто змальовується чи

відчувається, а саме переживається, при цьому вона настільки зближується й зливається

з почуттями, настроями, душевними станами ліричного героя, що стає їх вираженням,

відлунням його скарг і волань, екстазів і криз. Нерідко поет досягає чудової злагодженості

в передачі відповідностей природи й станів душі, їх звучання в одному гармонійному

акорді.

Ще одна постійна тема ліричної поезії Ламартіна - тема кохання, але постає вона у ньому

в специфічному ракурсі, як болючі й солодкі спогади про кохану жінку, про втрачене

щастя, якому немає вороття. Ця тема має автобіографічну основу, кохання поета до Жюлі

Шарль, молодої жінки, з якою він зблизився у 1816 р. і яка померла восени 1817 р.

Для повноти уявлень про поезію Ламартіна важливо ще сказати про її філософічність, на

що вказують і назви його збірок. Це була не тільки особистісна лірика, а й роздуми про

таємниці світобудови й корінні проблеми буття. До характеризованих збірок входять його

поеми «Бог», «Людина» та інші, де ця проблематика знаходить концентроване вираження.

В них найвиразніше проявляється притаманне поетові прагнення до своєрідного синтезу

філософії, релігії і поезії. Він виношував задум грандіозного «епосу людського духу»,

фрагментами якого є дві великі поеми 30-х років: «Жослен» (1836) і «Падіння ангела»

(1838). Як уявляється поетові, «людина - це «падший» бог, який згадує про небо. // І хоч

позбавлена своєї колишньої слави, // Вона береже пам’ять про свою втрачену долю. // її

бажань бездонна глибина передвіщає далеку майбутню велич. // Незавершена чи «пад-

ша» людина - це велика таїна».

58.Творчість ранніх франц. романтиків.

Романтизм у Франції початково-сприймався як іноземне явище, чому немало сприяли самі

романтики, які посилалися на Шекспіра і Шіллера, Кальдерона і Мандзоні. Але романтизм

мав сильне коріння у французькій історії та культурі, тому він справив величезний вплив

на долю національного мистецтва, висунувши великих творців: Гюго — в літературі,

Делакруа — в живописі, Берліоза — в музиці.

Французький романтизм сформувався пізніше, ніж англійський і німецький. Статус

загальнонаціонального явища він набув лише у 20-х рр. ХІХ ст.

Тому на відміну від англійського і німецького, французький романтизм не відмовлявся

від реальності, навпаки - він її стверджував як реальність героїчну. Мова йшла про

сучасне суспільство і сучасного героя. Романтичні ідеї Франції навіть не припускали

відокремленості художника від сучасності, яка була романтичною сама по собі.

Жермена де Сталь, Шатобріан, Костан, Балланш, Сенанкур, не дивлячись на критику

спадщини “філософів” ( так у Франції насмішливо називали просвітників ) наслідують

Вольтеру, Дідро і Руссо у плані активного втручання у життя силою публіцистичного

слова. Вони пишуть трактати про політику, про суспільну мораль, про ставлення

літератури до суспільних установ. І ця заінтересованість у злобі дня не залишить

французький романтизм ніколи. До політики прийде навіть “серафічний” Ламартин,

корифеї французького романтизму Гюґо і Жорж Санд будуть постійно виступати

як політичні і соціальні художники, створять жанр соціального роману. Хоча на

пізньому етапі розвитку саме французький романтизм зробить ґрунт для виникнення

напрямку “мистецтва заради мистецтва” ( Бодлер, Леконт де Ліль, Флобер, Ґотьє ), який

в свою чергу виступить живильним середовищем для розвитку новітніх напрямків в

поезії. Головною метою французького романтизму було знищення тиранічних правил і

табу “класичного віку”. Художники-романтики намагались довести французькій публіці:

мірилом “доброго смаку” можуть бути і народне мистецтво, і героїчна сучасність, а не

тільки застарілі класицистичні нормативи.

Перші романтики — перш за все філософи і політичні діячі, тому теоретичні питання

і естетика французького романтизму від самого початку формувалися у зв'язку з

постановкою загально-філософських питань. В основу своєї естетики романтики поклали

антитезу, яку В. Гюго визначив як здатність бачити дві сторони предмета чи явища.

Справді, французькі письменники даної епохи любили поєднувати протилежності: добро

і зло, трагічне і комічне, високе і низьке, матеріальне та ідеальне, реальне і фантастичне,

життя і смерть тощо.

59.Збірка “Листя трави “ У.Уітмена.Головні теми і мотиви .Особливість поетики

Уітмена,реформа вірша.

Уолт Уїтмен (1819-1892) - американський поет-новатор, один із найінтелігентніших

людей свого часу, світову славу принесла поетові його книга віршів «Листя трави» (1855),

над якою він працював все життя.(особл.поетики)Поезія Уолта Уїтмена оригінальна,

новаторська за формою, за своєю тематикою та образами. Повставши проти умовностей

романтичної поетики, Уїтмен проголошує ідеалом, мірою прекрасного-дійсність,

реальний світ і стає співцем краси звичайного життєвого факту. В його книзі і численні

замальовки побуту сучасної Америки (те, що до Уїтмена поезія не визнавала естетично

цінним), і краса довколишньої природи, і соціальна трагедія расової нерівності в США.

На противагу романтизмові, Уїтмен бачить вищу духовність в самій матеріальності світу

і складає гімни людській природі, плоті або проклятій романтиками сучасній індустрії.

Головний тон його поезії - захоплення світом, людством. Для нього всі грані життя

одинаково прекрасні, всі його прояви для нього важливі і сповнені духовного значення.

За Уїтменом, життя кожної людини - найзвичайніше - наповнене змістом. І його любов

до людства (народів) - не проза, бо вона якраз і виростає із любові до кожної окремої

людини, він захоплюється досконалістю людського єства і дуже страждає, спостерігаючи

невідповідність між красою і величчю людини та її жалюгідною долею.

Ліричний герой «Листя трави» є представником «всіх епох і всіх земель», і тому автор

прагне за допомогою завершених циклів різних за жанром віршів і поем розкрити його

в усьому розмаїтті часових і просторових взаємозв’язків від народження і до самої

смерті, розповісти про об’єктивну дійсність, яка існує поза людиною, замислитись над

призначенням людини у всесвіті, виявити в «звичайній людині» безсмертну

її сутність. Циклічність: народження - праця - смерть - безсмерття властива всій книжці в

цілому і окремим творам (поема «Пісня про себе»).

Уїтмен універсальний. Він оспівує рух зірок і разом з тим рух кожного атома, кожної

крихітної часточки всесвіту. Уже сама назва його книги «Листя трави» відбиває цю

особливість його поетичного бачення: люди бачать траву, але хто з них схиляється до

травинки - «листочка трави»?. Це робить Уїтмен, поет - закоханий в життя, в кожну

його травинку.

Тема книги - людина, сам Уолт Уїтмен, сюжет - взаємовідносини людини і всесвіту, ідея

- вічна і неухильна віра в торжество людини.

За жанром - це ліроепічний твір. Тут існує зв’язок ліричної і епічної стихії - «я» поета,

його духовної сутності і об’єктивної реальності, «речового світу»,«трави» - зв’язок не

зовнішній. Книга будується як і поєднання цих стихій. В фіналі образ «трави» і «я» поета

- нероздільні.

Щодо форми його поезії, то Уїтмен писав:… «Я відкинув римований і білий вірш.

Білий вірш особливо мені бридкий, але ритм я визнаю, не зовнішній, регулярний і

розмірений: короткий склад, довгий склад… Як хода кульгавого; така поезія мені чужа.

Морські хвилі не викочуються на берег через рівні проміжки часу, як і пориви вітру між

соснами, а проте і в рокоті хвиль, і в шелесті вітру між дерев є чудовий ритм. А який би

він був монотонний, як стомлювався б від нього слух, якби він був правильний! Саме цей

різновид мелодії і ритм я намагався вловити…»

Його поезії притаманна відкритість життю та людству, наближеність до природи.

60.Образ малюка Цахеса.

Образ Цахеса, як гадають дослідники творчості Гофмана, міг бути навіяний письменнику

малюнками Жака Калло, в колекції якого була ціла серія карикатур, на яких він відтворив

гротескні образи потворних горбанів. Окремі з цих малюнків сприймаються як портрет

гофманівського Цахеса: “Те, що на перший погляд можна було цілком сприйняти за

химерно скрючений цурпалок дерева, було не що інше, як потворний малюк якихось дві

п’яді на зріст, що досі впоперек лежав у коробі, а тепер виліз і борсався та вурчав у траві.

Голова в потвори глибоко запала між плечима, на спині виріс горб, як гарбуз, а зразу

ж від грудей звисали тонкі, немов ліщинові палички, ноги, тож весь він був схожий на

роздвоєну редьку.

На обличчі неуважне око нічого б і не розгледіло, але, придивившись пильніше, можна

було помітити довгий гострий ніс, що витикався зпід чорного розкошланого чуба, пару

маленьких чорних очиць, що виблискували на зморщеному, як у старого, обличчі, -

проява, та й годі”. Цахес й залишився б навік звичайним селянським сином, якби не

милість феї РожіГожі, що виявила милосердя до маленької потвори і наділила її трьома

чарівними волосинками, що мали магічну силу. Сила золотих волосинок така велика, що

Цахесом присвоюється все: багатство, влада, таланти, навіть кохання чарівної Кандіди,

нареченої поета Бальтазара. Цахес готовий знищити й самого Бальтазара, але у фіналі

повісті все обертається не на його користь: таємниця маленької потвори розкрита, а його

самого - руками Бальтазара - позбавлено чарівних можливостей.

Цахес у повісті Гофмана - одна з тих потворних істот, що представляють огидний світ

філістерської моралі, але значення саме його образу в повісті набагато складніше, ніж

інших персонажівфілістерів, і не піддається чіткому та однозначному тлумаченню.

Внутрішній сенс образу Цахеса дослідники вбачають то в глузуванні з суспільства, в

якому має значення ли ше видимість, а не справжні заслуги, то в спростуванні влади

золота, що його символізують золоті волосини на голові Цахеса, то в змалюванні

несправедливого і нерівномірного розподілу матеріальних та духовних благ у

користолюбному суспільстві, то в іронії над просвітницькими гаслами, які на практиці

часто сприймають за істину те, що насправді виявляє себе як фантастична ілюзія. Втім,

можна говорити й про те, що у більш загальному, символічному сенсі образ Цахеса

виступає як уособлення найпотворніших темних інстинктів людини, пов’язаних з

бажанням звеличення і отримання необмеженої деспотичної влади над душами та умами

інших людей.

Найстрашнішим при цьому письменникові видається навіть не стільки сам по собі

образ потвори Цахеса, скільки те, що уособлювані ним аморальні якості та викривлений

світогляд, не маючи насправді нічого магічного у своїй глибинній суті, справляє

посправжньому магічний вплив на суспільство, яке, вочевидь, внутрішньо готове їх

сприйняти як щось належне, як норму власної життєвої поведінки. Чи не про це свідчить

одна з фінальних сцен повісті, в якій навіть після того, як чари Цахеса вже розвіялись,

йому самому влаштовують урочистий похорон?

Можливо, саме тому в повісті Гофмана немає й жодного посправжньому позитивного

героя, адже кожен з персонажів письменника отримує від нього персональний критичний

рахунок, міра сумніву та глузування якого пропорційні мірі віддаленості персонажа

від того нездійсненого романтичного ідеалу, якому сам Гофман залишився вірним до

останніх днів свого життя.

63. Тема любви в лирике Гейне

Пополнил казну поэтических признаний в любви и известный немецкий писатель Генрих Гейне в книге поэзий, которая принесла ему мировую славу. Многочисленные стихотворения

сборника «Книга песен» были навеянными безответной любовью поэта к кузине Амалии, а впоследствии к ее младшей сестре Терезе. Этой теме посвящены первые разделы цикла «Страдания юности», «Сновидения» и «Песни».

Поэт живет в мире странных сновидений. Каждое стихотворение раздела — это описание сна, видений, которые посещают поэта.

Действительность и сон, призраки и реальность совмещаются в этих стихотворениях.

Поэт полностью погрузился в свое отчаяние, но это не скорбная, безнадежная примиренность, а бурное чувство. Нигде поэт не видит светлого начинания, везде беспросветная темнота.

Любовь у Гейне — сила, которая несет неминуемую гибель. Сам поэт — несчастный влюбленный, который болезненно переживает «ее» неверность, одна из многочисленных жертв.

В мире, где живет поэт, кажется, нет живых настоящих людей. Это привидения и лживые маски, которые скрывают подлость и ничтожество. Лживое, обманчивое виденье и сама любимая поэта.

64. Главные черты творчества П.Б. Шелли

Зарождение черт идеализма Шелли в поэме «Королева Мэб»

Представления об идеальном мире, присущие взглядам романтиков, а у Шелли в

полной силе явленные в позднем, насколько оно может быть поздним у поэта,

трагически погибшем в 29 лет, творчестве, явлены уже в первой его поэме —

«Королева Мэб», написанной в 1813 году. Несмотря на то, что, как писал сам

Шелли, поэма получилась как в идейном, так и в художественном отношениях «сырой

и незрелой», она : по дерзости и космической грандиозности замысла не уступает

лучшим созданиям поэта.

67. Драматургия Гюго

Драма, писал Гюго, выполняет “миссию национальную, миссию общественную, миссию человеческую”. Свои романтические драмы Гюго представлял себе как нечто противоположное классической трагедии, именно с точки зрения жизненной правды. Во всех предисловиях к ним автор отстаивал шекспировский метод в драматургии, в частности введение массовых сцен. В целях максимального приближения к действительности, Гюго боролся с каноническими приемами классической трагедии (три единства, замена показа наиболее драматических событий рассказом о них, исключение комического элемента и т. п.). Но поскольку Гюго писал исторические драмы, проверкой реализма здесь может служить оценка их историчности. И в данном случае легко убедиться, что историзм в театре Гюго условен. Правда, Гюго и не ставил своей целью точно следовать истории — об этом он сам говорит многократно и решительно, отстаивая свое право на вымысел, на обращение к “легенде”.

69. Образ Чайльд Гарольда

Найвідоміша з поем Байрона — «Паломництво Чайльд Гарольда».

Хто ж такий «паломник» Чайльд Гарольд? Уже на початку поеми автор представляє свого героя.

Це нащадок давнього і колись славного роду (Чайльд — стародавнє найменування юнака шляхетного стану). Здавалося б, він мав бути задоволений життям і щасливий. Але зненацька, «у розквіті життєвого травня», він занедужав «дивною» хворобою:

Гарольд поривається в чужі, невідомі йому краї, він жадає змін, небезпек, бур, пригод — чого завгодно, аби піти від того, що йому обридло.

Новий світ, нові країни поступово відкривають йому очі на інше життя, повне страждань і нещасть і надто далеке від його колишнього світського життя. В Іспанії Гарольд уже не той світський денді, яким він описаний на початку поеми. Велика драма іспанського народу, змушеного вибирати між «покірністю або могилою», наповняє його тривогою, а серце злістю. Наприкінці першої пісні — це похмура, зневірена у світі людина. Його обтяжує весь лад життя аристократичного суспільства, він не знаходить змісту ні в земному, ні в загробному житті, він мечеться і страждає. Такого героя ні англійська, ні взагалі європейська література ще не знала.

Однак вже в другому розділі, опинившись у горах Албанії, Гарольд, хоч, як і раніше, «без бажань, без турбот», але вже піддається сприятливому впливу величної природи цієї країни та її народу — гордих, СУ ШВИХ І вільнолюбних албанських горців. У героя дедалі частіше виявляються чуйність, щиросердечна шляхетність, усе менше в ньому незадоволеності і туги. Душа мізантропа Гарольда починає ніби видужувати.

Після Албанії і Греції Гарольд повертається на Батьківщину і знову занурюється у «вихор світської моди», у «товкучку зал, де суєта кипить». Його знову починає переслідувати бажання бігти від цього світу порожньої суєти й аристократичного чванства. Але зараз «ціль його… більш гідна, ніж тоді». Тепер він точно знає, що «серед пустельних гір його друзі». І він «знову бере посох пілігрима»…

З моменту виходу друком «Паломництва Чайльд Гарольда» читачі ототожнювали героя поеми із самим автором, хоча Байрон категорично заперечував це, наполягаючи на тому, що герой — вигаданий. Справді, в автора та його героя дуже багато спільного, навіть у біографії. Однак духовний образ Байрона незмірно багатший і складніший, ніж створеного ним персонажа. Проте бажаної «лінії» між поетом та його героєм провести так і не удалося, і в четвертій пісні поеми Чайльд Гарольд уже взагалі не згадується. «В останній пісні пілігрим з’являється рідше, ніж у попередніх, і тому він менш віддільний від автора, що говорить тут від себе особисто», — зізнався Байрон.

Чайльд Гарольд — це щира, глибока, хоч і дуже суперечлива людина, що розчарувалася у своєму аристократичному середовищі, біжить від нього, жагуче шукає нових ідеалів. Цей образ незабаром став утіленням «байронічного» героя в літературі багатьох країн Європи в епоху романтизму.

Вiдомий англiйський поет Джордж Гордон Байрон став уособленням романтизму не лише у творчостi, а й у життi, поведiнцi. Горда, самотня людина, песимiст, глибоко нещасний у життi й коханнi, вiн став для багатьох європейських романтикiв взiрцем для наслiдування.

Романтична поема “Паломництво Чайльд-Гарольда” - один з найкращих здобуткiв лiрико-романтичного напряму в лiтературi. В основi поеми лежить лiричний щоденник самого поета. Образ героя, якого Байрон спочатку хотiв назвати Бюрюном (середньовiчна форма прiзвища Байронiв), також знаходив майже незамаскованi автобiографiчнi риси.

Психологiчний портрет Гарольда вiдображає настрої самого Байрона. Але цей образ - щось значно бiльше, нiж психологiчний портрет самого поета. Чайльд Гарольд вiдчуває велике розчарування, безпросвiтний сум, утому й пересиченiсть. Конфлiкт його з навколишнiм свiтом непримиренний, але вiн не втручається у плин подiй, усвiдомлює себе жертвою долi. У своїй самотi вiн не шукає пiдтримки вiд когось, спiвчуття до себе. У песимiзмi i розчаруваннi Гарольда знайшли вiдображення настрої буржуазно-демократичної iнтелiгенцiї Захiдної Європи пiсля провалу французької революцiї 1789-1794 рр. Це розчарування було зумовлене не тiльки полiтичною реакцiєю, а також наслiдком втрати вiри у можливiсть здiйснення царства розуму, про яке писали i провiщали просвiтителi.

На початку твору поет дає характеристику розчарованому героєвi. Чайльд Гарольд - юнак, пересичений всiма життєвими насолодами, несе в собi почуття туги й самоти, i бачить вихiд тiльки в забуттi i навiть смертi.

З розвитком поеми iдейний акцент змiщується iз зображення Гарольда на зображення народiв Пiвденно-Схiдної Європи, якi борються.

Справжнiм героєм поеми виступає народ Iспанiї, який страждає i бореться, а також поневолений народ Грецiї. Байрон малює драматичнi картини вторгнення в Iспанiю вiйськ Наполеона i героїчну боротьбу iспанського народу проти iноземних загарбникiв. Автор показує пiдлу роль iспанської аристократiї, яка або стоїть осторонь боротьби, або зраджує iнтереси свого народу.

70. Філософський напрямок творчрсті С. Т. Колріджа. Поетична майстерність англійського романтика

Философские взгляды С.Т. Колриджа формировались под влиянием идей Беркли и неоплатоников о духовном родстве человека, природы и бога. Однако и новые воззрения не были для него окончательными. Колридж продолжает поиски системы, которая сочетала бы элементы материалистической и идеалистической философий и отражала динамику борьбы, происходящей в мире.

Такую систему он увидел лишь в немецкой классической философии. Прежде всего внимание поэта привлекло учение Канта. В кантовской философии Колриджа заинтересовало утверждение активной роли разума, воображения, фантазии. Многим обязан Колридж Канту и в создании своей эстетической теории. Но основное влияние Канта на Колриджа сказалось в новом подходе к произведениям искусства и к творчеству в целом.

Наиболее близким Колриджу немецким философом после Канта оказался Шеллинг. В его натурфилософии он увидел созвучную своим мыслям систему единения природы и сознания. Большое влияние оказала на Колриджа эстетика Шеллинга. Самым главным достижением системы Шеллинга Колридж считал то, что она отводит искусству огромную роль в формировании личности.

Так, в основе системы С.Т. Колриджа лежало представление о диалектическом единстве и непрерывности развития мирового духа, природы и человека. В своих поисках истины Колридж начинает с попыток решить самые кардинальные вопросы философии и эстетики. Соотношение духа и материи, суть процесса познания, участие в нем разума, чувства и воображения, роль прекрасного в жизни и искусстве, задачи творчества, роль произведения искусства в становлении и развитии личности – таковы главные проблемы, которыми он занимается.

Особое внимание стоит уделить концепции природы Колриджа. Понятие природы в философии всегда служило предметом ожесточенных споров. Поэтому ее определение имело первостепенное значение. Колридж четко разграничивал понятия объективной природы и субъективного разума, ее познающего. Колридж начинает поиски общего принципа, по которому развиваются и природа, и человек. Таким принципом для него стал принцип органического единства духа и природы. Согласно этому принципу каждая частица, какой бы мелкой она ни была, содержит в себе свойства всей материальном Вселенной.

Но будучи органически едины, дух и природа внутренне противоречивы. Единство предполагает органическое слияние самых разных явлений. Это множество в единстве встречается на всех этапах развития. И самое мельчайшее явление столь же противоречиво и неповторимо, как и мир в целом. Индивидуализация достигает высшего воплощения в человеке. С него начинается новая ступень развития природы, вновь переходящей в сознание.

По мнению Колриджа, природа проявляется лишь в сознании и неотделима от него.

Хотя эстетические взгляды Колриджа не были приведены в стройную, единую систему, они сыграли огромную роль в становлении теории искусства романтизма в Англии, отразив существеннейшую перемену в его теории и практике.

71. Mоральна проблематика роману В. Гюго Собор Паризької Богоматері

Головна тема роману "Собор Паризької Богоматері" - тема народу і народної непокори. Ми бачимо Париж бідних, знедолених, принижених.

У романі колоритно зображено своєрідні звичаї, традиції, побут французького Середньовіччя, розкрито історичну специфіку епохи.

Одним з головних образів - символів роману виступає величний собор, що носить ім'я Богоматері. Собор, що за християнською догматикою, є моделлю світу, виступає ареною земних пристрастей. Від нього невіддільний і Квазімодо, який голосами своїх дзвонів "вливав життя у цю неосяжну споруду", і похмурий абат Клод Фролло.

Квазімодо - художнє втілення теорії романтичного гротеску, яку виклав Гюго у передмові до свого "Кромвеля". Це один з характерних для письменника образів, що уособлює тему знедоленості, "винних без провини". Гротеск для Гюго - "міра для порівняння", засіб контрасту внутрішнього і зовнішнього. Перше ми бачимо у протиставленні краси Есмеральди і потворності Квазімодо, друге - у протиставленні душевної краси Квазімодо і внутрішньої темноти Клода Фролло.

Якщо Квазімодо лякає своєю потворністю, то Фролло викликає страх тими таємними пристрастями, які спопеляють його душу: "Від чого облисів його широкий лоб, від чого голова його завжди опущена? Яка таємна думка викривляла гіркою усмішкою його рот у той час, як брови сходилися, як два бики, готові вступити в двобій? Що за таємниче полум'я спалахувало часом у його погляді?" - так змальовує Гюго свого героя.

Клод Фролло - справжній романтичний злочинець, охоплений всеперемагаючою, непереборною пристрастю, здатний лише на ненависть, на руйнування, що призводить до загибелі не лише безвинної красуні Есмеральди, а і його самого.

Чому ж носієм і втіленням зла у Гюго є католицький священнослужитель? Це пов'язано з певними історичними реаліями. Після 1830 року у передових верствах французького суспільства виявляється гостра реакція проти католицької церкви - головної опори старого режиму. Закінчуючи свою книгу 1831 року, Гюго бачив, як розлючений натовп громив монастир Сен-Жермен-Л'Оксеруа і палац архієпископа в Парижі, як селяни збивали хрести з каплиці, при великих дорогах. Проте Клод Фролло - це образ не лише ІСТОРИЧНО умовлений. Можливо, він навіяний і тими величезними зрушеннями, які відбулися у світосприйнятті сучасників Гюго.

Невідоме походження Квазімодо, фізична потворність і глухота відокремили його від людей. "Кожне звернуте до нього слово було знущанням або прокльоном". І Квазімодо всотав у себе людську ненависть, став злим і диким.

Але за його потворною зовнішністю ховалося добре, чуйне серце. Автор показує, що нещасний горбань здатен на глибоке і ніжне кохання.

Любити Есмеральду, обожнювати її, охороняти від зла, захищати її, не шкодуючи власного життя, - усе це раптом стало метою його існування.

Клод Фролло - це теж своєрідний символ - символ вивільнення з-під влади догм. Проте все в житті сповнене протиріч. І скептик Фролло, відкинувши церковну догму, перебуває в полоні марновірств і забобонів: дівчина, яку він кохає, здається йому посланницею диявола. Клод Фролло пристрасно кохає Есмеральду - і віддає її в руки катів. Він знає прив'язаність до нього Квазімодо - і зраджує це почуття. Він Іуда, але не той, якого малювала пристрасна уява його шанувальників, а той, який став символом зради і підступності.

Поруч з образом Клода Фролло художньо достовірний образ капітана Феба де Шатопера. Красива зовнішність і блиск мундира приховували пустоту, легковажність і внутрішню убогість цього молодого дворянина. Сили зла, що керують вчинками Клода Фролло, кинули виклик Собору - символу світла, добра, християнства. І Собор ніби висловлює своє незадоволення, попереджає, що архідиякона буде покарано.

Зрештою, саме Собор допомагає Квазімодо помститися Клоду Фролло: "Під ним зяяла безодня... Він звивався, докладаючи нелюдських зусиль, щоб залізти по жолобу на балюстраду. Але його руки ковзали по граніту, його ноги, дряпаючи почорнілу стіну, даремно шукали підпори..."

Передаючи суттєві риси епохи, В. Гюго разом з тим не завжди притримувався достовірності в зображенні минулого. У центрі роману він поставив образ Есмеральди, красивої дівчини, вихованої циганами. Він її зробив втіленням душевної краси і гуманності. Цей романтичний образ привнесений автором в обстановку XV століття. В. Гюго дещо спрощено уявляв, що в світі постійно відбувається боротьба між добром і злом, і створював свої позитивні образи, виходячи з абстрактної ідеї добра, не звітуючи про те, як могли сформуватися ці позитивні характери в конкретних умовах життя.

72. Образи ентузіастів в творчості Гофмана

Ентузіасти у творах Гофмана втілені переважно в образах митців — поетів, художників, акторів і музикантів. Музична тема — одна з головних, наскрізних тем творчості Гофмана, яка з'являється вже в першому його надрукованому творі — новелі «Кавалер Глюк». Новела має підзаголовок «Спогад. 1809 рік». її героєм є берлінський музикант, який віртуозно виконав фінальну сцену опери знаменитого Крістофа Віллібальда Глюка «Арміда» з абсолютно чистих нотних листів, уявивши себе композитором Глюком, що помер у 1787 р. Зміст новели становлять роздуми Гофмана про музику, її місце в житті, трагічну самотніть справжніх музикантів.

Герой новели «Дон Жуан», "мандрівний ентузіаст", занурюється у світ однойменної опери Моцарта. В новелі поєднуються розповідь про трагічну долю актриси, що чудово виконала партію донни Анни, і тонке тлумачення моцартівської опі^ви. У романтичному плані трактується образ Дон Жуана, який є людиною могутнього романтичного пориву, шукає "неземного" кохання, а свої любовні пригоди перетворює на бунт, протест проти міщанської, філістерської моралі.

Особливе значення, яке Гофман у своїй творчості надавав темі музиці, пояснюється не лише закоханістю автора у цей вид мистецтва, а и загальним ставленням романтиків до музики, яку вони вважали найромантичнішим з усіх видів мистецтва. Сам Гофман сприймав світ, як він зізнавався друзям, у музичній його суті, стверджуючи, що «дух музики, як і дух самого звука, проймає всю природу, яка лежить перед нами».

Найвизначнішим твором першого періоду стала повість-казка «Золотий горнець», яку сам Гофман називав своїм найулюбленішим твором. Тема повісті — протистояння романтичного ентузіаста і філістерського оточення. Події відбуваються одночасно в реальному і уявному світах. У першому мешкають сірий архіваріус Ліндгорст та вулична торговка, у другому вони стають могутнім Саламандрой та злою чарівницею. У двох світах живе і головний герой — студент Ан-сельм, дивак і невдаха, але поет в душі, що й відкриває йому доступ у фантастичний світ. Боротьба за його душу ведеться між Веронікою (представляє світ філістерів) і Серпентиною (золотиста змійка, дочка архіваріуса). Перемога останньої прочитується як перемога поетичного покликання героя.

Якщо в перший період творчості образи ентузіастів у Гофмана змальовані переважно у світлих, сповнених поблажливого комізму та м'якої іронії барвах, то в другий період (1815—1817 рр.) конфлікт між героєм-ентузіастом та його філістерським оточенням набуває ознак дедалі більшого трагізму, а в роздвоєній свідомості самого героя-романтика домінує вже не світла, а темна, «нічна сторона» його хворобливої уяви. Життєва реальність у творах цього періоду осмислюється не просто як самовдоволене обивательське середовище, а як цілком ворожа людині руйнівна сила, втілена в образах містичної демонічної стихії або деспотичної суспільної влади, що втручаються в долю людини, пригнічують і спустошують її душу, призводять до відчуження та знеособлення людського «я», до втрати людиною віри у вищі духовні ідеали. Ці мотиви виражено у збірці з красномовною назвою «Нічні повісті» (1816), в новелах «Майорат», «Пісочна людина», «Магнетизер» і особливо в романі «Еліксир диявола» (1816) — про ченця-капуцина Медардуса, в якого разом з еліксиром, що ним диявол спокушав святого Антонія, вселяється сатанинська сила. Здійснивши ряд кривавих злочинів, Медардус закінчує життя в монастирі в покаянні і покорі. Характеризуючи цей роман, Гейне писав, що в ньому «зосереджено все найстрашніше і найжахливіше, що тільки може придумати людський розум».