15. Жанр філософського роману, філософської повісті, філософського діалогу в літературі французького просвітництва.

Рома́н філосо́фський — великий епічний твір, в якому безпосередньо викладається світоглядна або етична позиція автора. Як окремий жанр сформувався в епоху Просвітництва (Вольтер — «Кандід, або Оптимізм», «Простодушний», «Мікромегас»; Дені Дідро — «Жак-фаталіст та його господар»), виник з необхідності популяризації філософії раціоналізму, сатиричного зображення суспільних норм, законів і політичних подій. У 20 ст. великого поширення набуває роман соціально-філософський, де у концентрованому вигляді викладаються філософські переконання письменника, його історична концепція, глобально осмислюється історична епоха. Класичними у такому жанрі є твори Анатоля Франса «Боги жадають», «Сучасна історія», «Таїс», «Острів пінгвінів», «На білому камені», або ж роман Томаса Манна "Зачарована гора".

Філософська повість — це жанр, у якому змальовувана картина життя служить для доведення чи спростування істинності певної філософської концепції або громадсько-політичного гасла. Відповідно філософська повість поєднує, з одного боку, ознаки художнього твору, а з іншого — елементи філософської або публіцистичної праці, реалізуючи один з ключових принципів просвітників: «повчати, розважаючи».

Діалог як філософський і літературний жанр має давню традицію. У філософії запроваджений Сократом як найкраща форма „дослідження своєї або чужої душі", дійшов до нас у філософсько-публіцистичних працях Платона (знамениті „Діалоги"), Лукіана, Дідро.

16. Творчість д Дідро. Естетичні погляди.

Майбутній філософ зосередився на природничих науках — хімії, фізиці, математиці, що привело до остаточної відмови від клерикального оточення. Порвавши із сім'єю, Дідро змушений був заробляти на прожиття своєю працею. Він вивчав праці Р. Декарта та Г. В. Лейбніца, Б. Спінози та Ф. Бекона, давав приватні уроки, перекладав, водночас розширюючи свою освіту. На замовлення фаворита короля Ф. Морепа Дідро написав галантний роман «Нескромні скарби» («Les bijoux indiscrets», 1747) у стилі модного тоді рокайлю. Наприкінці 40-х pp. створив ряд філософських есе: «Есе про заслуги та чесноти» («L'Essai sur la merite et la vertu», 1745), «Філософські думки» («Les Pensees philosophiques», 1746), «Прогулянка скептика» («La Promenade du sceptique», 1747), в яких засуджував фанатизм і тиранію, обстоював «природну» релігію. У «Листі про сліпців для науки зрячим» («La lettre sur les aveugles a l'usage de ceux qui voient», 1749) він уже відкрито пропагував атеїстичні погляди, що не заохочувалось у Франції. Свої твори філософ-початківець найчастіше видавав анонімно з фальшивими вихідними даними. «Філософські листи» були привселюдно засуджені до спалення на площі. За «Лист про сліпців» Дідро потрапив у Венсеннський замок, завдяки чому став популярним у рядах опозиції. В салоні барона П. Гольбаха Дідро познайомився з К. А. Гельвецієм, Д'Аламбером, бароном М. Гріммом, американцем Б. Франкліном, англійцем Л. Стерном. Понад два десятиліття Дідро присвятив головній справі свого життя — виданню «Енциклопедії, або Тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел» («L'Encyclopedie ou le Dictionnaire raisonne des sciences, des arts et des metiers...»), що виходила друком з 1751 по 1780 pp. і складалася з 35 томів, в тому числі 11 довідкових книжок, де містилися малюнки, креслення, карти, схеми, і 8 томів покажчиків. Задля створення «Енциклопедії» Дідро вдалося об'єднати весь цвіт французького просвітництва — від Вольтера до Ж. Ж. Руссо. «Енциклопедія» відіграла гігантську роль у формуванні суспільної свідомості у Франції та в усій Європі. Водночас продовжувалася тривала праця над творами з естетики, філософії, художніми творами. «Енциклопедія», проте, розорила видавця. Багато європейських монархів запрошували Дідро до себе, щоб завершити видання «Тлумачного словника», він відмовлявся від високої честі. Катерина II, бажаючи підтримати свого французького кореспондента, купила в нього бібліотеку з умовою, що вона залишиться пожиттєво в Дідро, а сам він стане бібліотекарем її імператорської величності. Кінець 1773 — поч. 1774 р. філософ провів за запрошенням російської імператорки в Петербурзі, де став дійсним членом Академії наук і почесним членом Академії мистецтв. Дідро Росія зобов'язана одним із найдовершеніших витворів — «Мідному вершнику» Е.М. Фальконе, який справив значний вплив на російську культуру. Саме Дідро запропонував Катерині II запросити популярного скульптора в Росію, розпізнавши в ньому великого монументаліста. Останні роки життя Дідро провів у Парижі, закінчуючи видання «Енциклопедії» та створюючи образи художніх «Салонів» для газети «Літературне, філософське і критичне листування», яку видавав його друг барон М. Грімм. Багато дослідників пов'язують із цими публікаціями формування сучасної художньої критики.

Свої філософські, історичні та естетичні погляди Дідро втілив у художній формі, створивши три повісті, які не виходили друком за його життя, оскільки прозаїком він себе не вважав. «Черниця» («La Riligieuse», 1760) і «Жак-фаталіст і його Хазяїн» («Jacques le Fataliste et son Maitre», 1773) вийшли друком лише в 1796 p., а «Небіж Рамо» («La neveu de Rameau», 1762—1779) вперше був виданий у 1805 р. німецькою мовою в перекладі Й. В. Гете. Проте саме три ці твори принесли Д. безсмертя.

Естетичні погляди:Уся природа, згідно з поглядами Дідро, перебуває у постійному русі та еволюціонуванні. Усе, що існує, колись виникло і зникне, перетворюючись на щось інше. Різноманітність існуючих матеріальних форм є головною причиною процесуальності світу. Розглядаючи конкретний процес зміни форм існування, ми можемо постійно фіксувати усе нові та нові форми, фрагменти зміни конкретної форми, але ніколи не зможемо побачити нескінченної множини форм реальності, які існують під час зміни одного предмета на якийсь інший. Не маючи можливості виявити безмежну множину форм реальності, люди користуються поняттям «матерія», яке засвідчує нам, що існує реальність, навіть якщо вона не відома конкретними виявленнями. Дідро вважає, що розмаїття форм матерії створюється зіткненням та об'єднанням різноякісних елементів.

Широкого визнання набула естетична концепція Дідро. Розкриваючи зміст поняття «прекрасне», він робить висновок, що уявлення про прекрасне можна визнати відображенням реальних відношень зовнішнього світу. Визнаючи мистецтво «наслідуванням природі», включаючи до поняття «природи» і суспільне буття, Дідро стверджує, що у природі немає нічого зайвого, всі особливості будови людського тіла, матеріальних предметів спричинені природними законами, які адекватно фіксуються лише митцями. Послідовна критика класицизму уможливила Дідро виробити принципи реалізму, які найяскравіше виявили себе у концепції театрального мистецтва. На противагу теоретикам класицизму, які розглядали театральну дію лише як комічну або трагічну, Дідро вводить теорію «серйозного жанру», яка проголошує можливість театрального зображення буденного життя простих людей, а не царів чи героїв, які завжди здаються нам або комічними, або трагічними. Зображення в театрі буденного життя, згідно з теорією Дідро, потребує показу у театральній драмі чи комедії зіткнення не характерів, а суспільних відносин, людей, які виконують певні суспільні функції.

26. Розвиток італійської драматургії у 18 столітті.

Італія,ще до недавна світило культури Відродження і зразок,які прагнули наслідувати всі європейські держави,протягом 17-18 століть перетворилася на "застінки Європи".

На відміну від Англії,Франції,Іспанії,єдина національна держава тут не була сформована;країна залишалася політично роздробленою,економічно розрізненою. Це зробило Італію легкою здобиччю для іноземців:

Протягом 15-16 століть Іспанія заволоділа півднем Італії,включаючи острови Сицилію та Сардинію,на півночі - Ломбардією з Міланом,герцогством з Мантуєю.

Папство,яке всіляко протидіяло об'єднанню країни,розширило свої володіння у центрі Італії,скориставшись послабленню місцевих держав.

Проте із середини 18 століття у соціально-політичній ситуації країни відбулися деякі зміни.У 1748 році на півстоліття було встановлено мир.

Як внаслідок - у другій половині 18 століття дещо пожвавився економічний розвиток країни,набула особливого значення політична торгівля тощо.

Все це відповідним чином знайшло відображення в італійській літературі та культурі взагалі. Усе 17 століття і перше десятиріччя 18 - період глибокого занепаду культури. У літературі тривалий час панівне місце займали постулати барокко,тобто відчувалося тяжіння до створення елітарної культури.Лише деякі діячі наук та мистецтва усвідомлювали необхідність її оновлення і у пошуках шляхів здійснення цього завдання зверталися до досвіду Англії та Франції,де вже утворилася філософія,наука,література та мистецтво доби Просвітництва.

Італійське Просвітництво не створило власної філософської основи і орієнтувалося на досягнення європейської філософії.Просвітництво в Італії розивалося порівняно пізно.

Пізнє формування італійського Просвітництва мало своїм наслідком також і те,що в Італії не було послідовної зміни літературних напрямів. Просвітницький класицизм тут зародився майже одночасно із сентименталізмом; часто риси цих напрямів дивним чином перепліталися у творчсті одного митця.

Із літературних жанрів менш за все в добу італійського Просвітництва представлена проза взагалі і романний жанр зокрема.Це було свідченням незрілості та обмеженості італійської просвітницької літератури.

19 століття

1. Суспільно-історичні передумови виникнення і розвитку романтизму. Головні риси естетики романтизму.

На рубежі 18-19 століть в європейській літературі утверджується новий напрям - романтизм.Його можна розглядати як своєрідний відгук на соціальні та економічні зміни в житті Європи наприкінці 18 століття.Головними подіями,що дали поштовх до зародження романтизму,були Французька буржуазна революція 1789-1794рр. та наполеонівські війни,що розпочалися після неї,промисловий переворот в Англії.Подальший розвиток романтизму припадає на період Реставрації(1815-1830рр.)

Передумови виникнення романтизму:

Світоглядні: ідеї братів Шлегелів,Ф.Шеллінга,І.Канта,И.Фіхте та ін.

Естетичні: сентименталізм,угрупування "Буря і натиск",творчість Гете і Шіллера,теорія народності Гердера.

Історичні: історичні події в Європі,зокрема Велика Французька революція 1789-1794рр.

Романтизм виник у той час,коли Європа пережила сильне духовне розчарування у зв'язку з подіями Французької революції і наполеонівськими війнами.Ставилися під сумнів переконання,що людині під силу перебудувати на краще суспільний порядок на основі розуму,і це пригнічувало.Адже революція привела до суспільної гармонії,вона скінчилася розгулом насильства і кривавим "якобінським терором".Не вдалося ствердити сворбоду та справедливість і наполеонівським солдатам.Так було завдано удару по вірі в розум,його могутність,силу.Саме цим пояснювалося глибоке розчарування,яке охопило багатьох митців-романтиків.Воно знайшло свое вираження в песимістичному тоні та трагічному забарвленні творчості.Саме тут треба шукати витоки образу розчарованого в житті героя,оспіваного романтиками.

Стрімке сходження наполеона до вершини слави стало для багатьох романтиків прикладом сміливого дерзання,духовного розкріпачення особистості.Саме тут полягають витоки активного в житті героя романтизму - героя-бунтаря,героя-протестанта.

Сутність романтизму: незвичайні герої у незвичайних обставинах.

Етапи розвитку романтизму

Передромантизм - явища і тенденції в європейській літературі й духовній культурі другої половини 18 століття,які підготували грунт для розвитку романтизму. Риси:

- зростання інтересу до середньовічної літератури та народної творчості;

- відведення головної ролі уяві,фантазії,творчості;

- виникнення поняття "романтичного",що передувало появі терміна "романтизм".

Ранній романтизм(кінець 18 - початок 19 століття)

Доба наполеонівських війн та період Реставрації утворили першу хвилю романтизму.В Ангії це творчість поетів Байрона,Персі Біші Шеллі,Дж.Кітса,романіста В.Скотта,у Німеччині - Гофмана і Генріха Гейне.

Риси:

- універсалізм,прагнення охопити буття в його повноті,дати йому синтезуюче художнє вираження;

- тісний зв'язок з філософією;

- тяжіння до символу й міфу як найбільш адекватних форм художнього вираження;

- розлад з дійсністю;

- різке протиставлення дійсності й ідеалу,розчарування й негативізм.

Розвинені форми(20-40-ві рр.19 ст.)

Друга хвиля романтизму розпочинається після липневої революції у Франції та після повстання у Польщі,тобто після 1830р.Найкращі твори у цей час пишуть у Франції - В.Гюго,Ж.Санд,О.Дюма;у Польщі - А.Міцкевич.

Пізній романтизм(після революції 1848р.)

Романтизм не був монолітним.У ньому існували різні течії.

2. Ранній період у творчості Д.Н.Байрона.

У грудні 1806 року Байрон видав першу збірку віршів,які,за порадою друга,вилучив із продажу і знищив.Обидва видання з'явилися без посилання на авторство.Уперше своїм іменем Байрон підписався під збіркою "Години дозвілля",яка побачила світ у червні 1807 року.Ранні вірші були ще слабкими й переважно наслідувальними.Здебільшого - про кохання.Рецензент одного літературного журналу взагалі не радив молодому поету займатися літературою.Та й сам Байрон бачив себе передусім політиком,суспільним діячем,а вже потім - поетом.Хоча саме поезія стала головним тереном,де виявився його волелюбний,антитиранічний дух,його заперечення поновлення та насильства над людьми і народами,його любов до істини і справедливості.

У липні 1808 року Байрон отримав диплом і деякий час жив у своєму родовому маєтку.Із досягненням повноліття,у 1809 р.він посів законне місце у палаті лордів.Через декілька днів після присяги в палаті лордів побачила світ поема "Англійські барди і шотландські оглядачі",якою автор нажив собі значних ворогів.Один з ображених,Томас Мур,послав Байрону виклик на дуель,яка не відбулася через те,що 2 червня 1908 року розпочалася дворічна середземноморська подорож поета.Він побував у Іспанії,відвідав Албанію,Грецію,Турцію.Незабутнє враження у нього залишила природа Албанії,простота побуту,благородність і мужність народу.Тут,в Албанії,були написані перші 2 пісні поеми "Паломництво Чайльд-Гарольда".

Третя і четверта пісні пов'язані з іншою подорожжю Байрона - з його мандрівним життям після того,як 25 квітня 1816 року він був змушений назавжди покинути Англію.

Слава прийшла до Байрона миттєво.То був ранок 27 лютого 1812 року.Він так і сказав:"Одного ранку я прокинувся знаменитим".Тоді він виступив з промовою в палаті лордів,де чітко виголосив своє політичне кредо.Наступного ж дня було опубліковано перші дві пісні поеми "Паломництво Чайльд-Гарольда".

Із 1813 до 1816 Байрон опублікував низку поем-фрагментів, які отримали наймення “східних” ( “Гяур”, “Абідоська наречена”, “Корсар”, “Осада Коринфу”, “Лара”). В них з’являється таке явище, як “байронічний герой”, тісно пов’язаний тим, що має назву “байронізму”.

3. А.Міцкевич на Україні.

Тема «Адам Міцкевич і Україна» є багатоплановою і може розглядатися з різних точок зору. Власне ж у літературознавчому (компаративному) аспекті вона передбачає дослідження всієї сукупності зв'язків творчості польського поета з Україною та її культурою, визначення ступеня і форм присутності в ній української складової, а також проблем рецепції творчості Міцкевича в українській літературі. Якщо зважити на поезії та цикл «Кримські сонети», написані під час перебування поета в Україні чи під його впливом, на листування Міцкевича (листи до Головінських, А. Одинця, Т. Зана, на 4-ту книгу «Пана Тадеуша», ІІІ частину «Дзядів», балади «Тукай», «Чати», «Рибка», «Світязь», «Світязянка» , на Паризькі лекції поета, на науковий досвід вивчення даної теми, до якої в різні часи зверталися Г. Вервес, Г. Батовський, В. Брухнальський, Ю. Булаховська, В. Гуменюк, М. Зимомря, Р. Кирчів, Ю. Кляйнер, І. Лозинський, В. Матвіїшин, В. Моторний, І. Плига, В. Полєк, М. Рильський, А. Татаренко, М. Теплінський, І. Франко, О. Юрченко й ін., то можна позитивно стверджувати таке.

Контактні зв'язки Міцкевича з Україною, її мовою, людьми, фольклором, природою, народними звичаями і обрядами, усвідомлення впливу України на творчість М. Рея, С. Трембецького, Б. Залеського свідчать про те, що Україна загалом виявилася суттєвим фактором творчої еволюції Міцкевича, а українська складова органічно і назавжди увійшла до його поетичного світобачення, втілилася в художній структурі його найвизначніших творів. Вагому стимулюючу роль тут відіграло притаманне поетові романтичне світосприйняття з його спрямованістю до всього яскравого, експресивного, гармонійного, екзотичного, вражаючого, величного у природі і культурній історії, яке не спотворене рабством людського суспільства і тому є проявом достеменності і істинності. Власне це знаходив Міцкевич і в розмаїтті української природи (мальовничому Стеблеві над Россю та в Криму), і в українському фольклорі. Саме як яскравий поет-романтик з його неприязню і викриванням усього поневолюючого і, навпаки, з його прихильністю до свободи і повноти проявів життя особистості і буття світу, до світової культурної і поетичної спадщини Міцкевич викликав інтерес і впливав на діячів української культури (від українських поетів-романтиків, Т. Шевченка і аж до Д. Павличка.

4. Становлення і розвиток німецького романтизму.

Романтизм у Німеччині пройшов 3 етапи розвитку:

1 етап - ранній(ієнський) - з 1795 до 1805рр.У цей період була розроблена естетична теорія романтизму і створені твори Ф.Шлегеля і Новаліса.Засновниками школи ієнського романтизму були брати Шлегелі - Фрідріх і Август .Вільгельм.

Німецькі романтики наділяли свого героя творчим талантом:поет,музикант,художник силою своєї фантазії перетворював світ,який лише віддалено нагадував реальність.Вони ідеалізували далеке минуле(Середньовіччя),яке намагалися співставити з сучасним суспільним розвитком.

Естетична система ієнських романтиків характеризувалася намаганням відійти від показу реальної конкретно-істроичної дійсності і зверненням до внутрішнього світу людини.

2 етап - гейдельбергський - з 1806 до 1815рр.Центром романтичного руху став університет у м.Гейдельберг,де навчались,а потім викладали К.Брентано і Л.А.Арнім,які відіграли провідну роль у романтичному русі на другому його етапі.Гейдельбергські романтики присвятили себе вивченню і збиранню німецького фольклору.У їхній творчості посилювалося відчуття трагічності буття,що мало історичний вплив і втілювалось у фантастиці,ворожій особистості.

3 етап - пізній романтизм - з 1815 до 1848рр.Центр романтичного руху перейшов до столиці Прусії - Берліна.З Берліном пов'язаний самий плідний період у творчості Гофмана,тут же вийшла перша поетична книжка Гейне.Однак у подальшому через широке розповсюдження романтизму по всій Німеччині та за її межами Берлін втрачає свою провідну роль у романтичному русі,оскільки виникає ряд локальних шкіл,а головне - проявляються такі яскраві індивідуальності,як Бюхнер і Гейне,які стають лідерами в літературному процесі всієї країни.

5. Жанр балада у творчості В.Вордсворта.

Вордсворт був головою й теоретиком так званої «Озерної школи», до якої крім нього належали С.-Т.Колрідж та Р. Сауті. Для поезії представників цього напрямку характерні мрійливість, переживання природи, любов до простої людини, ідеалізація середньовічної минувшини.

Серед творчого доробку поета виділяють збірку «Ліричні балади», що стала результатом співпраці з Колріджем. Перше видання збірки з'явилося 1798 р. у Бристолі, а друге, значно доповнене, — у 1800 р. Новаторством цієї збірки є звернення до нових тем і використання нової мови: поезія повинна брати теми просто з життя, звертатися до тих предметів, які хвилюють людину і знаходять відгук у її серці. Поезія, на думку Вордсворта, не потребує також якоїсь особливої мови, між мовою прози та поезії не повинно бути особливих відмінностей. Ці думки поет виклав у передмові до «Ліричних балад», яку вважають першим маніфестом романтизму в англійській літературі.Автори "Ліричних балад" у цьому "маніфесті англійського романтизму" "маніфестували" нові теми й образи, нову проблематику, нове середовище, нові художні і ритмічні можливості англійського вірша, оновлену лексику,ширше — нову мову поезії, їхня емоційна палітра була багатшою, ніж у поетів попередніх генерацій, почуття інтенсивнішими, пристрасті палкішими. Сама вироблена у фольклорі поетика балади диктувала певні принципи, вносила типову для неї драматичність і динамізм у розгортанні дії, чіткість і вираз­ність в окресленні характерів, що розкриваються у своїх діяннях, вчинках, прямому слові.

Анонімні "Ліричні балади", що об'єднували під однією обкладинкою вірші Вордсворта і Колріджа, були практичним втіленням їх теорії поезії, або навпаки — їх поезія давала матеріал для теоретичних узагальнень.

Перші відгуки на книжку були суперечливі. Консервативним критикам вона не сподобалась, як це завжди буває при появі чогось естетично нового. Молоді ж літератори зустріли балади із захопленням.

6. Позитивний образ в романах Ж.Санд.

7. Становлення і розвиток романтизму в Англії.

Романтизм в Англії сформувався раніше,ніж в інших країнах Західної Європи і не був явищем раптовим,бо романтичні тенденції довгий час існували таємно.

Своєрідні особливості англійського романтизму:

- період передромантизму охопив кілька десятиліть другої половини 18 ст;

- середньовіччя викликало особливий інтерес у британців.Готику багато хто розумів як початок національної культури і історії;

- життя селянства,його своєрідна духовна культура,доля робітничого класу,його боротьба за свої права стали об'єктом вивчення романтиків;

- розробка нової теми - показ далеких подорожей через моря і пустелі,опанування простором далеких країн і континентів;

- перевага лірики,ліро-епічних форм і роману над традиційними епосом та драмою.

Відносно нетривалий період розквіту романтизму дав Англії два покоління романтиків,які суттєво відрізнялися один від одного.

Перший етап розвитку романтизму в Англії датувався 90-ми роками 18 ст.Нове в літературі - наслідок сприйняття революційних подій,їх оцінки.

Під знаком ставлення до революції складалася і творчість молодих поетів: У.Водстворта,С.Т.Колдріджа,В.Сауті. Цих трьох митців об'єднали спільною назвою "Озерна школа" і назвали "лекистами".Але вони не вважили себе представниками однієї школи,доводячи свою оригінальність і самобутність талантів.

Другий етап являв собою формування романтичної самостійної традиції.У ці роки одна за одною з'являлися нові поетичні книги,які знаменували прихід нових авторів,несхожих один на одного і конкуруючих між собою: Т.Мур,В.Скотт,Дж.Байрон.

У ці роки - між битвою під Ватерло і парламентською реформою - і відбувся розквіт англійського романтизму.Найбільш значні твори створив Байрон,який назавжди залишив Англію.В.Скотт розробив історичний роман,заклавши тим самим основу новій романній формі,яку пізніше розвивали письменники-реалісти.У поезію прийшли романтики молодого покоління П.Б.Шеллі,Дж.Кітс.

До початку 30-х років романтична традиція у англійській літературі не завершує свого розвитку,але перестала бути центральним літературним явищем.

8. Своєрідність поезії Альфреда де Віньї.

Перша поетична збірка Віньї, нейтрально названа «Поемами» («Poemes»), з'явилася 1822 p., через два роки після «Поетичних медитацій» Ламартіна. Вона знаменувала прихід у французьку літературу ще одного видатного поета-романтика, аж поета зовсім іншого, який ніс із собою інші теми й мотиви, інші жанрово-стильові форми та започатковував інші тенденції в її розвитку.

Рання, та й не тільки рання, поезія Віньї — поезія медитаційна, поезія самозаглиблення і роздумів. Свої думки та переживання поет об'єктивізує, вдається до епічних і драматичних сюжетів, до ролевих ліричних героїв. Власну заслугу перед французькою літературою він бачив у тому, що «першим запровадив композиції такого типу, які подають філософські думки в епічних або драматичних формах». У цьому він спирався на здобутки інших західних літератур, що було помічено критикою, яка заговорила про «зовнішні джерела натхнення Віньї». Так, після виходу книги «Античні та сучасні поеми» «Poemes antiques et modernes», 1826), в основу якої покладена збірка 1822 p., Ш.-О. Сент-Бев писав: «Якщо добре їх пошукати, то це Біблія, Гомер, побачений очима Андре Шеньє, Данте, можливо, Мільтон, Клопшток, Оссіан, той же Томас Мур, але все це збиралося крапля за краплею і вилилося в концентровану, витончену та потужну структуру».

Відчуженість від середовища, горда самота, загальний безвідрадний погляд на долю людини та людства, культ стоїчного страждання, світова скорбота, — все це звучить у Віньї голосніше й виразніше, ніж у будь-кого з французьких романтиків.

До найвідоміших поетичних творів Віньї належить поема «Елоа» на сюжет про «грішного ангела», поширений у романтичній літературі.

Мотиви та настрої, що визначились у перших поетичних збірках Віньї, залишаються домінуючими і в його пізній поезії, у збірці «Долі» («Les destinees»), що вийшла посмертно. Збірка відкривається однойменною поемою, в якій звучить мотив всесилля і всевладдя долі, яка набирає обрисів античного фатуму.

Мотив відірваності людини від природи звучить уже в поезії В. 20-х років, але концентрованого похмуро-патетичного виразу досяг він у його пізній поезії, зокрема в поемі «Хатина пастуха. До Єви». Тут «людському балагану» з його суєтністю і марнославством протиставлена природа — велична, прекрасна і водночас тотально байдужа до «комедії людської», сповнена «льодового презирства» до неї. У цій поемі природа звертається до людей з такими безжальними словами: «Ви матір'ю звете, а я для вас — могила. // Не,знаю тих, кого я вже згубила, // Не чую, хто хвалу співає в тьмі часу».

Але людина виявляється у Віньї відірваною не тільки від природи, а й від Бога. Ідея покину-тості людини Богом у Віньї прозвучала найбільш голосно й трагічно, зокрема в поемі «Оливкова гора»(1839). У ній Христос на Оливковій горі (Гетсиманський сад), охоплений страхом близьких смертних мук, молить Бога-Отця відкрити таємниці людського буття, життя та смерті, добра та зла, але «Даремно тричі він волав: // «Мій Боже!» У відповідь лиш вітер завивав».

Однак слід сказати, що не всі поеми з останньої збірки Віньї сповнені такого песимізму та стоїчної скорботи. У деяких із них поет кидає й промінь надії, зокрема в поемах «Пляшка в морі» та «Світлий дух», які є своєрідним заповітом наступним поколінням. У них він висловлює надію на майбутній тріумф людської думки та духу, гарантами якого виступають мислителі та поети.

Альфред де Віньї був не тільки поетом, а й прозаїком та драматургом. До речі, широковідомим у себе на батьківщині та за її межами він став завдяки своєму першому прозовому твору — історичному роману «Сен-Map»(«Cinq-Mars», 1826), який з'явився того самого року, що й збірка «Античні та сучасні поеми».

8. Роман Г. Біччерстоу "Хатинка дядька Тома" як зразок аболіціаністської літератури США

Аболіціоні́стська літерату́ра (лат. abolitio — усунення, відміна) — Течія в літературі та публіцистиці США, ідейно пов'язана з аболіціонізмом — впливовим суспільно-політичним рухом 1-ої половини XIX ст., що ставив завдання негайного скасування рабовласництва в країні та боротьби проти расизму, дискримінації та сегрегації чорношкірих. Він зіграв значну роль як у створенні та діяльності так званої «підпільної залізниці», так і у формуванні суспільної думки напередодні та протягом Громадянської війни у США. Набираючи з 1820-х pp. загальнонаціональних масштабів, цей рух розгортається насамперед в північних вільних від рабства штатах, зокрема, в Новій Англії. Його головними осередками стають міста Бостон, Філадельфія, Нью-Йорк. 1833 створюється Американське аболіціоністське товариство. У широкому сенсі слова можна говорити про аболіціоністський пафос творчості майже всіх помітних на той час літераторів-північан, тоді як південці захищали рабовласництво, що лежало у підґрунті всього економічного, соціального та культурного життя регіону.

У галузі аболіціоністської прози широко відома Г.Бічер-Стоу (1811-1896), як авторка популярного роману «Хатинка дядька Тома» (1852), шо, за висловом Емерсона, «обійшов весь світ». Зважаючи на феноменальний успіх твору та його роль в зміні ставлення багатьох північан до рабовласництва, А.Лінкольн назвав авторку "маленькою жінкою, що розв’язала велику війну . Рабство засуджується в романі з морально-християнських позицій, шо спричинило надалі суперечливе ставлення до нього афроамериканської культурної спільноти.

Га́ррієт Бі́чер Сто́у (Harriet Beecher Stowe; *14 червня 1811, Лічфілд — †1 липня 1896) — американська письменниця, борець за ліквідацію рабства.

Американська письменниця Гаррієт Бічер-Стоу написала цей роман понад сто років тому. На той час він мав шалений успіх, спонукаючи всіх чесних людей світу виступити проти жорстокої системи невільництва.

Злободенність роману “Хатина дядька Тома” можна пояснити ще й тим, що письменниці висвітили широке коло проблем у своїх творах: соціальні, морально-етичні, загальнолюдські. Бічер-Стоу, то ми побачимо безліч різноманітних яскравих персонажів. Перш за все викликають співчуття образи поневолених людей, які змирилися із рабським становищем і не намагаються протистояти існуючій системі. Не приховуючи своєї огиди і зневаги, Бічер-Стоу у своєму творі розповідає про численні жорстокі знущання таких рабовласників, як торговець рабами Гейлі, мисливці за рабами Том Локкер і Меркс, плантатор Легрі. Типовою південною рабовласницею, переконаною расисткою постає перед нами жінка Сен-Клера Марі. “Хатина дядька Тома” ми часто зустрічаємо образи пасивних ліберальних рабовласників, які не піддають тортурам поневолених людей, але й не дбають про їх долю. Рабство — ганебне явище, яке не можна виправдати.

8. Становлення і розвиток французького романтизму.

Становлення романтизму в французькій літературі завершується вже в період Реставрації, коли в суспільно-політичному житті країни ще раз відбуваються круті зміни. Після розгрому Наполеона союзними військами у Франції поновлюється монархія Бурбонів, дворянська за своїм характером, проте король Луї XVIII змушений був прийняти конституцію, за якою зберігалися певні, хоч і дуже обмежені завоювання буржуазної революції. В країні не вщухала гостра політична боротьба, ультрароялісти прагнули до повного поновлення старого режиму, ліберали домагалися розширення конституційних свобод. Великі зміни відбуваються в цей час і в літературному житті Франції: романтизм наступає і стверджується як домінуючий художній напрям, класицизм здає одну за одною свої позиції.

Водночас змінюються місце й роль цих напрямів у суспільному й художньому житті країни, зокрема, їхні ідеологічні знаки. Якщо в попередній період французи схильні були пов’язувати класицизм з Просвітництвом та революцією, а романтизм - із середньовічно-християнською культурою та іноземною духовною інвазією, то тепер вони їх бачать в іншому світлі. Режим Реставрації теж виявляв відверті симпатії до класицизму як мистецтва, що стверджує авторитет і порядок, тоді як романтизм починають пов’язувати із «сум’яттям умів», духом бунтарства й заперечення і так аж до відомої формули Тьєра: «Романтизм - це революція». Звичайно, симпатії тепер повністю віддаються «старому класицизму», класицизму «віку Луї XIV», тобто часів розквіту феодально-абсолютистської монархії. Таким чином, класицизм знову ніби набуває статусу офіційного мистецтва, його підтримує королівський двір, його опорою стає академія.

А це також означало, що романтизм стає мистецтвом опозиційним до режиму Реставрації, хоч у переважній більшості романтики 20-х років були людьми далекими від політики. Але в сприйнятті громадськості романтизм дедалі більше асоціюється з лібералізмом, в його боротьбі з нормативною естетикою класицизму починають вбачати політичний опозиційний зміст, а штурм романтиками театру, останнього оплоту класицизму, в 1829-1830 pp. розцінюється як революційна акція. Постановка драми Гюго «Ернані», що відбувалася в січні 1830 р. й супроводжувалася колотнечею серед глядачів, у наелектризованій атмосфері Парижа була сприйнята як передвістя революції.

Все це здійснювалося вже молодим поколінням романтиків, яке прийшло в літературу в 10-20-х роках. Із зачинателів романтичного руху в Франції мадам де Сталь пішла із життя на початку періоду Реставрації, Констан і Сенанкур відійшли від літературної творчості, Шатобріан переключився на політичну діяльність і, друкуючи раніше написані твори, декларував вірність класичним ідеалам. Власне, всі вони так і лишилися на стадії преромантизму. Винятком серед них є хіба що Ш. Нодьє (1780-1844), який і в творчості попереднього періоду був ближчий до романтизму, ніж його імениті сучасники. Про це свідчить його найвідоміший твір, роман «Жан Сбогар» (1812), в якому впливи німецького романтизму поєднуються з традицією «готичного роману». В період Реставрації він брав активну участь в літературному житті, в 1824 р. навколо нього і журналу «Глоб» створюється один з найзначніших гуртків романтиків.

Загалом же в період Реставрації таких гуртків (сенак-лів) з’явилося в Парижі чимало, і вони відігравали важливу роль в консолідації романтичного руху та його боротьбі з класицизмом. Найзначніший із них виник у 1827 р., до нього ввійшли як молоді, але вже відомі пись-менники-романтики В. Гюго, А. де Віньї, ПІ. де Сент-Бев, А. Ламартін, так і наймолодші - А. де Мюссе, Ж. де Нерваль, А. Дюма та інші. Провідна роль належала в ньому Гюго. Саме цей «Сенакль» і розгорнув наприкінці 20-х років знамениту «романтичну битву» з класицизмом, яка завершилася захопленням останнього його бастіону - театру.

До цього «Сенаклю» входили не тільки письменники, а й романтики в інших мистецтвах - живописці Е. Делакруа, Е. Деверіа, Л. Буланже, скульптор Д. д’Анже, композитор Г. Берліоз та інші. А це означає, що в 20-30-ті роки романтизм стає не лише провідним напрямом у французькій літературі, а й охоплює інші мистецтва, переживає свій розквіт.

Проте у французькій літературі періоду Реставрації було й немало письменників, творчість яких протікала поза романтичним рухом. Не кажемо про численних епігонів класицизму, який протягом названого періоду поступово сходив зі сцени. Поза романтизмом лишався П. Л. Курьє (1772-1825), який прославився своїми памфлетами, спрямованими проти режиму Реставрації. В них він сміливо й дотепно викривав політичну систему режиму, поліцейське свавілля і засилля цензури, негідну роль клерикалів у суспільному житті, зовнішньо-політичні акції королівського уряду, як то придушення іспанської революції, і водночас брав під захист «нижчі класи», жертви економічного визиску й соціальної несправедливості. В своїх памфлетах Курьє вдавався до народної мови з її простотою і прямотою вислову, але в цілому йому притаманні орієнтації на французьку класицистичну прозу, на .чіткість і ясність її стилю.

Ж.-П. Беранже (1780-1857), знаменитий поет-пісняр, теж не належав до романтичного напряму. Хоч він творив у іншому жанрі, ніж Курьє, між ними є немало спільного. Це передусім їхня ангажованість, ненависть до режиму Реставрації, активна участь у суспільно-політичному житті й боротьбі. Як і памфлети Курьє, пісні Беранже, принаймні значна їх частина, теж ставали явищами не тільки літературного, а й громадсько-політичного життя. Поету-пісняру доводилося змінювати памфлетиста в камері паризької в’язниці Консежері. В період Реставрації Беранже прославився передусім своїми політичними піснями, але великою популярністю користувалися також інші його пісні, в яких він у фривольному стилі оспівував вино, кохання та інші чуттєві втіхи життя, і серед новинок паризької моди, що приходили тоді в інші європейські столиці, були й «останні пісеньки Беранжера».

Свій творчий шлях Беранже розпочав на початку XIX ст. в річищі класицизму, офіційного мистецтва Першої імперії. Працював він тоді у «високих жанрах», писав оди й дифірамби, пробував свої сили в епічній поезії. Але через певний час переконується, що ці жанри й загалом «високе мистецтво» не відповідають складові його обдарування, і наважується на відчайдушний крок - на спалення всього написаного. «Ніщо не горить так яскраво, як полум’я рукописів, кинутих мужньою рукою у вогонь», - сказав він згодом.

Після цього «самоспалення» Беранже звертається до неофіційного «демократичного» жанру пісні, в якому знаходить своє покликання. Водночас він підносить пісню, яка тоді у Франції перебувала на узбіччі літератури, до рівня справжньої поезії і надає їй художньої довершеності. Але слід зауважити, що це була не фольклорна пісня, яку в той час підносили німецькі романтики, а пісня літературна, що культивувалася поетами-піснярами (шансоньє), які об’єднувалися в групи, такі як «Погрібець», до якого входив спершу Беранже. В цих піснях панувала анакреонтика, але здебільшого грівуазна й вульгаризована, розрахована на невибагливий смак.

Дебютом Беранже в жанровому різновиді політичної пісні була пісня «Король Івето» (1812), сповнена прозорих натяків-випадів на внутрішню й зовнішню політику Наполеона, зокрема на його нескінченні завойовницькі війни/’ Але справжнього розквіту цей жанровий різновид поезії Беранже набуває в період Реставрації, коли вона справді стає голосом французької демократії. Ці його пісні набувають характеру політичної сатири, чим вони теж близькі до памфлетів Курьє. В них він піддає знищувальній насмішці аристократів, які повернулися у Францію в обозі інтервентів і, нічого не зрозумівши й нічому не навчившись, вимагають повернення всіх їхніх привілеїв і повного відновлення старого ладу («Супліка породистих собак», «Маркіз де Караба», «Пагінець знатного роду» та ін.), церкву й клерикалів, які були головною ідеологічною опорою режиму Реставрації («Святі отці», «Місіонери», «Смерть диявола»), систему поліцейських стежень і доносів («Юда», «Стій…», «Провокатор»). Сатира Беранже поширюється й на інституцію монархії («Карл IX, простак»), він пророкує повну деградацію Франції,’ якщо на троні залишаться Бурбони («Майбуття Франції»), віщує близький крах режиму Реставрації («Червоний чоловічок»). У цілому період Реставрації - це апогей творчості Беранже і апогей його слави.

Беранже захоплено вітав Липневу революцію, оспівав її в «Липневих могилах», але буржуазну Липневу монархію він не прийняв. Поет розійшовся зі своїми колишніми спільниками, лідерами лібералів, які тепер стали при владі («Моїм друзям, що стали міністрами», «Відмова»). Творча активність Беранже продовжується в перші роки Липневої монархії, розширюється тематичний діапазон його пісень, охоплюючи нові явища й реалії суспільно-політичного життя Франції. Об’єктами його викриття стають нові хазяї життя, буржуа («Слимаки», «Черв’яки»), дух збагачення й наживи, який охопив країну зверху донизу: «все призначається на продаж, все стало товаром - патенти, клятви, стиль» («Бонді»). В полі зору поета - тяжке життя простих людей, жертв безжального визиску й несправедливості, про них він розповідає емоційно й не без сентиментальної розчуленості («Жак», «Руда Жанна», «Старий бурлака»).

Однак слід сказати, що поезія Беранже і в період її розквіту не зводилася до пісень на суспільно-політичні теми. Через всю його творчість проходить патріотична тема, любов до батьківщини й гордість її роллю в історії людства, любов, що не зливалася з його політичними ідеями й пристрастями. «В мені патріотизм, - зізнавався поет, - завжди стояв над політичними доктринами». І в своїй останній передсмертній пісні він прощається з Францією, лише до неї звернені його думки й почуття, залишаючи світ, він вболіває за неї і її майбутнє:

Вже скоро, Франціє. Я подих смерті чую,

0мати дорога! Нехай твоє ім’я,

Ім’я улюблене останнім прокажу я.

Чи хто любив тебе відданіше, ніж я?

Я вихваляв тебе, не вміючи читати,

1нині в смертну мить, знесилений украй,

Про тебе буду я, конаючи, співати,

Ти ж пошануй мене сльозою і - прощай!

Переклад М, Зерова

Варто ще заторкнути питання про типологію творчості Беранже. Безсумнівно, вона розвивалася поза романтичним напрямом, хоч і зазнавала певних його впливів. У нас ще недавно поезію Беранже зараховували до реалізму, засновуючись на її тематичному рівні, нерідко близькому до життєвої емпірії. Та коли розглядати цю поезію як мистецтво слова, то впадає у вічі її пов’язаність з класицистичною традицією (яка, нагадаємо, в «низьких жанрах» цілком допускала виходи в емпіричну дійсність). Структура пісень Беранже раціоналістична в своїй основі, загостреній, чітко вираженій думці, афоризму й дотепу в цих піснях належить визначальна роль.

У принципі зберігається у Беранже й класицистичний підхід до слова, яке мало бути семантично чітко окресленим і прозорим. Залишалося йому чужим і. прагнення романтиків до розширення поетичного словника шляхом мобілізації всіх ресурсів французької мови, збагачення його неологізмами, діалектизмами, архаїзмами тощо. Щоправда, він широко вдавався у своїх піснях до просторіччя, але це інша річ, що допускалася класицистичною традицією в «низьких жанрах».

Створений Беранже і доведений до досконалості жанр пісні, зокрема політичної, став передусім набутком французької демократичної поезії XIX ст. Тут у нього з’явилися численні учні й послідовники від його молодших сучасників Е. Моро й П. Дюпона до поетів Паризької комуни Е. Потьє й Ж. Б. Клемана. Та слід сказати, що за своїм художнім рівнем, поетичною майстерністю пісні Беранже залишалися неперевершеними.

В Україну поезія Беранже прийшла в першій половині XIX ст. Вона була відома Шевченкові, який належав до її шанувальників. Ще популярнішою, значною мірою завдяки російським перекладам, вона стає в другій половині століття, передусім серед демократичної інтелігенції. Першими її перекладачами в Україні виступили П. Грабовсь-кий і В. Самійленко. У 20-ті роки її перекладали поети групи неокласиків - М. Зеров, М. Рильський, П. Филипо-вич, досягнувши високого рівня у відтворенні оригіналу. Ці переклади були опубліковані в збірці пісень Беранже українською мовою, що вийшла 1930 р. Згодом збірки пісень Беранже виходили в 1957 і 1970 pp., остання значною частиною складається з перекладів І. Світличного.

8. Книга пісень Г. Гейне. Композиція. Теми і образи.

"Книга пісень"

Ванріант 1:

Справжнього поета можна порівняти з натягнутою струною на скрипці буття. Дотик - і заспіває, заплаче душа поета. А людям залишаються вірші...

Генріх Гейне стояв біля витоків романтизму, був його фундатором разом із Байроном, Міцкевичем, Пушкіним, Шевченко. У кожного з цих поетів була своя книга, що принесла світову славу. Для Гейне це була збірка поезій "Книга пісень". До збірки увійшли вірші, створені протягом 1816-1827 років. Переважна їх більшість написана в дусі народних пісень, про що і свідчить назва.

"Книга пісень" складається з п'яти частин: "Страждання юності", "Ліричне інтермецо", "Знову на батьківщині", "З подорожі на Гару" і "Північне море".

Більша частина віршів присвячена коханню. Сімнадцятирічним юнаком Гейне закохується у доньку свого багатого дядька Амалію. Але горда дівчина не звертала уваги на юного кузена, не бачила в ньому і поета. Юнак страждає, віршує, серце його шалено б'ється, і на світ з'являється шедевр світової лірики, який потім ввійшов до "Ліричного інтермецо":

Самотній кедр на стромині

В північній стоїть стороні,

І кригою й снігом укритий,

Дрімає і мріє вві сні.

І бачить він сон про пальму,

Що десь у південній землі

Сумує в німій самотині

На спаленій сонцем землі.

(пер. Л. Первомайського)

Саме цей вірш можна розглянути як зразок романтичної поезії. Через образи природи автор передає свої почуття. Ніколи не зустрітися кедру і пальмі, ніколи не бути поету зі своєю коханою.

Коли я вперше почув цей вірш, мені пригадалася російська пісня, яку дуже любить і часто співає моя бабуся:

Но нельзя рябине к дубу перебраться,

Знать, судьба такая - век одной качаться...

А через сім років Генріх закохується в молодшу сестру Амалії - Терезу. Але й ця дівчина не відповіла поету взаємністю. І знову - нещасне кохання, душевні страждання і - нові вірші, які пізніше увійдуть до циклу "Знову на батьківщині". Взагалі, нещасне кохання - не новина для поетів, але твори Гейне відрізняються тим, що в них простежується не тільки душевний біль, але й соціальний протест - ніколи б багатий дядько Соломон не погодився на шлюб своєї доньки з бідним небожем.

Поет страждає від невизнання себе як особистості. Він значно краще почувається серед простих, щирих людей, ніж серед "золотої молоді". Гейне, як і всі поети, страждає від своєї самотності, але його ліричний герой не мовчазний і не покірний. Гейнівський герой не хоче миритися з дійсністю, його не приваблює зустріч з коханою на небесах, він хоче простого людського щастя на землі.

Особливістю збірки "Книга пісень" можна вважати і пейзажні замальовки, де природа виступає як жива істота: разом з героєм вона сумує і радіє.

Чому троянди, немов неживі,

Кохана, скажи мені?

Чому, скажи, в зеленій, траві

Фіалки такі мовчазні?

Віршам Гейне властиві глибока задушевність, щирість, прозорість і простота. Але романтична відвертість не завжди знаходить розуміння, нерідко вона викликає сміх. Ліричний герой найромантичнішої збірки "Книги пісень" іноді сам не розуміє, "де кінчається небо і починається іронія"

Знову, наче в лабіринті,

Думи сплутані снуються,

І з закоханого дурня

У кущах птахи сміються.

Ось такий він, ліричний герой збірки "Книга пісень".

Варіант 2:

Ліричні вірші раннього періоду творчості Гейне склали цілу книгу «Книга пісень» (1827). Ця поетична збірка принесла йому визнання у Німеччині, а згодом і в усьому світі. За життя автора вона видавалась 13 разів; багато віршів були покладені на музику Робертом Шуманом, Францом Шубертом, Йоганнесом Брамсом, Петром Чайковським, Ріхардом Штраусом, Едвардом Грігом та ін. Історія переживань ліричного героя образно передає світосприйняття молодого поета, який пере­буває у глибокому розладі з оточенням. Зміст перших циклів «Книги пісень» не вичерпується нещасливим коханням поета до багатої гамбурзької родички. Тема нерозділеного кохання у «Книзі пісень» слугує лише поетичним вираженням трагічної самотності героя у світі. Ці настрої посилює романтич­ний образ самотньої сосни, відомий також за зна­менитим перекладом Михайла Лермонтова. Якщо перші цикли «Книги пісень» написані за традицією німецької романтичної лірики, то згодом своєрідність поетичного таланту Гейне постала з усією яскравістю. Він уміє химерно поєднувати романтичні сни з точ­ністю і ясністю реалістичної деталі. Він майстерно користується іронією як засобом викриття незбутніх ілюзій, вигадок, але знову й знову сам повертається до романтичних образів. Значний вплив на поетичну творчість Гейне справила німецька народна пісня, на зразках якої він учився майстерності безпосереднього, щирого зображення почуттів.

Гейне починав писати в той час, коли в Німеччині лірична по­езія переживала розквіт. Епоха романтизму зробила лірику тра­диційним жанром німецької літератури. Його поезія стала вищим досягненням німецького романтизму. Гейне відкидав застарілі по­етичні умовності, говорячи про свої почуття без риторики й пое­тики, а іноді дозволяв собі навіть іронізувати над пристрастю своїх почуттів. Простота, природність, імпровізаційність його по­езії підкорили тодішнього читача. Гейне сприяв «спрощенню» лірики, з космічних висот і неозорої далечіні він переніс поезію у бюргерську вітальню, але від цього вона не перестала бути щи­рою і значною. Без любові немає щастя, без щастя неможливе життя — це кредо ліричного героя «Книги пісень» Гейне. Лірич­ні вірші насичені ознаками повсякденності, котрі змушують повірити у щирість почуттів. Крізь ліричну схвильованість постійно проривається іронічна інтонація. Герой «Книги пісень», яким би не був щасливим, завжди пам'ятає, що це лише мить, а не одві­чне блаженство. Він знаходить у собі сили посміхнутися навіть коли його почуття не поділяють, жити далі й знову кохати. За­вдяки іронії Гейне піднімається над своїм ліричним героєм, автор завжди мудріший, аніж той, про кого він пише. Назвою «Книги пісень» Гейне визначив жанр і традицію своєї лірики: поет у пер­шій своїй книзі наслідував традиції німецького фольклору. Він узяв деякі теми й мотиви з усної народної творчості, форма бага­тьох його віршів близька до пісні. Подібно до німецької пісні ві­рші Гейне часто схожі на ліричний монолог, а явища природи й почуття героя утворюють паралель. Жанрова своєрідність пісні зумовила вільну і поетичну форму, чим автор і керується. Разом з тим у «Книгу пісень» увійшло багато віршів, напи­саних у строгих канонічних жанрах сонета, балади, романсу. Моло­дий Гейне намагався використати свій поетичний хист у різних жанрах, котрі варіювали зміни настрою ліричного героя.

«Книга пісень» складається з чотирьох розділів. Перший роз­діл, «Юнацькі страждання», є найбільш романтичним. Перед нами — переживання і муки нерозділеної любові. Ліричний ге­рой впадає у відчай. Він сприймає свою трагедію як найбільшу в світі. Життя і смерть борються в його свідомості. Другий розділ, «Ліричне інтермецо», зображує страждання як одвічну, але за­вжди нову історію. Тому це примиряє страждальця з життям, тугу змінює світла печаль. До цього циклу належать вірші про сосну, пальму, відомі у перекладі М. Ю. Лермонтова, хоча у віршах Гейне «сосна» — чоловічого роду, а «пальма» — жіночого роду, і тематика має глибшу любовну спрямованість. У третьому розді­лі, «Повернення на батьківщину», любовні страждання юності вже сприймаються на часовій відстані, наводячи на думку пере­осмислення всього, що сталося. Гейне використовує мотив мандрів, де розчарований ліричний герой полишає рідні місця і тепер, повернувшись, дивиться на все просвітленим поглядом. Юнацькі страждання тепер дорогі для нього лише як спогади. У цей цикл входить знаменитий вірш, присвячений рейнській красуні Лореляй. Це давня народна легенда про загиблу нещасну красуню, котра випливає на узбережжя і заворожує всіх, хто плине Рейном поблизу високої скелі, і це призводить до трагедії. Саме Гейне зробив цей сюжет дуже популярним, і його вірш стан народною піснею. Лореляй втілює згубну силу любові, якою вона наді­лена мимоволі, адже любов — це складне, загадкове по­чуття, яке дуже важко збагнути. В останньому розділі — «Пів­нічному морі» — домінує аналітичне начало. Ліричний герой, який пережив розчарування, втрати, прагне тепер жити одним життям з природою, відчути себе малою, але необхідною часткою всесвіту. Йому здаються тепер марнотою пусті хвилю­вання, він позбувся романтичних мрій та ілюзій. Символічним, у цьому плані є вірш «Корабельна аварія».

8. Аналіз вірша П.Б. Шеєллі "Ода до західного вітру"

Ода Західному Вітрові

1.

О Вітре дикий Західний, о ти,

Син осені, з чиїх тонких обіймів

Так прагне мертве листя утекти,

Як від мольфара духи, — лине вільним

Чумним жовтавим почтом. Ти дмухнеш –

Й розкрилене насіння на могильне

Зимове темне ложе покладеш.

Нехай спочине трупом — мертво, низько.

Аж доки в сонний край Весна прийде,

Сестра твоя, сипне барвисті іскри,

І засурмить над долом досхочу,

Й бруньок отарам знайде пасовиська.

О дикий дух (де хочу — там лечу),

Хранителю, руйнівнику, почуй!

2.

Ти, що зриваєш мертве листя хмар

Зі сплутаних гілок небес і моря,

Мчиш через височин сум’яття й шал

Всіх янголів грози: ген, на просторі,

Крізь здиблений і вільний твій політ,

Зринають розпростерті в непокорі

Менади дикі косми, аж в зеніт

Від горизонту невиразних ліній

Близького шторму пасма. Рік вже зблід,

Ти тужиш гірко — він вмирає. Тіні

Зімкнуть цю ніч могильну: хай течуть

Густі пари, ущільнюють склепіння,

З якого рине чорний вир дощу

І полум’я, і граду: о, почуй!

3.

Це ти збудив з солодких літніх снів

Блакитне Середземне, що дрімало

В потоків кільцях, в кришталі і склі,

Між островів у бухтах. Так недбало

У снах зміїлись тіні древніх веж,

Палаців, вкритих моху покривалом

І квітом дивовижним, — не знайдеш

І слів, щоб змалювати їх. Де шлях твій

Проліг, сама Атлантика, авжеж,

Розверзла темні урвища, й побляклі

Морські ліси, зодягнені в парчу

Важку вологу, затремтіли, вклякли,

Здаля зачувши звук твого плачу,

Й посивіли від страху. О, почуй!

4.

Коли б мене ти теж листком помчав,

Коли б мене підніс — із хмар найлегшу,

Чи хвилею нестримною здійняв,

В свободі тебе, втім, не перевершить,

То хоч би долучитися, о ти,

Нестримний! Я, дитям ще, думав спершу,

Що разом в небесах могли б ми йти,

Як рівні. Та якби ж малому знати,

Що не наздоженеш тебе, прудкий…

Я вже тоді б, як зараз, став благати:

Здійми мене, мов хмару, хвилю, лист!

Життя шипами тіло рве завзято!

Тягар годин так владно тягне вниз

Того, хто вільним був, як ти, колись.

5.

Я буду тобі лірою, як ліс,

Що з того, що, як він, я облітаю!

Якби ж то наші голоси злились,

Цей спів, що сум осінній навіває,

Солодшав би, лишаючись гірким.

Моїм стань духом, дикий Дух, благаю!

Свавільний, мною стань! Помчи думки

Сухі мої крізь світ, новий світанок

Пришвидшимо! Хай бризнуть ці рядки,

Як від багать незгасних жар багряний.

Серед людей хай йдуть мої пісні.

Для сонних нив нехай мій голос стане

Пророчим гласом! Вітре навісний!

Зима вже тут — чи ж довго до Весни?

“Ода західному вітру” демонструє нігілістичні тенденції, які взагалі є характерними для творчості Шеллі. Він звертається до вітру, як до живої істоти. Природа у нього-це щось живе. Природа у Шеллі – це вільна стихія. І це він демонструє саме у цьому вірші.

8. Становлення і розвиток американського романтизму

1. Загальна характеристика американського романтизму Формування американської культури, зокрема літератури, відбувалося паралельно з бурхливим соціально-економічним розвитком Сполучених Штатів як незалежної держави. Молода країна невпинно формувала власну економіку, торгівлю, промисловість, фінанси, розбудовувала нові міста. Створення національної культури, гідної молодої держави, було проголошене невідкладним завданням. І саме в цей час провідним напрямом у літературі Англії, Франції, Німеччини став романтизм; американські художники саме в ньому знайшли співзвучність своїм ідейно-художнім шуканням, продовжуючи розвивати у своєрідних національних умовах традиції європейських майстрів, зокрема В.Скотта і Е. Гофмана. Значну роль у становленні філософських засад романтизму СІПА відіграли твори французьких просвітителів, ідеї Французької революції. У творчості американських письменників досить часто відбувався певний синтез просвітительських ідей і нових романтичних форм. За часовими проміжками американський романтизм розвивався трохи пізніше від західноєвропейського і займав передові позиції з кінця 10-х років до початку 60-х рр. XIX ст. Точкою відліку стала поява книжки романтичних новел В.Ірвінга (1819 р.), а криза американського романтизму характерна для переломного періоду в історії СІПА - роки громадянської війни між Півднем і Північчю. Остаточна перемога капіталістичної Півночі над сільськогосподарським рабовласницьким Півднем співпала з тотальним поширенням у літературі реалістичного напряму. Однак це не означало, що романтизм цілком зник з творів американських авторів. Він ввійшов - як окремі структури, характери, елементи - у творчість багатьох письменників-реалістів. Складним поєднанням романтизму і реалізму стала творчість У. Уїтмена. Романтичні мотиви органічно вплетені у творчість М. Твена, Д. Лондона та інших письменників СІПА кінця XIX - початку XX ст. У становленні та розвитку американського романтизму виділено три періоди. 1. Ранній американський романтизм (1819-1830-ті рр.), до якого критики та науковці віднесли творчість В. Ірвінга, Ф. Купера, Д. Кеннеді та ін. Безпосереднім попередником цього періоду був передромантизм, який розвивався ще у рамках просвітницької літератури. Творчість письменників раннього етапу носила оптимістичний характер, пов'язаний з героїчним часом Війни за незалежність. 2. Зрілий американський романтизм (1840-1850-ті рр.) - це творчість Н.Готорна, Е.По, Г.Мелвілла та ін. Більшість письменників цього періоду пережила глибоке незадоволення ходом розвитку країни, тому в їхніх творах переважали драматичні, навіть трагічні тони, відчуття недовершеності світу і людини, настрої туги, усвідомлення трагізму людського буття. З'явився новий герой - людина з роздвоєною психікою, яка несла у своїй душі штамп приреченості. На цьому етапі американський романтизм набув філософської спрямованості. У твори письменників стала проникати романтична символіка і повчальна алегоричність, значну роль почали відігравати надприродні сили, посилилися містичні мотиви. 3. Пізній американський романтизм (60-ті рр. XIX ст.). Це період кризових явищ. На даному етапі працювали ті письменники попереднього етапу, які продовжували свій творчий шлях у літературі. Відбулося різке розмежування романтичної літератури на: -літературу аболіціонізму, яка в рамках романтичної естетики протестувала проти рабства з естетичних та загально-гуманістичних позицій. -літературу Сходу, яка романтизувала й ідеалізувала "східне лицарство", постала на захист історично приреченого руху та реакційного укладу життя. Історія, зокрема історія культури, поставила перед американським романтизмом кілька складних і відповідальних завдань: ♦ Створити оригінальну національну літературу, яка б не була повторенням чи наслідуванням того, що вже зробили романтики Європи. Через усю творчість американських письменників пройшло ствердження національної самобутності та незалежності, пошуки національної самосвідомості й національного характеру; Головне, що приваблювало у творах - історія і сьогодення, природа і звичаї, колізії і процеси, людські типи і характери. ♦ Створити образ своєї країни, розповісти про її історичний шлях, її становлення і здобутки. Письменники-романтики у своїх книжках із захопленням подорожували разом із героями і читачами морськими просторами, лісами, ріками. Незаймана цивілізацією природа поставала одразу ж за порогом дому. Природа маловідомого континенту чи екзотичних островів часто ставала одним із персонажів. Історичні твори про недавню минувшину мали на меті зміцнити почуття прив'язаності до своєї землі, гордості за неї. З іншого боку, в цих творах історія часто було лише проекцією проблем і конфліктів сьогодення. ♦ Об'єднати творчі сили різних регіонів у єдину культурну спільноту - національне красне письменство. Основні літературні регіони: - Нова Англія (північно-східні штати) - Н Готорн, Емерсон, Topo та ін. - Середні штати - В.Ірвінг, Ф.Купер, Г.Мелвілл та ін. - Схід - Д.Кеннеді, У.Сіммс, Е.По. Враховуючи ідейно-естетичну спрямованість творчості письменників, літературознавці виділили наступні основні течії в американському романтизмі: ♦ соціально-критична (В.Ірвінг, Ф.Купер, Е.По, Н.Готорн, Г.Мелвілл); ♦ філософська (Емерсон, Topo); ♦ аболіціоністська (Г.Бічер-Стоу, Брайент); ♦ "плантаторська традиція" (У.Сіммс). В романтичній літературі США також склалася певна система жанрів. Найбільшого поширення набули прозові твори: -подорожі у формі повістей, розповідей, нарисів; -романтичний роман; -автобіографії, бесіди, проповіді, лекції, есе, дискусії; -жанр "короткого оповідання" - оповідання фантастичне, детективне, філософське, психологічне, алегоричне; -епічна поема.

14. "Малюк Цахес" Е. Т. А. Гофмана. Головна ідея і художнє втілення.

Твір написаний наприкінці творчого шляху Гофмана, 1819 року.

Ідея казки в тому, аби довести людині, що тільки вона сама господар свого життя. Хто б не дав щось людині в дар, тільки вона може творити своє життя.

Тільки те, що людина заробила ціною власних зусиль, має справжню цінність. Можна навіть якийсь час дурити всіх навкруги своєю значимістю, та собі не збрешеш. Та й неможливо брехати все життя. Тільки сама людина має створити себе, стати особистістю. Твір вчить вірити в добро, в казку, сприймати фантастичне як частину реальності, вірити в незвичайне, бо воно робить наше життя яскравим і різноманітним. Цахес не став такою доброю освіченою людиною як хотіла фея.

Він залишився невігласом, що сприймав усі благодіяння як належне, не докладаючи й найменших зусиль, аби зрівнятися розумом і добротою з тими, чиєю працею й талантом він безсоромно скористався.

У центрі твору улюблений гофманівський мотив протиставлення двох світів - ілюзорного і буденного, реального. Гофман піддає критиці людські стосунки у реальному світі, бо вони часто засновані на брехні й лицемірстві. Тому великого значення набуває тема боротьби добра і зла як у людському суспільстві, так і в світі фантастичному. Проблемі взаємин між людьми, ставлення до природи, до життя приділено увагу при зображенні головних героїв та їх вчинків.

15. Образ Квазимодо

Квазімодо — вигаданий романтичний герой з народу, потворна, жахлива зовні людина, горбань, дзвонар Собору. Скільки ж нещасть випало на долю однієї людини! Сирота від народження був кривим, горбатим і кульгавим. Підібрав і виховав його Клод Фролло, але не добро керувало ним, церковнику був потрібний слухняний прислужник, вірний, як пес, який міг би зробити для нього все, що завгодно.

Квазімодо, скалічений та спотворений долею, став дзвонарем Собору, його живою душею. Він жив самотньо під дахом споруди і нагадував мармурових химер, що прикрашали собор. Квазімодо краще за всіх розумів музику дзвонів. Потім він став глухим і майже німим. І душа його застигла. Така потворність відштовхнула його від людей, серед яких він відчував себе затаврованим.

Уперше почала танути багатостраждальна душа, коли Есмеральда подала йому напитись, вона відгукнулась на добро. Потвора Квазімодо покохав красуню за доброту і щирість. Звір зовні, Квазімодо — справжній ангел у душі. Внутрішня душевна краса героя виявилась у вірності, вдячності та відданості Есмеральді. Проста щира душа Квазімодо розквітла назустріч доброті і коханню. Але Квазімодо не зміг розібратися у тому, чому стихійний рух народу дійшов стін Собору, а тому бився на самоті, і, не бажаючи того, сприяв загибелі дівчини. Натовп хотів звільнити Есмеральду.

Вбив Квазімодо і свого господаря, адже зрозумів, що саме архідиякон винен у загибелі Есмеральди. Квазімодо зкинув його із собору.

Без Собору неможливо уявити Квазімодо — «душу собору», одну з його химер, яка ожила. Ця дивна істота, «людина — дзвін», стала невід'ємною частиною цієї споруди. Він знайшов у соборі повноту сприйняття світу. Читаючи роман, ми переконуємось, що собор був для Квазімодо усім — і притулком, і житлом; він захищав горбаня від холоду, від людської злості й жорстокості, він задовольняв потребу знедоленого у спілкуванні.

Горбатий дзвонар собору Паризької Богоматері виявився здатним на любов, по-дитячому прекрасну й піднесену. Співчуваючи Квазімодо в його почутті до Есмеральди, ми вже не помічаємо його фізичного каліцтва і захоплюємось його щиросердною красою. Навіть після смерті Квазімодо залишився з Есмеральдою: через півтора чи два роки після описуваних у творі подій у склепі Монфокона було знайдено "два скелети, з яких один, здавалось, стискав інший у своїх обіймах.

Дзвонар-горбань символізує собою велетенську, народну міць. Незважаючи на зовнішнє каліцтво, у ньому зосереджена велика страшна сила, внутрішня велич, моральна правота, завдяки якій він виступає символом величі народної душі, втіленням її гуманних поривань і прагнень.

16. нет

17.В.Вордсворт як реформатор анг.поезії

До групи поетів-романтиків належали талановиті майстри слова: Вільям Вордсворт,

Робєрт Сауті та Самюель Колрідж. Дружба Вільяма Вордсворта і Семюела Кольріджа, що

зустрілися у 1795 році, - одна з найвідоміших в історії англійської поезії. У 1798 році вони

разом задумали і опублікували збірку всесвітньо відомих балад.

. Ліричні балади

Збірка "Ліричні балади" є унікальним прикладом співпраці двох значних поетичних

талантів: Вільяма Вордсворта і Самюеля Колріджа. Перу Вордсворта належать 27

поетичних творів, Колріджу — 4. Поетреформатор Вордсворт велику увагу приділяв

мові своїх поезій, яку прагнув наблизити до народної. Теми для своїх творів поет

знаходив у повсякденному житті. У 1801 році з'явилося друге видання збірки з

передмовою, в якій Вільям Вордсворт виклав свою поетичну концепцію. Передмова,

в якій поет-реформатор називає збірку "експериментальною", стала своєрідним

маніфестом британських поетів-романтиків..

ОЗЕРНА ШКОЛА — так називали перших англійських поетів-романтиків кінця

XVIII— початку XX століття, котрі мешкали і творили у відомому Озерному краї,

розташованому на півночі Англії. Назву "Озерна школа" вперше було надруковано

критиком журналу «Едінбурзький огляд» у 1802 році.

Представники романтизму різко засуджували міську культуру і йшли від неї або в середні

віки — «готичного романтизму», — або в природу. У тиші дрібномаєтного побуту і села,

в простоті шукали вони порятунки від соціальних бід, протиставляючи міському життю

простий «незіпсований» побут провінції. «Простий» побут став їх ідеалом, і Вордсворт

зайнявся його апологією в області художньої літератури. Він поставив за правило «брати

матеріал для творчості зі звичайного життя, оформляти його звичайним способом, на

звичайній мові». «Звичайне життя, — говорить він, — вибрана мною тому, що тільки

в ньому все природно і правдиво; у її умовах простий, нічим не прикрашений побут не

протирічить прекрасним і стійким формам природи» («Preface to Lyrical Ballads», 2 ed.).

Розсудлива і пихата мова поезії класицизму Вордсворт понизив до рівня розмовної мови;

на думку Вордсворта, мова поезії не повинна відрізнятися від мови прози.

Вордсворт незмінно підкреслював, як багато він зобов'язаний чотирьом своїм великим

попередникам в англійській поезії – Дж.Чосеру, Е.Спенсеру, В.Шекспіру і Д.Мільтону.

Його стиль виявляє прикмети їх незмінного впливу, в першу чергу Мільтона, чиї

сонети спонукали Вордсворта звернутися до цієї поетичної форми. Пізня його поезія в

основному представлена саме сонетами, іноді об'єднаними в цикли на зразок Річки Даддон

і Церковних нарисів. Сюжетні вірші Ліричних балад і за змістом, і за стилем споріднені

народній англійській баладі, добре знайомій Вордсворту.

18. Наукова література по творчості В.Гюго

Для європейської культури притаманна була послідовна зміна трьох основних художніх напрямів: класицизму, романтизму, реалізму, І лише наприкінці століття дають про себе знати перші ознаки модернізму, що зго­дом вилилися в буйне розмаїття художніх течій на початку XX ст. Головними представниками романтизму в німецькій літературі були: Новаліс (Фрідріх фон Харденберг), Е.Т.А.Гофман; в англійській-У.Вордсфорт, В.Скотт, Дж.Байрон., П.Б.Шеллі, В.Ґюго, А.Ламартін, Жорж Санд та інші. В 1827 р. створює свою першу історичну драму з часів англійської бур­жуазної революції "Кромвель" великий французький письменник Віктор Гюго. (1802-1885 рр.) Періоду середньовіччя присвячений і перший великий роман Гюго "Собор Паризької богоматері" (1831 р.).

Гюго писав більше 60 років, його літературна спадщина величезна. Він залишив 26 томів віршів, 20 томів романів, 12 томів драм і 21 том філософ­ських і теоретичних праць - всього 79 томів.Романтична література рішуче відмовляється від культу розуму, який проповідувався Просвітництвом і класицизмом. Романтики висували нових героїв — самотніх бунтівників, індивідуалістів, непримиренно ворожих своєму середовищу, які йшли за нестримними стихійними поривами пристрастей, зневажали всіляку холодну розсудливість. Сюжетами творів частіше за все обиралися виняткові події, романтичні герої діяли або в умовах фантастично зображеного середньовіччя, або в екзотичних заморських краях, далеких від буржуазної цивілізації. «Незвичайні герої у незвичайних обставинах» — так можна охарактеризувати основний принцип романтичного мистецтва.Особливу роль у становленні романтичної концепції особистості зіграло життя Наполеона, високо піднесеного долею і нею ж кинутого у безодню. «Він світу був чужий. Все в ньому було таємницею, день піднесення — і падіння година!» — писав Михайло Лермонтов. Про «загадку» цієї феноменальної особистості розмірковували також Джордж Гордон Байрон, Олександр Пушкін, Генріх Гейне, Віктор Гюґо, Вальтер Скотт. Духом революційної романтики у французькій — Віктора Гюґо.

19. Ієнський гурток романтиків і його роль у розвитку романтизму

Французська революція стала важливим стимулом німецької духовної революції, яка розгорталася в кінці 18 – на початку 19 ст. ЇЇ активними учасниками були німецькі діячі культури, особливо письменники. Це стало основою першого періоду німецького романтизму та надоло йому всесвітнього значення. Треба також відмітити, що розвиток романтизму проходив у специфічних умовах в країні у той час, яка через роздрібленість та інші причини відставала у розвитку від інших західно-європейських країн. Німецький романтизм можна умовно поділити на 4 періоди:

1. Перший період (1795-1806) пов’язаний з діяльністю Ієнського гуртка та носить назву «універсального романтизму». Література цього періоду позначена тісним звязком з філософією ( Фіхте, Шелін ). У 1796 році почав свою діяльність Ієнський літературний гурток, що був створений братами Шлегелями, які приїхали до Ієни викладати в університеті. Активними учасниками гуртка стали Фрідріх фон Гарденберг, Людвіґ Тік, И. Г. Фіхте, Ф.В. Шеллінг, Ф.Шлейермахерта інші. Їх діяльність мала два аспекти: літературно – художній та філософсько – естетичний з перевагою теорії. Поезія ставить за мету зображення індивідуального, тобто одноразового, неповторного, того, що виходить за рамки загального, звичного і властивого всім. Причому індивідуалізується й сам спосіб зображення, тобто кожен поет прагне до власної “манери” вираження. Проте, на думку Фр. Шлегеля, манірність поета хоч і свідчить про його індивідуальність, але ще не є ознакою його геніальної обдарованості. Тому в сучасній поезії існує більше індивідуальних манер, ніж оригінальних поетів, тобто існує неє безліч поетів-імітаторів. Індивідуальна манера зовсім не пов'язана з тією змістовною глибиною творчого духу, коли в індивідуальному, суб'єктивному виражається загальне, об'єктивне. Саме з відмовою від зображення загального й зв'язані шлегельовські визначення сучасної поезії як характерної, індивідуально, манірної, цікавої. Повною протилежністю сучасного мистецтва є антична література, де панують об'ектівность і краса. Панування суб'єктивного в мистецтві Фр. Шлегель розглядає, лише як “ короткоплинну кризу смаку”, після якої неодмінно наступить перехід до “вершини естетичного смаку”. Залогом переходу від суб'єктивного мистецтва до об'єктивно-прекрасного стає для Шлегеля поетична творчість Гете. Гете знаходиться “посередині між цікавим і прекрасним, між манірним і об'єктивним”. Його твори є неспростовним доказом того, що “об'єктивне можливо і що надія на прекрасне не є порожньою манією розуму”. Поезія Гете — це “вранішня зоря справжнього мистецтва і чистої краси”. Важливість поезії, з погляду романтиків, полягала у вираженні внутрішнього світу художника як єдино істинного і протилежного дійсному світу, як неістинному. Істинність же внутрішнього світу полягала в тому, що людина виступала в ньому причетною до нескінченного, божественного, тоді як в емпіричній дійсності він був обумовлений, кінцевий, обмежений. Тільки у внутрішньому світі своєї душі людина знаходила притулок від ворожого йому реального світу, тільки в ньому вона почувала себе справді вільною. Зовнішній світ як би витіснявся, підмінявся внутрішнім світом поетичного генія. Саме у цьому полягала, на думку романтиків, виняткова роль поезії. Відповідно непомірно перебільшувалася й абсолютизувалася в романтичній естетиці й суспільна функція поета. Романтики вважали, що здатність бути поетом, тобто здібність до поетичної творчості, закладена в кожній людині. “Кожна людина за своєю природою - поет”, - читаємо ми в “Літературних щоденниках” Фр. Шлегеля. Ця здатність несвідомо виявляється в мріях і фантазіях людини, у грі його уяви. Але найінтенсивніше вона заявляє про себе у поетів. Тому поети є видатними представниками людства. Поети — це пророки, провісники істин поетичного звільнення людини від пригноблюючих кайданів реальної дійсності. У романтичній естетиці немов переверталося справжнє відношення між дійсністю та поезією. Поезія не відображала світ, яким він був, а створювала його таким, яким він повинен або міг би бути з точки зору самого поета.

20. Швейцарський період творчості Байрона

У швейцарський період творчості Байрон створює песимістичні вірші, виконані безвихідній туги та борошна: «Сон» (1816), «Пітьма» (1816), «Могила Черчилля»(1816). У цих віршах знаходять вираз похмурі настрої поета, який у изгнании. У швейцарський період творчості Байрон створив поему «Шильонський в'язень» - про народного героя, котрий зазнав поразки в боротьбі з гнобителями і укладеному в темницю. Однак навіть в суворих тюремних умовах Бонівар не втрачає присутності духу і прагнення до свободи. Дещо іншим представлений герой драми «Манфред» Він має багато спільного з Фаустом Гете, але, на відміну від останнього, не знаходить застосування своїм знанням і здібностям. Незадоволений життям, він бажає лише забуття. У творчості Байрона сильніше, ніж в інших романтиків висловився трагізм і драматизм епохи. Трагічна за змістом поема «Шільйонський в'язень» (1816). Герой поеми швейцарський республіканець Бонивар - трагічна постать борця, який у неволі. Його мрія про свободу – що це світло високого морального ідеалу, перед яким відступає морок подземелья.

Темі скорботного самотності бунтівної особистості присвячена філолофсько-символічна драма «Манфред» (1817). Це поема про внутрішній світ героя, роздумуючи над своїм життям. Титанічний герой зображений і натомість величної альпійської природи. Йому підвладні духи, і він може боротьбу з духом зла Ариманом. Але Манфред мучиться якійсь фатальній таємній поліції та мріє про в спокої й повній невідомості. Мрії Манфреда не збуваються, і, незадоволений життям і собою, він видаляється від суспільства на гори, де живе самітником. Манфред прагне збагнути сенс усього життя, зрозуміти долю людства, але зі зневагою належить до людей і замикається в своєму егоїстичному «я». Інтелект і волю Манфреда підпорядковані його індивідуалістичним пристрастям. Любов цієї демонічної натури згубна. Манфред- винуватець загибелі люблячої його Астарти. Егоцентризм героя - причиною його самотності. Протиріччя між могутністю інтелекту і нестерпними стражданнями самотньої людини наводить Манфреда розпачу і відтак загибелі. «Манфред » відомий російському читачеві у перекладі И.Бунина.

У вірші «Прометей» (1816) Байрон намалював образ героя, титану, переслідуваного через те, що хоче полегшити людську життя в землі. Всесильний рок скував їх у покарання добре прагнення «нещасть покласти край». І хоча страждання Прометея понад будь-яких сил, не упокорюється перед Тиранією Громовержця. Героїка трагічного образу Прометея у цьому, що може «і смерть в перемогу звертати». Легендарний образ грецького міфу і трагедії Есхіла набирає в її вірші Байрона риси громадянської доблесті, мужності і безстрашшя, властиві герою революційно- романтичної поезії. Байрон говорив: «Прометей» завжди так обіймав мої думки, що це легко уявити його впливом геть усе, що написал».

Прометеевский дух боротьби відчутний й у «Пісні для луддитів» (1816), у якій Байрон відгукнувся про нові стихійні виступи англійських робочих. «Пісня для луддитів» написана на кшталт народних пісень, та спосіб «короля Лудда» позичений з фольклору. У народі був відомий легендарний оповідання про разрушителе ткацьких верстатів Нэде Лудде, своєрідному сучасному Робіну Гуде, захисника простого люду. «Пісня для луддитів» Байрона пов'язані з робочим фольклором Англії на той час. Ця пісня було написано поетом у листі до Томасу Мурові цьогорічну від 24 грудня 1816г. Публікація пісні було здійснено у 1830г. Прометеевское початок відчувається й у герої «Монодії до страти Шеридана» (1816). Тут Байрон створює образ реальній особі, що зробила великий внесок у національну культуру. Діяльність Шеридана був великий громадський сенс. У його образі втілено ідеал художника – громадянина, котрий моральне вплив на общество.

21.Тема жіночої емансипації у творах Ж.Санд

Роман "Індіана" був однією з перших творів, де піднімається "жіночий питання". Проте задля Ж. Санд не придбав ще настільки конкретного і вузького сенсу. Він поставлене загальнішому плані звільнення особистості з її природними почуттями і поривами, придушуваними законами суспільства. У передмовах до виданням "Індіани" 1842 і 1852 років Ж. Санд підкреслює, що її роман ні обвинувальної промовою проти якихось певних розділів законодавства про браке.

В основе многих написанных ею книг лежит идея о примате чувств в жизни людей. Еще в юности будущая писательница увлекалась сочинениями Руссо. Мысли этого французского просветителя о самоценности чувств нашли свое отражение в ее романе "Индиана" (1832) и в других произведениях, в которых она выступает как "мужественная защитница прав женщин" (Ф. Энгельс).Роман "Индиана", принесший широкую известность Жорж Санд и предопределивший ее дальнейший творческий путь, был посвящен теме женской эмансипации. Проблемы брака, положение женщин в буржуазном обществе - вот темы, которые писательница рассматривает и в последующих романах "Валентина" (1832), "Лелия" (1833), "Жак" (1834) и др.Эти интимно-психологические романы явились своеобразной реакцией на бытовавшие в то время исторические и приключенческие произведения. В них Жорж Санд выступает как тонкий знаток женской души. Ее героини не желают подчиняться условностям общества, в котором они живут, они признают лишь "голос сердца". Отсюда их бунт против пут буржуазного брака, они отстаивают свою потребность в любви и протестуют против всякой социальной узурпации.Восторженно отозвался Бальзак о романе "Индиана": "Эта книга, - писал он,- реакция правды против фантастики нашего времени, против средневековья, интимной драмы против необычности модных происшествий, простой современности против преувеличений исторического жанра... Я не знаю ничего написанного проще, задуманного тоньше. События следуют чередой, теснятся безыскусственно, как в жизни, где все сталкивается, где случай нередко нагромождает больше трагедий, чем мог бы создать Шекспир".Тему эмансипации женщин Жорж Санд продолжает развивать в романе "Валентина". Героиня этого произведения Валентина, так же как и Индиана, вышла замуж за нелюбимого человека. Свою ненависть к нелюбимому мужу она переносит на все аристократическое общество, лживое и лицемерное, в котором она буквально задыхается. Ей больше по душе люди незнатного рода. Свой идеал Валентина находит в Бенедикте - человеке низкого происхождения.Несколько в ином плане написан роман "Лелия". Все внимание писательницы сосредоточено здесь на описании духовной жизни Лелии, которая, как и героини предыдущих произведений, разочарована в жизни. Однако ее индивидуалистический бунт носит абстрактный характер. Действие романа происходит не в конкретной обстановке, нет здесь конкретного сюжета и конкретного действия. Лелия совершенно не похожа на предыдущих героинь Жорж Санд. В юные годы писательница увлекалась поэмами Байрона, и не случайно критики сравнивают ее Лелию с гордыми и одинокими героями английского поэта.Героиня романа "Жак" Фернанда кажется счастливой в семейной жизни. Она боготворит своего супруга, который предоставляет ей полную свободу и не ограничивает ее ни в чем. Ничто, казалось, не может нарушить их счастливую жизнь. Но все это рухнуло, когда Фернанда встретила Октава. Жак кончает жизнь самоубийством, чтобы дать возможность Фернанде соединиться с человеком, которого она так горячо полюбила.Бальзак с присущей ему иронией в письме к Ганской так выразил свое отношение к роману "Жак": "Последний роман госпожи Дюдеван,- это совет мужьям, притесняющим жен, убивать себя, чтобы вернуть им свободу".

24. Образ Клода Фролло

Клод Фролло - справжній романтичний злочинець, охоплений всеперемагаючою, непереборною пристрастю, здатний лише на ненависть, на руйнування, що призводить до загибелі не лише безвинної красуні Есмеральди, а і його самого.

Клод Фролло. Этот образ — одно из интереснейших созданий Гюго-романтика. Это самый современный по типу личности из всех героев романа. С одной стороны, Клод Фролло — суровый религиозный фанатик, аскет, деспот, последовательно вытравляющий из себя все человеческое; в этом проявляется его средневековый, мрачный фанатизм. С другой стороны, ценой постоянной работы над собой он стал самым ученым человеком среди своих современников, он постиг все науки, но нигде не нашел истины и успокоения, и его беспокойный душевный разлад с самим собой – черта человека Нового времени, черта романтического героя. По гордости и силе характера священник Клод Фролло не уступит пирату Конраду, ему свойственно то же презрение к жалким людям, составляющим человечество, это еще один вариант романтического героя-индивидуалиста. Как и корсар, Клод Фролло бежит от людского общества, он замыкается в своей келье в соборе. Он с подозрением относится к плотской природе человека, но автор заставляет этого ученого-схоласта испытать настоящую страсть к Эсмеральде. Огонь этой страсти он воспринимает как пожирающий его адский, греховный огонь; его унижает, что предметом его необоримой страсти стала уличная плясунья. Полюбив, Клод Фролло переосмысляет всю свою прошлую жизнь. Он разочаровывается в своих занятиях наукой, начинает сомневаться в своей вере. Но он открывает, что любовь, в душе обычного, нормального человека рождающая ответное чувство, в душе священника порождает что-то чудовищное. Искаженная, уродливая любовь Клода Фролло выливается в чистую ненависть, в беспредельную злобу. Священник превращается в демона. Автор полемизирует с одним из основных положений католицизма о необходимости подавления естественных влечений человека. Злодеяния Клода Фролло оказываются его несчастьем: "Ученый — я надругался над наукой; дворянин — я опозорил свое имя; священнослужитель — я превратил требник в подушку для похотливых грез; я плюнул в лицо своему богу!"

25.Аболіціоністська література США

"Аболіціоні́стська літерату́ра" (лат. abolitio — усунення, відміна) — Течія в Література літературі та Публіцистика публіцистиці США, ідейно пов'язана з Аболіціонізм аболіціонізмом — впливовим суспільно-політичним рухом 1-ої половини XIX ст., що ставив завдання негайного скасування рабовласництво рабовласництва в Країна країні та боротьби проти Расизм расизму, Дискримінація дискримінації та Сегрегація сегрегації чорношкірих. Він зіграв значну роль як у створенні та діяльності так званої «Підземна залізниця підземної залізниці», так і у формуванні суспільної думки напередодні та протягом Громадянська війна в США Громадянської війни у США. Набираючи з 1820-х pp. загальнонаціональних масштабів, цей рух розгортається насамперед в північних вільних від рабства штатах, зокрема, в Нова Англія Новій Англії. Його головними осередками стають Місто міста Бостон, Філадельфія, Нью-Йорк. 1833 створюється Американське аболіціоністське товариство. У широкому сенсі слова можна говорити про аболіціоністський пафос Творчість творчості майже всіх помітних на той час літераторів-північан, тоді як південці захищали рабовласництво, що лежало у підґрунті всього економічного, соціального та культурного життя Регіон регіону. З середини 1840-х pp. антирабовласницькі ноти лунають у промовах метрів американського трансценденталізму Торо Генрі Девід Г.Д.Торо (1817-1862) та Ральф Уолдо Емерсон Р.У.Емерсона (1803-1882), органічно входячи до їхньої Концепція концепції громадянської непокори. Ця проблематика посідає значне місце у доробку відомих поетів доби У.К.Брайант Брайанта (1794-1878), який підтримував Аболіціоніст аболіціоністів у редагованій ним впродовж півстоліття нью-йоркській Газета газеті «Івнінг Пост»; Генрі Лонгфелло Г.В.Лонгфелло (1807-1882), зокрема у знаменитому Цикл циклі «Поезії про рабство» (1842): Лоуелл Дж.Лоуелла (1819-1891); Волт Вітмен В.Вїтмена (1819-1892) з його універсально-космічним Демократизм демократизмом. Для деяких представників красного письменства та Журналістика журналістики аболіціонізм став справою всього життя, невіддільною від їхньої Творчість творчості. Переглядаються застарілі уявлення про цей рух, зокрема, про Література літературу, що створювалася в його межах. Якшо раніше Негр негри — як вільні, так і раби, — вважалися скоріш об’єктом прикладення доброчинних зусиль білих північан, то відомі сьогодні документальні матеріали свідчать про величезну роль чорних американців в боротьбі за визволення свого народу від рабство рабства, що велася, серед іншого, й словом. Поряд з «білими» виданнями, публікувалася значна кількість неформальних газета газет (перша, «Фрідом Лжорнад», почала виходити в Нью-Йорку 1827). Аболіціоністські погляди буди вперше чітко сформульовані в Памфлет памфлеті негра Уокер Д.Уокера «Заклик до кольорових громадян світу», виданому в Бостоні в 1829 та структурованому за зразком Конституція США Конституції США. Крім того, очевидні зв'язки Аболіціонізм аболіціонізму з іншими передовими рухами — як інтелектуально-філософськими (трансценденталізм), так і громадськими (боротьба за жіночу Емансипація емансипацію). Якщо аболіціонізм білих часто спирався на американські морально-релігійні традиції, втілені, зокрема, в Квакерство квакерстві та унітаріанство унітаріанстві, то чорні йшли від реальності рабства, навіть коли користувалися конвенційними Літературна форма літературними формами. Величезна заслуга у пропагуванні ідей аболіціонізму та згуртуванні навколо них широкого кола літераторів належить публіцисту Гаррісон У.Л.Гаррісону (1805-1979); газета «Ліберейтор», що він її видавав у 1831-1865 65 pp., стала головною трибуна трибуною руху. Його соратниками були видатний промовець У.Філіпс (1811-1884), проповідник та оратор Т.Паркер (1810-1860), авторка однієї з перших книжок, спрямованих проти рабовласництва, Л.М.Чайлд (1802-1880), колишній раб, що став пресвітеріанським священиком, Г.Г.Гарет (1815-1882). Всі сили справі аболіціонізму віддавав один з його лідерів, поет Дж.Г.Віттіер (1807-1892). Багато з його яскраво публіцистичних, просякнутих громадянським почуттям твір творів увійшли до збірка збірки «Голоси свободи» (1846). Поетичну грань аболіціонізму представляли негри Е.П.Раджерс (1818-1893), Дж.М.Уїтфілд (1822-1871), Дж.Вашон (1824-1878), Дж.М.Симпсон (1820-1876) та ін. Визначною лекторкою була одна з чорних письменниць Ф.Е.Гарпер (1825-1911), яка присвятила значну частину життя антирабовласницькій діяльності. У галузі аболіціоністська проза аболіціоністської прози широко відома Гаррієт Бічер-Стоу Г.Бічер-Стоу (1811-1896), як авторка популярного роману «Хатинка дядька Тома» (1852), шо, за висловом Емерсона, «обійшов весь світ». Зважаючи на феноменальний успіх твір твору та його роль в зміні ставлення багатьох північан до рабовласництво рабовласництва, Абрахам Лінкольн А.Лінкольн назвав авторку 'маленькою жінкою, що розв’язала велику війну . Рабство засуджується в романі з морально-християнських позицій, шо спричинило надалі суперечливе ставлення до нього афроамериканської культурної спільноти. Більш реалістично зображує причини та наслідки цього «суто американського феномену» Р.Хілдрет (1807-1865) у повість повісті “Раб або Нотатки Арчі Мура' (1836), пізніше переробленій у роман «Білий раб або Нотатки втікача» (1852). Паралельно з розкриттям ідей аболіціонізму у традиційних жанрах публіцистика публіцистики, поезія поезії та проза прози відбувається становлення оригінального жанру, що стоїть біля витоків Афроамериканська література афроамериканської літератури, — оповідок рабів.

26 Східні поеми Байрона (1813 - 1816)

Починаючи з 1813року, з-під пера Байрона одна за одною виходять романтичні поеми,згодом отримали назву «східних». До цього циклу відносятьсянаступні поеми: «Гяур» (1813), «Абідоського наречена» (1813), «Корсар»

(1814), «Лара» (1814), «Облога Корінфа» (1816) та «Парізіна» (1816).

У них Байрон створює ту романтичнуособистість, яка згодом, переважно у XIX столітті, сталаназиватися «байронічні»

Героєм «східних поем» Байрона є звичайно бунтар-відщепенець,відкинув всі правопорядки власницького суспільства. Це – типовий романтичний герой, його характеризують винятковість особистої долі,надзвичайні пристрасті, непохитна воля, трагічне кохання, фатальнаненависть. Індивідуалістична і анархічна свобода є його ідеалом.

Вихваляння індивідуалістичного бунтарства було виразом духовної драми

Байрона, причину якої слід шукати в загибелі визвольних ідеалів революції і встановлення похмурої торійской реакції.

Сама чудова риса «східних поем» - втілений у них дух дії,боротьби, відвагу, презирства до всякої апатії, жадоба битви, яка будила від малодушно сплячки зневірений людей, здіймала втомлених, запалювала серця на подвиг. Сучасників глибоко хвилювали розкидані всюди в

«Східних поемах» думки про загибель скарбів людських сил і талантів в умовах буржуазної цивілізації; так, один з героїв «східних поем»сумує про свої «нерозтрачених велетенських силах», а інший герой, Конрад,був народжений з серцем, здатним на «велике добро», але це добро йому недано було створити. Селім болісно тяготиться бездіяльністю; Лара в юності мріяв «про добро» і т.д.

Композиція і стиль« східних поем »дуже характерні для мистецтва романтизму. Де відбувається дія цих поем, невідомо. Вонорозгортається на тлі пишної, екзотичної природи: даються опису безмежного синього моря, диких прибережних скель, казково прекрасних гірськихдолин. Проте марно було б шукати в них зображення ландшафтів якої-небудь певної країни. Кожна з «східних поем» є невеликий віршованій повістю, у центрі сюжету якої стоїть доля одного якого -або романтичного героя. Вся увага спрямована на те, щоб розкрити внутрішній світ цього героя, показати глибину його бурхливих і могутніх пристрастей.

Поеми 1813 - 1816 років відрізняються сюжетної завершеністю; головний геройне є лише сполучною ланкою між окремими частинами поеми, але представляє собою головний інтерес і предмет її. Зате тут немає великих народних сцен, політичних оцінок поточних подій, збірних образів простих людей з народу. Протест, що звучить у цих поемах, романтично-абстрактний.

Побудова сюжету характеризується уривчастістю, нагромадженням випадкових деталей; всюди багато недомовок, багатозначних натяків.

Можна здогадуватися про мотиви, які рухають вчинками героя, але часто не можназрозуміти, хто він, звідки прийшов, що чекає його в майбутньому. Дія починається звичайно з будь-якого моменту, вихоплений з середини чи навіть кінця оповіді, і лише поступово стає ясно те, що відбувалося раніше.

27

З огляду на особливості поетичної мови вважаємо описовий тип пейзажу найменш характерним для поезії.описовий краєвид у поезії набуває характерних ознак відчуттєво-перцепційного або внутрішнього пейзажу. Навіть ліричні твори, назви яких ніби містять вказівку на конкретну місцевість, у А.Міцкевича в “Кримських сонетах” чи його ж “В Альпах у Шпліхен”, по своїй суті є далекими від описовості. Відчуттєво-перцепційний – лірична ситуація представлена з точки зору спостерігача і складається з двох основних елементів: “я”, або ліричний герой, та “середовище”. Значну роль у такому пейзажі відіграє локалізація спостерігача у конкретному місці, тобто організація простору. Поет називає місце, з якого він оглядає певний краєвид. Цей тип пейзажу змальовується переважно у тепе- рішньому часі. Для створення у реципієнта враження про актуальність того, що від- бувається, використовуються відповідні лексичні засоби: “вже”, “тепер”, “зараз”, “раптом”, нарратором зазвичай є сам автор, що також сприяє актуалізації ситуації

28

у 1805 — 1806 рр., заявляє про себе гейдельберзький гурток романтиків, який знаменував початок нового етапу розвитку німецького романтизму, позначеного іншими світоглядними й естетико-художніми орієнтаціями.

На цьому етапі провідною в німецькій романтичній літературі стає течія народно-фольклорного романтизму, яка давала найбільш адекватну відповідь на виклик нової історичної доби. На той час Німеччина майже повністю підпала під владу й контроль наполеонівської Франції, в країні піднімалася хвиля патріотичного й визвольного руху, і в цих умовах особливої цінності в літературі набуває національна, народно-фольклорна традиція, за відродження якої й беруться гейдельберзькі романтики. Фольклор стає для них субстанцією народного життя, істинно національною традицією поетичного мислення і мовлення, в яку вони прагнуть вдихнути нове життя. Єнцям був притаманний універсалізм і в тому розумінні, що вони були спрямовані передусім на вселюдські інтереси й проблеми, суто німецькі інтереси й справи посідали у них порівняно скромне місце, гейдельбержці ж повністю на них зосереджуються. Єнські романтики були філософами або ж людьми, шо тяжіли до філософії, гейдельберзькі романтики були передусім філологами, знавцями національної давнини, міфології, фольклору, нарешті — народної мови.

29

У 1862 р. Гюґо закінчує роман “Знедолені”. За жанром це соціальна епопея, Гюґо створює широку картину народного життя, але у романтичному дусі надає не об’єктивне, а суб’єктивне бачення світу. “Я поновив в правах людини блазня, лакея, каторжника і повію”, - скаже письменник наприкінці життя, осмислюючи свій творчий шлях. Саме такі люди, хоча сучасна Гюґо Франція не з них одних складалася, стають об’єктом зображення в романі “Знедолені”. Життя Франції осмислюється з народної точки зору. Жертви жорстокої експлуатації ( Козетта ) і несправедливості державних установ (Жан Вольжан ) несуть в собі щось ангельське. Носії суспільного зла – родина Тенард’є, інспектор Жавер – справжні дияволи. І знову Гюґо звертається до прийому “щиросердної події”. Не завжди Вольжан був мудрою і достойною людиною. Його природну доброту було скасовано, коли він вкрав батон хліба, щоб нагодувати голодних дітей своєї сестри. На біду, справу його вів інспектор Жавер. Ця людина існує за принципом: набрід повинен сидіти у тюрмі. Він не допускає почуття порядності у тих, хто не має банківських кредитів. В результаті Вольжан опиняється на каторзі і проводить там 19 років. Він вийде звідти вовком, який буде твердо знати одне – виживає той, хто сильніший. Єпископ Міріель узяв на себе турботу за спаплюженою людиною, а спаплюжена людина вкрала столове срібло і втекла подалі. Вольжан не вірить у добро. Він є впевненим: Міриель приютив його тому, що хоче, щоб усі бачили, який він добрий. Поліція схопила Жана, і для того щоб знову опинитися на каторзі і ніколи вже не вийти звідти, потрібно було тільки отримати свідчення священика про вкрадені коштовності. Але священик є упевненим: людська душа – набагато цінніші за будь яке срібло. І тому він стверджує: срібло Вольжану він сам подарував, і додає до “подарунку” ще і срібний канделябр. Так Вольжан перетворюється із “звіра” на “ангела”. Коли під час революційних подій, повсталі робітники захоплять ненависного Жавера ( а Жан далеко не єдина його жертва ), Вольжан не дозволить їм розправитися з інспектором і відпустить останнього на волю. Жавер не переродиться на “ангела”, він накладе на себе руки, тому що система його життя перетворилася на руїни, він вважав себе знаряддям вищої справедливості, а виявилось, що все навпаки: злочинцем є саме він і ті, кого він все життя охороняв від “наброду”. Глибоко віруючий Гюґо виправдовує революційні дії народу. Він є впевненим: сили зла самі не підуть. Найкращі люди Франції збираються на барикадах: справедливий республіканець Анжольрас, маленький герой Гаврош, який набув особливого значення. Невгаміний, веселий хлопець, який відчайдушно допомагав борцям за інтереси народу і загинув на барикадах, став одним із символів Парижу.

30

Усе своє творче життя Шеллі писав лірику, багатогранну і тематично розмаїту. Це політична і громадянська поезія, вірші про природу і кохання.

Культ природи з великою силою втілений у таких поезіях, як «Монблан», «Ода західному вітрові», «Жайворонкові», «Вечір» та ін. Природа у поета персоніфікована, наділена людськими пристрастями і почуттями, вона ніби продовження душі і розуму самого автора у віршах про природу часто змальовано і кохання до жінки. Описи природи у поета філософічні.

Я люблю мороз и снег,

Шторм и непогоду,

Волны, бьющие о брег,

И саму природу.

У віршах Шеллі стверджував ідею безсмертя природи, вічного її розвитку. Поет ніби проводив паралель між змінами в житті суспільства і в житті природи. Загальна тональність його поезій оптимістична: як за зимою йде весна, так і період соціальних бід і воєн зміниться періодом миру і процвітання.

Найвідомішою серед значних творів поета стала його поема «Аластор, або дух самотності» (1816). Ліричний герой поет — юнак, який прагнув покинути цивілізацію і людей і піти у прекрасний світ природи, де, на його думку, можна знайти щастя. Але марно він шукав ідеал кохання і краси серед пустинних скель і живописних долин. Будучи самотнім, юнак загинув. Природа покарала його за те, що він відмовився від людей, що не захотів стати вище від їхнього горя і радості. Отже, Шеллі в поемі засудив індивідуалізм.

\

31

це був перший період творчості В. Гюго. (1820-1850рр) - реформа французької поезії, створення національної теорії романтизму, ствердження романтичного театру, ствердження французького історичного роману .

32

Казкова сторона твору пов'язана з образами феї Разабельверде і мага Проспера Альпануса.

В образі Цахеса укладений як соціальний, так і моральний сенс. Його історію можна розглядати як одну з ілюстрацією взаємодії добра і зла.

У прагненні феї усунути недосконалість, допущене природою, укладено добрий початок. Пошкодувавши бідну селянку, Рожабельверде наділяє її маленького сина-виродка чудовий дар, завдяки якому, все значне і талановите приписується Цахес. І все це було пов'язано з тим, що інші, дійсно гідні, незаслужено відчували образу, ганьба і крах в кар'єрі або в любові. Добро, вчинене феєю, перетворюється на невичерпне джерело зла.

Цинобер лише охоче приймає те, що саме пливе в руки.

Своєчасне втручання доброго чарівника кладе кінець химерною кар'єрі Цахеса. Втративши чарівні волоски, він став тим, ким був насправді - жалюгідною подобою людини. Те, що він став жертвою незаслуженого запаморочливого успіху, визнає осознавшая свою фатальну помилку фея: «Якби ти не піднявся з нікчемності і залишився маленьким необтесаним йолопом, ти б уникнув ганебної смерті».

Користь, жага слави і наживи, схиляння перед владою грошей виявляються в поведінці людей. Мош Терпін мріє оженити виродка на своїй дочці, щоб піднятися по суспільній драбині; міністр фон Мондшейн сподівається заслужити похвалу князя, давши прочитати якийсь меморіал його улюбленцю і т.п. Через сатиричний образ Цахеса Гофман оголює спотворення поняття про цінності особистості. Критерії цінності фантастично зміщуються: у суспільстві панує корисливо-матеріальні інтереси, репутація визначається табелем про ранги.

Метафізичний образ мислення, породжений освітою, полягає в образах уславлених учених Птоломея Філадельфуса і особливо професора природознавства Моша Терпіна, носія утилітарного, грубо-розумового ставлення до природи.

Таким чином, вимальовується образ шарлатана і пристосуванця, що підмінили науку «чарівними кунштюки», думаючого не про істину, а про власному шлунку. Вся його життя побудована на обмані, тому не дивно, що свято шанує грандіозний обман Цахеса і навіть намагається отримати з нього користь для себе.

Комічна також і фігура придворного лікаря, який своїми заплутаними поясненнями причини смерті Цинобер зовсім збиває з пантелику слухачів. Його тиради з переважанням латинських термінів і незрозумілих висловів є дотепними пародіями на «вчені» бесіди і трактати.

Сатиричні образи найрозумніших і шляхетних людей освіченого князівства тривають чином барона Претекстатуса фон Мондшейна. Його прекрасну освіту полягає в правильному вживанні відмінків і написанні свого імені французькими літерами. Будучи міністром закордонних справ, він іноді навіть сам займався справами держави; він видавав себе за автора меморіалу, вигаданого чиновником Андріаном, і таким чином привласнював собі чужу працю і славу.

Студент Бальтазар - один з небагатьох позитивних персонажів казки. Він являє собою «ентузіаста», романтичного героя-мрійника, незадоволеного оточуючим його суспільством філістерів, схоластикою університетських лекцій, і знаходить забуття і відпочинок лише в самоті на лоні природи.На відміну від Моша Терпіна, Бальтазар ревно охороняє світ природи і поезії від вторгнення до нього чужою істинної краси міщанської щоденності. З природи з'являється і рятівник Бальтазара - маг Проспер Альпанус.

Єдиною причиною, по якій Бальтазар повертався в суспільство ненависних йому обивателів, була любов до дочки Моша Терпіна - Кандиде - звичайної світської особі, що представляє собою преміленькую мещаночка, в якій немає нічого від романтичної жінки-ідеалу.

Створивши образ пересічної світської красуні і змусивши героя полюбити її, Гофман з одного боку, доповнив цим образом низку сатиричних персонажів, а з іншого, мало не дощенту зруйнував романтику образу самого «ентузіаста». Увійшовши через Кандида в контакт з обивателями, Бальтазар робить поступку їхнім смакам та етикету, йому доводиться пристосовуватися і до світських звичаїв, які панують в будинку Мош Терпіна.

33

Велику увагу Едгар По приділяв художній майстерності твору. Він першим у літературі усвідомив емоційну силу слова і прагнув так будувати свої твори, щоб досягти найбільшого впливу на читача. У цьому полягає найяскравіша особливість романтизму Едгара По. У прозових творах своєрідність романтизму американського письменника виявилася дуже яскраво. Е. По віддавав перевагу невеликим за розмірами жанрам — новелі й оповіданню. Він вважав, що великий твір, який не можна прочитати відразу, не з такою силою впливає на читача, тому що цілісність твору порушується. У прозі він поставив проблему зіткнення свідомості людини з реальністю. Письменник вірив у розум. Він вважав, що тільки розум може вивести людину з трагічних протиріч сучасності. У цьому теж полягає своєрідність його романтизму, недаремно його називали раціоналістом у романтизмі. В оповіданні «Маятник і провалля» По досліджує почуття жаху, що охопило душу героя, і здатність розуму мислити, дивлячись в обличчя смерті. Душа героя жахнулась від сутички зі світом, в якому для неї, душі, немає місця, але розум наполегливо шукає вихід навіть з явно безнадійного становища. Людина може мислити й мусить це робити. Щасливий кінець цього оповідання — це перемога розуму людини. Раціоналістичне спрямування романтизму По ще яскравіше виявилося в «логічних оповіданнях», що започаткували детективний жанр. В оповіданні «Золотий жук» розповідь ведеться від першої особи, ім'я якої автор не називає, тому що оповідач уособлює типове мислення. Головний герой — Вільям Легран — мислить незашорено, автор наділяє його неабиякими логічними здібностями. Оповідач і Легран стали свідками однієї і тієї самої події. Але оповідач не звернув увагу на деякі дрібниці, що допомогли Леграну розкрити таємницю піратського скарбу. Романтичні герої Е. По живуть у реальному, сучасному авторові світі, їхня романтична винятковість прихована в їхньому внутрішньому світі, в можливостях відчувати і мислити.

34

“Книга пісень” являє собою ліричну повість, об’єднану однією спільною темою – темою любові. У віршах “Книги пісень” нашли відображення переживання поета, пов’язані з почуттям нерозділеної любові до кузини Амалії; дослідники творчості Гейне знаходять тут сліди і інших юнацьких захоплень.

“Книга пісень”, як створювалася на протязі більш ніж десяти років, дає можливість наочно прослідкувати еволюцію художнього методу і світогляду Гейне.

Творча еволюція Гейне-лірика йде в “Книзі пісень” складним, повним протиріч шляхом. Він все ширше освоює традиції німецької народної пісні, роблячи тим самим крок вперед в розвитку одного з основних принципів романтичної поезії в Німеччині. Разом з тим віршам Гейне властивий і вплив кращих реалістичних традицій лірики Фоска, Бюргера, Гете, Шіллера. Значний вплив на формування лірики Гейне справляє поезія Шаміссо, котрий ще до Гейне ввів до вжитку у німецькій ліричній поезії метричні і образні засоби німецької народної балади.

У “Стражданнях юності” особливо гостро звучить біль нерозділеного кохання. Знехтуване почуття стає джерелом різкого конфлікту поета з дійсністю, яка й сприймається ним крізь призму своєї душевної драми. У першому циклі кохання – фатальна, ірраціональна сила, що несе страждання і загибель. Раз у раз постають цвинтарі, розриті могили, з них виходять привиди, з якими веде бесіди юнак, чи серце спливає кров’ю через нещасливу любов. Відповідною є й лексика, для якої характерними є слова: “похмурий син ночі”, “саван”, “зловіщий сон”, “мертвяк” тощо. У цих ранніх віршах Гейне не відразу знаходить свої адекватні засоби для художнього втілення естетичної програми. Гейне порівнював свої вірші з “Нічними оповіданнями” Гофмана. Близькість їх не тільки в романтиці жахів, а й в тяжінні до земної реальності.

Поет живе в світі дивних сновидінь і уявних марень. Кожний вірш розділу “Сновидіння” – це опис або сну, або видінь, що їх бачив поет. Уві сні він бачить “її” – невірну кохану, втрачену назавжди; він присутній на її весіллі з іншим; він продає душу пекельним силам за радість побачення з нею; уві сні вона з’являється до нього, подібна вихідцям з того світу – бліда і холодна мов мармур. Наяву поету уявляється цілий пекельний кортеж – він заплатив дияволу страшну ціну за неї, і ось з’являється вона, в супроводі самого диявола, котрий і поєднує поета з його коханою . Повертаючись від коханої, поет йде цвинтарем – і з могил встають привиди, кожний з них – жертва нещасливого кохання.

Дійсність і сон, уявне і реальне в цих віршах нероздільні.

Поет цілком занурився у свій відчай, але це скорботна, безнадійна примиреність – це бурхливе, несамовите почуття. Він не шукає втіхи, здатний дійти до останньої межі – продати душу дияволу, пожертвувати “вічним блаженством”, йому не потрібний покой ані тут, на землі, ані “там”, в потойбічному світі. Ніде поет не бачить світлого початку, навкруги безпросвітна темрява – недарма у віршах так часто згадується диявол.

Любов у Гейне виступає як рокова сила, що несе загибель. Образ самого поета розривається лише з одного боку: він нещасний закоханий, що тяжко переживає “її” невірність, одна з багаточисельних жертв цієї рокової сили, подібна до тих жертв, котрі пройшли перед ним на цвинтарі.

У світі, де живе поет, здається, немає живих, справжніх людей. Це привиди, або живі личини,які приховують то підлість, то убогість. Оманливе видіння – і сама кохана поета .

Цикл “Юнацький страждань” був ще повністю романтичним. Своєю скорботною непримиренністю він в певному сенсі ближче до поезії Байрона, ніж до поезії німецьких романтиків, але з поезією останніх теж багато чого зближує Гейне: напруженість переживань, трактування любові як рокової сили, що стоїть над людьми.

Ідейно-тематична спрямованість вищезгаданих творів, а також соціальні мотиви, які нерідко звучать і у віршах про кохання, зумовили особливості романтичної поетики Гейне, які відрізняли її від поетики інших романтиків. Це відчувається, наприклад, у витлумаченні теми смерті і теми природи.

№35

Система образів роману В.Гюго «Знедолені»

Среди главных персонажей отсутствуют лица вельможные и богатые, от которых зависят судьбы государств и народов. Это обездоленные члены общества: бывший каторжанин Жан Вальжан, проститутка Фантина, бедный юноша Мариус, обездоленная маленькая Козетта, беспризорный мальчик Гаврош… их враги — семья Тенардье, полицейский инспектор Жавер — тоже не занимают высокого положения в обществе. Судьбы героев в главном плане, взяты Гюго из жизни (реальные прототипы были и у Вальжана, и у Фантини; история Мариуса похожа в чём-то на судьбу юного Г.)

ЖАН ВАЛЬЖАН (фр. Jean Valejean) — герой романа В.Гюго «Отверженные» (1862). Образ Жана Вальжана возник у писателя в связи с процессом некоего

Пьера Морена, который, также как и герой Гюго, был отправлен на

каторжные работы за кражу хлеба.

Пьер Морен в 1801 году приговорен на пять лет каторги за украденный кусок хлеба. Изучая этот процесс, знакомясь с существующим уголовным кодексом, посещая парижские тюрьмы,

Гюго отмечает два момента в этом, остро интересующем его вопросе:

во-первых, состав преступления – кражу хлеба, которая подтвердила

убеждение писателя в том, что причина преступности коренится не в

испорченности, а в нищете народа; во-вторых, судьба человека,

вернувшегося с каторги и гонимого отовсюду, а следовательно, не

имеющего возможности вернуться к честной трудовой жизни. Все это

Гюго и внес в биографию своего главного героя, придав этим

проблемам художественно-убедительную форму.

Кроме Морена исследователи также называют среди прототипов Жан Вальжан знаменитого Франсуа Видока, шефа уголовной полиции Парижа, в прошлом каторжника. Именно с Видоком произошел описанный в романе случаи спасения Ж.В. старого Фошлевана из-под опрокинувшейся повозки. Жан Вальжан стал образом-символом, которому не так легко найти аналоги в литературной традиции. Романтический образ дороги, с которой неразрывно связана судьба Жан Вальжан, приобретает в романе новый смысл: странствия Ж.В. не авантюрны, а вынужденны, это — бегство. Часто встречающийся в библейских сюжетах мотив бегства героя в романе Гюго разрастается и превращается в определяющий. Ж.В. прежде всего «бегущий», а точнее, «убегающий человек». Он неоднократно бежит с каторги, что увеличивает срок осуждения за украденную для семьи сестры ковригу хлеба с пяти до девятнадцати лет. Освободившись, он снова попадает на каторгу — и опять бежит. Вся его история — бегство от общества, которому он еще на каторге выносит приговор, но морали которого он сам в итоге трагическим образом подчиняется. Как романтический герой, он часто меняет имена, искусно маскируясь, так что читатель не всегда угадает его в новом об- лике среди персонажей густонаселенного романа. Благодаря своему изобретению (под чужим именем) он становится богатым хозяином фабрики, мэром городка, делает много хорошего для его населения. Вальжан Жан забирает из семьи жестокого Тенардье маленькую Козетту, дочь Фантины, проститутки, умершей от чахотки и заменив ей семью, дает ей образование на свои сбереженияНо по сути, несмотря на вынужденный отказ от настоящего имени (девятнадцать лет он живет на каторге под номером 24601) и временные маски — во благо ближних (дядюшка Мадлен), для спасения осиротевшей Козетты (Урбан Фошле-ван),— он так и остается Ж.В. Другое дело, что из простого крестьянина, замученного тяжким трудом и необходимостью содержать большую семью, он превращается в осторожного, хитроумного, ловкого, но прежде всего мыслящего, благородного, духовно развитого человека. Логика развития образа Ж.В. безупречна, нет ничего искусственного в его трансформации. Эволюцию его самосознания определяют два человека. Во-первых, это епископ Мириэль (модификация реального епископа Миоллиса), приютивший всеми гонимого Ж.В. Когда же его поймали с поличным — похищенным у епископа столовым серебром, — тот не только подтвердил, что это подарок, но и присовокупил к нему «забытые» Ж.В. подсвечники со словами: «Ж.В., брат мой! Вы более не принадлежите злу, вы принадлежите добру. Я покупаю у вас вашу душу. Я отнимаю ее у черных мыслей и духа тьмы и передаю ее Богу». Великодушие, скромность и бескорыстие епископа Мириэля по сути дела становятся сутью личного роста Ж.В. После освобождения встретившись с праведником – епископом Мириэлем, сам начинает творить добро. Однако прежде автор вводит характерный эпизод: потрясенный добротой епископа, определившей всю его жизнь, Ж.В. почти сразу, едва расставшись с ним, отбирает монетку у маленького савояра «малыша Жерве». Проступок, совершенный автоматически, по инерции, как будто не им, уже просветленным, а тем прежним, ожесточенным каторжником, каким он был до встречи с епископом. Опомнившись, он так и не сумел найти напуганного и обиженного им ребенка. Образы сгинувших племянников и малыша Жерве определили для Ж.В. необходимость служения Ребенку — может быть, именно поэтому он так предан потом Козетте. Если епископ Мириэль заставил заработать доброе начало в Ж.В., то его судьба «бегущего человека» определяется сыщиком Жавером, который, словно автор повествования, знает о герое все, безошибочно вычленяя только дурное. Жавер неотступно следует за ним. Несвобода Ж.В. от Жавера двойственна: сыщик не только заставляет его скрываться, но определенным образом деформирует его внутреннюю жизнь. Послушное орудие несправедливого закона, Жавер парадоксальным образом оказывает на Ж.В. нравственное влияние. Ж.В. сам становится носителем общественной морали, лицемерно отторгающей от себя «оступившихся», считая себя таковым. При этом сам Жавер оказывается объектом облагораживающего воздействия Ж.В.: он отпускает его на свободу, а сам кончает с собой. Трагическим образом два человека, которые обязаны жизнью Ж.В., — Козетта и ее возлюбленный Мариус Понмерси — не способны его оценить в силу собственной душевной ограниченности. Но Ж.В. выше того, чтобы ждать достойного отзвука своему бескорыстию. В конце романа, получив наконец не только долгожданную свободу, но и признание раскаявшегося Мариуса и нежность Козетты, он умирает, сам себя «не простив». Умирает не от старости (ему немногим больше шестидесяти), даже не от болезни, а от внутреннего одиночества, на которое сам себя стоически обрек. Однако можно сказать,

что Жан Вальжан умирает счастливым, так, как умирают праведники,

сознающие, что полностью исполнили свой земной долг.

Во взглядах Жана Вальжана, представителя народа, Гюго пытался

раскрыть свою точку зрения на подлинно благородное, гуманное

поведение человека, независимо от того, предприниматель ли такой

человек или работник. Так наряду с героизмом борьбы и революции

Гюго в своем романе воспевает и героизм морального величия. Именно

таково главное кредо его романа.

Жавер - полицейский сыщик

Жавер – персонаж романа, полицейский сыщик, преданный слуга общественного порядка. Его встречи с Жаном Вальжаном начинаются еще на каторге. Он узнает каторжника в мэре города и разоблачает его, после побега преследует его, но невольно выручает от бандитов. Революционеры разоблачили Жавера как шпиона в своих рядах и собирались казнить его. Но Жан Вальжан спасает его, и такое великодушие каторжника переворачивает все моральные устои сыщика.  Жавер помогает Жану Вальжану спасти республиканца Мариуса, сам отказывается от преследований каторжника, вскоре кончает самоубийством. Воплощая безжалостный социальный порядок, Жавер безупречно выполняет свои обязанности полицейского. Это сильный, смелый, умный инспектор. В борьбе с уголовниками он показывает честность, щепетильность, тщательно проверяет все, чтобы не арестовать невинного. В то же время не знает жалости к виновным. Он не обращает внимания ни на какие добродетели мэра, узнав каторжника в нем.Но в конце романа он сталкивается с духовным превосходством Жана Вальжана, спасшего его от расстрела, понимает, что есть Бог, и просит у бога об отставке. По словам Гюго, «дикарь, состоящий на службе цивилизации, странное сочетание римлянина, спартанца, монаха и капрала, неспособного на ложь шпика и непорочного сыщика».