Тема 9. Сутність і основні риси світового господарства

1. Циклічність економічного розвитку

1. Безробіття та способи боротьби з нею

2. Причини та особливості української кризи

3. Виникнення та розвиток світового господарства

4. Інтеграція України в світове господарство

1. Циклічність економічного розвитку

Взагалі розвиток економіки характеризується зростанням об’єму продукції, що випускається. Під економічним зростанням розуміють збільшення обсягів товарів та послуг, що створені за певний період. В різні роки виробництво може зростати більшими або меншими темпами, а може мати і від’ємний знак. Тому точніше динаміку розвитку економіки буде відображати хвилеподібна лінія, де кожна хвиля характеризує цілий цикл розвитку економіки.

Вчені-економісти виділяють тенденції розвитку:

- за одне століття;

- цикли, що охоплюють декілька десятиріч;

- нормальні економічні цикли;

- малі цикли;

- специфічні коливання всередині окремих галузей економіки;

- специфічні коливання окремого явища (розміру запасів тощо).

Циклічність – це форма розвитку національної економіки та світового господарства як єдиного цілого, це рух від однієї макроекономічної рівноваги до іншої. Тому циклічність можна розглядати як один з способів саморегулювання ринкової економіки, так як характерною рисою циклічності є рух не по колу, а по спіралі, що є формою прогресивного розвитку.

Економічний цикл – це рух виробництва від початку попереднього до початку наступного спаду, що послідовно проходить 4 основні фази: криза, депресія, пожвавлення та підйом. Основним з цих фаз є криза, вона і формує цикл.

Вперше в історії економічна криза виникла в 1825 р. в Англії, потім в 1836 р. – в США та Англії, в 1847 р – в США, Англії, Франції та Німеччині, в 1857 – охопила всі країни. Криза 1929-1933 рр. найбільш глибока, підштовхнула уряди до розуміння необхідності масштабного втручання держави.

Відомі декілька типів економічних циклі, які називаються хвилями. В економічній літературі їм дають імена вчених, що присвятили цій проблемі спеціальні дослідження. Найбільш відомі цикли Н.Д.Кондрат`єва (50-60 років), що отримали назву довгих хвиль; цикли Кузнеця (18-25 років); цикли К.Жугляра (10 років); короткі цикли Дж.Китчіна (2 роки 4 місяці).

Причини циклічного розвитку економіки окремими теоріями пояснюються по-різному. Екстернальні теорії пояснюють економічний цикл зовнішніми факторами: активністю сонця, що впливає на врожаї; війнами, революціями та політичними потрясіннями; зростанням чисельності населення та її міграцій; освоєнням нових технологій.

Інтернальні теорії розглядають економічний цикл як породження внутрішніх причин: співвідношення оптимізму та песимізму в економічній діяльності (Парето, Пігу), надлишок заощаджень та брак інвестицій (Кейнс); протиріччя між суспільним характером виробництва та приватним привласненням (Маркс); порушення в області грошового попиту та пропозиції (Фішер); перенагромадження капіталу (Туган-Барановський); недоспоживання та бідність населення (Мальтус) тощо.

2. Безробіття та способи боротьби з нею

Безробіття – це вимушена незайнятість, що виникає внаслідок постійного порушення рівноваги між попитом та пропозицією на ринку праці.

Термін «безробіття» вперше було застосовано в 1911 р. в Британській енциклопедії.

В економічній теорії існують різноманітні підходи до пояснення необхідності та можливості існування безробіття. Серед них марксистська теорія, неокласична школа, кейнсіанська теорія, інституціональна соціологічна школа.

В останні роки найбільш популярні концепції «природного», «нормального», «соціально-припустимого» рівня безробіття, які досліджують взаємозв’язок між безробіттям, інфляцією, грошовим обігом, рівноважною ціною праці, співвідношенням між попитом та пропозицією праці.

Сучасними формами безробіття є:

1. фрикційна – що пов’язана з професійними, віковими, регіональними переміщеннями робітників. Це особи найманої праці, що покинули попереднє місце роботи, знаходяться в процесі переходу до нового місця роботи. Характерна риса – добровільність та невелика тривалість;

2. структурна – є результатом змін в технології, техніці та структурі виробництва, структурі споживчого попиту, що характеризується невідповідністю структури робочих місць та професійної структури робітників. Цей вид безробіття має довгостроковий характер, потребує додаткових витрат на перекваліфікацію, зміну місця проживання;

3. циклічна – пояснюється циклічним характером відтворювального процесу в ринковій економіці. Вона зростає в період кризи та зменшується в період підйому економіки. Особливо зростає безробіття в період переходу до нових технологічних способів виробництва на основі революційних зрушень в техніці, технології та організації виробництва;

4. існує ще регіональна, сезонна, молодіжна, прихована та інші типи.

Соціально-економічними наслідками безробіття є наступні:

- відбувається знецінення, недовикористання людського потенціалу;

- погіршується якість життя безробітних та членів їх сімей;

- посилюється тиск на розмір заробітної плати зайнятих з боку конкуруючих на ринку праці;

- збільшуються витрати суспільства та індивіда на відновлення або зміну професійного статусу та рівня продуктивності праці;

- психічні та психологічні проблеми у осіб, що довго не мають роботи.

Серед факторів, що впливають на динаміку безробіття, основними є демографічні, техніко-економічні, економічні та організаційно-економічні.

Будь-яка держава переймається проблемою безробіття, включаючи її до своєї соціальної політики. До заходів, що допомагають вменшити негативний вплив безробіття на соціально-економічне життя держави можна віднести: вдосконалення трудового законодавства; посилення впливу профспілок в рішенні питань щодо зайнятості; виплату матеріальної допомоги безробітним; надання їм можливості перекваліфікуватись на іншу спеціальність; регулювання професійної структури кадрів; сприяння само зайнятості населення в малому бізнесі тощо.

3. Причини та особливості української кризи

Економічну кризу в Україні протягом 90-х років ХХ – початку ХХІ ст. не можна трактувати як кризу перевиробництва. За своєю суттю вона є системною трансформаційною кризою, тобто кризою, породженою трансформацією адміністративно-командної економіки у ринкову економіку. Ця затяжна криза супроводжувалась хронічним дефіцитом предметів виробничого призначення та особистого споживання, низькою нормою нагромадження, значним порушенням загальної ринкової рівноваги, величезною інфляцією.

Основні ознаки економічної кризи в Україні наприкінці ХХ – початку ХХІ ст.:

1. різке зниження національного доходу, виробництва промислової продукції та продовольства. Так, за 1991-1993 рр. НД в Україні знизився на 42%, виробництво продовольства на 47%. За 1997 р. ВВП скоротився на 3,2%, а промислове виробництво – на 18%;

2. стрімкі темпи інфляції. Індекс інфляції у 1993 р. перевищив 10 000%, у 1998 р. досяг 120%; у 2000 р. становив 28%; на 2009 р. закладається в розрахунки на рівні 20%;

3. різке зниження життєвого рівня населення. За різними оцінками цей показник знизився приблизно в 6 разів;

4. швидке зростання кількості безробітних. Тільки офіційно зареєстрованих безробітних наприкінці 90-х рр.. було до 0,5 млн. чол., а приховане безробіття становило 40% від кількості працюючих;

5. дефіцит державного бюджету. У відсотках ВВП він становив: 1992 р. – 3,8%, 1993 – 5,1%, 1994 – 8,9%, 1995 – 6,6%, 1996 – 4,4%, 1997 – 7,0%, 1998 – 1,9%, 1999= 1,4%.

6. Різка поляризація суспільства: швидке формування класу мафіозно-номенклатурної еліти, катастрофічне зниження життєвого рівня більшості населення.

Про глибину структурних деформацій в Україні свідчать тривалість та глибина економічної кризи. За 10 років загалом спад виробництва досяг майже 60% від рівня 1990 р., а коефіцієнт використання виробничих потужностей не перевищував 30-40%. За своїми масштабами вона не має аналогів в світі. Так, у США в 1929-1933 рр. спад виробництва не перевищив 25%, в СРСР під час Другої світової війни спад промислового виробництва становив 30%.

Причини соціально-економічної кризи умовно можна розподілити на 3 групи: успадковані від колишнього СРСР; породжені непродуманими реформаторськими діями з часу проголошення незалежності України; зумовлені необхідністю трансформації існуючої економічної системи.

Крім того, Україна відчуває на собі негативні наслідки світової економічної та фінансової кризи.

4. Виникнення та розвиток світового господарства

Прямим продовженням суспільного поділу праці всередині країни є міжнародний поділ праці (МПП). Він являє собою взаємопов’язаний процес спеціалізації окремих країн, об’єднань, підприємств на виробництві окремих продуктів або їх частин із кооперуванням виробників для сумісного випуску кінцевої продукції.

Подальший розвиток МПП призводить до перетворення світового ринку в якісно нову форму – світове господарство.

Світове господарство – це сукупність національних господарств, їх виробничих, торгових, кредитних, науково-технічних, фінансових на інших організаційних об’єднань та підприємств, об’єднаних міжнародним поділом праці, й відповідна система міжнародних економічних відносин. Необхідність таких зв’язків пов’язана із:

1)стремлінням до політики мирного співіснування держав;

2)стрімким розвитком НТР. Жодна країна не в змозі самотужки використовувати всі досягнення сучасної науки та техніки;

3)намаганням країн з використанням міжнародної спеціалізації та кооперації підвищувати якість та зменшувати витрати на випуск продукції;

4)раціонально використовувати природні, трудові, енергетичні, земельні та інші ресурси, що нерівномірно розподілені між окремими країнами Земної кулі;

5)необхідністю об’єднання зусиль країн в вирішенні глобальних проблем людства.

Зараз чітко проглядається така структура світового господарства:

- світовий ринок товарів та послуг;

- світовий ринок капіталів;

- світовий ринок робочої сили;

- міжнародна валютна система;

- міжнародна кредитно-фінансова система.

Суб’єктами світового господарства є:

- держави з їхніми народногосподарськими комплексами;

- транснаціональні корпорації;

- міжнародні організації та інститути.

Транснаціональні корпорації (ТНК) – це відносно нові діючі особи на міжнародному ринку, що мають неабиякий вплив на міжнародну економічну ситуацію. До ТНК відносять такі корпорації, що є міжнародними за масштабом своєї діяльності, та національними за капіталом та характером контролю.

Однією з найважливіших характеристик світового господарства є інтернаціоналізація господарського життя, яка реалізується в формуванні сталих, всебічних взаємозв’язків в міжнародній сфері на основі МПП.

Інтернаціоналізація виробництва – це об’єктивний історичний процес налагодження міжнаціональних формувань і стійких виробничих зв’язків між різними країнами, зумовлений розвитком МПП, виробничою та науково-технічною спеціалізацією та кооперацією, внаслідок чого виробничий процес в окремо взятій країні стає частиною процесу, що відбувається в інтернаціональному або світовому масштабах.

Така об’єктивна історична тенденція охоплює всі країни незалежно від соціально-економічної системи чи рівня розвитку.

Передумови інтернаціоналізації господарських зв’язків виникли в період переходу до великого машинного виробництва. НТП є найдієвішим чинником інтернаціоналізації економіки, яка набуває нових рис, пов’язаних з переходом від переважно зовнішньоторгових зв’язків до міжнародного науково-технічного і виробничого співробітництва.

Інтернаціоналізація виробництва зумовлює необхідність утворення відповідних організаційних форм, які дають змогу долати перепони, породжені державними кордонами. Найважливішою стала економічна інтеграція, яка є певним міждержавним економічним об’єднанням, створеним відповідно до спеціальних угод. У межах території країн-учасниць вона охоплює певні види господарської діяльності на особливих умовах порівняно з іншими країнами.

Міжнародна економічна інтеграція –це процес зрощення, об’єднання економік різних країн на основі розвитку та поглиблення стійких взаємозв’язків у виробництві та розподілі праці, взаємодії відтворювальних структур на різних рівнях національних господарств.

Основними формами економічної інтеграції є:

1)преференційні торгівельні угоди;

2)зони вільної торгівлі;

3)митний союз;

4)загальний ринок;

5)економічний союз;

6)валютний союз;

7)політичний союз.

Між учасниками цього процесу здійснюється глибший поділ праці, ведеться інтенсивніший обмін товарами, послугами, капіталами, робочою силою.

Основними чинниками інтеграції є:

1)близькість рівнів економічного розвитку і рівня ринкової зрілості країн, що інтегруються;

2)географічна близькість, наявність спільного кордону і тісних економічних зв’язків, сформованих історично;

3)спільність економічних та інших проблем, які постають перед країнами у певних галузях (фінансів, державного регулювання економіки, політичного співробітництва);

4)демонстраційний ефект і економічні зрушення.

У різних регіонах світу сформувалося кілька десятків інтеграційних угруповань, серед них ЄС, НАФТА, АТЕК, ОПЕК, СНД.

Майже всі інтеграційні об’єднання, які виникають та розвиваються в нинішній світовій економіці, вирішують схожі завдання, сутність яких зводиться до використання переваг масштабної економіки, утворення сприятливого зовнішньополітичного середовища, вирішення проблем торгівельної політики, максимального сприяння структурній перебудові економіки, підтримки молодих галузей і забезпечення необхідних умов для створення нових.

Крім того, економічне зближення країн-учасниць певної інтеграційної групи певною мірою захищає їх від гострої конкуренції з боку інших країн.

Інтеграційна взаємодія дає змогу країнам-учасницям разом вирішувати найбільш гострі соціальні проблеми, проводити спільну науково-технічну політику.

5. Інтеграція України в світове господарство

Україна гостро відчуває необхідність інтеграції в світову систему господарювання. Світові економічні зв’язки значно допоможуть їй подолати глибоку економічну кризу, розвинути виробничі сили та підняти життєвий рівень населення. Важливо правильно визначити свої інтеграційні орієнтири – Росія, країни СНД, Східна Європа тощо.

Україна має деякі серйозні проблеми, що значно заважають їй достойно увійти в світові господарські зв’язки. Це, насамперед, низький рівень конкурентоспроможності національних товарів, високий рівень витрат, праце-, єнерго- та матеріаломісткості продукції, застарілі традиційні технології їх виготовлення, невідповідність світовим стандартам.

Крім того, недосконалим є співвідношення між складом імпорту та експорту. Україна традиційно експортує сировину, сільгосппродукцію, а імпортує енергоносії та наукомістку продукцію, товари народного споживання. Такий підхід не дає змогу Україні вдосконалити своє виробництво, здійснити структурну перебудову власної економіки на користь перспективних галузей. На кошти, що отримані від продажу товарів за кордон, потрібно купувати високі технології, підприємства під ключ, інвестувати в розвиток НТП.

Для покращення зовнішньоекономічної діяльності потрібно:

- визначити пріоритетні напрями розвитку експортної спеціалізації, переорієнтуватися на виробництво наукоємної продукції та ресурсозбережуючої технології в сфері станко-, літакобудівництва, ракетно-космічних технологій тощо;

- відмінити ПДВ на продукцію, що вивозиться, для поліпшення її конкурентності, скасувати ввізне мито на стратегічні для країни ресурси;

- виготовляти в Україні товари, що замінюють ті, що традиційно імпортувались – холодильники, автівки, тролейбуси тощо;

- налагодити суворий митний контроль;

- розробити програму державної підтримки зовнішньоекономічної діяльності українських фірм, не поспішати з лібералізацією цієї сфери;

- стимулювати залучення до економіки іноземних інвесторів.

Доцільним є залучення та використання іноземного капіталу, що могло б збільшити промисловий потенціал країни, отримати досвід сучасної організації виробництва та праці. За підрахунками спеціалістів, в економіку України потрібно інвестувати понад 50 млрд. дол., однак Україна реально ще не створила умов для приваблення іноземного капіталу. Сама структура розміщення іноземних інвестицій в економіку України те не є ефективною. Приблизно 70% підприємств з іноземним капіталом займаються торгівельно-посередницькою діяльністю, 25% - виробничою, 5% - наданням послуг населенню. Майже відсутні інвестиції в машинобудування, металообробку та сільське господарство, хоча саме сільське господарство є найбільш ефективною галуззю для інвестування в Україну.

Для суттєвого поліпшення інвестиційного клімату, стимулювання надходжень іноземних інвестицій Україні слід вирішити такі питання:

1)держава повинна гарантувати іноземним інвесторам безпеку їх вкладень;

2)держава повинна диференціювати податкові та інші пільги для іноземних інвесторів з урахуванням пріоритетів розвитку економіки;

3)держава повинна створити необхідні умови іноземним інвесторам для конвертації національної валюти у тверду;

4)держава не повинна перебільшувати значення іноземних інвестицій, оскільки вони не можуть бути визначальним чинником економічного зростання країни. Головний чинник – засоби і ресурси з власних джерел;

5)необхідні гарантії політичної стабільності в країні;

6)потрібно забезпечити стабільність законодавчої бази.

Ці умови є необхідними для перехідної економіки, коли вона ще далека від стабілізації, ринкові інститути ще формуються, а суспільна свідомість в іноземних інвестиціях вбачає економічну інтервенцію з метою перетворення країни на сировинний придаток високо розвинутих країн.

Одним з напрямів виходу України з економічної кризи є створення на її території вільних економічних зон та спільних підприємств.