4. Розподіл та перерозподіл доходів та продукту

Розподілом в економічній літератури називають процес визначення частки, кількості, пропорції, за якої кожен господарюючий суб’єкт приймає участь у виробленому продукті підприємства та суспільства; частки, що приходиться на того чи іншого членів суспільства або фактору виробництва. Розподіл доходів та продукту найчастіше відбувається в залежності від внеску капіталу, праці або інших ресурсів в виробництво.

Перерозподіл доходу та продукту в суспільстві відбувається завдяки втручанню держави в питання забезпечення певної справедливості у розподілі доходів між верствами населення. Це реалізується шляхом прогресивного оподаткування доходів населення та бюджетної політики соціальних виплат деяким групам населення.

Розподіл доходів може розглядатися на мікроекономічному рівні – на рівні окремих громадян та домогосподарств, або на макроекономічному рівні – розподіл доходів між окремими верствами населення всередині всієї держави.

Рівень життя у суспільстві - це ступінь добробуту, матеріально-побутового забезпечення індивіда, сім’ї, населення, який безпосередньо залежить від рівня реальних доходів, усієї системи життєдіяльності людини.

Ринок не передбачає забезпечення всім громадянам суспільства однакового рівня життя і його основи – рівня доходів. У високо розвинутих країнах співвідношення між доходами бідних та багатих становить: в Японії – 1:4; в країнах Західної Європи – 1:6; а в Україні – 1:15. Приблизно три чверті населення України живуть за межею бідності. Бідністю вважають стан сім’ї або індивіда, коли основні потреби перевищують матеріально-грошові можливості їх задоволення.

Нерівність доходів критикувалося та засуджувалося у всі часи. На початку ХХ ст. у всіх країнах отримала розвиток політика перерозподілу доходів, спрямована на більш справедливий розподіл національного доходу. На сьогодні можна виділити три найбільш впливові напрями економічної думки, що визначають необхідність досягнення більшої рівності в суспільстві:

• соціалістичне вчення, яке виступає проти приватної власності, доходів, що «не зароблені», права успадкування;

• індивідуалістичні доктрини, що стверджують достоїнства особистості людини і пов’язане з цим право всіх людей на соціальний мінімум;

• кейнсіанська концепція, яка доводить, що нерівність послаблює попит на споживчі товари та стримує економічне зростання.

Перерозподіл доходів може здійснюватись як вертикально – від багатих до бідних, або горизонтально – тобто перерозподіл в рамках однієї соціальної групи (наприклад, серед трудящих).

Деякими економістами нерівність трактується як джерело незадоволеності та стимул до праці.

Тема 8. Підприємство і підприємництво. Особливості

АГРОБІЗНЕСУ

1. Функції і види підприємництва

2. Форми організації підприємництва

3. Маркетинг та менеджмент у системі підприємництва

4. Підприємництво в АПК

1. Функції і види підприємництва

Важливим господарюючим суб’єктом, поведінка якого визначає економічну ситуацію, є виробник. Його функція полягає у забезпеченні пропозиції, тобто забезпеченні ринку необхідною кількістю товарів та послуг. Особливе місце в цьому процесі належить підприємництву.

Підприємництво – це ініціативна, творча, пов’язана з ризиком самостійна економічна діяльність суб’єкта господарювання, який постійно здійснює нові комбінації ресурсів з метою реалізації нових ідей, випуску нової продукції та одержання прибутку. Це також організаційно-господарське новаторство на основі використання різноманітних можливостей для випуску нових або існуючих товарів новими методами, відкриття нових джерел сировини, ринків збуту, реорганізації тощо.

Підприємництво може реалізуватися в промисловій, науковій, інформаційній, сервісній сфері. Сучасні дослідження підприємництва базуються на ідеях економістів Й.Шумпетера, Ф.-А.Хайека та їх послідовників, які визначають підприємця як своєрідний соціально-психологічний тип господарника, для якого головне – аналіз і використання різноманітних ринкових можливостей, реалізація новаторських ідей.

Таким чином, підприємець – це суб’єкт, який займається підприємницькою діяльністю, бере на себе ініціативу поєднання ресурсів землі, праці і капіталу в єдиний процес виробництва товару або послуги, сподіваючись на прибутковість справи; реалізує свій діловий інтерес через новаторство.

Основними рисами підприємця є ініціативність, цілеспрямованість, вміння контактувати з персоналом, встановлювати ділові зв’язки, самовпевненість тощо. Не всі люди здатні бути вдалими підприємцями. Світовий досвід вказує, що таких приблизно 3-5% і не більше 10% від всіх працюючих.

Підприємництво в Україні здійснюється відповідно до закону «Про підприємництво», в якому, зокрема, вказується, що підприємці мають право без обмежень приймати рішення і вести самостійно будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству.

Сформульовані основні принципи підприємництва:

1. вільний вибір видів діяльності;

2. залучення на добровільних засадах до здійснення підприємницької діяльності майна та коштів юридичних осіб та громадян;

3. самостійне формування програм діяльності та вибір постачальників і споживачів своєї продукції;

4. встановлення цін відповідно до законодавства;

5. вільне наймання працівників;

6. залучення та використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, природних ресурсів, використання яких не заборонено законодавством;

7. вільне розпорядження прибутком, що залишається після платежів, встановлених законодавством;

8. самостійне здійснення зовнішньоекономічної діяльності.

Досвід розвинених країн свідчить, що сьогодні підприємництво – найпрогресивніша система господарювання незалежно від соціально-економічного устрою суспільства. В сучасних умовах підприємництво виконує 3 основні функції:

1. ресурсна (мобілізація матеріальних чинників, людських ресурсів та грошових нагромаджень);

2. організаційна (забезпечення раціонального поєднання чинників виробництва, визначення власної стратегії розвитку);

3. творча, новаторська (постійний пошук та освоєння нових ринків, технологій та товарів, що важливе за умови НТР).

Розрізняють такі види підприємництва:

1. виробниче;

2. комерційне;

3. посередницьке;

4. фінансове;

5. страхове.

Підприємцем можна стати за будь-якої форми власності й навіть не маючи власності. В економіці є 3 типи підприємців:

1. підприємець-власник (він є власником або співвласником підприємства, всього капіталу або його частини);

2. підприємець-орендар (може не мати власності на землю або підприємство, а гроші взяти в кредит);

3. підприємець-менеджер ( має високу кваліфікацію, широкі спеціальні знання, не має власного або орендованого майна, а працює за наймом на підприємстві, здійснюючи управління).

Досвід країн-лідерів західного світу і багатьох країн, що розвиваються, переконливо свідчить про існування тісних зв’язків між розвитком ринку, конкуренції, підприємництва і досягненням економічних успіхів.

Підприємством називають самостійний господарюючий статутний суб’єкт, який має право юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідну і комерційну діяльність з метою одержання прибутку.

Підприємства класифікують за такими ознаками:

- видом господарської діяльності (промислові, торгові, транспортні, фінансово-інвестиційні, науково-дослідні, інноваційні, в сфері послуг);

- формою власності (приватні, колективні, державні);

- за розміром (великі, середні, малі);

- за галузевою сферою (одногалузеві, багатогалузеві та диверсифіковані. За своєю організаційною формою останні утворюють концерни, корпорації та конгломерати).

2. Форми організації підприємництва

Підприємницька діяльність існує у конкретних організаційно-правових формах. На вибір форм організації підприємницької діяльності впливають багато чинників: сфери діяльності, фінансові можливості, переваги та недоліки окремих організаційних форм.

Підприємництвом можуть займатися окремі громадяни, колектив людей, а також держава. Звідси два види підприємництва: індивідуальне та колективне.

Індивідуальне підприємництво означає, що підприємець працює від власного імені й на власний розсуд з метою одержання особистого прибутку або доходу. Він несе повну й необмежену відповідальність за результати своєї діяльності всім своїм майном – у критичних ситуаціях воно може бути конфіскованим.

Колективне підприємництво здійснюється колективним суб’єктом, для чого утворюється підприємство (товариство). Вони можуть виступати юридичними та неюридичними особами. Як юридична особа, підприємство є носієм властивих тільки йому майнових прав і обов’язків, виступає від власного імені та існує незалежно від осіб, що належать до його складу.

Виділяють таки основні види:

1)одноосібне володіння;

2)партнерство (товариство);

3)акціонерне товариство (корпорація).

Одноосібне володіння – підприємство, власником якого є одна особа або сім’я, що самостійно веде справу з урахуванням своїх інтересів, одержуючи весь дохід і ризикуючи своїм майном і грошима. До таких підприємств відносять індивідуальне, сімейне та приватне підприємництво (з правом наймання робочої сили).

Партнерство (товариство) – підприємство, організація або установа, заснована на засадах угоди двох або більше осіб шляхом об’єднання фінансових ресурсів і підприємницької діяльності, з метою одержання і розподілу прибутків, а також розподілу ризику і збитків.

Партнери можуть мати неоднаковий статус, який залежить від майнового внеску в партнерство та від участі в управлінні підприємством. Наприклад, в командитному підприємстві розрізняють повних товаришів та командитистів.

Акціонерне товариство (корпорація) – це правова форма організації підприємств, капітал яких утворюється в результаті об’єднання багатьох індивідуальних капіталів шляхом випуску та продажу акцій та облігацій. Тримачі акцій є співвласниками АТ, володарі облігацій – його кредиторами.

Переваги та недоліки організаційно-правових форм підприємництва наведені у вигляді таблиці.

Існують і спеціальні форми організації бізнесу: S-корпорації, безприбуткові, державні корпорації, кооперативи, франчайзи.

Останнім часом дуже популярним є термін «малі підприємства» або фірми. Вони організовані в формі одноосібного володіння або партнерства, а не корпорації. Відповідно до Закону України «Про підприємство» до малих підприємств відносять згідно з критеріїв обсягу господарського обороту та чисельності працівників. На практиці чисельність працюючих залежить від галузі: промисловість та будівництво – до 200 осіб, в інших галузях виробничої сфери – до 50 осіб, у науці – до 100, у невиробничій сфері – до 25, в роздрібній торгівлі – до 15 осіб.

Форми підприємництва	Переваги	Недоліки
Одноосібні підприємства	- повна самостійність , свобода та оперативність дій	- складності в залученні великих капіталів
	- максимальний інтерес в отриманні доходу	- невизначеність строків діяльності
	- конфіденційність діяльності	- повна майнова відповідальність
	- відносно невеликі податки	- необхідність сумісництва всіх управлінських спеціальностей
Товариства	- фінансова міць	- необмежена відповідальність партнерів
	- свобода та оперативність дій	- непостійність та залежність партнерів один від одного
	- колективне управління	- неможливість поповнити свій капітал за рахунок емісії цінних паперів
Акціонерні товариства	- можливість широкого залучення додаткового капіталу	- суворий контроль за діяльністю товариства
	- професійне управління	- громіздкість управління та низька оперативність дій
	- обмеження відповідальності акціонерів	- схильність до монополізації діяльності

Малі підприємства створюють додаткові робочі місця, забезпечують швидку окупність витрат, оперативно реагують на зміну попиту споживача. Ця форма бізнесу дає змогу підприємцю швидко реалізувати свої інтереси, адаптуватися до місцевого ринку, знижувати накладні витрати порівняно з великими підприємствами, суттєво зміцнити економічну, фінансову базу місцевих органів влади, позитивно впливати на розвиток невеликих поселень.

Водночас малий бізнес не позбавлений суттєвих недоліків: нестабільність доходів, ризик втрати власного капіталу, ненормований робочий день підприємця, значно більший вплив економічних циклів, інфляція, недостатня підтримка з боку держави.

3. Маркетинг та менеджмент у системі підприємництва

Максимально скоротити невизначеність ринку та ризик позволяє маркетинг – це свого роду спроба спланувати ринок, забезпечити виживання фірми в конкурентній боротьбі. При цьому маркетинг відрізняється від інших конкурентних дій тим, що він направлений не на пригнічення конкурентів, а на своєрідне уникнення конкуренції за рахунок чіткого визначення своєї ринкової ниші.

Маркетинг – це цілісна система організації діяльності підприємства, фірми в умовах ринкової економіки, що побудована не тільки на базі попереднього дослідження попиту споживачів, але і на формування такого попиту на ринку.

Маркетинг – це діяльність, спрямована на задоволення потреб споживачів через з’ясування споживчих потреб, розробку відповідних товарів, встановлення цін, налагодження систем розподілу, ефективне стимулювання попиту.

Основними видами маркетингу є американський та японський, які, хоча й переслідують одну мету – задоволення потреб покупців, реалізуються в різний спосіб. Японський підхід орієнтується на задоволення потреб споживача таким чином, яким би сам виробник задовольнив власні. Американський підхід зосереджується на стратегічному аспекті – з’ясування потреб покупця для досягнення власної мети. Японський варіант розглядає смаки та потреби покупця як вроджені риси, які необхідно задовольнити. Згідно з американським підходом покупцем маніпулюють: маркетолог повинен так подати інформацію про товар, щоб переконати покупця у необхідності його придбання. Японський маркетинг служить споживачеві через товари та сервіс, його лозунг – «Хай за себе говорять товари та послуги» на противагу американському – «Хай говорять продавці».

Основою стратегії виробництва та збуту товарів є маркетингова суміш, або, як стверджують американці, чотири «П» маркетингу: продукт, продажна ціна, просування, пропозиція.

Найважливішими завданнями маркетингової політики фірми є:

- вивчення попиту та сегментація ринку;

- вивчення психології споживача та вплив на неї з метою якнайвигідніше подати свій товар;

- вироблення концепції продукту як комплексу переваг;

- визначення життєвого циклу товару.

Маркетологи відрізняють 8 видів попиту: від’ємний, нульовий, прихований, спадаючий, рівномірний, повний, перенасичений та небажаний, кожен з яких має свої особливості.

Сегментація ринку поділяє споживачів на групи на основі розбіжностей у потребах, характеристиках та виділяє сегмент споживачів, які однаково реагують на один і той самий набір стимулів. Дуже важливо для виробника знати психологію потенційного споживача. Для цього проводять анкетування, конференції споживачів, індивідуальні бесіди тощо. Знаючи запити споживачів, фірма розробляє концепцію товару.

Одночасно з випуском товару на ринок необхідно визначити його життєвий цикл: етапи збуту, потреби споживачів, потенціал конкурентів, стратегію маркетингу. Таке зацікавлення життєвим циклом товару зумовлене тим, що його «життя» стало коротшим, нова продукція потребує зростаючих інвестицій. Це дає змогу маркетологові передбачити зміни, проаналізувати товарний асортимент, досягти збалансованості між новими та зрілими товарами.

Управління фірмою спочатку було справою власника-підприємця. Але з розвитком підприємництва ця функція відокремилася від безпосереднього власника и виділилася в самостійну форму праці професійних організаторів виробництва – менеджерів, що виконують функцію управління від імені власника.

Менеджмент – це сукупність принципів, методів, засобів та форм управління господарською діяльністю, що розроблена та застосовується в розвинутих країнах з метою підвищення ефективності виробництва та збільшення прибутку.

Задачами менеджменту виступають: виробництво товарів та послуг для вдоволення потреб людей через ринок з метою, що відповідає інтересам підприємства; освоєння нових ринків, вдоволення потреб нових клієнтів; прийняття таких рішень, щоб зробити це можливим.

Еволюція менеджменту означає розвиток принципів управління, важливішими з яких є:

- управління на основі контролю над виконанням;

- управління на основі продовження тенденцій минулого у майбутнє;

- управління на основі передбачення змін;

- управління на основі гнучких екстрених рішень, коли зміни передбачити неможливо.

Практика українського господарювання вказує на те, що останній принцип сьогодні превалює над рештою.

4. Підприємництво в АПК

Самою першою умовою життя людей є наявність продуктів харчування, що зумовлює важливу роль сільського господарства у будь-якому суспільстві. Тому економічна теорія вивчає сутність аграрних відносин та закономірності їхнього розвитку.

Аграрні відносини – це певна сукупність економічних відносин, що формуються в аграрному секторі економіки. Вони виділилися в окрему групу відносин, що має специфічний характер. Це пов’язано з особливою роллю землі як основного фактору виробництва. Земля є першоджерелом уречевлених благ. Вона не є продуктом праці, але коли вона залучається до виробничої діяльності людей, то стає засобом праці.

До особливостей землі як фактора виробництва відносять те, що:

1)земля є не відтворюваний фактор виробництва. При втраті частини земельного багатства неможливо його штучно відтворити;

2)земля обмежена поверхнею суші на планеті. Має також відносну обмеженість як об’єкт сільськогосподарської діяльності;

3)на відміну від інших засобів виробництва, земля в процесі експлуатації не втрачає свої корисні властивості.

Таким чином, земля – це специфічний сільськогосподарський ресурс, цінність якого з часом невпинно зростає.

Головними в аграрних відносинах є питання: кому належить земля? хто і як володіє нею як об’єктом господарювання? В ринкових країнах аграрні відносини будуються на використанні різноманітних форм власності на землю. Існують такі форми:

1)успадкована від феодалізму власність на землю поміщиків, які здають землю в оренду, рідше ведуть капіталістичне господарство на землі з використанням найманої робочої сили;

2)«буржуазна» власність на землю: власність банків, крупних промислових, сільськогосподарських корпорацій;

3)державна власність;

4)земельна власність дрібних виробників;

5)колективна;

6)колективно-дольова.

Аграрні економічні відносини охоплюють всю систему відносин, що складаються в суспільстві з приводу привласнення та використання землі та інших засобів сільськогосподарського виробництва і визначають відповідні їм відносини в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання сільськогосподарської продукції.

Особливе місце в системі аграрних відносин займають рентні відносини. Рента та рентні відносини виникають та розвиваються в землеробстві у зв’язку з можливістю реалізовувати тут особливий додатковий дохід, пов'язаний з різним рівнем витрат на виробництво продукції.

В залежності від джерел виникнення додаткового доходу виділяють декілька видів ренти.

Джерелом диференційної ренти І є більш продуктивна праця працівників господарств на відносно кращих та середніх за родючістю землях. Матеріальний зміст цієї ренти складає надлишковий дохід.

Диференційна рента ІІ визначається додатковими капіталовкладеннями в одну й ту саму ділянку землі, що забезпечує отримання додаткового прибутку. Вона також є різницею між індивідуальною та суспільною ціною виробництва.

Монополія приватної власності на землю породжує абсолютну ренту. Вона сплачується абсолютно зі всіх ділянок землі незалежно від їхньої родючості.

Виділяють також поняття економічної ренти як різниці між платою за послуги ресурсів та тою мінімальною кількістю коштів, що необхідно вкласти, щоб спонукати власників ресурсів запропонувати їх послуги на ринку. Економічна рента – це будь-який дохід, що відноситься до виробничих витрат ресурсу, що перевищує його альтернативну вартість. Єдиним ресурсом, пропозиція якого нееластична навіть в довгостроковий період, - це земля. Таким чином, рента як економічна категорія означає не просто дохід від землі. Це дохід від такого фактору виробництва, пропозиція якого нееластична.

Земля як фактор виробництва має товарний характер, вона продається та покупається, її ціна залежить від попиту на неї. Оцінка землі передбачає:

- оцінку споживчих властивостей землі;

- оцінку корисності її властивостей.

Показником відносної родючості вважається диференційний земельний дохід, розмір якого залежить не тільки від рівня родючості, створеного природою, але і від додаткових вкладень капіталу та праці для удосконалення землі. Продаючи земельну ділянку, його власник продає не самий ґрунт, а право отримання з нього щорічного доходу (ренту). Тому він розраховує отримати таку суму, яка при її розміщенні в банку принесе йому дохід в формі відсотка, рівного ренті.

Розмір ренти

Ціна землі = ------------------------------------------ * 100

Розмір позичкового відсотку

На ціну землі впливають також податки на землю, інфляція, державна політика регулювання цін на сільськогосподарську продукцію тощо.

Зростання виробництва сільськогосподарської продукції безпосередньо залежить від розвитку сільськогосподарського машинобудування, виробництва хімічних добрив, хімічних отрут, мікробіологічної, комбікормової та харчової промисловості, від розвитку на селі транспортного, водогосподарського, виробничого та культурно-побутового будівництва, розвитку сільськогосподарської науки та освіти. Сукупність сільського господарства із цими господарствами являє собою особливий господарський комплекс, що постачає населенню продовольчі товари. Це називається агро бізнесом. До агро бізнесу відносяться всі операції в виробництва та розподілу послуг в галузі постачання сільського господарства; виробничі операції на фермах; операції зі збереження, переробки та розподілу сільськогосподарської сировини та предметів, що створені з неї.

В структурі агро бізнесу з’явились нові формування – фірми агро бізнесу на базі господарської діяльності сільськогосподарських сфер та фермерських підприємств. Деякі з них мають колосальний фінансовий потенціал, включають сотні тисяч робітників та мають оборот в міліарди доларів. В інших країнах переважають багато чисельні сімейні фермерські господарства.

У багатьох країнах існує державна аграрна політика, що направлена на динамічний та ефективний розвиток не тільки сільськогосподарського виробництва, але й інших галузей агро бізнесу, забезпечення на цій базі зростання життєвого рівня населення та суспільного прогресу в країні. Аграрна політика може базуватися на системі гарантування цін, митному протекціонізмі в торгівлі з іншими країнами; дотаціях окремим галузям агро бізнесу, державним пільговим кредитам цільового призначення.