53. Мовний етикет.

Мовленнєва етикетна поведінка науковця продиктована його сферою діяльності. Оскільки вчений виступає в ролі мовної особистості, то йому потрібно постійно слідкувати за змінами нормативного номіналу української лексики та граматики, щоб доносити до аудиторії повідомлення, побудовані за принципами етики й естетики мови. Проблема мовленнєвої етикетної поведінки має точки перетину з різними науковими площинами. Науковці переважно в усному спілкуванні вживають мовні елементи на позначення звертання, прощання, подяки. Звертання реалізує фактичну функцію мови(функція контакту). Для стилістики наукової мови властиве вживання своєрідного граматичного засобу мовленнєвого етикету: авторського «ми» (на наш погляд, на наше переконання, ми вважаємо та ін.). У викладі думок слід розмежовувати власне бачення проблеми й бачення інших авторів, тобто те, що запозичене з наукових праць.

Найчастіше у науковій комунікації переважає використання безособових форм (досліджено, розглянуто, проаналізовано). В науковій мові існує ціла низка мовних засобів, які відображають структурні та логічні компоненти тексту. Звичайно, існує ціла низка й інших лексико-граматичних засобів, які у науковому тексті відіграють роль логізації, доречності та ін.. Звідси випливає, що кожен науковець повинен добре володіти не тільки засобами культури мовлення, а й оперувати таким багатством мовного матеріалу, що забезпечить і структуру, і форму повідомлення. Наукова мова повинна переконувати читачів/слухачів в істинності тверджень, висунутих ученим для обговорення. А це досягається завдяки бездоганному володінню насамперед мовою спеціальності, що неможливе без знання фаху та мовних норм на всіх її рівнях. Оскільки термінологія – найголовніший, постійний і визначальний компонент наукового стилю мови, то саме стан розвитку національної літературної мови визначає нормативність сучасної термінології як найрухомішої, найдинамічнішої і найінформативнішої частини лексики мови спеціальності. Останнім часом науковці все частіше у своїй мовленнєвій практиці використовують іншомовні терміни, але запозичена термінологія без чіткого мотиву і загальновизнаного розуміння лише ускладнює комунікативну ситуацію. Науковець не повинен використовувати у своєму мовленні слів-паразитів, адже вони відволікають від серйозного сприйняття інформації.

54. Традиційні формули звертання в діловому та науковому стилях.

Звертання — це слово або словосполучення в реченні, що називає особу, іноді — предмет, до яких звернена мова. В ролі звертання виступає іменник у кличному відмінку (вживання звертання в формі називного відмінка не відповідає нормам української мови). Звертання може виражатися як одним словом (непоширене), так і групою слів (поширене).  Іноді в експресивному мовленні зустрічається звертання, виражене особовим займенником у формі другої особи однини і множини. Воно має вульгарний відтінок. 

Звертання відокремлюється комою чи знаком оклику, якщо стоїть на початку речення; комами з обох боків, якщо стоїть у середині речення; комою від попередніх слів, якщо стоїть у кінці речення. Звертання властиві різним стилям мовлення: офіційно-діловому, розмовно-побутовому, художньому, науковому, епістолярному.

У діловому стилі при звертанні до осіб вживають означення шановний, вельмишановний, високошановний, високоповажний, високоповажний. В офіційно-діловому мовленні звертання найчастіше вживається в офіційному листуванні, в усному мовленні — в промовах, бесідах, диспутах та ін. Вибір відповідної форми залежить від характеру і стилю документа. Так, у дипломатичній та офіційній сферах вживаються звертання добродію, пане, пані, іноді — колего. Звертання в науковому стилі залежить від форми спілкування. Так, перебуваючи на науковому симпозіумі, науковець має використати зовсім іншу форму звертання до колег-учених, ніж ту, яку він використовує під час академічної лекції. Звичайно, науковець може змінювати мовні формули. Ці зміни будуть залежати від культури, вишуканості мовлення, смаків, традицій науковця, умов і мети спілкування. Наприклад етикетні вирази, які використовуються під час публічного захисту дисертацій (це вирази звертань до голови і членів спеціалізованої вченої ради, напр.: Глибокоповажаний голово спеціалізованої вченої ради! Глибокоповажані члени спеціалізованої вченої ради! Шановні колеги!)

55-56-57 Термінологічні словники як основне джерело фахової інформації.

Лексикографія (від грецьких слів лексикос-той, що відноситься до слова і графо – пишу) – це розділ мовознавства, який займається теорією і практикою укладання словників. Від інших книг словник відрізняється специфічною будовою.

Основні типи і види словників.

Залежно від змісту матеріалу і способу його опрацювання розрізняють два типи словників : енциклопедичні словники і філологічні.

Енциклопедичні словники пояснюють не реєстрові слова, а позначувані ними відомості з різних сфер життя, науки, виробництва, мистецтва та характеризують відомих осіб, визначні історичні постаті. В енциклопедичному словнику, дивлячись слово Київ, можна знайти всі відомості про столицю України. Є загальні енциклопедичні словники, в яких подаються відомості з різних галузей науки, техніки, культури тощо, і спеціальні, присвячені певній галузі науки: економіці, математиці, медицині тощо.

1. В філологічних (лінгвістичні) словниках предметом пояснення є слово. Залежно від того, з якої точки зору воно розглядається, лінгвістичні словники бувають різних типів. Тлумачні словники, в яких дається пояснення значень слів з точки зору їх вживання в сучасній мові.

2. Перекладні словники , в яких подається переклад слів з однієї мови на іншу.Бувають двомовними, чотиримовними та ін.

3. Термінологічні , в яких пояснюються терміни з тієї чи іншої галузі науки. Вони бувають одно- і двомовні, перекладні.

4. Етимологічні словники, в яких пояснюється походження, розвиток і первинне значення слова.

5. Орфографічний словник подає правильний правопис, правильний наголос і правильні граматичні форми вміщених у ньому слів.

6. Орфоепічні словники дають одночасно і властиву слову правильну вимову, і наголос.

7. Словники іншомовних слів , які пояснюють слова і терміни, засвоєні з інших мов.

8. Історичні словники , в яких подаються і пояснюються слова, що вживалися раніше.

9. Діалектологічні словники , в яких дається лексика, вживана в певній місцевості, на певній території.

10. Фразеологічні словники , в яких дається пояснення значень фразеологічних зворотів або подається їх переклад з однієї мови на іншу.

11. Синонімічні словники , в яких подаються синонімічні ряди, або гнізда, повнозначних слів даної мови

12. Частотні словники , в яких фіксується частота вживання слів і словоформ на підставі обстеження текстів або записаних уривків усного мовлення

13. Словники власних імен , в яких фіксуються вживані в даній мові власні імена

14. Обернені або зворотні словники , в яких слова розміщуються за алфавітом у зворотному порядку літер: не з початку слова, а з кінця.

15. Топонімічні словники , в яких описуються назви географічних об”єктів

16. Словники мови окремих письменників , в яких подаються й пояснюються всі вживані в творах того чи іншргр письменника слова.

Зміст