46. Усна форма літературної мови. Орфоепічні нори як компонент формування мовної компетенції фахівця.

Усна форма може обслуговувати виробничі і побутові потреби суспільства. В ній переважає лексика побутового харктеру, використовуются переважно прості речення. Можна виділити кілька типів усного мовлення за сферами його застосування: ділова розмова, засідання, публічний виступ (лекція, помова, бесіда). Усне мовлення відрізняється від писемного такими чинниками:

- усному мовленню властива спонтанність;

-під час усного мовлення мало уваги приділяється формі вислову, особливо з точки зору орфоепії;

-для усного мовлення характерна поширена інформативність, насиченість різнопалновими фактами;

-важливим елементом усної мови є інтонація, від якої залежить зміст вислову. Саме ця ознака є однією з найсуттєвіших рис усного мовлення.

Усне мовлення допускає повтори, які використовуються з тією чи іншою метою. На особливу увагу заслуговує особисте ділове усне мовлення в процесі прийому відвідувачів, спілкування зі своїми колегами. Усне мовлення кожної людини свідчить про рівень її освіченості, культури. Сухомлинський писав:”Щоб правильно розмовляти і писати, треба прагнути до удосконалення своїх знань, набутих раніше, треба любити укр мову й свою справу”.

Що ж таке мовна компетенція - це потенціал лінгвістичних знань людини, сукупність правил аналізу і синтезу одиниць мови, які дають можливість будувати й аналізувати речення, користуватися системою мови з метою спілкування. Отже без вміння використовувати орфоепічні норми ти не будеш мовно компетентним фахівцем. Орфоепічні норми – це загальноприйняті правила літературної вимови. Систему норм літературної вимови вивчає орфоепія. А орфоепія це розділ мовознавчої науки, що вивчає сукупність правил про літературну вимову. Предметом орфоепії є звукові особливості мовлення, однак усне мовлення розглядається в цьому випадку не взагалі, а тільки з погляду його відповідності сучасним літературним нормам.

(Ось приклади деяких орфоепічних норм:

голосні звуки вимовляються повнозвучно в будь-якій позиції(наголошеній чи ненаголошеній) (конвенція, інвестор); звуки [а], [і], [у] передаються завжди чітко і виразно (аудит, акція); приголосні дзвінкі не оглушуються в кінці слів та в середині перед глухими, тільки [г] у словах нігті, кігті, легко, вогко, дьогтю та в похідних від них перед глухими вимовляється як [х]; глухі приголосні перед дзвінкими передаються дзвінко (клятьба, просьба) і т.д.)

47.Основні правила наголошування в українській мові. Засоби милозвучності української мови.

Основні правила наголошування:

_іменники на -ання наголошуються, як їх твірні дієслова (розв’язання, планування тощо);

_у двоскладових іменниках наголошується останній склад (знання, звання тощо);


_абстрактні іменники на –ин-а, утворені від прикметників, мають наголос на останньому складі (величина, новина тощо);


_географічні назви на -щин-а, -чин-а мають такий наголос, як і слова, від яких вони утворені (Київщина, Донеччина);

• _відіменникові та віддієслівні іменники з префіксами ви-, від-, за-, на-, над-, об-, пере-, під-, по-, при-, про-, роз-, мають наголос здебільшого на префіксах (захід, розстріл, затишок, перебіг, приповідка тощо);

• _переважна більшість іменників у множині має наголос на закінченні (листки, сторінки тощо); 


_однаково наголошуються слова такого типу творення, як аристократія, демократія; діалог, каталог тощо; числівники одинадцять, чотирнадцять; п’ятдесят, шістдесят тощо;

_більшість слів однакового типу творення мають різний наголос, напр.: вимикач, шукач і винищувач, випростувач; міліметр, кілометр і барометр, термометр тощо.

Засоби милозвучності української мови.

Загальновизнано, що українська мова належить до наймилозвучніших мов світу. Ця її якість забезпечується передусім особливостями звукового складу. Найважливіші з цих особливостей:

1. Майже всі голосні (крім ненаголошених [е] , [и]) та приголосні звуки вимовляються виразно.

2. У багатьох словах є або повна відповідність голосних і приголосних звуків, або ж незначна перевага приголосних, і це забезпечує плавність висловлювань: Мені однаково, чи буду Я жить в Україні, чи ні, Чи хто згадає, чи забуде Мене в снігу на чужині (Шевченко).

3. Різниця у вимові наголошених і ненаголошених складів невелика.

4. Вільний наголос у словах української мови забезпечує різноманітність римування в поетичних творах, оптимальне використання рим чоловічих, жіночих, дактилічних
Рученьки терпнуть, злипаються віченьки... Боже, чи довго тягти? (Грабовський).

5. Фонетичні варіанти префіксів від- — віді- (віддати — відібрати), од- — від- (одвіку — відтоді), над — наді (над ними, наді мною), часток же — ж, би. — б; чергування і — й, у — в у префіксах, службових та самостійних частинах мови (ліс і поле, моря й озера; він іде — вона йде; хтось узяв — люди взяли; вода в озері — журавель у небі).

6. Звукові збіги слова і частини іншого слова створюють своєрідне враження відлуння: Буду я навчатись мови золотої... в потічка веселого, що постане річкою, в пагінця зеленого, що зросте смерічкою (Малишко).

7. Завдяки вільному порядку слів можна створювати поетичні рядки з паралельним, симетричним або контрастним розташуванням членів речення.