Утворення Сербської держави

Сербські племена трохи пізніше за хорватів почали свій рух на Балкани з-за Татр. На початку VII ст. з дозволу імператора Іраклія вони осіли як федерати в землях, які складали ядро майбутньої Сербської держави. У VIII–IX ст. у сербів виникають перші ранньодержавні племінні об’єднання. Найдавнішим і найвідомішим таким утворенням було Князівство Рашка, назва якого походить від м. Раш у південно-західній частині сучасної Сербії.

З VIII по X ст. сербський вплив поширився далі на південь і захід, охопивши слов’янські князівства на Адріатиці і у Боснії. Проте розкиданість захоплених сербами земель сприяла їх відособленості. У ІХ–Х ст. на цих територіях виникло 5–6 залежних від Візантії сербських князівств: на південному заході — Паганія, у напрямку на південь до неї прилягала «архонтія Захум’я», далі між візантійською Рагузою (Дубровником) та Которською затокою — Травунія та Конавлі, а замикало це все Дуклянське князівство (з ХІ ст. — Зета). «Архонтія Сербія» (чи Рашка), що знаходилася недалеко від моря, прилягала до названих утворень з тилу і сягала р. Сави, межуючи на сході та півдні з Болгарією і Візантією.

У 927–928 рр. жупан Рашки Часлав Клонимирович поширив свою владу на Зету, Травунію, Хум та ряд інших земель, але під час походу в північно-сербські землі він був вбитий мадярами. Навіть у часи свого найбільшого розширення Давньосербська держава сплачувала данину Візантії і Болгарії, між якими точилася запекла боротьба за ці землі. Лише відомо, що з кола ранньосербських земель поступово віддаляється Паганія і поглинається Хорватською державою. Дукля (Зета) почала претендувати на роль нового центру сербської державності.

Падіння Західноболгарського царства у 1018 р. призвело до підкорення сербських земель Візантією. До середини ХІ ст. етнонім «серби» зникає з документів, за внутрішньою Сербією закріплюється назва «Рашка». Сербські землі переживають грабунки хрестоносцями, напади половців, мадярів, норманів. Центром опору нападам стає Зета. Зетський жупан Стефан Воїслав (1034 – бл. 1054) добився незалежності від Візантії. Потім він же поступово приєднав Травунію, Захум’я, Боснію та частину Рашки. Його син Михаїл остаточно приєднав Рашку. У 1077 р. Михаїл був коронований у Римі. Зетська держава, або Дуклянське королівство, переживала період найбільшого територіального розширення. Але слабкість королівської влади призвела до зростання феодального землеволодіння, могутності монастирів, підтвердження все більших їхніх прав та привілеїв. Наступникові Михаїла, королю Константинові Бодіну лише ціною військових походів вдалось втримати Рашку та Боснію. Після його смерті Зетська держава розпалася і настав період феодальної роздробленості. З цього моменту Боснія все більше виділяється в окреме територіальне утворення на чолі з своїм князем. До 80-х рр. ХІІ ст. між князями Зети і Рашки точилася запекла боротьба, яка завершилась остаточним занепадом Зети і встановленням верховенства Рашки.

Боснія і Герцеговина

Ще з римських часів Боснія і Герцеговина належали до одної провінції, яка мала назву Іллірика. В кінці VI ст. тут оселилось сербохорватське плем’я. У слов’ян Герцеговина отримала назву Хум, або Захум’я. Певний час вона була самостійним князівством. У другій половині Х ст. більша частина Боснії та уся Герцеговина ввійшли до складу сербської держави Часлава (931–960). Друга частина Боснії складала окреме васальне банство в межах хорватського королівства. В кінці ХІ ст. Боснія на короткий час потрапила під владу Візантії та згодом здобула незалежність і стала самостійною державою. Проте весь час Боснія підлягала впливу або Сербії, або Угорщини.

Коли розпалась держава Часлава, Герцеговина якийсь час входила до складу хорватської держави, у 1019–1050 рр. належала Візантії, а у 1168 р. Стефан Неманя приєднав її до своєї держави.