Питання на екзамен / 37

Києво-Могилянська академія і відродження перекладацької діяльності в Україні

Значний прорив в українській перекладацькій діяльності відбувся у 17 ст. Це було спричинено заходами, які проводилися у Києво-Могилянській академії, де переклади використовувалися, в першу чергу, для подальшого навчального процесу. Таким чином, у першій половині 17 ст. було виконано переклади з грецької та з латини. 17 ст. також відзначилося появою праці Андреаса Кессалійського (1625) «Одкровення (Апокаліпсис)» в перекладі Лаврентія Зизанія. В 17 ст. в Україні з’явилися віршовані переклади італійських та польських поетів епохи Пізнього Ренесансу, таких, як Торквато Тассо (10 глав його поеми «Звільнений Єрусалим» були перекладені з польської версії твору П. Кохановського), а також віршований переклад (виконаний Куликом) одного з оповідань «Дкамерону» Дж. Боккаччо

У другій половині 17ст., після того, як панування над Україною було розділено міжРосією та Польщею, перекладацька діяльність продовжувала розвиватися лише у Києво-Могилянській академії. Деякий час активним був Симеон Полоцький (1629-1680), який зробив кілька вільних перекладів польських віршованих Псалмів, написаних П. Кохановським, і Д.Туптало (1651-1709), який переклав поеми анонімних польських поетів. Невелика кількість перекладів була зроблена С. Мокиєвичем, який належав до послідовників Мазепи. Він створив вільні віршовані переклади Старого и Нового Заповітів, а також і Євангеліє від Матвія. Окрім цих вільних перекладів, було перекладено кулька епіграм англійського поета Оуена поетом І. Величковським (?-1701).

Кінець 17 – початок 18 ст. були досить несприятливими для української культури і перекладу. На сьогоднішній день збереглася мала частина відомих віршувань, які в основному були написані випускниками Києво-Могилянської академії Іваном Максимовичем (1651-1715) та його племінником-тезкою І. Максимовичем (1670 - 1732). Дядько виконав переклад елегії німецького поета 15 ст. Г. Уго. Також не менш активним був на початку своєї літературної діяльності лектор академії Феофан Прокопович (1681-1736), який, після переїзду до Росії, став на службі у російського царя Петра І і сприяв гнобленню України. У Киево-Могилянській академії часто перекладалися псалми і твори римських поетів Овідія, Марціала та французького поету доби Ренесансу Скалігера (1540-1609).

Перші десятиліття 18 ст. відзначені жорстким пригнобленням Петром І українського народу. В цей час вперше було введено заборону на видання творів українською мовою (1701). Українські вчені й видатні люди були переманені або змушені переїхати до культурно відсталої Росії. З приходом до влади Катерини ІІ українська нація була остаточно поневолена. Не дивно, що в результаті цих утисків, український переклад і художня література в цілому канули в забуття. Російська стала панівною і офіційною мовою. Внаслідок цього навіть великий філософ Г. Сковорода був змушений робити переклади більше російською, ніж книжною українською мовою. Його найбільш відомі переклади на сьогоднішній день є: ода фламандського поета Хосія (1502-1579), уривки з книги Цицерона «Про старість» та працю Плутарха «Про тишу серця» (перекладені у 1790 р.). Більш плідним у перекладацькій діяльності, ніж Сковорода, був його сучасник і колега, випускник Києво-Могилянської академії К. Кондратович, який переклав елегії Овідія (1759), дванадцять промов Цицерона, «Іліаду» і «Одіссею» Гомера, двовірші Катона та інші праці давньогрецьких і римських авторів, які, однак, залишилися неопублікованими.

Енеїду” Івана Котляревського (1769—1838) у нас звично — і слуш­но — розглядають як твір, що відкрив нову епоху в нашому письменстві, поклав початок новій українській літературі. При цьому, на жаль, не­рідко забувають, що цей могутній пролог до українського письменства наступних віків — не що інше, як поетичний переклад. Безсумнівні ознаки переробки-травестії, які зумовили всім відоме художнє обличчя “Енеїди” Котляревського (римські герої Верґілія “тра­вестовані”, “перевдягнені” в наших козаків, римська реальність двохтисячолітньої давності — в українське життя ХVІІІ ст., римський героїчний державний епос перетворився на українську національну епопею), часом змушують забути, що стосовно безпосереднього джерела української “Енеїди” — “Энейды, вывороченной наизнанку” російського поета Миколи Осипова (1751—1799) шедевр Котляревського — це саме переклад у прямому значенні цього слова. Залежність Котляревського від Осипова (зразком для якого був австрійський автор травестії “Енеїди” — Алоїз Блюмавер) простежується на різних рівнях. Передусім Котляревський запозичив у російського поета загальний план поеми. Як відзначав Микола Зеров у своїй монографії “Нове українське письменство”, український поет “всі головні епізоди Верґілієвої поеми переказує за осиповською поемою: нема ні одної Верґілієвої риси, яку б він вніс у своє оповідання незалежно від російської “Енеїди”... Все це Котлярев­ський подає нам у тій версії, в тому гумористичному освітленні, яке він знайшов у Осипова. В Осипова він запозичає і більшу частину своїх характеристик... І не тільки характеристики, не тільки гумо­ристичні коментарії з приводу тих чи інших епізодів, але й окремі вирази, порівняння, влучні афоризми, кмітливі спостереження, веселі “словоизвития”, макаронічні промови — багато дечого, що ставиться на кошт стилістичного хисту Котляревського, часто-густо оказується звичайним собі перекладом з Осипова”1. Щоб наочніше продемонструвати читачеві зразки такого ось “звичайного собі перекладу”, наведу зо два взірці перекладацької майстерності автора української “Енеї­ди”.