57.Концепції демократії.

Поняття демократії демократія - означає «народовладдя». Платон та Арістотель, розцінювали демократію як гіршу, порівняно з монархією чи аристократією, форму правління. Вони ж сформулювали деякі положення теорії демократії, зокрема щодо співвідношення прямого народо­правства й закону, демократії і свободи Політичні принципи :Ідея народного суверенітету, тобто визнання народу єдиним джерелом і верховним носієм влади в суспільстві, стала вихідним прин­ципом теорії і практики демократії, ідея представництва, згідно з якою народ як єдине джерело і верховний носій влади в суспільстві делегує владні повноваження державним органам. . Виборність органів влади також виступає одним із принципів демократії.

Обов'язковим принципом демократії є громадянський консенсус, - принципова згода основної маси громадян дотримуватися встановлених правових умов, у межах яких мають досягатися часткові цілі. Громадянський консенсус передбачає ще один принцип демократії — мажоритаризм, -правління більшості. . Правління більшості передбачає ще один принцип демократії — дотримання та охорону прав меншості.

Перелічені принципи демократії в узагальненому вигляді формулюються як принцип участі народу у здійсненні державної влади. Ця влада має здійснюватись на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу й судову гілки Принцип поділу державної влади – найважл. принцип демократії.

До основних принципів демократії належать також прин­ципи рівності і свободи. Принцип свободи деталізується у конституційне проголо­шених правах і свободах, до найважливіших з яких належать політичні: свобода слова, друку, процесій, зборів, мітингів, спілок, асоціацій, совісті, право на участь у вирішенні державних справ, на самоврядування, на посаду на держав­ній службі, виборче право тощо. .

Відповідно до принципу рівності визнається рівність усіх перед законом, усі громадяни наділяються однаковими правами та обов'язками. Принцип рівності означає відсут­ність закріпленої в праві дискримінації з будь-яких ознак. Розрізняють пряму, або безпосередню, і представницьку демократію. Пряма демократія передбачає безпосереднє волевиявлення народу з тих чи інших питань життєдіяль­ності держави, наприклад на зборах, референдумі, виборах, мітингу, демонстрації тощо. Представницька демократія передбачає, що основні рішення приймаються повноважни­ми зборами обраних народом представників: парламентами, асамблеями, радами тощо. Найважливішим засобом безпо­середньої демократії є вибори, а виборче право визнається основним політичним правом громадянина.

49. Націонал-комунізм та ідея «емансипації»Укріїни в СРСР Український націонал-комунізм. Його поява й поширення спричинені насамперед слабкістю, незрілістю та розколом українського демократичного руху. Україна вирішує виправити критичне становище, методом порозуміння, компромісу з російськими більшовиками, які перебрали на себе державне керівництво, і навіть досягти незалежної державності. Виступаючи за співпрацю з російськими більшовиками на ґрунті спільної доктрини, українські націонал-комуністи об'єктивно сприяли подальшому розколові єдиного фронту боротьби за самостійність України і прирікали себе на політичну поразку. Ідеї націонал-комунізму намагалися реалізувати М.Скрипник (1872-1933) та О.Шумський (1890— 1946). Найяскравішим представником націонал-комунізму є письменник і публіцист М.Хвильовий. Головними завданнями, що постали перед Україною, він вважав: 1) подолання комплексу просвітянської провінційності, меншовартості ("малоросійства"), виплеканих століттями російського панування; 2) переродження нації на засадах волюнтаризму та досягнення українцями ідеалу європейської людини фаустівського типу - людини-громадянина, носія етики активізму, творця культурних і суспільно-політичних цін ностей та рушія історії.

80.типологія партійних систем . типи партійних систем: однопартійна: коли в країні є одна правляча партія, а діяльність інших не допускається – характерна для тоталітарних суспільств, приміром для колишнього СРСР; домінантна, тобто з переважаючою партією, яка за під­сумками виборів незмінно залишається при владі протягом десятків років – це визначається вже не юридичними нормами а частіше за все певними обставинами (наприклад традицією), прикладом довгий час могла слугувати Індія ; двопартійна (біпартизм), коли дві найбільші, найвпли­вовіші партії в країні поперемінно внаслідок виборів самостій­но здійснюють владу – класичний приклад Демократична і Республіканська партії в США; трипартійна, яку ще називають двохзполовинною (2,5) партійною системою і яка характеризується тим, що жодна з двох найбільших партій країни самостійно не може сформува­ти уряд, а тому потребує для цього підтримки третьої партії, значно меншої від них, але яка постійно представлена в пар­ламенті; двоблокова, партійна система, яка відзначається наявністю блоку правих та блоку лівих партій, що змагаються між собою за владу; партійна система обмеженого, чи поміркованого, плю­ралізму, якій притаманні відсутність антисистемних партій і двосторонньої опозиції, орієнтованість на участь в уряді, в коаліційних кабінетах; партійна система крайнього, або поляризованого, плюралізму, якій властиві наявність антисистемних партій, дво­сторонньої опозиції зліва і справа, стан перманентного кон­флікту між опозицією зліва і справа, сильне ідеологічне роз­межування між ними; атомізована партійна система, про яку говорять як про систему, коли зникає необхідність у точному підрахунку чис­ла партій.

61. Політ. Конфлікт У загальному вигляді політичні конфлікти — це форма взаємовідносин між окремими особистостями, партіями, політичними групами, класами, націями, державами з питань влади. необхідно розрізняти два рівні політичного конфлікту. По-перше, конфлікт у масштабах усього політичного простору, який виступає як конфлікт легітимності влади, її визнання, часткового визнання й часткового невизнання. Другий рівень цього поняття полягає в тому, що ним позначаються конфліктні стосунки усередині самих владних повноважень. Дуже часто в конфлікті, який розглядається, йдеться про гострі суперечки між політичними лідерами, керівниками партій, фракцій у парламенті, просто особистостями. Якщо лідери чи політики не представляють інтересів якихось соціальних груп, то конфлікти міжособистісні — це політиканство або гра в політику. Для визначення простору політичного конфлікту слід з'ясувати наявні проблеми, що стимулюють конфлікт. До таких проблем належать: 1. Кому належить вища політична влада в суспільстві, тобто хто входить до так званого "ситуативного класу" (термін Р. Дарен-дорфа), який забезпечує національні інтереси або принаймні інтереси основних соціальних і політичних груп у суспільстві? 2. Наскільки ефективною є існуюча в суспільстві структура "балансуючих противаг і стримувань", тобто яким є механізм організації й здійснення влади (розподіл політичних сил, культурні традиції, чинне законодавство, психологічні типи лідерів)? 3. Хто і яким чином впливає на "ситуативний клас" при прийнятті рішень? 4. Хто є виконавцем рішень і як він визначається?

30структура громадянського суспільства. В сучасній політології громадянське суспільство розглядається як складна і багаторівнева система невладних зв'язків і структур. Вона включає: 1) всю сукупність між особових відносин, які розвиваються зовні кордонів і без втручання держави; 2) розгалужену систему незалежних від держави суспільних інститутів, що реалізовують повсякденні індивідуальні і колективні потреби.

54. Сутність поняття етнос, нація, нац..відносини Етнос - є біологічне співтовариство, пов'язане загальним походженням, що володіє загальної генетикою, і соотносящееся з расою як вид з родом або як різновид (порода) з видом. Само собою зрозуміло, що мова йде про біологічне співтоваристві тільки людей, homo sapiens, до інших видів живого цей термін неприменим. Етноси формуються близько впливом природної обстановка людського угруповання до певного географічного середовища, кліматичних умов, ландшафту, рослинного і тваринного світу. Етнічне буття людини прив'язане до певної місцевості з її географічними особливостями, що відображається для осіб ¬ лівостях побуті і культурі, для характері людей, традиції, звичаї, спільної історичної долі та інших об'єднавчих фак ¬ торах, що далеко виходять після межі географічного Середівища. Нацією називають групу людей, що фор ¬ муеться завдяки єдності таких принципів: кожна нація має свою територію, "життєвий простір"; нація формується, як правило, з людей одного етнічного складу.; Спільність господарських зв'язків універсального рівня консолідує людей, пов'язує єдиним справою; мови, традицій, зви ¬ чаів, обрядів, що передаються після покоління до покоління, з уст в уста; нація має спільні риси пси ¬ хічного составлю, які формуються в процесі спільного життя, діяльності, спілкування. Всі згадані принципи нуждаться укладати лише в їх органічній взаємозв'язки та взаємообумовленість. Національні відносини є важливою складовою соціаль ¬ них відносин, які органічно входять до їх системі та ма ¬ ють проти самобутній статус. Відчуваючи вплив, напри ¬ клад, економічних, політичних, побутових відносин, націо ¬ нальне відносини зі свого боку роблять зворотну дію, вносять якість у безвиїзно сфери суспільного життя. Національні відносини існують у таких основних формах: взаємовідносини між націями, міжособистісні стосунки перед ¬ ставніків різних націй, взаємини між людьми однієї і тієї ж нації.

76. Національна свідомість - це усвідомлення нацією, людиною або певною спільнотою своєї приналежності до нації, спільної історичної долі його представників, своєрідності дії геополітичних, соціопсихічних, історичних чинників, неповторності характеру, темпераменту, менталітету, психології, культури. Національна свідомість передбачає розвиток особливого роду самопочуттів, включаючи такі національні почуття, як почуття причетності до долі свого народу і своєї країни, любові до національної Батьківщини, національної культури і мови, почуття національної гордості, готовності і волі до здійсненій національної мети. Національна свідомість має різні рівні функціонування — буденний, теоретичний і політико-державний. Сучасний стан розвитку її не дає підстав стверджувати, що хоча б один із цих рівнів характеризується певною довершеністю, Складові національної свідомості. Ними виступають етнічна та національна ідентичність, етнічна свідомість, національна свідомість, історична свідомість (пам’ять), національна мрія, національна ідея, національний менталітет і характер, національні психологічні комплекси як наслідок неадекватної оцінки (націоцентризм, меншовартість, яничарство, зарозумілість, соромливість тощо).