9)Морально-етичне вчення Конфуція

Основою морально-етичного вчення Конфуція є ствердження того, що суспільство перебуває у безперервному континуумі традицій та устроїв, тож на основі історичних даних та аналізу суспільно-політичного життя царств минулого можна спрогнозувати майбутній розвиток суспільства [3]. Таким чином минуле як своєрідна основа ідеалізується у вигляді недосяжного ідеалу, проявляючись у культі давнини. Саме ідея континууму традицій, на мою думку, і стала одним із основних факторів своєрідної ментальної ізоляції Сходу, що посприяло збереженню культурної самобутності. У свою чергу можна ствердити, що часткова або абсолютна ізоляція держави є однією із рис тоталітарного суспільства. Але у даному випадку ми стикаємось не із сформованою тоталітарною державою, а лише з її стародавнім прототипом, де ізольованість диктується внутрішньо-особистісним імперативом, а не є створеною органами правління. Ментальна ізоляція на Сході була створена об’єктивними суспільно-політичними, географічними умовами та закріплена релігійними вченнями, чим і посприяла утвердженню у подальшому феномену східного деспотизму.

Підводними китами, на яких базується морально-етична доктрина Конфуція, є конкретні моральні принципи: сяо – синівської поваги, жень – гуманності чи людинолюбства, жан – поступливості, доброчинності, справедливості, обов’язку, поміркованості, знання та самовдосконалення, активної діяльності, чесності. Кожен із цих принципів реалізується у понятті «лі», яке у практичній діяльності втілюється у слідуванні правилам, ритуалу. Під дію поняття ритуалу у східному суспільстві підпадає кожна людина, а зміст ритуалу залежить від своєрідної системи імен. Ім’я у вченні Конфуція є детермінантою положення у суспільстві, виду роботи, яку виконує людина, а отже, і визначником певного стилю поведінки та обов’язків. Конфуцій виступає як ревний прихильник соціальної диференціації та противник мобільності між соціальними станами, що спрощує засоби контролю у суспільстві. Правила або морально-етичні догми є абсолютним замінником законів і сприймаються виключно як прояв Неба – вищої субстанції [2]. Саме ідея підпорядкованості ритуалу та його особливості для кожної соціальної страти, на мою думку, починає наближати китайське суспільство того часу до окреслених рис тоталітаризму. Правила могли інтерпретуватись лише чиновниками-радниками правителя, що ставило у залежність усіх громадян та правителя від невеликої групи людей. Сформований конфуціанським вченням політичний устрій надавав у руки бюрократичного апарату головний важіль управління суспільством – контроль над внутрішнім світом особистості – та практично унеможливлював перехід до іншої суспільної верстви і зміну свого статусу [2].

На системі правил та доброчинностей базується соціальна структура суспільства. Найнижчою ланкою суспільства Конфуцій визначає сім`ю, яка очолюється батьком. Прототипом сім`ї є наступна суспільна ланка – община або патримоніум, яка являє собою єдність кількох сімей та очолюється отцем-старійшиною. Вища державна влада належить правителю, ідеал якого створює Конфуцій. Основною функцією правителя вважається слідування правилам, служіння на благо народу та самовдосконалення як чинник, без якого неможливе правління на засадах справедливості. Однак при посаді правителя діють чиновники-радники, моральні вимоги до яких ідентичні з вимогами до правителя. Звання цзюнь-цзи може отримати лише благородний муж, який слідує лі, активно діє на благо народу та збагачує свої знання. Функціями радників є: дотримання власної гідності у будь-якій ситуації, гідна поведінка, вірність та служба царству, виховання народу на власному прикладі здійснення доброчинностей, використання народу, яке полягає у розумній експлуатації [2]. Введення посади чиновників та надання їм регулятивних функцій обмежує владу правителя та за умови їхнього збагачення, втрати морального обліку створює умови для формування олігархічної верхівки правління. Таким чином ми можемо прослідкувати, що вся система влади побудована за принципом організації найнижчої ланки суспільства – сім`ї. Правитель виступає в ролі батька-охоронця, кара та похвала якого приймається із однаковою повагою. Цей факт свідчить про те, що передтоталітарне суспільство базувалось на принципах патріархальності як чинника легітимації влади правителя [3].