3.2.2. Основні типологічні ознаки видань,
суттєві для редакторської практики
Сучасні уявлення про типологічну систему видань покладено в основу чинного в Україні стандарту – ДСТУ 3017–95 “Видання. Основні види: Терміни та визначення”4. Цей стандарт, попри свою (тривалий час обговорювану фахівцями) недосконалість, залишається поки що єдиним документом, що фіксує основні типи видань та визначає основні типоформувальні риси, сукупність яких і складає типологічну характеристику кожного конкретного видання.
Nota bene! За межами стандарту, – який покликаний систематизувати власне видання за узагальненими типоформувальними ознаками, – природно, перебуває чи не найголовніша ознака класифікації творів загалом, – це їх практично нічим не обмежений предметний (тематичний) зміст. Систематизації ж змісту творів і видань слугують чинні тематичні класифікації. Однак, як уже зазначалося у підрозділі 3.1.2, через відсутність ладу у самому “класифікаційному домі” (навіть у найкращому з них – УДК) деякі видання “живуть” в чужих “кімнатах” і під чужими “прізвищами”, а тому знайти їх там буває дуже складно. Редакторові не лише слід зіставити тематику авторського оригіналу з його “адресою” у класифікації, а й варто подбати, аби згодом, у процесі перетворення на видання, твір опинився у потрібному розділі, зокрема, тематичного плану, а згодом – бібліографічного покажчика, каталога тощо.
Як офіційний документ, стандарт є обов’язковим до виконання: зокрема, на реквізитній (останній) сторінці видання його тип разом з належністю до певного виду літератури повинен зазначатися у точній відповідності стандартові (наприклад, “Навчальне видання. Підручник”, “Наукове видання. Монографія”, “Довідкове видання” та ін.). А тому будь-які типологічні новації, якими би привабливими для автора чи зручними для редактора вони не були, слід, принаймні до часу, відкласти: можливо, у майбутній редакції стандарту з’являться нові – гнучкіші та сучасніші – варіанти, що відповідають назрілим змінам видавничих реалій. Але й при такому розвиткові подій типологічні “самовизначення” на кшталт “навчальна монографія”, “науковий посібник” або “науково-навчальне видання”, “інформаційно-довідкове видання” та ін., що трапляються сьогодні, навряд чи будуть прийнятними: вони свідчать про нерозуміння авторами чи, ще гірше, відповідальними за дотримання стандарту редакторами, принципових відмінностей, що існують між видами літератури, і вже похідних від цього “дрібних” непорозумінь з типами самих видань.
“Вододіл” між видами літератури пролягає насамперед по лінії виконуваних ними суспільних функцій, – тобто за функціональним призначенням
Цільове (функціональне) призначення. Цільовий чинник виступає у тісному зв’язку з читацьким (про нього – далі) і у цій парі може бути похідним, та все ж частіше домінує. Саме питання щодо цільового призначення – “для чого?”, “з якою метою?” – вимагають відповіді насамперед, оскільки за ними стоїть визначення рушійних мотивів діяльності автора. З другого боку, функції твору безпосередньо зорієнтовані на читачів: адже це те, чого твір повинен досягти, – ті зміни у свідомості, знаннях, почуттях і діяльності читачів, до яких твір повинен привести.
Nota bene! У деяких сучасних книгознавчих дослідженнях пропонується вважати головною типоформною ознакою видання його “соціальне призначення” – “комплексний критерій… що об’єднує і враховує різні конкретні ознаки”5 (зокрема, відповідність певній формі суспільної свідомості, певне цільове і читацьке призначення, особливий спосіб відтворення дійсності тощо). Проте і цей критерій “не є чітко визначеним і однозначним”6, щоб стати досконалим для класифікації літератури. А крім того, за ним тягнеться дефініція з дуже сумнівним ідеологічним “шлейфом”: “Виявити соціяльне призначення книги, – писав у 1929 р. А. Козаченко, – це значить виявити клясове наставлення продукції, ті соціяльні верстви, що задоволення їх потреб ставили собі за мету наші видавці, випускаючи в світ те чи те видання. Недарма такий підхід у вивченні творів друку ми спостерігаємо тільки по радянських країнах…”7 (виокремлено нами. – Н. З.).
Функціональне (цільове) призначення будь-якого майбутнього видання, за умов його точної індикації, стає своєрідною програмою, “планом дій” для редактора, що готує авторський матеріал до видавничого втілення.
Іншою, по суті, рівнозначною функціональному призначенню типологічною ознакою майбутнього видання є його читацьке призначення. Для редактора майбутній читач – не загальна всеохопна категорія, що не потребує внутрішньої диференціації. Навпаки, редактор завжди намагається якнайчіткіше виділити та окреслити ту конкретну групу читачів – читацьке коло, – кому саме адресуватиметься книжка (недаремно вважається, що книжка, розрахована “на всіх”, або, як часто пишуть у прикнижкових анотаціях, “призначена для масового читача”, не розрахована ні на кого).
Вимога точного знання читачів далеко не нова для тих, хто працює над текстами, – вона йде ще з античної риторики, представники якої добре знали, що на різні категорії слухачів необхідно впливати по-різному. Зокрема, Арістотель розрізняв слухачів за ознаками віку, статі, походження і суспільного становища; близькі за характером класифікації аудиторій є також і у Діонісія Галікарнаського, і у Деметрія, і у Квінтіліана та у їхніх пізніших послідовників.
Звісно, що сьогодні деякі з рекомендацій античних дослідників не слід сприймати надто категорично (так, напевно, вже не вирішальними чинниками оконтурення читацького кола є характер виховання, походження та соціального становища, а ознака статі “спрацьовує” лише у вузькому тематичному секторі видань). При цьому незмінними залишаються такі характеристики, як вік та освіта, – по суті, на них і базується сучасне редакторське уявлення про рівень читача. Теоретичне обґрунтування читацького призначення з позицій автора уперше здійснив Л. А. Булаховський, який вважав, що при створенні тексту першочергове значення має, на кого текст розрахований, тобто, який освітній рівень читача, які його можливості охопити матеріал кількісно, а також якою мірою він перебуває у колі тих самих ідей та їх зв’язків, що і автор8 (показово, що з комплексного “портрета читача” Булаховський вивів особливості окремих функціональних стилів та їхні відмінності).
З позицій редактора передбачення тих змін, які потенційно викличе текст у свідомості, почуттях та діяльності майбутнього читача, означає моделювання цього читача, тобто встановлення його найсуттєвіших ознак. За А. Е. Мільчиним, ці ознаки такі: 1) освітній рівень (основа багажу знань); 2) запас його знань загалом і за темою твору; 3) коло спільних очікувань, захоплень, настроїв; 4) ступінь зацікавленості змістом твору; 5) характер використання читачем одержаних з тексту знань, рівень розвинутості цієї діяльності9.
Таким чином, яку б систему характеристик читача ми не взяли б за основу, в кожній з них присутні деякі константні ознаки, що дозволяють чітко змоделювати читацьку адресу (читацьке призначення) майбутнього видання на основі визначення рівня читача (тобто його всебічної – за віком, освітою та її характером, зацікавленістю тощо – готовності сприймати запропонований твір) та окреслення більш-менш однорідного читацького кола (групи читачів з подібними ознаками).
Наступною суттєвою типологічною ознакою вважається характер інформації. Дійсно, характер представленої у творі інформації є визначальним для характеристик майбутнього видання, в якому даний твір буде втілений: це, зокрема, тематична широта видання (монотематичне, політематичне, “стикове”), його повнота (ступінь розробленості заявленої теми), характер викладу матеріалу (зокрема, обраний автором та “перепущений” через власну індивідуальність функціональний стиль), структура видання (однотомне, багатотомне, серіальне та ін.), форма подання інформації та знакова система, в яку вона втілена (наявність текстових та нетекстових елементів).
Серед інших типологічних ознак, що мають бути враховані при класифікуванні та при підготовці творів до видання, слід назвати:
інформаційні знаки, тобто засоби фіксування інформації. Вони є підставою для розрізнення видань текстових (з переважанням словесного, цифрового, ієрогліфічного, формульного матеріалу – таких видань більшість), картографічних (з переважанням різного роду карт – географічних, топографічних, геологічних та ін. – атласи, окремі карти зі словесним супроводом), образотворчих (з переважанням живописних, графічних фотографічних та ін. робіт, опрацьованих і словесно прокоментованих, – видання мистецької тематики, альбоми, каталоги та ін.).
Чинний стандарт ДСТУ 3017–95, фіксуючи українські видавничі реалії, поки що не пропонує розглядати інші (“нетрадиційні”, або непаперові) засоби запису інформації і таким чином “ігнорує” нові види документів: між тим вони, зокрема, електронні книжки і журнали, розвиваються дуже швидко і, що показово, так само потребують редакторського аналізу та опрацювання на стадії підготовки, як і традиційні паперові видання.
“Нетрадиційні” документи об’єднує одна спільна риса – користування ними потребує звернення до спеціальних технічних засобів: фотографічні матеріали (мікрофільми, мікрофіші), магніто- та відеозаписи, нарешті новітні дискретні електронні носії інформації (дискети та компакт-диски). Що ж змісту цих документів, то в них можуть бути представлені найрізноманітніші за характером і за жанрами матеріали. “Нетрадиційні” (непаперові) документи все рішучіше входять у “побут” українського читача, проте в нинішніх умовах недостатнього технічного, насамперед комп’ютерного забезпечення вони поки що є, скоріше, “додатками” до традиційних видань, паралельними формами їх існування чи “замінниками” – у випадку недоцільності публікації (з тих самих причин економічної недоцільності або міркувань оперативності) або ж виконання спеціального читацького замовленння (усе більш поширювана нині у технологічно розвинених країнах практика “print-on-demand”);
обсяг видання – радше формальна кількісна ознака, суттєва при визначенні варіанта матеріальної конструкції та поліграфічного відтворення (характер скріплення книжкового блока, вибір оправи, якість паперу і палітурних матеріалів та ін.). За цією ознакою розрізняються: книга – книжкове видання обсягом понад 48 сторінок (більшість неперіодичних, періодичних та продовжуваних видань); брошура – книжкове видання обсягом від 4 до 48 сторінок (автореферат дисертації, препринт статті, текст доповіді та ін.); листівка – аркушеве видання обсягом від 1 до 4 сторінок (інформаційне повідомлення, запрошення до участі у певній акції, її програма тощо);
матеріальна конструкція – за цією ознакою виділяються: книжкове видання – блок скріплених у корінці аркушів друкованого матеріалу будь-якого формату в палітурці чи оправі, журнальне видання – за матеріальною конструкцією відрізняється від книжкового лише наявністю встановлених форматів, а по суті – періодичністю виходу, газетно-журнальне видання – один чи декілька аркушів друкованого матеріалу встановленого газетного формату, скріпленого як журнал; аркушеве видання; буклет; карткове видання; плакат; книжка-іграшка та ін.;
склад основного тексту дозволяє розрізняти моновидання, тобто видання, що уміщує один твір (напр., монографію, роман, підручник), та збірник, тобто видання, що уміщує декілька творів (різновиди – авторський, колективний, ювілейний; періодичний, продовжуваний);
структура – це “формальний кількісний показник”, за яким розрізняються: серія (неперіодична, періодична, продовжувана) – однотипно оформлене видання, що включає сукупність томів, об’єднаних спільністю задуму і тематики, спільність цільового та читацького призначення; однотомне видання (найпоширеніший різновид книжкового видання); багатотомне видання – складається з двох і більше нумерованих томів, що становлять єдине ціле за змістом і оформленням, різновидом його є багатотомні (два і більше томів) капітальні праці – видання, підготовлені колективами авторів, в яких дається повний і всебічний огляд знань у тій чи іншій галузі.
У масиві однотомників та багатотомників виділяються видання, різні за авторством, повнотою і складом матеріалу, підходом до його комплектування та ін.:
зібрання творів – однотомне чи багатотомне видання творів одного чи кількох авторів, що дає уявлення про його (їхню) творчість у цілому. Різновидом його є вибрані твори (праці) – однотомне чи багатотомне видання, що уміщує частину значних, відібраних за певними ознаками творів одного чи кількох авторів;
повне зібрання творів – багатотомне видання творів переважно одного автора, що дає уявлення про його творчість у цілому, різновидом якого є академічне повне зібрання творів – видання, в якому представлені не лише остаточні тексти творів, але й варіанти, начерки, плани та ін., що супроводжуються розгалуженим науково-довідковим апаратом (так, у 2002 р. започатковане унікальне академічне 50-томне видання творів М. Грушевського, перші томи якого вийшли у львівському видавництві “Світ”);.
періодичність, також належачи до формальних ознак, тим не менш зумовила принциповий розподіл видань на дві великі групи: неперіодичні – виходять одноразово, без продовження, і серіальні, що виходять протягом певного часу нумерованими чи датованими випусками з постійною назвою. Серіальні видання у свою чергу поділяються на періодичні (виходять через певні, наперед задекларовані проміжки часу і мають постійну щорічну кількість випусків) та продовжувані (їх поява диктується терміном нагромадженням матеріалу, тому часові проміжки між окремими випусками невизначені). Продовжувані видання – це головно збірники наукових праць установ, організацій, товариств, що являють собою “проміжну форму” між разовими збірниками наукових праць (за жанровим складом) і науковою періодикою (за структурою і характером оформлення). Ці видання є важливим джерелом інформації: в них часто повідомляються відомості, що не потрапляють у періодику (вона визначально має ширшу тематику і читацьку адресу), публікуються доповіді, статті і матеріали з вузькоспеціальних проблем, що віддзеркалюють напрямки конкретної діяльності установи-видавця. В останні роки ці видання стають дедалі популярнішими, і особливо серед науковців: вони фінансово необтяжливі, жорстко не прив’язані до моменту виходу і водночас все ж доволі оперативні, “очікувані”, а також упізнавані, – найчастіше назви таких видань утворюються з допомогою “знакових” слів “Вісник”, “Записки”, “Наукові записки”, “Питання”, “Праці” та под. Не випадково, установи та організації, започатковуючи нові видання, часто віддіють перевагу не періодичним, а продовжуваним.
Таким чином, аналізуючи будь-який авторський оригінал, редактор обов’язково, і практично на самому початку аналізу, визначає основні ознаки цього оригіналу як твору літератури, в також, разом з автором, програмує як майбутнє видання – в усій сукупності його типологічних ознак.