10. Русь-україна наприк. XVII —XVIII ст.

Паприк. XVII — на поч. XVIII ст. розпочинається нова, якісно відмінна, фаза української історії, яка відзначається стійкими, при­таманними їй тенденціями, що дістали логічне завершення напри­кінці XVIII ст.

Основні історичні процеси цього періоду:

__ докорінні зміни геоііолітичного становища Русі-України,

пов'язані з встановлсН-.ям гегемонії Російської імперії у Сх. Європі, посиленням позицій Австро-Угорщини, втратою провідної ролі Ту­реччини, Швеції та ліквідацією Речі Посполитої. Провідною лінією цих змін стало перетворення Росії у державу всеєвропейського мас­штабу — під вирішальним виливом колосальної мобілізації ресурсів, крайііьо централізованої влади та структурних перетворень Петра І. > ході Північної війни (1700 —1V21 р.) з числа конкурентів Росії назавжди вибула Швеція, в результаті Семилітньої війни 1757—63

рр )__Прусія, у російську маріонетку перетворилась Річ Посполита—

всі польські королі XVIII ст. — Август (І, Август ПІ та Станіслав Понятовський були ставлениками Росії. І .Інше воля російських монархів оберігала єдність Польщі від зазіхань Прусії та Австрії. Водночас під ударами Австрії та Росії втрачає міць, території і про­відну роль Туреччина. По Карловицькому миру 1699 р. та Пасса-ровицькому трактату 1718 р. Австрія відбирає у Порти Угорщину, переважну частину слов'янських земель на Балканах, перетворюється у велику' європейську державу і (з середини XVIII ст.) заявляє пре­тензії на нові землі — включаючи Півн. Буковину й польську Гали­чину. З іншого боку посилюється тиск на Османську імперію і з боку Росії, яка, поряд з Австрією, претендує на свою частку «ту­рецької спадщини». В результаті двох успішних війн з Портою — (1768 — 1774 pp.), (1787 — 1791 pp.) і підсумовуючих результати цих воєн мирних трактатів (Кючук-Карнайджійського та Яського) Росія здобула все Причорномор'я (від р. Кубані до р. Дунаю) з Кримом.

21ЦІ стратегічно важливі придбання викликали занепокоєння та претензії з боку Прусії та Австрії. Саме для полагодження відно­син з ними й задоволення їхніх апетитів в зксртву була віддамч Польща: у 1772, 1793 та 1795 pp. відбулися поділи її території. На заключних етапах ця грабіжницька акція прискорювалася ще й небезпекою польсько-французького зближення та революційних пов­стань у Польщі за «французьким зразком». Отже, на Україні Росія «придбала» Волинь, Поділля, Київщину, незабаром ще й Холмщину, контролюючи відтепер 7/8 етнічної української території. Галичину 'відібрала Австрія, долучивши до неї ще й відторгнуту у турків в 1775 р. Півн. Буковину. Такий поділ в основному зберігався аж до 1918 р.

— остаточна втрата Україною свого самостійного значення в міжнародних відносинах і внутрішньої автономії під тиском нового, переважно російського (або проросійського) геополітичного оточення. Рубіжне значення в цьому процесі мали події в пер. чверті XVIII ст., пов'язані з Північною війною, політикою Петра І в «українському питанні», й конфліктом його уюяцу з гетьманом І. Мазепою та його прибічниками. Прагнення І. Мазепи зберегти козацьку автономію, використавши в цих цілях визвольним рух па Правобережжі (під проводом фастівського полковника С. Палія) в 1702—170/1 pp., об­ставини війни та вмілу дипломатію не мало позитивних паслічків. Повстання в козацьких полках Правобережжя було паралізоване спільними зусиллями Росії, її польських прихильників, а також самого І. Мазепи, який заарештував і видав уряду Петра І лідера повсталих — С. Палія, в котрому бачив суперника. Ставка І. Мазе­пи на союз зі шведським королем Карлом XII і перехід на бік ос­таннього у жовтні 1708 р. виявилась катастрофічною помилкою, оскільки не враховувала ні дійсних планів Карла ХІТ (які не перед­бачали автономії Гетьманщини), н; реального співвідношення сил Росії та Швеції: битва піт Полтавою 28 червня 1709 р. засвідчила перевагу держави Петпа І. Більше того, І. Мазепа помилково оці­нив ситуацію і в самій Гетьманщині, де вже міцно вкоренилися про-російські симпатії, а гетьманська влада вже значною мірою втрати­ла свій масовий авторитет. В першу чергу далася взнаки вузькокла-сова, простаршинеька, політика самого І. Мазепи: роздачі полкових земель (відомо бл. 1 тис. уніяепсалііз стосовно земельних позкалувань старшині), спроба узаконити шляхетство («Значкове товариство»). панщину (у 1702 p.).

Вчинок гетьмана спровокував Петра Т на репресивні заходи. які поставили Гетьманщину на грань зникнення: чистку старшини від «мазепинців», встановлення птюцедури призначення на уряди замість чиборіи (звичайно з прогюсїйських елементів старшини, або й са­мих росіян), вггоовапженшт контролю нзт гетьманською казною та зовнішньою торгівлею автономії, т. д. В 1722 р. для адміністратив­ного контролю над гетьманським урядом, була заснована типово бюрократична інституція — Малоросійська колегія) на чолі з пет-гювським сановником П. Вельяміновим). Справа дійшла до того, що після смерті наступника Т. Мазепи — гетьмчна І. Скоропадського (З липня 1722 р.) петровський уряд ие допустив виборів нового гетьмана, а спроба наказного гетьмана П. Полуботка поновити що традицію коштувала йому життя.

22

Ще раніше зазнала розгрому Зап. Січ, кошовий отаман якої — К. Гордієнко з 3 тис. козаків підтримав І. Мазепу. У травні 1709 р. вона була захоплена й зруйнована російськими військами. Багатьох козаків при цьому було вбито, решта — перейшли на кримсько-.татарську територію (Олешківська Січ), де й знаходилась козацька столиця до 1734 р.

СпроЗи прибічників І. Мазепи в еміграції (сам екс-гетьман по­мер біля м. Бендери 21 вересня 1709 р.) порятувати становище шляхом міжнародної антиросійської комбінації (за участю Туреч­чини, Криму, Франції та Швеції) успіху не мали. «Мазепинці»-емігранти та їх лідер П. Орлик залишили Ію собі лише проект рес­публіканської конституції України — Бендерські статті, затверджені 5 квітня 1710 р. Реального впливу на перебіг подій в Україні вони вже не мали.

Наступні події тут являлися прологом до повної ліквідації ко­зацького самоуправління. Тривалий час гетьманська посада взагалі пустувала й управління здійснювалося через бюрократичні структу­ри, утворені Петербургом — Малоросійська колегія (1722— 1727 pp.), Правління Гетьманського уряду (1734—1750 pp.). В тих двох епізодах, коли інститут гетьмана відновлювався, це роби­лося значною мірою формально і в урізаному вигляді. До того ж гетьмани правили не на основі статей, як раніше, а на основі «соиз-волення» російського монарха. Тому й результати їхнього правлін­ня були скромними і неспроможними принципово змінити основний напрямок еволюції Гетьманщини — її асиміляцію в рамках російської імперії. Обраний гетьманом 1 жовтня 1727 р. 73-річний миргородський полковник Д. Апостол у воєнному відношенні перебував під конт­ролем російського генерала М. Голіщша, в судовому •— під контро­лем незалежного від нього Генерального Суду (керованого рос. імпе­ратором), в політичному — під невсипним наглядом російського радника. І крім того — в оточенні свавільної старшини, призначе­ної Петербургом. Тому, попри всі намагання, Д. Апостол добився небагато: створив єдиний правовий кодекс, дещо впорядкував земель­ні відносини (генеральне слідство про маєтності в 1729—31 pp.), добився певних полегшень для свого купецтва.

Намагання відновити колишні права та престиж автономії були властиві й останньому гетьманові — молодому й амбіційному К. Розумовському (1750—64 pp.), котрий мав до того ж солідні при­дворні зв'язки. Одначе вдалося йому небагато: провести судову реформу в 1760 р. (встановлювалася система старшинських судів — земських, підкоморських та гродських), військову реформу з впро­вадженням сучасних елементів (навчання війська, уніфікація форми й т. д., а також реформу освіти — з запровадженням обов'язкового навчання козацької молоді. Однак, інші починання К. Розумовського особливо в політичній сфері (відновлення права зовнішніх зносин, заснування окремого династичного правління в Гетьманщині та ін.) не дістали підтримки в російського уряду. А запровадження контро­лю над гетьманським бюджетом та ліквідація митного кордону між Гетьманщиною та Росією (1754 р.) ще більше послабили місць авто­номії. Наприкл. 1764 р. нова імператриця — Катерина II, принци­пова прибічниця централізації влади добилася відставки К. Розумов­ського, а в листопаді 1764 p., остаточно ліквідувала гетьманство_%

23Для управління краєм було призначено Малоросійську колегію на чолі з гр. П. Румянцевим. Слідом за ним було ліквідовано й ІІ,ІЛ-ковий устрій: у 1765 — 67 pp. в Слобідській Україні, прямо підпоряд­кованій урядові, в 80-ті pp. — у колишній Гетьманщині.

А в травні—черуні 1775 р. російські війська ліквідували оста­точно Запорізьку Січ з паланками. Останні запорізькі урядовці (ко­шовий отаман ТІ. Калнишевський, писар І. Глоба та суддя П. Голо­ватий) закінчили життя на Півночі, в засланні.

— відновлення феодально-кріппсницької системи, прямо пов'я­зане з кризою козацької державності та її підпорядкуванням Поль­щі та Росії. В речі Посполитій колишня соціально-економічна систе­ма відновилась в основному вже в пер. третині XVIII ет. і стихійні народні рухи, то виникали в Правобережній Укра"ні (гайдамаччина в 30-ті pp. та Коліївщина в 1768 р.) були вже неспроможні щ,.сь змінити.

У Гетьманщині, де довше зберігалися традиції визвольної пін­іти, цей процес тривав повільніше, але йшов неухильно. Першоряд­ним його фактором були класові егоїстичні устремління старшини, яка намагалась закріпити за собою полкові землі, здобути всі пра­ва шляхетства і узаконити повинності посполитих (селян). Вже in поч. 30-х рп. лише бл 1 /З їх залишалися вільними. Іншим пчстШ-ним Фактором повторної феодалізації являлись зетельні пожалуван-ня російським дворянам, які беруть початок в петровськр правління. Подальший поштовх цьому процесові палали реформи К. Розумовсь-кого: узаконення шляхетського стану в ос«бі старшини, обмеження поав певеходу посполитих (в 1760—61 pp.). Проте лийте після лік­відації Запорізької Січі та козацької автономії бу.тіп зроблено за­ключний крок: указом Катерини II від 3 травня 1783 р. селяни прикріплялися до того місця, де їх застав останній перепис населен­ня. А через 2 р. «Грамота лРп вільності дворянства» (1785 р.) уоівняла в правах колишню козацьку старшину з російським дво­рянством. Повторна феодалізація, яка суперечила загальноєвропей­ським тенденціям, послужичя головним фактором цивілізаційного відставання Уктаїни.

Основні дати періоду: Північна вігна (1700—р721 pp.). пг-пе->:ід І Мазепи на бік Карла XII (жовтень 1708 p.). Полтавська бит-ча (28 чррвня 1709 р ), остаточне скасування гетьманства И764 Р . листопад), остаточна ліквідація Запорізької Січі (червень 1775 p.). затювапжечня кріпосного права в колишній Гєтьмяшиині (тплпрчь 17Р,Зтз .). Приєднання причорномор'я з кримом до Росії П77-1 — І7Й1 pd.) включення Правобережної України по складу Росії (1793 p.).

УКРАЇНА В 1-й ПОЛОВИНІ XIX СТОЛІТТЯ.

Українські землі в складі Росії входили до 9-ти губерній, які, в свою чергу, ділилися на повіти та волості. Характерним явищем в соціально-економічному розвитку цих земель є глибока криза, що характеризувалася низькою продуктивністю праці, старими архаїч­ними фірмами господарювання і застарілим знаряддям праці, міні­мальним впровадженням нових технологій, низькими врожаями.

24

В промисловості розвішалися лише галузі. Що переробляли сільсько-госиодарську сировину (цукрова, суконна: спиртогорілчана), галузі важкої промисловості значно відставали. Основними причи­нами такого стану були: стара феодально-кріпосницька система і колоніальне становище українських земель у складі Рцсії, які підда­валися жорстокому соціально-економічному гнобленню^ Основними історичними процесами періоду були:

— дворянський революційний рух (декабристи), поява якого була пов'язана з глибокою кризою російського суспільства і закор­донними походами російської армії 1813—1814 рр. Ліворадикальне крило цього руху діяло на Україні під назвою Південного товариства декабристів з центрами v Тульчині, Василькові та Кам'янці. Това­риство в основному оформилося в 1821 році, а основними його організаторами були: П. Пестель, М. Бестужев-РІомін, С. Муравйов-Апостол, С. Волконський і ін. Програма цього товариства («Руська Правда», написана Пестелем) передбачала побудову парламентської демократичної республіки, ліквідацію царизму і кріпацтва, радикаль­ну аграрну реформу.

В національному питанні пропонувалося самовизначення для поляків і культурно-національна автономія для інших народів. Окре­ме «українське питання» декабристи не піднімали І навіть не вва­жали українців спроможними побудувати свою окрему державу. Після поразки повстання декабристів у Петербурзі члени Південного товариства підняли повстання у Василькові (Чернігівський полк, яким командував С. Муравйов-Апостол) 29 грудня 1825 року, але були розгромлені царськими військами 3 січня.

— польський патріотичний рух («Союз польського народу», «Польське патріотичне товариство», «Союз друзів народу» і ін.). Організатор Патріотичного товариства В. ЛукасінськІІй зразу ж в 1821 році спробував налагодити спільну роботу з декабристами Пів­денного товариства. З 1835 року діяла інша польська організація — «Співдружність польського народу», організатором якої був Ш. Ко-нарський. Вона мала ряд філій по всій Україні і тісні зв-язки з Київським університетом. В польському русі великий вплив мала шляхта, що наклало свій відбиток на нього у вигляді ряду помилок: ідею побудови «великої Польщі» в рамках 1772 року, абсолютне ігнорування національного і конфесійного питання, половинчастість у вирішенні селянського питання.

— український національний рух, який на хвилі суспільно-полі­тичного руху і слов'янського Відродження створив свою першу полі­тичну організацію — Кирнло-Мефодіївськє товариство, що діяло в 1846—1847 pp. Організатором товариства був М. Костомаров, його активно підтримали В. Білозерський, М. Гулак, М. Савич, пізніше приєдналися Т. Шевченко, П. ЬХчіш і ін. Огнояні ідеї пули внкддзе-ні в «Статуті» товариства і «Книзі буття українського народу» — демократизм, моралізм, гуманність, ліквідація кріпацтва і царизму, створення слов'янської федерації народів. Саме слов'яни, і в першу чергу українці, вважалися кирило-мефодієБцяг.Іи спадкоємцями ос­новних заповідей Христа. Беручи за аргумент період козаччини, во­ни вказували, що українці повинні повести всіх слов'ян до Відрод-

25жеїшя. «Українська ідея» у йирнлб мефодіївців набувала гуманіс­тичного загально-людського змісду: розкріпачення України пов'язува­лося з духовним і соціальним визволенням тогочасного людства. Уа доносом студента Петрова в квітні 1847 року товариство оуло роз­громлено, m відміну від російських та польських рухів на терито­рії України, які мали ряд спільних помилок (вузькість кола учасни­ків, обмеженість соціальної оази, відсутність радикальної програми j чіткими шляхами досягнення мети), у кириломєфодіївців чітко з'явилася основа дальшого розвитку українського руху — поєднан­ня Іщціонально-украшських і загально-людських проолем (слов'ян­ське Відродження, вільний розвиток всіх людей, спільна ооротьЗа всіх народів проти царизму і т. Д.).

Західио-українські землі оули в значно гіршому соціально-еко­номічному становищі, ніж Східна Україна — мінімальний розвиток промисловості, архаїчно-відстале сільське господарство, масове без­робіття, напівголодне існування селянства, жорстока іноземна експлу­атація, ' національний, релігійний та культурний гніт. Якщо в Одесі в цей період існувало 4U промислових підприємств, то у Львові всьо­го 11. Промисловість краю займалася лише первинною переробкою сировини, а робітники одержували символічно-мізерну платню. Така ситуація 'привела до широкого розвитку національно-визвольного ру­ху, значну роль у якому відігравало уніатське духовенство. Пере­дова західно-україиська інтелігенція в своїй боротьбі ставила зав­дання широкого національного відродження (мова, культура, освіта і ін.), не забуваючи про об'єднання зі Східною Україною.

Революція 1848 — 1849 pp. в Європі дала можливість україн-цлм доЗІпися значних успіхів на шляху відродження. Вже у" квітні 1048 року поетапно почалося скасування кріпацтва, а в травні з'явився український представницький орган — Головна Руська Ра­да, якою керував єпископ Г. Яхимович, а також близько 50 місцевих ^руських рад». Почала виходити газета «Зоря Галицька», з'явилася культурно-просвітницька організація «Галицько-руська матиця», був скликаний «Собор руських учених» (жовтень 1848 p.). Українці вимагали державного статусу своєї мови, автономії, а також урівнян-ня в правах уніатів, католиків і православних. Найбільш вагомими результатами українського руху було запровадження української .мо­ви в школах та гімназіях і відкриття кафедри української мови та літератури в Львівському університеті. Основним недоліком україн­ського руху цього періоду було те, що не вдалося знайти спільну мову з іншими національними рухами (не зважаючи на Слов'ян­ський конгпес у Празі в червні 1848 року). Українці не підтрима­ли і навіть сприяли розгрому польського і угорського революційного руху, а потім і самі стали об'єктами репресій: Галичину відокреми­ли від Буковини, парламент розпустили, місцеве управління лікві­дували, українську мову з шкіл почали витискувати.

Українська культура цього періоду досягла деяких успіхів, не зважаючи на русифікаторську політику царизму j іноземний гніт. Україна мала 2 університети (Київський і Харківський). 19 гімназій (в тому числі і Ніжинську гімназію вищих наук, що користувалася великою^ популярністю), багато приватних пансіонів, що давали до­сить добру освіту. В галузі науки працювало ряд видатних вчених;

26

математик Т. Осиповський («Курс математики» Осиповського — ос­новний студентський посібник); філософи В. Каразін, І. Рижськин. І. Вернадський; етнограф М. Максимович («Малороссийские песни» Максимовича були названі «золотою книгою для українства»): істо­рики М. Костомаров. М. Берлінський, М. Максимович, М. Іваннщез. М. Маркевич («История Малороссии» Маркевича в 5-ти томах).

Досить вагомими були досягнення української літератури — Тарас Шевченко («Сон», «Кавказ», «Заповіт», «Кобзар» ; ін,), П. Гу-лак-Артемовський. Є. Гребінка. Г. Квітка-Основ'яненко І. Котлярев­ський («Енеїда») П. Куліш («Чорна Рада»), В 1830 році на Україні з явилася публічна бібліотека, існувало кілька музеїв та картинна пілерси в Ніжині.

Український живопис було представлено генієм Тараса Шевчен­ка, творчістю І. Сошенка, Д. Безперчого, К. Павлова. Українські архітектори поповнили нашу скарбницю такими реліквіями як. Київ­ський університет (архітектор В. Беретті), Успенський собор у Хар­кові (.А. Тон), монумент на честь перемоги піц Полтавою (Тома де Томон) і ін. Окрасою України стали: палац Розумовського в Бату-пнні, палац Ґалаґана в Сокиринцях, парк «Олександрія» в Білій Церкві, |«Софіївка» в Умані і т. д.

Українські музичні традиції продовжують ко.ізарі Андрій Шут і Остап Веоесай, а театральне мистецтво розвивають І. Котляревсь­кий, Г. Квітка-Основ'яненко, Я. Кухаренко, Я. Шумський, В. Кап-ніст, К. Солений.

Основні дати періоду: 1821 — створення Південного товариства декабристів' 1825 — повстання Чернігівського полку: 1846—1847 — Кирило-Мефоїтієвське товариство: 1848 -- створення Головної Руської Ради у Львові і діяльність Слов'янського конгресу у Празі.

УКРАЇНА В 2-й ПОЛОВИНІ XIX І НА ПОЧАТКУ XX СТ.

Відміна кріпосного пріва в Російській імперії започаткувала нову еру в історії народів Росії — почався швидкий розвиток"капі­талізму. Українські землі дістали могутній поштовх соціально-еко­номічного розвитку і за короткий час стали одним з найрозвинутіших регіонів Російської імперії, за деякими показникам)! випередивши навіть деякі європейські капіталістичні країни.

Основними {сторічними процесами періоду були: — відміна кріпосного права 1861 року і серія буржуазних ре­форм в Росії 60—70-х років XIX ст. Основними реформами ць^т періоду були:

а) земська 1864 р. (введення місцевих органіч оамоупраРління);

б) судова 1864 (рівність всіх станів перед судом, незалежність суду віа влади, гласність сулу, введення інституту адвокатури):

в) військова, що проводилася майже 15 років (до"кінця 70-х) --загальна військова повинність, відміна тілесних покарань, введення ьійськсзих округів;

г) освітня 1882—1864 (рівні прапа всіх на освіту, жіноча ос­віта, вузівська автономія.

На Україні внаслідок реформи 1861 г>о^т--;у селяни втратили біл" :'^тол^г>ь;цнч своїх земель І заплатили до 1907 року за свою землю втричі більше її ринкової ціни. Земська реформа на Україні затяг­нулася аж до 1912 року і всіляко гальмувалася царською владою.

27Судова та військова реформи на українських землях також всіляко затримувалися, перекручувалися, саоотувалися царською адміністра­цією. На українських землях продовжувала свою руйнівну роботу жорстока русифікація, офіційно існували обмеження при вступі до вузів для поляків і українців. В цілому можна сказати, що ці ре­форми відкрили широкий шлях до розвитку капіталізму і, не зва­жаючи на їх вузькість і обмеженість на Україні, вони дали можли­вість грандіозно-швидкого капіталістичного «стрибка» української промисловості, темпи росту якої перевищили в цей період розвиток таких розвинутих капіталістичних країн як Англія, Франція, Німеч­чина.

— швидкий промисловий переворот, який був результатом лік­відації кріпацтва і масовим розоренням селян, що привело до появи великої кількості дешевих робочих рук. Склалася сприятлива ситуа­ція для іноземного капіталу, який масово хлинув у Росію. Видобуток вугілля на Україні в 2-й половині XIX ст. зріс у 115 разів і досяг 70% загальноросійського, стільки ж у нас виробляли чавуну, сталі і прокату, а цукру — більше 80% загальноросійського. За протяж­ністю залізниць Україна вийшла на перше місце в Росії (9000 км), туг знаходилося 40 комерційних банків і контор, 15 бірж та велика кількість синдикатів («Продамет», «Продаруд», «Продвугілля», «Продвагон» І ін.). Велика кількість іноземних капіталів вливалися в українську промисловість, іноземні капіталісти будували тут про­мислові підприємства (зокрема — величезний металургійний комбі­нат англійського капіталіста Юза). Швидкими темпами на Україні

> зростає робітничий клас, буржуазія, науково-технічна і промислова інтелігенція.

— бурхливий розвиток суспільного руху, як в Росії, так і на • Україні, і найбільш активними в цей період були народники. Відо-'• мо, що народники, будучи одностайні в головному — переконанні в

необхідності народної революції, яка приведе до встановлення соціа-' лістичиого устрою на основі селянської общини — розділялися в " питанні про шляхи здійснення цієї революції. «Бунтарі», прихильни-" ки М. Бакуніна, вважали таким шляхом загальний бунт, «змовники», однодумці П. Ткачова — революційну змову, а «пропагандисти», послідовники П. Лаврова, вважали необхідним підготовчу пропаган­дистську роботу. На Україні переважали «пропагандисти» і «бунта­рі». Народницькі гуртки існували в Києві (П. Аксельрод, Я. Стефа-нович), Одесі (А. ЖеляЗов), Харкові, Житомирі, Чернігові і ін. Найбільшого розвитку «ходіння в народ», досягло в 1874 році на Чернігівщині І Херсонщині. На Київщині Я. Стєфанович організував «Чигиринську змову» в 1877 році, в якій прийняло участь більше 1000 селян, організованих у дружину. В кінці 70-х років народни­цький рух розколовся на «пропагандистів» («Чорний переділ») і «те­рористів» («Народна воля»). «Пропагандисти», проіснували недовго, а «терористи», користуючись своєю революційною програмою (демо­кратична республіка з широким місцевим самоуправлінням, усуспіль­нення засобів виробництва, право націй на самовизначення), досить довгий час проводили активну боротьбу (вбивство харківського гу­бернатора Кропоткіна, жандарма барона Генкінга і ін.).

Соціал-демократичний рух виник на основі марксизму і перши­ми пропагандистами нового вчення на Україні були М. Зібер, С. По-

23

Долинський, І. Фраїїко. Першу соціал-демократнчну групу на Україні організував у Києві Ю. Мельников у 1891 році. Слідуючим етапом було виникнення «Союзів боротьби за визволення робітничого кла­су» в Києві, Катеринославі, Одесі та Миколаєві. Саме члени Київ­ського «Союзу» М. Вигдорчик, П. Тучапський, Б. Ейдельман та ін­ші були організаторами І з'їзду РСДРП (березень 1898 — Мінськ). Соціал-демократи на початку XX ст. поділилися на більшовиків та меншовиків І в основному зосереджувалися в промислових районах України.

Ліберальний рух репрезентували в основному земці і найвшш-вовішою була земська група Чернігівщини, де працювали лідери земського руху України — І. Петрункевич, І. Шраг, О. Ліндфорс. Суть поглядів лібералів зводилася до слідуючого: економічна сфера суспільства має будуватися за законами вільного ринку, конкурен­ції, при мінімальному втручанні держави. Держава повинна бути демократично-правовою, можливий буржуазний тип конституційної монархії. Ліберали відмовлялися від революційної боротьби, шукаю­чи компромісів з урядом. ;

— український національний рух 2-ї половини XIX ст. виходить на вищий рівень і стає політичним. Він значно стимулювався дискри­мінаційною політикою російського уряду по відношенню до україн­ців (циркуляр П. Валуєва заборонив публікації на українській мові (1863); емський указ Олександра II в 1876 році заборонив ввіз української літератури з-за кордону; до 1917 року українці не мали жодного освітнього закладу на своїй рідні мові). Український націо­нальний рух на російській території обмежувався невеликими гурт­ками, що зосереджували свою увагу на культурно-просвітницькій діяльності. До них можна віднести журнал «Основа», що видавався М. Костомаровим, П. Кулішем, В. Білозерським, ідеологами яких були В. Антонович, П. Чубинський, Т. Рильський, а також дрібні культурницькі організації, що не набули ваги і широкого поширення. «Громадівці» боролися за українське національне відродження (мо­ва, освіта, історія, культура). Найкраще погляди громадівців відо­бражено у вірші П. Чубинського «Ще, не вмерла Україна» (1862). В 1873 році громадівщ створили центральну Раду, яка консоліду­вала рух і конкретним результатом діяльності громадівців даного періоду"є створення в 1873 році Літературного товариства ім. Т. Шев­ченка, а через 2 роки — заснування газети «Київський теле­граф». Через деякий час частина громадівців почала співробітничати з народниками, інша частина стала на шлях марксизму (М. Зібер, С. Подолинський, а основна частина радикальних громадівців за­лишила глибокий слід в розвитку українського національного руху (М. Драгоманов). М. Драгоманов, М. Павлик і С. Подолинський, створивши альманах «Громада» в 1878 році, почали пропагувати свої ідеї — Російська федерація територіальних общин-громад; де­мократія і свобода особистості; колективістський устрій суспільст­ва; культурне відродження .всіх народів на базі високого рівня освіти.

— українські політичні партії виникли на основі громадівського руху, а також в результаті політизації українського національного руху. Перша з них — Революційна Українська партія' утворилася в лютому 1900 року на базі харківських студентських таємних гурт-

29ків. Засновники РУН -•• Д. Антонович, Л. Мацїєвич, Б. Камінський, Б. Мартос, А. Жук — попросили харківського адвоката М. Міхновсь-кого написати для неї програму (в тому ж році програма була опу­блікована під назвою «Самостійна Україна»), Основна її ідея — від­новлення державної суверенності України, але згодою виявилось, що більшість членів підтримує більш помірковані лозунги — ав­тономія України в складі Росії і розвиток суспільства шляхом со­ціалізму. Після розколу група «самостійників» влилася до створеної М. Міхновським у 1902 р Української Народної Партії, яка'із-за яскраво націоналістичних поглядів («Україна для українців», «Во­лика Україна», «Месоіанська роль українців») не здобула широкої підтримки народу. РУП знаходила собі підтримку серед інтеліген­ції та робітників, а тому її філії виникли в багатьох містах України (Київ, Харків. Полтава, Ніжин. Піля Церква і'н.), довівши чисель­ність партії десь до 7 000. Вже в 190," р. в партії спалахнули су­перечки з приводу національного питання та проблеми снівчоа-'і з російськими со'тіаїї-яемокоатрМ'Ч, що приведи ло чергового розколу. На податку 1905 року віп РУП відкололася rnvna, що кочтактуяаіа г РГДРП і утворила Ук'аї^¥'<ч>кх' Соніал-Демокпатичну Сп'лкг (УСДС) — М. Меленевський. В. Мазуренко. П. Нанівець. М. Тка-

"ОНКА і ІН 1 '•> РРШТЯ ЧЛеІІІр, Л ГТУТОІ 190" Р. лб'яПЧТя Себ" ТТПіКПТґ]

партією — Українською Сопіал-Демократичною Робітничою Партією

(УСДРП — ту. Почті С Петлюра, Р,. Втг'нчетпго).

Внаслідок розкол\^г РУПу протягом 1903 — 1905 pp. була ство­рена Українська Соціалістична Партія па чолі з Г>. Ярошевс^ким. Осінню 190'1 поку українські ліберали утворили Українську Демо­кратичну Партію, яка в цілому стояла на позиціях' російських ка­детів. Ще не сформувавшись, партія ронкотолася і з'явилася Ук-оаїнська Радикальна партія. Через Р'к в 1905, було створено Ук-"айкьчу Радикально-Демократнчну партію. яку очолили С. РсЬпемоч, Б. Грінченко, Є. Чпкаленко. Якраз УСЛРП та УРДП в майбутньому іл'тігоатпть "оспть помітну ролг, р політичному русі УкРа'І'ии я їх •пячі (М. По-чл. С. Пгтлюпя. В. Виттниченно, С. ЄфремоР, Є. Чика-лечко> - - в історії України.

Західно-українські землі також відчували на собі значний со-тііальчо-економічний, -політичний та культурноосвітній пгдт і ре­лігійну дискримінаціто. Але внаслідок довгої боротьби вони добилися значних потупок від уряду — у Львівському та Чернівецькому уні­верситетах викладалися українознавчі предмети, більш-менш нор­мально функціонувала українська мова, діяли національні культур­но-освітні заклади і ін. Штопальний рух українців на даних землях Дістав внаслідок Цього більш радикального забарвлення, він був більше сформованим, більше політичним і чітко розділився на три напрями. Перший — русофіли, центром якого була Руська Рада (1870), а ідеологами А. Добрянсьний, В. Наумович, В. Дідицький — заперечував існування україшів як окремого народу і закликав ло єднання з росіянами. Основним органом їх була газета «Галичанин», а представляла їх Руська Національна Партія і ряд організацій, що її підтримували (Руський Народний Дім, Лемківський Банк, Кредит­не товариство самопомочі у Коломиї і ін.). На відміну від них, ра-

дикали об'єднували передову галицьку молодь, що тлжіла до соціа­лізму (-\і. Драгоманов, і. Франко, М. Павлнк, С. Данилевич, Е. Ле-віщький), ними була створена Русько-українська радикальна партія, Соціал-демократична партія (С. Вітик, М. Ганкевич) та ін., які про­пагували поєднання соціалістичного ідеалу із здобуттям незалежності України. Провідною течією українського руху даного регіону стали народовці (українофіли), які групувалися навколо утвореної ними в 1885 році Народної Ради та газети «Діло». Популярність цієї течії частково пояснювалася її «центристським» характером, що відме­жовувався як від «русофілів» так і від соціалістів. У 1868 році група студентів-українофілів заснувала товариство «Просвіта». В 1899 ро­ці лідери народовців В. Охримович та Е. Левицький заснували Ук-, ри;нську Національно-демократичну партію, до якої також увійшли і. Франко та М. Грушевський. ІІартія ставила за мету здобуття • незалежності України, І па виборах до галицького парламенту 1907 ро­ку одержала 1/ місць (її газета «Діло» була самою масовою на західних землях України). До серйозних досягнень українофілів мож­на також віднести створення в Чернівцях товариства «Руська Бе­сіда» (1869), а також унікальної організації XIX ст. — Наукового товариства Шевченка (189^), в якому виросла плеяда видатних нау­ковців України (О. Кониський, О. Барвінський, М. Грушевський, Ю. Целевич, І. Крип'якевич, А. Кримський, Ф. Колесса, К. Студіш-ський і багато інших).

Західно-українська греко-катодкцька Церква в цей період набував свого специфічного значення — вона стає символом самобутності західноукрашців. Уніатські св'ященники відіграють помітну роль не тільки в культурію-юсвітньому житті, але і в суспільно-політичному, перетворюючись в значну політичну силу. У Львівському універси­теті існує факультет теології, а по західних землях було відкрито кілька духовних семінарій. Великого впливу на західних землях до-сяг вищий орган уніатів — Св'ятоюрське Коло уніатського вищого духовенства. Греко-католицьке духовенство підтримало русофілів і на основі їх спільної роботи з'явився Руеько-натолицький союз (1896), який мав підтримку зі сторони російського царизму. Але на по­чатку XX ст. значний вплив серед уніатського духовенства завойо­вує радикальний напрям, який очолює священник Андрій Шептиць-кий. Радикали більше уваги звертали на українські проблеми (мова, культура, освіта, література), підтримавши ідею побудови українсь­кої Держави.

—. українська культура цього періоду продовжує розвиватися, поповнюючись новими здобутками. Великим досягненням освіти було існування біля 150 гімназій і 3-х університетів (Київ, Харків, Одеса), а також кількох закладів професійної освіти. Ряд наукових товариств (Історичне товариство Нестора-літописця, Наукове товариство Шев­ченка, історико-філологічні товариства при університетах і Ніжин­ському інституті, ряд природних 1 математичних товариств, тощо) консолідували наукову діяльність 1 дали можливість досягти великих успіхів у розвитку математики (В. Єрмаков, Є. Сабінін), фізики (М. Умов, М, Шїллер), хімії (М. Бекетов, М. Каяндер), геології і

91географії (К. Феофілактов, П. Армашевськнй, Т. Шмальгаузен, 11. Броунов), біології (І. Мечников, м. Гамаліп).

Визначну роль в розвитку історії відіграли Наукове товариство ім. Шевченка і журнал «Київська старовина» (1882), які виховали плея­ду видатних вчених-істориків: М. Костомарова, О. Лазаревського, В. Іконникова, В. Антоновича, О. Єфимєнко (перша жінка — профе­сор історії), Д. Багалія, І. Новицького, О. Левицького, І. Лучицького, Д. Яворющького («Історія запоріжських козаків»), М. Групіевського («Історія України-Русі»), І. Крип'якевича, Д. Дорошенка і ін. Укра­їнське мовознавство і літературознавство розробляли вчені П. Жи-тецький, О. Потебня, Ф. Міщенко, М. Дашкевич, проблемами фольк­лору і етнографії наймалися М. Драгоманов, П. Чубинський, Б. Грін-ченко.

Серед літераторів можна назвати Марко Вовчок («Інститутка», «Кармелюк»), Л. ГлГбова, А. Свидницького, С. Руданського, І Не-чуя-Левицького («Кайдашева сім'я», «Микола Джеря»), П. Мирного («Повія», «Лихі люди»), П. Грабовського, М. Коцюбинського («Фата моргана»), Л. Українки («Досвітні огні», «Лісова пісня»), Б. Грін-ченка, Ю. Федьковича («Довбуш», «Кобилиця»), І. Фоанка («Ка­менярі», «Борислав сміється», «Захар Беркут»), О. Кобилянської («Земля»), П. Кулігна («Чорна Рада»), О. Кониського, Д. Мордовія, Олени Пчілки.

В І882 році було створено першу українську професійну трупу, яка виховала ряд українських артистів і драматургів: М. Кропивпиць-кого (понад 40 п'єс), М. Сташшького, І. Карпснка-Карого («Сто ти­сяч, «Мартин Боруля»), І. Нечуя-Левицького, М. Садовського, М. Запьковеиьку, А. Максимович, П. Саксаганського, І. Мар'япеика. В репертуарі театрів були українські твори: «Наталка Полтавка», «Назар Стодоля», «Сватання на Гончарівні», «Шельменко-денщик», «Запорожець за Дунаєм», «Утоплена». «Чорноморці». У Львові ук­раїнський театр «Руська бесіда» (1864) очолив О. Бачинс.ький. М. В. Лисенко започаткував українську класичну музику (більше BOO творів — «Тарас Бульба», «Різдвяна піч», «Утоплена», «Наталка Полтавка», «Чоономорці»), а його традиції підтримували його го-татішки С. Гулак-Артемовський («Запорожець за Дунаєм»), П. Ні-ншнський {««Закувала та сива зозуля»). М Атжаг («Катерина»), П. Сокальський («Мазепа», Майська ніч»), М. Веобицький. Т. Во-робкевнч, А Вчхнянин. Серед художників мгу-кна відзначити Л. Жем-чужннкона. І. Соколова. П. Мартнновича. М. кузнєиовя, М. Пнмонен-та. С. Васильківського, О. Сластіоітя; українські скульптурні традиції позвивали: Л. Повен («Кобзар»). П Забіла, М. Мікеніин (пам'ятнні; Б. Хмельницькому у Києві 1885).

Основні дати періоду: 1861 — відміна кріпосного поава: 1863 — 1874 -- буржуазні рефопми (земська, судова військова, освітня!: І873—1874 — «уоління в нароп»: 1877 — «Чигиринська змочя»: 1R73 — Літештупне товариство Шевченка- 1878 — ал'-мянах «Гво-

>мча»' 1РЯП—190" ......- виникнення І^чту укпяїпськпх політичних па'>

^т'ч (РУП. УНП. УСЛП, УСДРП. УР7ТП): 1870 — ствопетшя Руської Pa™ у Л^ові: 18Q2 — утвопення Ня^.-овпго товяпиства ТПекчочкя; 1896 — Русько-католицький союз: 1882 — «Київська старовина».

32

1

V- УКРАЇНА ПОЧАТКУ XX СТ. (до 1917 року).

V^і'

На початку XX ст. Україна, як і вся Російська імперія, попала в період глибокої революційної кризи, що наклало свій відбиток на всі подальші події на українських землях.

Основними історичними процесами періоду були: — революція 1905—1907 pp., яка мала на Україні ті ж самі стадії, що і в Росії. Піднесення масової боротьби тривало з січня по грудень 1905 року і супроводжувалося робітничим, селянським і ліберальним рухом, поширенням національного руху і виникненням різних партій та організацій широкого суспільно-політичного спектру. - Загалом, виступи охопили 90% селянства, майже всіх робітників, студентів та інтелігенцію, біля 50% буржуазії. Серйозне занепокоєн­ня царя викликали: повстання на броненосці «Потьомкін» в червні 1905 року, виступи солдатів у Миколаєві та Херсоні, повстання са­перів Б. /Каданівського. Повсюди виникали профспілки, Ради депу­татів, «селянські спілки», студентські та учнівські союзи. Найбільша активність спостерігалася на Чернігівщині. Полтавщині, Харківщині. На хвилі національного Руху на кінець 1905 року утворилося біль­ше ЗО «Просвіт», виходило 25 українських видань (з них 16 — на Україні), десятки українських гуртків, клубів, недільних шкіл. Ос­новною вимогою українського руху була автономія України і укра­їнське відродження (найкраще сформулював їх М. Грушевський в своєму проекті «автономізації»). Кульмінацією першого етапу стали Всеросійський жовтневий страйк та грудневі збройні повстання (на Україні — Горлівка, Алчевгьк, Авдіївка, Харків, Олександрійські. Сеоед політичних партій найбільшу активність розгорнули на Україні російські есери та соціал-демократи, збільшивши свої ряди втричі, сліпом за ними йшли українські соціал-демократи, а також інші vk-ра'шські партії. Значно активізувалися чорносотенні організації Ук­раїни («Сою.з руських людей», «Союз руського народу»), які, ко­ристуючись своїми популістськими лозунгами («самодержавство, ппа-во'лав'я. наполність»} злобули плт.-.їщиність. також r>'^ja4^r'o збіль­шивши кількість своїх рядів. З 1906 року революція йде ня спад, починають переважати більш л'бепальні Форми протесту (після ви­борів ч І і її Державні думи рп'ії українські депутати сформували свої Уквошсьь-і Парламентські Громади, діяльність яких намагався опгач':>л-вати М. гпуіпрнс.г-.кнй г,р. ппіобі слідуючи" і:^тей —- Івтономія України, державність ук^аї'сі-кої мопн, пя "шкальна агоашіа пе-сЬопмаІ яле після червневого пеоевоооту 1907 року і такі помірко­вані фопми протесту стали переслідуватись.

— період реакції і придушення будь-яких форм> протесту поча­лося з літа 1907 року, але П. Столинін в той же час почав деякі буржуазні реформи для того, щоб пом'якшити революційні протиріч­чя в суспільстві. Проводячи аграрну реформу, він створював кращі умови для швидкого зростання кількості дрібних власників-хуторян, розпочав переселення безземельних селян на нові землі (Урал," Си- , бір, Кавказ. Далекий Схід). Створювалися умови для примирення поміщиків і буржуазії, в той же час жорстоко придушувалися будь-

33/ f

які суспільні та національні рухи — зникали «Просвіти» вали українські - видання, клуби, гуртки, • громили українські політич­ні партії. Вже в 1911 —1912 pp. стало зрозуміло, що реформи про­валюються (па Україні па хутори пішли 'від 20 до 4Ь> селян, а основна маса земель залишилася за поміщиками; переселенці ма-созо поверталися додому, не знайшовши «обіцяного ща.тя»), а ІІІД-hjciiihh промисловості нов'ягане з великими військовими замовлен­нями, в 1913—1914 pp. «українське питання» значно загострилося, що було пов'язано з наближенням І світової війни, з одного боку, протиречивою політикою царизму на українських землях, з другого, і широким розвитком українського національного руху, з третього. КільІГЛ,ть українських організацій швидко зростає, а їх активність посилюється (ТУП, Українське наукове товариство, журнал «Дзвін»). На західно-українських землях (внаслідок досить поміркованої полі­тики Уряду, що добре пам'ятав революційну активність україн дів у XIX от.) з'являються такі великі українські організації як «Пласт» (2000), «Сокіл» (виникло в 1894 і'.мало на цей час GOCOO), «Січ.» (виникло в 1900 і зараз жало 75 000), інших молод.'ЖгІих, студент­ських і роЗітничо-селянськнх організації'!, «Просвіт» і кооперативів. В період підготовки до І світової війни австрійський уряд почав Ще більше загравати з українцями (в надії мати їх своїми союзниками у війні), а Це зумовило деяку проавстрійську орієнтацію значної частини українців західних земель.

- - перша світова війна поставила українців по різні сторо.Іи ба­рикад. 250000 ї-< було мобілізовано до австрійської армії, а діячі Головної Української Ради (створена 2 серпня 1914) К. Леви'дький, М. Ганкевич, М. Павлик закликали «однодушною стати проти Росії, .стверджуючи, що її розгром наблизить створення самостійної Ук­раїни. Бойова управа ГУР домоглася формування Українського ле­гіону Січових стрільцп (і створила 2500 — Український легіон). З іншого боку 3,5 мли. українців було мобілізовано до російської армії, а <• Бездержавний патріотичний порив» населення Росії під-'т рішали ряд українських політичних організацій (УСДРП, ТУЇ І, УСДС, газета «Рада», журнал «Дзвін» і ін.). Д. Дорошенко, С. Пет­люра, А. НіковськІІй безпосередньо допомагали фронту через ряд організацій (Союз земств і міст Південно-західного фронту — в першу чергу). Невелика частина українців виступила за поразку ца­рату "(М. Меленевський, Д. Донцов, Ю. Бачинський, М. Залізняк) і прийняла участь у створенні у Львові Сп'лки Визволення У країн»,-• що приєдналася до позицій Головної Української Ради. Царизм жор­стоко ппютшурав всіляку опозицію, громлячи українські організа-гії (УСДРП у Катеринославі, «Юнацьку Спілку» і ін.), але в'дчу-валося, що він доживає о-танні дні пакування.

Основні дати періоду: червень 1905 — повстання на броненосці «Потьомкін»; серпень 1914 — створення ГУР; осінь 19М — фор­мування Українського легіону Січових стрільців; осінь 1914 —-Сшака Визволеній України.

УКРАЇНА В ПЕРІОД БОРОТЬБИ ЗА НАЦІОНАЛЬНУ ДЕРЖАВНІСТЬ (1917—1921)

Лютнева революція і падіння царизг.іу дали Україні унікальну можливість пооудови своєї державності, ha території роса¹ виникло ДІІ-ойладдя — діяли органи буржуазного тимчасового уряду Росії і Ради робітничих та селянських депутатів, протиріччя І иоротьоа дцж якими могли дати реальніш шанс на перемогу української не-за^ежності і державності.

Основні історичні процеси:

— утворення Центральної і'ади, що являла собою унікальний орган української державності і стала центром українського на­ціональною руху, її авторитет грунтувався на ідеях українського відродження і української державності, в той час, коли дві попе­редні влади агітували за збереження старого унітарного устрою Ро­сії з деякими ідеологічно-політичними видозмінами. Центральна Рада, що з'явилася 4 березня 1917 року і очолена М. Грушевським, була підтримана всім українським народом. Популярність і авто­ритет Ради були зумовлені її внутрішньою структурою побудови — вона відображала їри форми представництва народу України: націо­нальну (бо виступала від імені всіх українців і мала 2/3 їх у своєму ; складі, гарантуючи в той же час права національних меншин і від­давши їм 1/3 місць); соціальї-О-класову (бо в ній були представники робітників, селян, солдатів, інтелігенції і буржуа); територіальну (бо в неї ввійшли представники всіх українських земель). Ядро Цент­ральної Ради склали есери (УПСР — М. Ковалевський, П. Христюк, Л. Ковальов, М. Салтан), соціал-демократи (УСДРП — В. Вишшчен-ко, М. Порш, С. Петлюра, Б. Мартос), соціалісти-федералістн (УПСФ — Д. Дорошенко, С. Єфре.мов, О. Шульгін) — вони втілювали в життя основні лозунги своїх партій — демократична республіка і соціалізація землі (есери); автономія України, демократичні рефор­ми, часткове усуспільнення землі (соціал-демократи); автономія, приватна власність і збереження великих земельних володінь (соціа-ліс'ти-федералісти). Поставивши завдання демократизувати країну і створити державність, Рада почала широку організацію народу (ство­рили 15000 селянських «спілок», 2000 «Просвіт», відкрили 40 укра­їнських газет та журналів, видали 50 найменувань книг та брошур). Український Генеральний військовий комітет на чолі з С. Петлюрою почав українізацію частин (300—400000), а також створення «віль­ного козацтва» або гайдамаків (90000). Було створено Генеральний Секретаріат і І Універсал Ради у червні об'явив українську автоно­мію. Раду не визнав Тимчасовий уряд, пізніше проти неї виступили також більшовики.

В листопаді 1917 р. Рада прийшла на допомогу більшовикам Києва в боротьбі проти військ Тимчасового уряду, а потім заявила, що бере всю повноту влади на Україні в свої руки. Було проголо­шено III Універсал про створення У HP, федеративний зв'язок з Росією і заявлено про початок реформ (формування регулярної ар­мії; створення судового і адміністративного апарату; грошової оди­ниці — спочатку карбованців, а потім гривень: проведення виборів до Установчих зборів — на виборах перемогли есери). 4 грудня

35Раднарком об'явив ультиматум Раді, примушуючи її налагодити від­носини з собою за «радянським принципом» (фактично повністю під­коряючись РадІІаркому — не дивлячись на теоретичне визнання більшовками права українського народу на самовизначення). На по­чатку січня на Україну були направлені радянські війська (біля 30000), в самій же Україні продовжувався конфлікт між україн­ськими більшовиками і Радою. Найбільшої гостроти він набрав на Всеукраїнському з'їзді Рад (грудень 1917). де малочисельна фрак­ція більшовиків (10%) звинуватила Раду в профанації виборів, ви­їхала до Харкова і створила свій політичний центр — ЦВК Рад України (В. Медведєв). а також альтернативний уряд — Народний Секретаріат (М. Скрипник). Було проголошено Українську Радянсь­ку республіку, як частину Росії, харківський радянський уряд про­голосив себе «єдино-законним» урядом України, розпочавши кон­фронтацію з Радою (Раднарком проголосив про свою підтримку «харківського радянського уряду») Ситуація для Центральної Ради погіршувалася ще й значним падінням авторитету серед народу, що було зумовлено майже повною відсутністю реформ у діяльності Ра­ди. Це. було вдало використано більшовицькими агітаторами і в ре- \ зультаті більшовицькому наступові не було кому протистояти (більш-менш серйозні бої були біля станції Крути, та й то тут більшовикам протистояли погано навчені студенти і учні). На кінеиь січня 19]8 р. більшовики контролювали більшу частину території УНР. У відчаї Центральна Рада пішла на крайній крок — IV Універсалом 22 січ­ня 1918 року було проголошено повну незалежність України і на основі цього 27 січня — підписано мирний дововір з державами Четвертого Союзу. Пізніше, згідно договору з Німеччиною і Авст­ро-Угорщиною про спільну боротьбу з більшовиками, з 5 лютого по кінець квітня на Україну було введено 350000 німецьких і 150000 австрійських солдатів. Ретельно грабуючи українські землі згідно договору, окупанти не дали Раді довести до кінця єдину радикаль- f ну реформу, заплановану нею — розподіл великих маєтків. Згідно таємної угоди з України мали вивезти 60 млн. пудів хлібопродуктів і зерна, 3 млн. пуд. цукру, велику кількість рогатої худоби, овочів, вугілля і руди, а також багато іншого, Окупантів не влаштовувала позиція керівництва УНР — замість того, щоб допомагати їм вико­нувати договір по грабежу України, лідери УНР пробували прово­дити реформи — прийнято закони про громадянство, символіку, гро­шову одиницк і попередній проект Конституції. 28 квітня цей проект затвердила Мала Рада. Але вже з середини квітня окупаційна адмі­ністрація остаточно дійшла висновку, що «соціалістичне правління» Ради віджило своє, як таке, що не здатне забезпечити «тверду вла­ду» та виконання договорів по поставках.

— режим гетьмана П. Скоропадського привели до влади три основні сили: німецька адміністрація, великі землевласники і велика буржуазія. 29 квітня 1918 року з'їзд хліборобів-демократів обрав його гетьманом України, а в цей час німці розігнали Центральну Раду, що приймала Конституцію.

Основний зміст політики ГІ. Скоропадського повністю окреслила вже перша «Грамота» гетьмана — відновлення права приватної влас­ності, свобода приватної ініціативи в економіці, «тверда авторитетна

36

влада» в політиці. Остання ідея втілилася в «Законі про тимчасо­вий державний устрій України», який надав гетьману диктаторські права. II. Скоропадський спирався в основному на вузькі копа ве­ликої буржуазії (і українські і російські), великих землевласників, російське офіцерство і російську бюрократію, залучаючи окремих представників консервативного крила українського», руху. За корот­кий час гетьману вдалося стабілізувати соціально-екбномічну і сус­пільно-політичну ситуацію, почав діяти адміністративний апарат, поліція, розпочалося формування армії. У зовнішній політиці було налагоджено відносини з 12 країнами j підписано довгоочікуваний договір з Радянською Росією .(червень 1918 p.). Для початкової шко­ли випустили кілька мільйонів українських підручників, в школах ввели Українську мову. Було створено 150 нових українських гімна­зій і 2 університети (в Києві і Кам'янець-Подільську), відкрито Національний архів та бібліотеку в ,1 млн. томів. 24 листопада 1918 року було відкрито Українську Академію Наук, яку очолив видатний вчений В. Вернадський.

Але вже з літа 1918 року почали випливати фатальні помилки і ирорахунки режиму: повна залежність від німців, тісний зв'язок з багатими класами і спроби повернути стару систему, «каральні . експедиції» поміщиків та німців проти селян, явна прихильність до " росіян та ідеї «єдино-неділимої Росії», відсутність серйозних еко­номічних реформ, крах зовнішньо-політичпої орієнтації в зв'язку з поразкою німецького блоку у війні. Почала викристалізовуватись опозиція режиму, яку представляли дві сили — з одного боку, це були політичні залишки колишньої Центральної Ради (Національний та Землеробський союзи, які очолювали відповідно В. Винничєнко та С. Петлюра), а з другого — більшовики, ті сторону яких пере­йшли «боротьбисти» (,в минулому ліві есери) і «укапісти» (ліві со­ціал-демократи). Більшовицька партія за цей час подвоїла свої ряди і зуміла організувати дві повстанські дивізії, що виступили протії П. Скоропадського в Таращанському та Звенигородському повітах Київщини. Проти гетьмана виступили численні «Іатьки та отамани*. ."агони яких па Україні на літо 1918 в., скіали біля 50000. 14 лигто-пяіа диктатор призначив новий кабінет, що повністю складався з російських реакціонерів, а В. Винничєнко і С Петлюрі створиш в ней день Директорію і розпочали всезагальшїй наступ проти геть­мана, режиму якого лишились лічені дні длп існування.

— революційні події на західно-українських землях почалися

1 листопада 1918 року, коли Українська Національна Рада (утворе­на 19 жовтня), зз допомогою 2000 своїх січовиків під командуван­ням Д Вітовсьчого. захопила Львів. 7 листопада проголосили утво­рення Західнс-Української Наоодної республіки, на чолі якої став голова Національної Рани Є. Петрушезич. Протягом першої половини листопада влада ЗУНР була поширена на всю західно-українську етнічну територію.

— Директорія в цей ж? час користуючись ряіом помилок П. Скоропадського (зокрема його логунг гро відоочжрння «^лн™'І-негюділшої Росі'!»), шбііцко поширювала повстання (від початково­го пункту — «січових стрільців» у Білій Церкві, воно поширилось на Правобережжя, дивізію «сірожупанників» у Чернігові, Запоріж-

37ську дивізію на Харківщині, Чорноморський козачий кіш у Вердй-чеві). Цьому в значній мірі допомагали лозунги Директорії) аграрна реформа, покарання гетьманців, націоналізація промисловості і ін.), осооистий авторитет С. Петлюри і договір про нейтралітет з німця­ми. Лише на чорноморському узбережжі лишилася територія, не контрольована Директорією з причини висадки там французів та греків.

22 січня 1919 року УНР і ЗУНР підписали «Акт злуки» обох державних об'єднань а Є. Петрушепич ввійшов до скдаду Дирек­торії. Але майбутнього у цих державних об'єднань не було, тому, що світові держави, знаючи їх «пронімецьку орієнтацію» та неспро­можність протистояти більшовикам, зробили ставку на Денікіна і на відродженій у листопаді 1918 року Польщі Ю. Шлсудського. В зв'яжу з цим переговори Директорії з Францією в січні—березні 1919 р. в Одесі були марними, а результатом цього було захоплен­ня Польщею західно-українських земель і падіння ЗУНР, з однієї сторони, і створення умов для наступу Денікіна через Україну па Москву, з іншої. Антанта визнала окупацію України Польщею, а Радянська Росія почала війну проти Директорії в січні 1919 р. Ситуація для Директорії була безнадійною також у зв'язку з повною бездіяльністю урядів УНР В. _Чехівського— С. Остапенка (з лютого 1919 p.), які не змогли ні виробити чіткої соціально-економічної про­грами (земельний закон 10 січня так і не вступив в Дію), ні ство-, рити дієздатну армію, ні навести елементарний правопорядок (при­кладом цього є єврейські погроми). Скликаний для національної консолідації передпарламент — Трудовий конгрес (січень 1919) про­демонстрував протилежне — розкол між прибічниками воєнної дик­татури (С. Петлюра — Є. Коновалець) j союзу з Антантою протії більшовиків, і ініціаторами союзу з більшовиками шляхом ради­кальних соціальних реформ та введення радянського устрою в УНР (В. Винниченко). Останній підхід відстоювала ледь не половина кон­гресу — українські есери, Селянська спілка, ліві українські есде-ки («незалежні») 1 ін.

— Тимчасовий робітничо-селянськяй уряд України (ТРСУ), • створений більшовиками ще в листопаді ]918 p., швидко підхопив '• втрачену Директорією ініціативу. Очолював цей уряд спочатку Г. П'ятаков, а з січня 1919 — X. Раковський. Військові сили біль­шовиків з січня по квітень 1919 р. захопили г.сю територію України по р. Збруч, ьитіснивши петлюрівців у Румунію, а французів зму­сили евакуюватись з півдня. III Всеукраїнський з'їзд Рад (березень 1919) прийняв Конституцію України, проголосивши її Соціалістич­ною республікою диктатури пролетаріату. Основною була визнана державна власність на землю та засоби виробництва, а більшовики одержали підтримку не тільки в центрі, а й на місцях. Вони зразу ж розпочали «радикальні зміни»: з'явилися радгоспи і комуни (внас­лідок чого селяни одержали лише 5% поміщицьких земель), росій­ські продзагони вводили «продрозверстку» (яка фактично була офіційно санкціонованим, грабежем українських селян), зникли промислові товари (які стали об'єктом спекуляції представ­ників нової влади), партійні функціонери стали ще більшими бюро­кратами, ніж були царські чиновники. В результаті цього вже в травні—червні Україну заполонили повстанські загони (Махно, Гри-

гор'єв, Зелений, Тютюнник. Струк і ін.). що вимагали «Радянської влади без комуністів. Цей лозунг привів до розвалу української Червоної Армії і загалом — до значних поиазок червоних військ віц Денікіна. Тоді ЦК РКП примусив ВУЦВК (1 травня) дати санкцію на ряд змін, «корисних для України та Росії* — всі ено-номічні відомства України були підпорядковані відповідним відомст­вам Росії, українські військові частини ліквідовувалися і вливалися до російських, серед командного складу розпочалися чистки для ліквідації «партизанщини» (фактично вони були направлені нч усу­нення від командних постів українців). Це означало повну ліквіда­цію «самостійності* України ( перехід її до Росії на засадах «авто­номії». Українці відвернулися від радянської влади також внаслідок знаменитих «походів за хлібом», коли літом 1919 р. російські прод-загоніт грабували «українських братів» з неменшою ретельністю, ніж в свій час німці.

В результаті радянський уряд змушений був втікати, а Україна була поділена між Директорією (Правобережжя) і Денікіним (Київ і центр). Селяни не довіряли обом владам, бо вони фактично про­довжували більшовицьку «продрозверстку* — денікінщ примушу­вали працювати на землі без оплати, а Директорія прийняла «За­кон про хлібну повинність в УНР». Територія України перетворилася ті вогнище партизанської боротьби, в якому діяли сотні формувань різноманітних політичних напрямів — вії більшовицького Штабу повстанських військ до анархістської Революційної армії Н. Мяхня ^ЯОООО). Після тифу, який викосив майже половину складу армії УНР лєрєд Директорією встала досить складні проблема — 12 серч-ня Депікіч оголосив їй війну (денікінщ відхилили кілька пропози­цій С. Петлюри про спільні дії проти більшовиків), а 7 вересня кинув проти Петлюрівців свої кращі війська — посилений корпус генерала Слашова. До кінця жовтня армія УНР була практично позгромленп і Директорія попросила допомоги в Польщі, віддавши їй за пе Східну Галичину Це оіурило галичан, бо в такому разі втрачався сам сенс їхньої боротьби і 7 листопада 1919 р. командир галицьких частин М Тарнавський підписав договір прі перехід на сторону денікінців. Втративши найкращі частини, уряд УНР фактич­но віддався на милість поляків, як; на його запрошення 17 листо­пада зайняті? останню столицю УНР — К'->м'янепь-Подільський.

— українська радянська влада "р.рговий пчз утвердилася пя Україні завдяки тому, що російська Червона Армія при допомозі українських повстанців на протязі жовтия-лттстопяда розгромила основні сили ДЄНІКІНИЇВ в районі Курська — Осла— Воронежа і ча середину лютого 1920 р. очистила від них майже всю Україну. Зя-лицікч денікінців засіли в Криму, а поляки займали частину Во'Іині і Поділля, ухиляючись кіл переговорів з більшовиками і плануючи вчкопнстяти щ території яь- плзпдарм для майбутнього наступу. про­тягом Іютого—квітня 1920 р. буди сформовані овгчни влад", перзд-бтчені конституцією УСРР — Рчди та їх виконкоми, і IV Всеукш-"чст-ктін з'їзд Раз ^т-^г т'пягні 1920 :р. створив Рч-'нарком на чолі з X. рякобськшї та ВУЦВК під головуванням Г. пєтроесько-<\ Але В'Я пя системі гірлншяїїясь підпорядкована опгаїші вдаси РСФСР — щр 27 січня 1920 р. Всеукрревком поширив російські декрети сто­совно органів влади і «об'єднаних* у червні 1919 р. наркоматів на

39Україну. Але загалом політика більшовиків на Україні даного періо­ду стала набагато гнучкішою і дипломатичнішою, ніж раніше: темпи націоналізації промисловості стали повільніші, приватний сектор бу­ло ззілішєно, селян наділили поміщицькою та радгоспною землею, значно зменшили «продрозверстку» (звільнивши від неї бідняків), до органів влади було залучено «боротьбистів» (колишніх лівих ук­раїнських есерів), до армії «запросили» Н, Махна з ного загонами та інших атаманів (Григор'єва, Ангела. Тютюнника, Зеленого і ін.). Всі Ці кроки підготували майбутні розгроми поляків та заллшкіз денікінців, у яких українське населення відіграло основну роль, реально підтримавши більшовиків у їх боротьбі.

— наступ поляків на Україну розпочався після підписання до­говору між УНР (С. Петлюра) і Польщею (Ю. Пілсудський), за яким'Директорія віддавала полякам значну територію України (зем­лі по pp. .Збруч та Горинь — 100000 кв. км і 10 млн. населення), право на керування військами, безмитний провіз товарів, користу­вання українським транспортом і т. д. До середини травня об'єднані сили поляків та петлюрівців захопили величезну територію, дііішоз-ши до Києва," але підтримки населення вони не мали (до військ Петлюри вступило менше 2000 добровольців). Контрнаступ черво­них військ привів до того, що на середину липня вони вийшли до Варшави, а 12 серпня було дано наказ про її штурм. Наступ по­ляків у відповідь повернув лінію фронту на рівень Коростень — Жи­томир— Бердичів. 18 жовтня між Польщею і Радянською Росією розпочалися переговори. В цей же час почався наступ проти вранге-ліаців, в якому прийняв участь Н, Махно, — 16 листопада зі взят­тям Керчі цей фронт було ліквідовано. В кінці листопада були роз­громлені основні сили союзника більшовиків — Н. Махна. Перего­вори з поляками продовжувалися до весни 1921 року — 18 березня було підписано Ризьку мирну угоду (Польщі відійшли українські землі по pp. Збруч та Горинь).

— проходить активне політичне підпорядкування українських земель Росії. 28 грудня 1920 року представники Росії В. Ленін і Г. Чичерін, з одного боку, та представник України X. Раковський, з другого, підписали угоду про воєнний і господарський союз між двома державами (оголошувалися об'єднаними і керованими з цент­ру «же не 5, а 7 наркоматів). Централізація державшого управління , в мирних умовах показувала про активізацію процесу підпорядку­вання України російському «центру». Це було підтверджено також тим, що на початку 1921 року було прийнято ряд постанов Росііі- -ського уряду, які підпорядковували різні сторони українського жит­тя Росії, X з'їзд РКП без консультації'! з українцями поширив на Україну дію нової економічної політики (яка, в принципі, була по­зитивною, але факт ігнорування української думки з цього приводу ще раз підкреслює відношення російських комуністів, що стояли при владі, до України та її народу).

Основні дати періоду: березень І9І7 — утворення Центральної Ради; листопад І917 — III Універсал Ради і утворення УНР: січень 1918 — IV Універсал Ради про повну незалежність України і бій під Кругами; грудень 1917 — скликання Установчих зборів. І Все­український з'їзд Рад І утворення «харківського радянського уря-

40

ду>; 29 квітня 1918 — обрання Гї. Скоропадського гетьманом Ук­раїни: 14 листопада 1918 —утворення Директорії; 1 листопада

1918 — захоплення січовиками Д. Вітебського Львова і 7 листо­пада — проголошення ЗУНР; 22 січня 1919 — «Акт злуки» УНР і ЗУНР; березень 1919 — радянська Конституція України; літо

1919 — більшовицький «хрестовий похід» по український хліб; квітень 1920 — наступ поляків на Україну; листопад 1920 — роз­гром врангелівців і «армії» Н. Махна; 18 березня 1921 — Ризька .мирна угода; осінь 1920—весна 1921 — активне підпорядкування України російському більшовицькому «центру».

СУСПІЛЬНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОЇ СРР у 20—30-ті роки.

1ьс.,я закінчення громадянської війни основна частина украшсь-к.іа оі.м.сЛь плодила До складу Української СРР, де сформувалась І ьмщііилась радянська форма державності.

Ключовими чднниками, що ви;-начали розвитої; УСРР на почат­ку 20-х pp., були;

1. Формальний статус самостійної деїжави. Протягом 1921 р. українські дипломати уклали договори з Литвою, Латвією, Естонією, Польщею, але з часом дипломатична активність поступово затухає, Ідо зумовлено як зовнішніми причинами — небажанням західних держав юридичне визнати есі радянські республіки, так і внутрішніми — еміцнє Іням централізації, посиленням унітаризму, концентрацією владних важелів; у руках Москви.

2. Економічна розруха. Збитки, завдані народі.ому господарству > країни громадянською війною, оцінювались у 10 млрд. крб. золо­том. Виробництво промислової продукції у республіці знизилось до 1/10 довоєнного рівня. Процес розвитку робітничого класу ха­рактеризується розпорошенням, декласуванням, маргіналізацією. Валовий збір хліба у 1920 р. складав не більше 38,5% від рівня 1913 р.

У. Політична нестабільність, яка була результатом невдоволення селян продрозкладкою. Після закінчення громадянської війни про­довження насильницького вилучення продовольства наштовхувалось на активний збройний опір селянства. У Донецькій, Полтавській, Кременчуцькій, Катеринославській губерніях поширився повстансь­кий рух, що суттєво дестабілізував ситуацію в республіці.

4. Голод 1921 — 1923 pp. Початок трагедії поклала посуха 1921 р. Епіцентром лиха стала Запорізька губернія. Кількість "го-лодагочих становила 25% населення УСРР.

Катастрофічна ситуація початку 20-х pp. диктувала необхідність рішучих дій. Запроваджена більшовиками у 1921 р. нова економіч­на політика замінила продрозкладку продподатком, створила умови для формування ринку, кооперування трудящих, посилила стимули до праці та Ділової активності. Саме на базі непу в середині 20-х років народне господарство республіки перевищило показники доре­волюційного рівня.

Активні теоретичні пошуки моделі існування радянських рес-

41публік в умовах ворожого оточення ЗО грудня 1022 р. перейшли у практичну площину — утворився Союз РСР. У травні 1925 р. IX Всеукраїнським з'їздом Рад затверджено новий текст Конституції УСРР, у якому було законодавче закріплено вступ радянської Ук­раїни до СРСР. Фактичне торжество сталінського плану автономіза­ції відбулось, республіка остаточно втратила незалежність.

Намагаючись вписатись у графік світового розвитку, сталінське керівництво у другій половині 20-х pp. взяло курс на форсовану мо­дернізацію економіки, що викристалізувалась у формулу «великого стрибка». Процес індустріалізації в Україні у принципових рисах співпадає з загальносоюзними тенденціями, але він мав і ряд особ­ливостей:

1. Вкладення у промисловість республіки, особливо у початковий період індустріалізації, значної частини коштів (за роки першої п'ятирічки — понад 20% загальносоюзних капіталовкладень).

2. Побудова і реконструкція в Україні на початку індустріаліза­ції левової частки загіланованіих об'єктів, особливо крупних (із 35 ключових промислових об'єктів, що зводились у 20—30-ті pp. в СРСР, 12 розміщувалося в Україні).

3. Нерівномірність процесу модернізації промислового потен­ціалу республіки.

4. Поява нових галузей у промисловості України: маргаринової, маслообробної, кольорової металургії та ін.

5. Витіснення приватного сектора в економіці України йшло вищими темпами, ніж по СРСР в цілому.

Незважаючи на те, що жодна з перших довоєнних п'ятирічок не була виконана в повному обсязі, модернізація промислового по­тенціалу України дозволила республіці посісти 2 місце в Європі за виплавкою чавуну, З — за виробництвом сталі, 4 місце в світі за видобутком вугілля. Разом з тіш процес індустріалізації мав і ряд негативних наслідків; закріплення привілейованого становища ви­робництва засобів виробництва, поява підприємств-монополістів; диспропорційність формування промислового потенціалу республіки; відчуження робочого кліасу від засобів виробництва.

Взявши курс на модернізацію промислового потенпіаіу країни, радянське кетМвниптЕо зіткнулось з трьома проблемами: коштів, си-товчни і робочих рук пля розвитку індустрії. Одержати все це мож''а було від селянства. Саме через цю призму і варто розгляїатн єво-лклію колетивізяпм в Україні. Переходом до політики суцільної ко-лективіза^тти у 1П29 р. покладено початок кардипачьішм змінам у сільськома' госпопакгтві'.

Дві хвилі розкуркулення, що прокотились Україною у 1930 — 1931 pp., мали на меті зламати опір заможних селян. Результатом їх руйнуючої дії стала ліквідація 11% селянських господарств рес­публіки і форсований фініш колективізації. Уже в 1932 р. колгоспи об'єднували майже 70% селянських господарств, 80% посівних площ республіки. Фактично останню крапку в епопеї колективізації було поставлено в сумнозвісному 1937 p., коли в УРСР нараховувалось 27,3 тне. колгоспів, які об'єднували 96% селянських дворів і об­робляли 99,7% посівних площ.

42

Головним результатом колективізації став здійсненнії іпд\ сталь­ний стрибок, за який заплачено дорогою ціною: жертвами насиль­ницького рочкуркуленкя і голодомору 1932 — Ґ933 pp., втратою селянами відчуття хазяїна, тривалими деградацією і дезорганізацією аграрного сектора. -_-«**2

Суперечливий і неоднозначний характер мали і культурні пе­ретворення 20—30-х pp. Принциповими характерними рисами ду­ховного життя суспільства в цей час стали з одного боку — нова­торство і пошук, ломка стереотипів, залучення широких народних мас до надбань і продукування культури, але з іншого боку — .фор­сованими темпами наростали уніфікація, централізація, тотальна ідеологізація, загальне зниження рівня культури. Важливою скла­довою частиною культурних процесів в Україні в цей час була політика коренізації, в якій чітко виділяються два аспекти: україні­зація і створення необхідних політичних та економічних умов для розвитку національних меншин.

Помітним явищем у літературному житті республіки стали поеми М. Семенка, памфлети М. Хвильового, сонети М. Зерова, п'єси М. Ку-ліша, гумор О. Вишні. Великий вклад у скарбницю національної музичної культури внесли в ті роки Л. Ревуцький, Б. Лятошннсь-• '"кий, М. Вернківськнй. В образотворчому мистецтві з'явилась Ціла плеяда талановитих митців: художники А. Петрицький, М. Дсрегус;. скульптори Б. Іванов, Г. Пивопаров; графік В. Касіян. У кіномис­тецтві зійшла зірка О. Довженка, на театральних підмостках - -Л. Курбаса,.

Катастрофічне наростаючі у суспільному житті 20—30-х pp. тенденції централізації, уніфікації, регламентації були проявами набираючого силу тоталітарного режиму, своєрідним фундаментом якого стала командна економіка. Маючи па мсті не тільки контро­лювати, а й направляти суспільні процеси, цей режим по марі свого зміцнення сприяв утвердженню комуністичної форми тоталітарної ідеології, монополізації влади більшовицькою партією, усуненню з політичної арени інших політичних партій, зрощенню правлячої партії з державним апаратом, одержавлепню суспільства. Збереження і зміцнення усієї системи монополій, що складають підвалини тота­літарної системи, неможливе без насилля. Сигналом до атаки стала «шахтинська справа» 1928 р. А Далі «звинувачення» і «викриття» наростали, як снігова лавина, — сфальсифікований процес «Спілки визволення України», розгром міфічних «Українського національного гентру», «Польської організації військової»... Протягом 1930 — 1041 pp. в Україні було «виявлено» понад 100 всілякого роду «цент­рів», «блоків» і організацій».

Таким чином, 20—30-ті pp. для України були часом злетів і па­дінь на шляхах модернізації економіки, періодом надій і розчару­вань у культурному житті, добою зміцнення у суспільстві основ то­талітарного режиму.