Вопрос 1.

56)выборы 2006г

Очередные выборы в Верховную Раду состоялись 26 марта 2006 года. Избирательная кампания официально началась 7 июля 2005 года, а с 26 ноября по 31 декабря 2005 года проходило выдвижение и регистрация кандидатов в депутаты. Оглашение официальных результатов состоялось 27 апреля 2006, когда в газетах «Урядовый курьер» и «Голос Украины» были опубликованы официальные результаты выборов в Верховную раду. Согласно законодательству, результаты выборов вступают в силу только после их опубликования в официальных печатных органах Кабинета министров и Верховной рады. После оглашения ЦИК результатов голосования их публикация была временно запрещена Высшим административным судом, рассматривавшим исковые заявления политических партий и блоков, не преодолевших трёхпроцентный барьер.

Согласно официальным результатам, в Верховную раду V созыва прошли:

Партия регионов (186 мандатов),

• Блок Юлии Тимошенко (129),

  • 90 — от партии «Батькивщина»

  • 9 — от УСДП

  • 30 — беспартийные

• Народный Союз «Наша Украина» (81),

  • 39 — от Народного Союза «Наша Украина»,

  • 10 — от Народного руха Украины,

  • 3 — от «Христианско-демократического союза»,

  • 3 — от Украинской республиканской партии «Собор»

  • 3 — от Конгресса украинских националистов,

  • 8 — от Партии промышленников и предпринимателей,

  • 15 — беспартийные

• Социалистическая партия Украины (33),

• Коммунистическая партия Украины (21).

Для сравнения, в 2002 году из 33 партий и блоков в парламент прошло шесть (при 4%-ном избирательном барьере). В 1998 году из 30 партий и блоков в Верховную Раду попали восемь.

За ходом избирательного процесса следило свыше трёх с половиной тысяч международных избирателей, ^[1] 600 из них — представители Организации по безопасности и сотрудничеству в Европе (ОБСЕ). Первые наблюдатели от ОБСЕ (52 человека) приехали на Украину ещё 25 января с целью организации работы тех наблюдателей, которые приезжали непосредственно на выборы. Среди них самой большой оказалась группа из России, затем шли США, Великобритания и Польша. Несмотря на некоторые сомнения (в том, что представителей от России допустят до наблюдения за выборами в западной части Украины), наблюдателей распределили равномерно. ^[2]

Организация Североатлантического Договора также не осталась в стороне. На пресс-конференции в Киеве президент Парламентской Ассамблеи НАТО Пьер Леллюш подтвердил, что ПА НАТО отправит своих наблюдателей на парламентские выборы на Украине. ^[3] Парламентская ассамблея Совета Европы направила для наблюдения за выборами межпартийную делегацию в составе 37 человек, которую возглавила Рената Вохлвенд из Лихтенштейна ^[4], а миссию наблюдателей от Европарламента возглавил европарламентарий от Польши Марек Сивец. ^[5] Министерство иностранных дел Украины также аккредитовало 274 иностранных журналиста для освещения хода выборов. ^[6] Всего, по данным ЦИК Украины, на парламентских выборах работали 3 тысячи 516 наблюдателей от иностранных государств и международных организаций, 291 тысяча 223 наблюдателя от украинских политических партий и блоков и 3 тысячи 387 представителей неправительственных организаций. ^[7]

В отличие от предыдущих парламентских выборов, в этот раз выборы проходили исключительно по партийным спискам (пропорциональная система) с 3-процентным барьером сроком на 5 лет .

Полномочия народных депутатов IV созыва истекут после того, как к присяге будут приведены кандидаты в депутаты, прошедшие по итогам выборов в парламент. Первая сессия Верховной рады V созыва должна состояться не позже чем через 30 дней после публикации официальных результатов парламентских выборов.

Исход выборов имеет большое значение для политической жизни Украины, поскольку в результате изменений в Конституцию, внесённых в ходе Оранжевой революции, с 2006 года существенная часть президентских полномочий переходит к парламенту. В частности, парламент получает право назначать премьер-министра, министров обороны и иностранных дел по представлению президента, а также по представлению премьер-министра — других членов правительства.

57) смотри 38

58)частично 52

По Столбовскому миру со Швецией (1617) Россия вернула Новгород, однако потеряла все побережье Финского залива.

В 1618 г. было заключено Деулинское перемирие с Речью Посполитой, по которому Россия вынуждена была отдать Польше Смоленск, а также черниговские и северские земли. По Поляновскому миру (1634), который завершил начавшуюся в 1632 г. очередную войну с Речью Посполитой, Владислав отказался от российской короны, но Смоленск и Северская земля остались у Польши.

В 1648 г. на Украине началось восстание против поляков (по Люблинской унии 1569 г. украинские земли были присоединены непосредственно к Польше), переросшее в освободительную войну, охватившую и Белоруссию. Во главе движения, главную силу которого составляли запорожские казаки, бил Богдан Хмельницкий*.

Повстанцы обращаются за помощью к Москве, однако только в 1653 г. Земский собор принял решение о воссоединении Украины с Россией.

В январе 1654 г. Рада (Совет) в Переяславле также приняла решение о вхождении Украины в состав России (вошла лишь Левобережная Украина с Киевом, Правобережная Украина оставалась в составе Речи Посполитой вплоть до разделов Польши в конце XVIII в.). Хотя Украина и объединилась с близким по вере и культуре народом, однозначно говорить о прогрессивном значении воссоединения нельзя. Длительное время украинские и белорусские земли входили в состав Литвы, затем Речи Посполитой, развивались в условиях иной, нежели Россия, политической, социальной, культурной и религиозной среды. Местные феодалы и горожане не знали самодержавного гнета, пользовались значительными правами, привилегиями и свободами, каких не было в Московской Руси. Политика Москвы мало считалась с тем фактом, что по условиям договора 1654 г. украинские земли получили автономию и должны были управляться выбираемым на Раде гетманом. Централистская политика России с самого начала была направлена на искоренение автономного строя Украины, последние остатки которого исчезли в 80-х годах XVIII в. при Екатерине II.

Объединение Украины с Россией явилось причиной длительной войны с Речью Посполитой (1654-1667), закончившейся Андрусовским перемирием. России возвращался Смоленск, Польша признала воссоединение Левобережной Украины с Россией. В 1686 г. был заключен "Вечный мир" с Речью Посполитой, закрепивший за Россией Киев. С 1656 по 1658 г. шла война России со Швецией. Попытка России овладеть побережьем Финского залива закончилась неудачно. В 1661 г. был подписан Кардисский мир, по которому все побережье оставалось у Швеции.

59)смотри 68)

60) С приходом к власти на Украине в начале 2005 года президента Виктора Ющенко разработка и осуществление внешней политики Украины были поручены политикам прозападной ориентации. Основным направлением внешней политики Украины была объявленаевроинтеграция — сближение с НАТО и Евросоюзом и, в дальнейшем, вступление в эти организации, вопреки намерению стать постоянно нейтральным государством [1]. Одновременно происходил постепенный отход от идеи экономической интеграции в рамках постсоветского пространства, сопровождавшийся обострением разногласий в экономической и политической сфере с Россией.

Поворот во внешней политике Украины наметился в августе-сентябре 2006 года после того, как на очередных парламентских выборахнаибольшее число голосов получила Партия регионов и после длительного парламентского кризиса правительство возглавил политический соперник Виктора Ющенко Виктор Янукович. К концу 2006 года в правительстве не осталось ни одного представителя пропрезидентского блока «Наша Украина». Внешнеполитические заявления Виктора Януковича противоречат курсу Ющенко.

Уже в сентябре 2006 Янукович сделал программные заявления о неготовности Украины к вступлению в НАТО и о намерении «стремиться к вступлению в Евросоюз». Одновременно правительства Украины и России договорились разморозить работу межгосударственной комиссии по сотрудничеству. Позднее, однако, в связи с развитием внутриполитического кризиса, налаживание отношений с Россией застопорилось, а в 2008 год Украина вступила с новым кабинетом министров, который возглавила Юлия Тимошенко.

Украина может стать своеобразным буфером между Западной Европой и Россией. Этому стремятся на Западе - создать нейтральную полосу между опасной и агрессивной Россией и демократическим, упорядоченным, благополучным западноевропейским миром. Мероприятия мы нужны в качестве сырьевой базы и спокойной страны на окраине Европы, а еще - как потребители их массовой продукции. На такую роль Украины тоже согласна.

Борис Тарасюк заявил сразу же после своего назначения, что первоочередной целью Украины является получение статуса страны с рыночной экономикой, подготовка соглашения о зоне свободной торговли с ЕС и вступление во Всемирную торговую организацию. По его мнению, путь в Евросоюз проходит через НАТО, но руководство страны должно учитывать и общественное мнение.

Президент Ющенко, выступая перед студентами Киевского национального университета имени Тараса Шевченко, заявил в этой связи: «Все понимают, что без национального референдума никто не пойдёт в НАТО, никто не пойдёт в Европейский Союз, никто не пойдёт в любой международный институт, которому необходим акцепт населения».

21 февраля 2005 Украина и Евросоюз подписали трёхлетний план действий по приближению Украины к стандартам европейских стран. Этим документом были предусмотрены 270 неотложных мер, которые украинская сторона должна осуществить при проведении реформ. В первую очередь это вступление в ВТО, а также усиление роли органов, отвечающих за обеспечение демократии и верховенства права. Особый упор был сделан на обеспечение демократичности предстоящих в 2006 году парламентских выборов, гарантии свободы слова, проведение налоговой реформы и улучшение инвестиционного климата.

1 декабря 2005 года Евросоюз заявил, что признаёт Украину страной с рыночной экономикой.[2]

6 апреля 2006 года на сессии Европарламента в Страсбурге была принята резолюция, в которой Европарламент призвал Еврокомиссию начать переговоры с Украиной об ассоциированном членстве в ЕС.[3]

25 февраля 2010 года Европейский парламент проголосовал за резолюцию в отношении Украины, в которой, в частности, содержится пункт о возможности Киева запросить членство в Европейском Союзе.[4]

В апреле 2010 года президент Виктор Янукович в очередной раз подтвердил внеблоковую и проевропейскую стратегическую направленность внешней политики украинского государства. Для Януковича не существует дискуссии о союзном государстве с Россией и Белоруссией.

В феврале 2011 года посол ЕС на Украине Жозе Мануэль Тейшейра заявил, что в настоящее время Украина не соответствует минимальным условиям для обсуждения вопроса членства в ЕС.[5]

[править]НАТО

Взаимоотношения Украины и НАТО официально были установлены в 1991 году, когда Украина после получения независимости присоединилась к Совету североатлантического сотрудничества, позднее переименованному в Совет евроатлантического партнёрства.[6] Несколько лет спустя, в 1994 году, государство присоединилось к «Партнёрству ради мира» и вскоре продемонстрировало готовность участвовать в системе евроатлантической безопасности, поддержав операции НАТО на Балканах в 1990-х.[6] В 1997 году взаимоотношения Украины и НАТО перешли на качественно новый уровень.[7] Наряду со встречами Украины и НАТО на уровне Североатлантического совета, встречами с отдельными органами НАТО, взаимными визитами на высшем уровне и механизмами военной кооперации для максимально продуктивного развития взаимоотношений была создана Комиссия Украина-НАТО, которая должна была собираться не менее 2 раз в год [8] и Центр информации и документации НАТО в Киеве.[6] С принятием в ноябре 2002 года Плана действий НАТО-Украина, который поддерживал украинские реформы на пути евроатлантической интеграции [6] взаимоотношения ещё более укрепились и в рамках этого плана стали разрабатываться ежегодные Целевые планы Украина-НАТО.

21 апреля 2005 в Вильнюсе в рамках неформальной встречи глав МИД стран НАТО прошло заседание комиссии «Украина-НАТО», открывшее новый этап в отношениях Украины с альянсом — «интенсивный диалог», который призван был стать первым шагом на пути вхождения Украины в НАТО. МИД Украины Борис Тарасюк заявил после встречи, что «к 2008 году Киев завершит все реформы, необходимые для вступления в альянс».

Во время первого официального визита президента Виктора Ющенко в США президент Джордж Буш заявил: «Я являюсь сторонником идеи членства Украины в НАТО». А в совместном официальном заявлении президентов Украины и США было сказано, что Вашингтон поддерживает предложение о начале интенсивного диалога о присоединении Украины к Плану действий относительно членства в НАТО.

Ещё при президенте Кучме, 6 апреля 2004, был принят закон о свободном доступе сил НАТО на территорию Украины. А 9 июля 2002, в рамках программы «Партнёрство во имя мира», Украина и НАТО подписали меморандум о поддержке операций НАТО со стороны Украины.

«За время моей работы председателем администрации президента Кучмы не было сделано ни одного реального шага по вступлению Украины в НАТО. Была политика маневрирования во время, когда Украине угрожала международная изоляция. Тогда были осуществлены действия, которые устанавливали политический баланс между Востоком и Западом, но ни одного реального шага, как это было в действиях „помаранчевых“ в 2005 году, на вступление в НАТО не было» (В. В. Медведчук в программе «Иду на Вы» на телеканале «1+1» 06.03.2006).

Тогда Украина, сделав два шага вперёд, сделала и шаг назад — в июле 2004, в преддверии президентских выборов, чтобы успокоить Россию, Кучма выпустил указ, в котором говорилось о том, что вступление в НАТО больше не является целью страны — необходимо лишь «существенное углубление отношений с НАТО и ЕС как гарантами безопасности и стабильности в Европе».

В апреле 2005 Виктор Ющенко вернул упоминание о стратегической цели Киева — «полноправном членстве в НАТО и Европейском союзе» — в военную доктрину Украины. Новый текст звучал так: «Исходя из того, что НАТО и ЕС являются гарантами безопасности и стабильности в Европе, Украина готовится к полноправному членству в этих организациях». Как и в прежнем варианте, задача «глубокого реформирования оборонной сферы государства в соответствии с европейскими стандартами» называлась «одним из важнейших приоритетов внутренней и внешней политики».

Экс-глава Комитета Верховной Рады Украины по вопросам национальной безопасности и обороны Г. К. Крючков: «О характере сотрудничества [Украины] с НАТО красноречиво говорит и такой факт. За период с 1 октября 2001 года по 1 ноября 2005 года воздушное пространство Украины пересекали в рамках выполнения заданий международными силами содействия безопасности в Афганистане 3686 раз боевые самолеты США. За предоставленное Украиной аэронавигационное обслуживание самолетов были выставлены счета США на сумму 5752347 долларов. Американцы не уплатили ни цента. Вот вам и „стратегическое партнерство“».[9]

20 января 2006 в Будапеште по итогам встречи министров обороны восточноевропейских стран-членов НАТО — Венгрии, Чехии, Польши и Словакии (в которой участвовал министр обороны Украины Анатолий Гриценко) — было объявлено, что эти государства готовы поддержать вступление Украины в НАТО. Как было заявлено, необходимым условием для этого должна быть поддержка этого шага украинским обществом и достижение внутренней стабильности на Украине.

27 апреля 2006 на встрече министров иностранных дел стран НАТО представитель генерального секретаря НАТО Джеймс Аппатурай заявил, что все члены альянса поддерживают скорейшую интеграцию Украины в НАТО. Россия, со своей стороны, выразила обеспокоенность этим развитием событий. Как заявил официальный представитель российского МИДа Михаил Камынин, «де-факто речь пойдёт о серьёзном военно-политическом сдвиге, затрагивающем интересы России, который потребует значительных средств на соответствующую переориентацию военных потенциалов, реорганизацию системы военно-промышленных связей. Могут быть затронуты договорённости в сфере контроля над вооружениями».

В начале 2008 года произошёл скандал, поводом для которого стало заявление генсека НАТО о том, что организация получила письмо с подписями Президента Украины, премьер-министра и спикера с просьбой присоединить Украину к Плану действий по членству в НАТО (ПДЧ).

Скандал парализовал работу украинского парламента на 2 месяца. Оппозиция блокировала трибуну с воздушными шариками с надписями «Нет НАТО». В марте 2008 года спикер Арсений Яценюк сумел достичь компромисса в парламенте, и по договоренностям ведущих политических сил, парламент возобновил свою работу.

В апреле 2010 года В. Ф. Янукович подписал указы, которыми ликвидировал межведомственную комиссию по вопросам подготовки Украины к вступлению в НАТО и национальный центр по вопросам евроатлантической интеграции, заявив, что отношения Украины с НАТО будут сохранены на уровне, достигнутом при президенте Викторе Ющенко.[10]

[править]Украина — США

Соединённые Штаты входят в первую пятёрку торговых партнёров Украины и находятся на втором месте по объёмам прямых зарубежных инвестиций. По данным Госкомстата Украины, в 2005 году товарооборот между Украиной и США составил 2233 млн долл. США, а прямые американские инвестиции — 1225 млн. На конец 2005 года на украинском рынке работало свыше 1300 компаний с американским капиталом.

В начале апреля 2005 Виктор Ющенко посетил с пятидневным визитом США. На Украине этот визит характеризовали как «исторический» и «триумфальный». Первый после обретения страной независимости визит украинского лидера за океан вывел её отношения с Америкой на качественно новый уровень.

В первый же день визита Ющенко провёл переговоры с президентом США Джорджем Бушем, по их итогам подписано совместное заявление «Повестка нового века для украинско-американского стратегического партнёрства». В нём сказано, что США поддерживают предложение официально пригласить Украину к участию в «расширенном диалоге» по вступлению в НАТО. Официально этот вопрос может быть решён только в декабре 2005 года, во время саммита НАТО в Брюсселе.

В то же время США оставили без ответа просьбу Украины поспособствовать её вступлению в ЕС, считая это чисто европейским вопросом. Буш также поддержал планы Украины вступить в ВТО уже в 2005 году.

Буш и Ющенко объявили и о начале энергетического диалога, цель которого — «диверсифицировать источники обеспечения Украины энергией, снизить её энергетическую зависимость и стимулировать конкуренцию в энергетических секторах [стран] Евразии».

Президенты договорились изучить возможности сотрудничества американского и украинского ВПК в разработке систем противоракетной обороны (ПРО).

Наконец, было заявлено, что США и Украина будут сотрудничать в деле мирного разрешения конфликтов в Грузии и Молдавии и продвижении демократии «в таких странах, как Беларусь и Куба».

Как национального героя встретили Ющенко в Конгрессе США. Ющенко выступил перед полным составом двух палат конгресса с речью, которая продолжалась 40 минут. В ней он заверял, что новая Украина разделяет евроатлантические ценности, и убеждал, что вступление его страны в ЕС и НАТО «укрепит стабильность во всём стратегически важном для США регионе — от Варшавы до Тбилиси и Баку». Кроме чешского президента Вацлава Гавела, ни один восточноевропейский политик, включаяроссийских лидеров, не удостаивался чести выступить перед двумя палатами конгресса.

Конгресс США встретил почти все озвученные Ющенко инициативы с энтузиазмом. Выступление прерывалось аплодисментами 28 раз. При этом восемь раз зал вставал и устраивал ему овации. Ющенко поблагодарил Конгресс за поддержку вековой борьбы Украины за независимость и недавней «оранжевой революции».

Высокие почести и беспрецедентный уровень приёма гостя обеспечили влиятельные организации украинской диаспоры, которые к приезду Ющенко объединились в рамках специального оргкомитета.

Тысячи людей с оранжевой символикой встречали украинского президента у входа в Джорджтаунский университет, где он прочитал лекцию, и в Бостоне, возле Библиотеки им. Кеннеди, где дочь и младший брат Джона Кеннеди вручили украинскому президенту специальную премию «За мужество».

Масштабнейшая украинская акция была организована в Вашингтоне у памятника Тарасу Шевченко, открытому в 1964 году как символ будущей независимости Украины отСССР. На встречу с Ющенко в Вашингтон приехали тысячи украинцев из всех американских штатов.

17 февраля 2006 после девяти лет напряжённых переговоров США присвоили Украине статус страны с рыночной экономикой, который Россия и Казахстан получили ещё в2002 году. Евросоюз присвоил Украине рыночный статус 21 декабря 2005 года.

6 марта 2006 Украина подписала с Соединёнными Штатами протокол о взаимном доступе на рынки, в частности, об отмене пошлин на торговлю разными видами техники и оборудования, что должно значительно ускорить вступление Украины в ВТО.

18 ноября 2005 года сенат США поддержал отмену для Украины поправки Джексона-Вэника. 9 марта 2006 года действие поправки Джексона-Вэника в отношении Украины отменила палата представителей конгресса США, после чего произошло повторное переутверждение сенатского решения (необходимость чего была обусловлена процедурными причинами), а с подписанием законопроекта президентом США он вступил в силу.

Украина — Россия — ЕЭП — СНГ

См. также Внешняя политика России

По мнению президента Ющенко, которое он высказал 17 апреля 2005, у Москвы и Киева есть три главные проблемы: Черноморский флот РФ, вопросы границ и развитие сотрудничества в энергетической сфере.

По заявлению вице-премьера Украины по вопросам европейской интеграции Олега Рыбачука, сделанному сразу же после назначения, Украина не намерена отказываться от сближения с Россией в смысле снятия торговых барьеров, но принципиально поменяет политику в отношении России: «Мы станем двумя народами, каждый из которых отстаивает свои интересы… Мы будем говорить с Москвой на равных. Это показал первый президентский визит Ющенко в Россию. Надо сказать россиянам: мы ваши партнёры, но намерены делать только то, что нам выгодно». Что касается Единого экономического пространства, то если документы о создании ЕЭП будут противоречить конституции Украины и стратегическому курсу на евроинтеграцию, Украина откажется их исполнять. Последнее время всё чаще звучат заявления из госструктур Украины, о том что они не признают границ Российской Федерации. В частности требуют им вернуть Белгородскую область, которая якобы входила в состав Украины.

61) Приводом до війни стали порушення Туреччиною договору 1805 р. про порядок проходу російських суден через протоки та заміна турецьким султаном проросійських господарів Молдовита Валахії. Російський уряд, побоюючись захоплення Дунайських князівств французькими військами, що висадились у Далмації, в листопаді — грудні 1806 р. ввів у них війська під командуванням генерала І. І. Міхельсона.

18 (30 грудня) Туреччина оголосила війну Росії. У лютому 1807 р. російська ескадра віце-адмірала Д. Н. Сенявіна, що перебувала поблизу острова Корфу, почала військові дії і у червні в Афонській битві 1807 розбила турецький флот. На Дунаї турецькі війська зазнали ряд поразок і відійшли за Дунай.

Після укладання Тильзитського миру 1807 р. між Францією та Росією Наполеон, відповідно до умов договору, виступив посередником в укладанні миру між Росією та Туреччиною. У серпні 1807 було укладено перемир'я, що тривало до березня 1809.

Восени 1809 р. 80-тисячна російська армія під командуванням фельдмаршала О. О. Прозоровського (з серпня 1809 р. генерала П. І. Багратіона) почала дії проти турецьких фортець, заволоділа містами Ісакча, Тульча, Бабадаг, Мачін, Ізмаїл, Браїлів та облложила Силістрію, але у жовтні була змушена зняти облогу, внаслідок руху до Силістрії 50-тисячної турецької армії.

У лютому 1810 р. головнокомандувачем російської Дунайської армії був призначений генерал-лейтенант М. М. Каменський. У травні російська армія переправилася через Дунай і захопила фортеці Пазарджик, Силістрія та Разград, а в червні обложила Шумлу.

Штурм Рущука (Русе) у липні закінчився невдачею. Турецький головнокомандувач Юсуф-паша спробував розбити російські війська під Рущуком, але зазнав поразки поблизу Батіне (у серпні), а Рущук і Джурджу капітулювали.

На початку 1811 р. Дунайська армія була послаблена перекиданням частини військ на західний кордон. Призначений у березні 1811 головнокомандувачем генерал М. І. Кутузов зосередив численні сили (45 тис. осіб) на основних напрямках. У червні 60-тисячна армія Ахмет-паші почала наступ на Рущук, але Кутузов, маючи всього 15 тис. осіб, відбив удар супротивника, а потім відвів війська за Дунай.

Наприкінці квітня Ахмет-паша переплив через Дунай і зосередив 35 тис. осіб на лівому березі. У жовтні російська 10-тисячний корпус переплив західніше Рущука на правий берег Дунаю. Головні сили турків, що знаходилися на лівому березі, виявилися оточеними в районі Слобозії і капітулювали 23 листопада (5 грудня).

У жовтні були розпочаті мирні переговори, що завершилися завдяки дипломатичному мистецтву Кутузова підписанням 16 (28 травня) Бухарестського мирного договору 1812, який зафіксував приєднання до Росії Бессарабії.

62) В 1919 г. большевики вводят новую политику, получившую название «военный коммунизм *. В основе этой политики лежал насильственный слом экономической системы, которая до сих пор основывалась на товарно-денежных отношениях. В стране вводился товарообмен без посредничества денег.

Основные направления политики «военного коммунизма»:

- Национализация промышленности, финансов, транспорта, системы связи. Для управления хозяйственной жизнью создавалась украинская Совет народного хозяйства;

- Ликвидация крупных помещичьих, государственных и церковных хозяйств. На их месте образовывались совхозы, коммуны, артели;

- Устанавливалась государственная монополия на важнейшие продовольственные товары.

На всей Украины вводилась продовольственная разверстка: все зерно, кроме необходимого минимума, крестьяне должны были сдавать государству по установленным государством ценам. Запрещалась торговля продуктами питания. Все эти меры вводились декретом Всеукраинского Исполнительного Комитета (12 апреля 1919 p.). В городах была введена система пайков, которые распределялись по «классовому принципу»: больше - высшим чиновникам аппарата, красноармейцам, рабочим военных предприятий, почти ничего - так называемым нетрудовых элементов и членам их семей. Таким образом, исчезали материальные стимулы труда, функционирования народного хозяйства, вводилась милитаризация производства. Рабочих, бросали работу, объявляли преступниками.

В промышленных центрах формировались продовольственные отряды, которые проводили хлебозаготовки по селам. Россия нуждалась в продовольствии, и Ленин объявил «крестовый поход за хлебом», имея в виду прежде Украины.

63) Після смерті Сталіна і потепління внутріполітичного клімату розпочався новий етап національно-визвольної боротьби в Україні. Варто відмітити основні передумови посилення цієї боротьби. Серед них зовнішні передумови: світовий процес деколонізації 50—60-х років, антикомуністичні заворушення в країнах так званої народної демократії, зокрема в Німецькій Демократичній Республіці (1953 p.), Польщі й Угорщині (1956 p.), Чехословаччині (1968 p.), а також потужний правозахисний рух, заохочений прийнятою 1948 р. загальною Декларацією прав людини.

Внутрішніми передумовами опозиційного руху були практично бездержавний статус України, панування партійно-радянської бюрократії, утиски національного культурно-духовного життя, цілеспрямована русифікація корінного населення. Водночас хрущовська "відлига" сприяла зародженню руху та появі борців за порятунок нації, її духовності, культури та мови, названих згодом шістдесятниками, а за рішуче неприйняття комуністичної ідеології — дисидентами.

Основними течіями опозиційного руху в Україні II пол. 50—80-х років були: самостійницька, яку представляв, зокрема, національно-визвольний рух підпільних груп; національно-культурницька, яку репрезентував рух шістдесятників; правозахисна та рух за свободу совісті (релігійна опозиція).

Представники самостійницької течії, які входили до таких політичних об'єднань, як Об'єднана партія визволення України (1953—1958 pp.), Український національний комітет (1957—1961 pp.) та ін., боролися за державну незалежність України шляхом агітації за вихід її зі складу СРСР.

64) Утворення та розвиток полісів. Значний вплив на громадські стосунки, побут і культуру скіфів та сарматів справляли античні міста-держави, що почали створюватися у VII ст. до н.е. в Криму та Північному Причорномор'ї греками-колоністами. На території сучасної України вони проіснували близько тисячі років. Причини їх появи були різні. Найпершими оселилися тут греки-пірати, які торгували рабами і грабували купецькі кораблі. Їхні поселення були тимчасовими, наїжджали вони до них періодично. У VI ст. до н. е., коли кількість населення у Греції зросла, а орної землі залишилося мало, почалася скрута з продуктами. У пошуках землі частина населення полишала батьківщину, а знайшовши вільні родючі території, засновувала там поселення. Але зв'язків з рідним містом-матір'ю (метрополісом) не поривала.

Колонізація розпочалася у V ст. до н. е. В цей час тривали війни з Персією, а потім міжусобні війни між грецькими державами. У самих містах точилася боротьба між аристократами та демосом. Переможені, або люди, які не хотіли брати участь у цих кривавих сутичках, залишали рідні місця і переселялися за море. Виникали колонії і як купецькі факторії - тимчасові укріплення з ринком і складами. Поступово і вони перетворювалися на міста-держави. Освоювали нові землі представники всіх верств населення Еллади. Місцевих жителів вони називали "варварами".

У переважній більшості переселенці були вихідцями з малоазійських міст Мілета, Галікарнаса, Пергама. Перші поселення мілетські колоністи створили в Придунайщині та на острові Березань, назвавши його Борисфенідою. Але вони не розвинулися у сильні держави. Слідом виникли ті колонії, які з часом перетворилися на міцні міста-держави (поліси). Найбільшого розвитку досягли Тіра (неподалік сучасного Білгорода-Дністровського), Ольвія ("щаслива", на Бузькомулимані), Пантикапей ("риб'ячий шлях", на місці сучасної Керчі). Місто Херсонес ("півострів", у межах сучасного Севастополя) заснували вихідці дорійської колонії Гераклеї Понтійської.

Чорне море, яке дало їм притулок, греки назвали Понт Евксинський, тобто гостинне море. Грецька колонізація мала важливе значення в історії України. Через греків-колоністів праукраїнські племена, які жили північніше, долучалися до здобутків античної цивілізації.

65) Наприкінці XVII ст., як і раніше, козацька держава ділилась на полки. На Лівобережжі їх було 10, а в Слободській Україні – 5. У 1687 р. гетьманом України було обрано І. С. Мазепу, вихідця з української шляхти. Він замолоду побував за кордоном, служив при польському королі, потім у гетьманів Дорошенка і Самойловича. Мазепа відзначався освіченістю, мужністю, воєнним хистом, вмів подобатись людям. У своїй внутрішній політиці Мазепа спирався на старшину, намагаючись створити в Україні національну аристократію і з її допомогою відстоювати самоврядування. Водночас він обмежував прагнення старшини до необмеженого посилення експлуатації селянства, встановивши максимальну панщину у два дні на тиждень. Свою гетьманську владу рішуче захищав від посягань запорожців і старшини, а свою резиденцію в Батурині і хуторі Гончарівці устаткував з великим шиком.

Розквіт України Мазепа пов'язував з розвитком виробництва, освіти, культури. За часів його гетьманування(1687-1708 рр.) в Україні збільшилось виробництво полотна, канатів, поширились посіви окремих технічних культур, культивувались нові овочі і фрукти. Багато міст прикрасилось новими церквами і будинками, Києво-Могилянська колегія отримала статус академії (1701 р.), для неї були збудовані нові корпуси.

Мазепа остаточно відмовився від орієнтації на Польщу, Крим, Туреччину, бо вважав боротьбу проти Московії безнадійною Тому довгий час він був щирим її прихильником, аж доки цар Петро не став нищити всі прояви українського самоврядування. Він всіляко допомагав царю у війнах проти татар і турків, надсилаючи проти них козацькі полки. Коли Москва розв'язала війну проти Швеції за захоплення узбережжя Балтійського моря, Петро І вимагав від Мазепи все нових і нових козацьких загонів. Потім цар наказував гетьманові посилати тисячі українців на будівництво своєї нової столиці С-Петербурга. В боях, а також на важких канальних роботах, від морозів, поганого харчування, хвороб щорічно гинули за чужі і зовсім незрозумілі українцям інтереси десятки тисяч козаків. Проте нехтування людським життям для досягнення своєї мети були характерними для Петра І. Відвертий деспот і кріпосник, прибічник абсолютної влади, він розглядав і Україну як знаряддя для здійснення своїх імперських планів. Цар вимагав від гетьмана не тільки все нових і нових людей, але обклав український народ величезними податками, що посилювало розорення Гетьманщини. А в політичному плані Петро проводив курс на знищення самоврядування і повне підпорядкування України московській владі.

Усе це поступово починав усвідомлювати Мазепа. І коли він остаточно переконався в тому, що політика царя невпинно веде до руйнації України і послаблення його особистої влади, то жадібно почав шукати вихід із все зростаючого поневолення українського народу.

66) 18 жовтня 1918 p. українська парламентарна репрезентація скликала у Львові збори всіх українських послів австрійського парламенту, галицького і буковинського сеймів, пре­дставників політичних партій, духівництва та студентства Галичини та Буковини. Збори обрали Українську Національну Раду як полі­тичного представника українського народу в Австро-Угорщині, її головою (президентом) став Є.Петрушевич.

Українська Національна Рада постановила взяти долю народу в свої руки. В її рішенні було записано: І) всі українські землі під орудою Австрії становлять єдину етнографічну цільність; 2) тепер вони представляють окрему Українську державу; 3) всі національні меншини мають вислати до Української Національної Ради своїх делегатів; 4) Українська Національна Рада прийме найближчим часом конституцію нової держави; 5) Українська Національна Рада приймає рішення, що на майбутній мирній конференції українсь­кий народ презентуватимуть його власні представницькі органи, оскільки австрійська влада не має права говорити від імені незале­жної України.

Це рішення було проголошено 19 жовтня 1918 p., і цей день є початком існування ЗУНР.

До порядку денного нарад Української Національної Ради було включене питання про злуку галицьких земель з Наддніпрян­ською Україною. Але на той час перемогла думка, що з цією справою слід зачекати, бо, по-перше, не знали, як поставиться до України Антанта і чи визнає вона мир з німцями в Бресті. По-друге, державний уряд Наддніпрянщини в усьому слухався німецької та австрійської окупаційної влади. По-третє, політичні тенденції тоді­шнього гетьманського уряду в Наддніпрянщині, спрямовані на федерацію з Москвою, суперечили українським національним інте­ресам. Через непевне державно-правове становище гетьманської держави й її залежність від сторонніх чинників обережність Украї­нської Національної Ради була виправданою.

Комітет по злуці українських земель вирішив направити до Києва своїх представників. Гетьман Скоропадський із задоволен­ням сприйняв проголошення ЗУНР та її прагнення з'єднатися з Наддніпрянською Україною. Але Український національний союз, що готував повстання проти гетьмана, повідомив Львів, що негайна злука Галичини й Буковини з гетьманською державою небажана, бо вона піднесе престиж гетьмана в очах народу і закріпить його режим, який союз мав намір повалити.

67) У другій половині XVIII ст. Російська імперія, використовуючи матеріальні й людські ресурси України, ставала дедалі могутнішою державою. Центр її зовнішньополітичних інтересів перемістився в Правобережну Україну й Північне Причорномор'я, що мали стати базою і плацдармом Росії для завоювання Криму, виходу до Чорного моря й утвердження її панування на Балканах.

1768 р. між Росією і Туреччиною розпочалася нова війна за Крим. Лівобережна Україна і Київ перетворилися на тилову базу російської армії. З лівобережного козацтва було створено 12-тисячний корпус, а з козаків Правобережжя — корпус добровольців. Тисячі українців змушували працювати на будівництві укріплень, мостів, переправ, обслуговуванні транспортних засобів. Заводи України виробляли зброю і порох.

У 1769-1771 pp. російські війська, до яких входили й українські полки, здобули ряд перемог над турками. Мужньо воювали козаки. Так, запорожці під проводом полковника Третяка розбили у гирлі Дунаю турецьку флотилію і потопили 11 її кораблів. А козацький полк на чолі з Колпаком 1771 р. оволодів Кафою.

Великобританія і Франція, занепокоєні перемогами російської армії, стали на бік Туреччини. Тоді Росія звернулася по допомогу до Австрії. Та пообіцяла підтримати її, але за умови негайної участі Росії разом з Пруссією в поділі Польщі.

Це був перший поділ держави, що почала занепадати. Австрія загарбала Галичину, Пруссія - Північну Польщу, а Росія — східну частину білоруських земель. Російсько-турецька війна завершилася укладенням Кючук-Кайнарджійського мирного договору 1774 р., за яким до Росії відійшли українські землі між Дніпром і Південним Бугом та східна частина Керченського півострова. Вона дістала право вільного торгового судноплавства на Чорному морі. Кримське ханство було визнано незалежним; Туреччина і Росія мали вивести свої війська з його території.

Після завоювання Росією Північного Причорномор'я Запорозька Січ фактично втратила своє значення військового форпосту на кордонах Російської імперії. Більше того, вона стояла на перешкоді подальшої колонізації Росією Чорноморського узбережжя, стримуючи її експансіоністську політику.

У червні 1775 p., коли більшість запорожців ще не повернулися з війни, російське військо генерала П. Текелі зруйнувало Запорозьку Січ.

З 1775 р. розпочалося активне заселення й господарське освоєння Південної України. На її родючих чорноземах створювалися великі поміщицькі господарства. Ширше використовувалися природні багатства краю — кам'яне вугілля, залізна руда, кольорові метали. На берегах Дніпра, Чорного й Азовського морів було засновано портові міста Херсон (1778), Олександрію, Маріуполь (1784), Катеринослав (1787), Миколаїв (1789), Одесу (1794) та інші. Ливарні заводи та верфі в Херсоні і Миколаєві вже до кінця століття збудували перші кораблі Чорноморського флоту.

1783 р. Росія завоювала Крим. На землях ханства було створено Таврійську губернію. Російські війська знищили частину кримських феодалів, чимало татар переселилися до Туреччини, а їхні землі почали освоювати селяни з України та Росії.

Туреччина не змирилася із втратою Криму й 1787 р. розпочалася чергова російсько-турецька війна. У цьому зв'язку царський уряд 1788 р. організував з колишніх запорожців Чорноморське козацьке військо, яке взяло активну участь у бойових діях на морі й суші. За Ясським миром (1791) до Росії було остаточно приєднано землі між Бугом і Дністром, а також Кінбурнський, Таманський та Керченський півострови.

1792 р. Чорноморське козацьке військо почало освоювати ці території. На Кубані осіло близько 25 тис. козаків. Поступово до них переселилася частина козаків Задунайської Січі, а також селяни з Полтавської, Харківської, Чернігівської губерній. Там було засновано 40 курінних селищ з військово-адміністративним центром у Катеринодарі. Чорноморські козаки зберегли українську мову, культуру, історичні традиції Запорожжя. Наприкінці ХVIII ст. землі Південної України було поділено на три губернії — Катеринославську, Херсонську і Таврійську.

68) Расстановка политических сил в Украине коренным образом изменилась в октябре 1917 года. В Киеве наиболее влиятельными силами были Совет рабочих депутатов, где большинство было за большевиками, Центральная Рада и органы Временного правительства, опиравшиеся на штабы Юго-Западного фронта и Киевского военного округа. 24 октября 1917 года в Петрограде началось вооружённое восстание большевиков против Временного правительства. Киевский совет и Центральная Рада объединили свои усилия против сил, поддерживающих Временное правительство, создав Комитет по охране революции (25 октября 1917 года). Однако, этот орган оказался недолговечным. Когда стало известно о победе большевиков в Петрограде, украинские большевики заявили о намерении взять власть в Украине. Это шло вразрез с устремлениями Центральной Рады, которая устами В. Винниченко заявила о том, что она всячески будет этому препятствовать. 27 октября Комитет распался.

Выступить против большевиков готовились и военные, которые 29 октября произвели аресты лидеров Совета и большевиков. Однако, несмотря на это, большевики 29 октября 1917 года подняли в Киеве вооружённое восстание. 3 дня длились кровопролитные сражения, в которых с обеих сторон участвовало около 10 тысяч человек. Центральная Рада сначала заняла нейтральную позицию, а затем поддержала большевиков. Это и решило исход восстания: 31 октября сторонники Временного правительства покинули город и власть перешла к Центральной Раде. 4 ноября 1917 года все политические силы в Украине, в том числе и большевики, признали власть Центральной Рады.

69) Перші загони під назвою УПА—«Поліська Січ» створив з вибухом Другої світової війни отаман Тарас Бульба-Боровець в Сарненському районі в селі Немовичі, де 28 червня 1941 року видав свій наказ під № 1 про початок боротьби з більшовиками, які декілька років раніш, разом з німцями, окупували Польщу. Ці загони діяли незалежно від німців проти решток розбитих радянських військ. Із кінцем 1941 року німці змусили Бульбу ліквідувати УПА—«Поліську Січ», після чого він перейшов у підпілля з частиною своїх — і створив нову повстанську формацію для боротьби проти німців і радянських партизанів, спершу під подібною ж назвою, а згодом як Українська Національно Революційна Армія (УНРА). Загони Т. Бульби-Боровця підпорядковувались Уряду Української Народної Республіки в екзилі З Бульбою співпрацювали члени ОУН під керівництвом А. Мельника, у яких були свої військові табори на півдні Крем'янеччини та Володимирщини.

З осені 1942 року почали паралельно створюватися збройні загони ОУН на Поліссі й Волині, очолені Степаном Бандерою, що й також прийняли назву УПА. Ці загони 18 серпня 1943 роззброїли УПА—«Поліська Січ» Тараса Бульби: деякі члени останньої увійшли до нової УПА, яка, спираючися на мережу ОУН на північно-західних українських землях, набирала розмаху. Її організаторами були провідні члени ОУН: Дмитро (Роман) Клячківський, Ростислав Волошин, Я. Бусел. Першим командиром УПА став Клячківський (псевдонім Клим Савур), а шефом штабу — полковник УНР Леонід Ступницький (Гончаренко), начальником оперативного відділу став полковник УНР М. Омелюсік. Місцем постою командування УПА стала Костопільщина.

В кінці 1941 р. і протягом 1942 р. німці проводили масові арешти членів українських націоналістичних організацій. У лютому-березні 1942 р. у Бабиному Яру було розстріляно 621 членів ОУН(м), серед яких відома українська поетеса Олена Теліга. У липні 1942 р. була розгромлена київська референтура ОУН(б), а її керівник Дмитро Мирон (Орлик) загинув при арешті. У жовтні-листопаді 1942 було арештовано гестапо і страчено 210 членів ОУН(б). У грудні 1942 р. було арештовано 18 активістів львівської референтури ОУН(б), серед яких члени проводу ОУН(б) Ярослав Старух і Іван Клімов, які були розстріляні

70) С развитием Запорожской Сечи активный наступательный характер при­обрела борьба против турецко-татарской агрессии. Казаки не только давали отпор нашествиям татарских орд и турецких войск на Украину, но и сами в конце 16 в. развернули наступление на владения султанской Тур­ции и её вассала — Крымского ханство, стремясь перенести воен­ные действия на территорию врага.

Стратегию этой борьбы разработал Пётр Конашевич-Сагайдачный. Он организовывал и лично руководил сухопутными и морскими казацкими походами на владения султанской Турции и Крымского ханства.

Главная концепция стратегии морских походов, разработанной Сагайдачным, состояла в том, чтобы воевать против врага на его территории. Основ­ным направлением казацкого наступления были берега Малой Азии; Цель — подорвать экономическое и военное могущество Турции, захватывая на не­которое время крепости и прибрежные города, разрушать их, сжигать, а турецкие гарнизоны уничтожать, забирать как можно больше трофеев. Глав­ной задачей было освобождение из турецко-татарской неволи плен­ников.

71) Територія Мукачівської (Мукачево-Ужгородської чи Мукачевсько-Пряшевської єпархії) в різні часи обіймала терени сучасної Закарпатської області, а також прикордонні території Угорщини, Словаччини та Польщі.

Мукачівська єпархія - одна з найдавніших. Початки християнства на території Закарпаття сягають кирило-мефодіївських часів (друга половина IX ст.), місцеві жителі прийняли християнство візантійського обряду ще до розділення церкви у 1054 році. За переказами, Кирило й Мефодій, ідучи в Моравію, декілька місяців жили на Закарпатті, від них закарпатці й отримали християнську віру й церковнослов'янське богослужіння. В період розквіту Київської Руси (IХ-Х століттях) закарпатська православна єпархія була підпорядкована Київській митрополії.

У ХI-ХII століттях з Русі-України (Києва та Галичини) завозилися на Закарпаття церковні книги, які потім переписувалися в Мукачівському, Грушівському (Тячівський район Хустської єпархії) та інших монастирях. До нас дійшли уривки з Євангелій та міней ХII-ХIV століть давньоруською мовою, що збереглися серед рукописів Мукачівського та Iмстичівського монастирів. Вони свідчать про нерозривні культурні зв'язки Закарпаття з Руссю.

З другої половини XI століття у зв'язку з ослабленням Київської Русі на Закарпаття почастішали набіги половців. У березні 1241 року орди хана Батия напали на Карпатську Русь, їхній шлях пролягав через Борецький перевал. Завойовники практично спустошили Карпатський край.

Після розпаду Київської Руси й утворення Королівства Руського, Закарпатська єпархія деякий час входило до складу Галицької митрополії.

Після татаро-монгольської навали на Закарпатті розпочалося засилля угорських феодалів. У ХVI столітті сюди проникає протестантизм, який поширюється переважно серед угорського населення.

Осередком Мукачівської єпархії протягом багатьох століть був Мукачівський монастир на Чернечій горі, заснованого Подільським князем, а потім володарем Закарпаття Федором Корятовичем. Згадки про перших єпископів, які проживали в цьому монастирі, датуються XV ст. (Грамота угорського короля Матяша Гуняді з 1458 року).

72) Політика українізації суперечила великодержавним прагненням ВКП(б), але була вимушена ворожим ставленням до радянської влади з боку населення України, національна свідомість якого зросла за попередні десятиліття, і, особливо, внаслідок національної революції 1917—1920 років, а також загрозою інтервенції Польщі, підтримуваної Антантою. Зважаючи на ці небезпеки (подібні й в інших республіках), ВКП(б) змушена була піти на поступки національним рухам, насамперед українському, і по перших роках відверто великодержавницької політики у низці постанов з'їздів, 4 конференцій визнала остаточність запровадження в школі й адміністрації рідної мови національних республік, при одночасному збільшенні питомої ваги місцевих кадрів у всіх ділянках економіки й культури. У результаті цієї зміни політики Раднарком видав 27 липня 1923 декрет «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ», за яким українська мова запроваджувалася в усіх типах шкіл з визначеними термінами їх українізації.

Другий декрет, ухвалений ВУЦВК і Раднаркомом УССР 1 серпня 1923, «Про заходи рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови» зобов'язував запроваджувати українську мову на всіх щаблях державного управління. Але обидва ці декрети (хоч ухвалені на підставі постанов XII з'їзду РКП(б) (17—24 квітня 1923), на якому представники національних республік дуже гостро піднесли національне питання) наражалися на опір у самій КП(б)У(комуністична партія більшовиків України), де на ті часи українці становили меншість (КП(б)У тоді складалася в переважній більшості з росіян й осіб інших національностей, байдужих, а то й ворожих українській культурі). Інтенсивніша українізація почалася щойно з 1925, коли під тиском української частини КП(б)У були усунені з постів секретарів її ЦК Е. Квірінґ і Д. Лебедь, які доти одверто виступали проти будь-яких поступок українській культурі. У квітні 1925 ЦК КП(б)У ухвалив резолюцію про українізацію, в якій було зазначено, що «справа зміцнення союзу робітничого класу з селянством і зміцнення диктатури пролетаріату на Україні вимагає напруження ком. сил усієї партії для опанування української мови та українізації...» 30 квітня 1925 ВУЦВК і Раднарком УССР ухвалили спільну постанову про заходи щодо термінового проведення повної українізації радянського апарату, а пленум ЦК КП(б)У 30 травня — резолюцію на українізацію партійного та проф. апарату і радянських установ. Головною роллю у дальшому здійсненні українізації відігравав Народний комісаріат освіти (якому тоді підпорядковувались й усі ділянки культури), очолений до 1926 О. Шумським, а після його усунення М. Скрипником.

73) У другій половині XVIII ст. ослаблена Польська держава стала об'єктом втручання її могутніх сусідів — Австрії, Пруссії та Росії.

У 1772 р. ці держави здійснили перший поділ Польщі. Галичина відійшла до Австрії, Східна Білорусія — до Росії, Західна Пруссія — до Прусського королівства. За другим поділом Польщі 1793 р. Правобережна Україна відійшла до Росії. Третій поділ Польщі стався 1795 p.: Росія отримала Західну Білорусію, Західну Волинь, Литву й Курляндію; Австрія — Краківську, Сандомирську та Люблінську області, а Пруссія — інші землі включно з Варшавою. У результаті трьох поділів державну самостійність Польщі було ліквідовано. Більшу частину її земель отримала Росія.

Ослаблення Османської імперії внаслідок російсько-турецьких війн дало змогу Росії активізувати свою діяльність у Закавказзі. Росія допомагала грузинам, вірменам, азербайджанцям у боротьбі проти Ірану та Османської імперії, аби самій закріпитися в цьому регіоні. Важливим кроком стало підписання 24 липня 1783 р. Георгіївського трактату між Росією та царем об'єднаної Східної Грузії Іраклієм II. Згідно з цією угодою Грузія визнавала владу Росії. Обидві сторони у разі нападу на одну з них зобов'язувалися надавати допомогу. Росія залишала за Грузією право вести самостійну зовнішню політику і гарантувала своє невтручання в її внутрішні справи.

У XVIII ст. розпочався процес приєднання до Російської імперії Казахстану. Казахське ханство утворилося наприкінці XV ст. Воно поділялося на три жузи (орди): Малий (Молодший), Середній і Великий (Старий). На початку XVIII ст. становище казахів погіршилося через вторгнення ойратів — західних монголів. Це стало основною причиною прийняття казахами російського підданства.

Після приєднання царський уряд розпочав політику обмеження влади місцевої знаті і поширення загальноімперських порядків та установ на території Казахстану. Це викликало хвилю народного обурення, яке вилилося у повстання під керівництвом Батира Срима (Срима Датова).

Повстання тривало з 1783 р. по 1797 р. Царський уряд пом'якшив свою політику і пішов на деякі поступки.

Великий (Старший) жуз до середини XIX ст. залежав від Кокандського і Хівинського ханств і був приєднаний до Російської імперії в 60-х pp. XIX ст. ` єю та Туреччиною. Росія здобула землі між Південним Бугом і Дністром. Туреччина відмовилася від своїх претензій на Крим і визнала його володінням Російської імперії. Король Швеції Густав III вирішив скористатися з того, що Росія воювала проти Туреччини, щоб повернути раніше втрачені землі. У 1788 р. шведська армія вторглася у Фінляндію, але зустріла сильний опір російських військ, які змусили її відступити. Наступного року російські армія і флот перейшли в наступ та оволоділи значною частиною Фінляндії. У 1790 р. головні події розгорнулися на морі. Шведський флот двічі атакував російський флот у районі Ревеля (Таллінна) та Червоної Гірки, але невдало. Після цих поразок Густав III запропонував мир — Росія прийняла його.

Російсько-шведська війна засвідчила слабкість Швеції та її неспроможність навіть за сприятливих умов вести боротьбу проти Росії.

74) У другій половині XVIII ст. царизм проводив політику обмеження козацьких порядків в Україні, забороняв вибори гетьмана (після смерті Данила Апостола російський уряд шістнадцять років не дозволяв обирати гетьмана), втручався у внутрішні справи Гетьманщини. Останнім гетьманом України став КирилоРозумовський. Він народився в сім’ї простого козака. Навчався в Німеччині та Франції, очолював Імператорську Академію наук. У 1750 р. за рішенням імператриці Єлизавети Петрівни К. Розумовського обрали гетьманом. Новий гетьман отримав у володіння місто Гадяч, а своєю столицею обрав місто Батурин. К. Розумовський боровся за повернення старовинних прав українському козацтву. Гетьман міг управляти територією Запорозької Січі, Києвом. К. Розумовський запровадив судову реформу: з’явилися суди із земельних, цивільних, карних справ. Проводилися реформи в козацькому війську: поліпшилося обмундирування, озброєння козаків (рушниця, шабля, спис). Гетьман провів реформу ocвіти: у козацьких полках почали діяти церковно-приходські школи для дітей козаків і селян; прагнув відкрити університет в Батурині.

У своїй діяльності Розумовський опирався на козацьку старшину. Рада старшини замінила загальновійськову козацьку раду. Гетьман обмежив право переходу селян, зміцнював права козацької старшини. Хоча влада гетьмана була велика, царський уряд контролював всю фінансову систему Гетьманщини. А самому гетьману заборонялося вести переговори з іншими державами, він не мав права призначати козацьких полковників.

Період гетьманства К. Розумовського називали «золотою осінню української автономії».

75) Територія Закарпаття входила до складу чотирьох комітатів Австро-Угорщині — Беріг, Марамарош, Унг, Угоча. У 1918—1919 територія була окупована чехословацькою і румунською армією, в травні 1919 року збори в Ужгороді проголосили бажання увійти до складу Чехословакії. 4 червня 1920 року по Сен-Жерменському договору під назвою «Підкарпатська Русь» (чеш. Zemе Podkarpatoruskа) увійшла до складу Чехословакії.Після ліквідації незалежності Чехословакії в Закарпатті 15 березня 1939 року було проголошено незалежна держава — Карпатська Україна. 18 березня 1939 року до Закарпаття були введені угорські війська, незалежність була ліквідована, а територія анексована Угорщиною. У 1944 році Закарпаття було зайняте радянськими військами. 29 червня 1945 року в Москві було підписано угоду про входження колишньої Підкарпатської Русі до складу УРСР...

P.S. Это короткая историческая справка, которая даёт общее представление о происходящем в Закарпатье в 1917 - 1921 г - Закарпатье входило в разные годы в состав различных стран. Австро-Венгрия, Чехословакия, Венгрия, СССР.

76.Найдавніші хлібороби та скотарі на землях України

Після епохи мезоліту (10—5 тис. років тому), яка принесла одомашнення собаки, винайдення лука та стріл, рибальство з допомогою сіток, настала епоха неоліту (5—3 тис. років тому) з її так званою «неолітичною революцією». Суть її полягала в тому, що було винайдено хліборобство, поява якого поряд із скотарством визначила майбутнє людства. Ці нові види господарської діяльності називають відтворювальними, бо вони, на відміну від мисливства й збиральництва, дають можливість відтворювати (розводити й вирощувати) придатні для споживання види рослин і тварин. Нині доведено, що територія України, як і Європи загалом, не входила до ареалу виникнення землеробства та скотарства. Тож утвердження відтворювального господарства на території сучасної України відбувалося шляхом його поширення з Передньої Азії, де воно постало IX—VII тис. до н. е. Сталося це за неоліту й здійснювалося в ході переселень більших чи менших груп населення та шляхом запозичення ідей і досвіду окультурення рослин і тварин. Хліборобство й скотарство проникало із Передньої Азії через острови Середземного моря й далі на материк. Своєрідні природні умови зумовили формування на території України двох різних осередків відтворювального господарства — лісостепового та степового. Мешканці лісостепу були землеробами, степовики — скотарями.

Серед землеробських культур, що поширювалися на нашій території протягом V—IV тис. до н. е., найяскравіший слід залишила трипільська, яка була сучасницею цивілізацій Шумеру та Стародавнього Єгипту. Назва трипільської культури, а отже, і її носіїв — умовна. Вона походить від назви с. Трипілля на Київщині, неподалік якого наприкінці XIX ст. українським археологом Вікентієм Хвойкою були виявлені рештки життєдіяльності давніх землеробів. Численні археологічні знахідки свідчать, що трипільці, далекі нащадки одного з давніх народів Малої Азії, прийшли на землі сучасної України з Нижнього Подунав'я близько 6 тисяч років тому, згодом опанували величезні простори від Дністра до Дніпра, досягши територій сучасної Волині та степового Причорномор'я. Трипільська культура проіснувала на наших землях майже півтори тисячі років: упродовж V—III тисячоліття до н. е. Цілком природно, що життя трипільців протягом тривалого часу зазнавало змін. Сучасна наука спирається на численні, добре досліджені археологічні знахідки, які дають підставу поділяти історію трипільської культури на періоди — ранній, середній та пізній.

За раннього Трипілля (перша половина IV тис. до н. е.) трипільці мешкали невеликими общинами. Крім хліборобства й скотарства, активно займалися збиральництвом, мисливством та рибальством. Матеріальні залишки свідчать про досить прості способи ведення господарства та невибагливий побут ранніх трипільців.

За середнього періоду (IV тис. до н. е.) трипільці розселилися на значні території, досягнувши середньої течії Дніпра. Зросла кількість населення, а відтак поселення стали більшими. До середнього Трипілля археологи відносять, приміром, поселення Володимирівка, що займало площу 100 га. Будинки в ньому розташовані концентричними колами, що утворюють щось схоже на вулиці. Житла в трипільців багатокімнатні, іноді кількаповерхові. За тих часів трипільці почали використовувати худобу під час оранки, перевезення вантажів тощо. Успіхи землеробства й скотарства визначалися також розвитком інших виробництв. Тоді виникла металургія, з'явилися майстри-металурги. Гончарне виробництво остаточно зосередилося в руках ремісників. Саме за того часу виник яскравий розмальований посуд, який і уособлює для нас трипільську культуру. Складні орнаменти, в які інколи вплетене зображення фігур людей, тварин і птахів, усілякі значки відбивають багаті уявлення трипільців про походження та будову світу, яскраві ритуальні обряди, пов'язані передусім із землеробством та скотарством.

На початку III тис. до н. е. в трипільському суспільстві спостерігаються кризові явища: кількість населення невпинно зростала, а нових земель, придатних для хліборобства, вже не було. Не знайшовши шляху подолання кризи, трипільська культура невдовзі занепала.

Значення трипільської культури полягає в тому, що саме з нею відбулося остаточне утвердження відтворювального господарства на територіях нашого лісостепу. Трипільці відіграли провідну роль серед неолітичних племен Східної Європи, вплинули на їх матеріальну й духовну культуру, а на думку деяких учених, навіть були етнічними пращурами українців.

За енеоліту відтворювальне господарство набувало сили і в інших регіонах України, зокрема в степу. З огляду на природні умови провідною галуззю тут стає скотарство. На відміну від хліборобів, скотарі вели рухливе (кочове) життя, якому притаманні невибагливий побут та прості форми мистецтва, наприклад спорудження курганів над могилами, створення кам'яних статуй.

Найдавнішими скотарями півдня України були середньостогівські племена (друга половина IV ст. до н. е.). Господарство середньостогівців поєднувало хліборобство й скотарство. Проте хліборобство тут відігравало значно меншу роль, аніж у трипільському середовищі. Середньостогівське населення, певно, одним із перших опанувало відгінне скотарство. Якась частина общини на літо залишала поселення і йшла з худобою вниз по Дніпру, де не лише випасала тварин, а й рибалила, полювала тощо. Більша ж частина общини проживала осіло, займаючись хліборобством, ремеслами, заготівлею фуражу для зимівлі худоби.

Отже, за енеоліту в степовій смузі, на противагу землеробському світу (представленому, зокрема, трипільською культурою), формувався світ скотарів. Формується т. зв. Великий кордон між осідлим і кочовим населенням, який став зоною не стільки різноманітних контактів між племенами різних типів економіки, скільки конфліктів між ними. Пізніше цей антагонізм було поглиблено внаслідок того, що на північ Великого кордону селилися переважно слов'яни і християни, а південніше — переважно різні тюркомовні племена й орди, які приймають іслам. Цей кордон існував до кінця XVIII ст. Саме зі степовим скотарським середовищем дослідники пов'язують виникнення праіндоєвропейців — народу, від якого походять численні сучасні народи індоєвропейської сім'ї, у тому числі й українці.

77. Національний руху Галичині й Наддніпрянській Україні в роки Першої світової війни

Серед учасників Українського національного руху в Галичині й Наддніпрянській Україні не було єдиного ставлення до війни та майбутнього України. Більшість західноукраїнських політиків підтримала у війні Австро-Угорщину. У серпні 1914 р. представники радикальної, соціал-демократичної і національно-демократичної партій заснували у Львові міжпартійний блок — Головну Українську Раду (ГУР). її очолив активний учасник національного руху в Галичині Кость Левицький. Діячі ГУР взяли активну участь у формуванні українських військових підрозділів. Більшість учасників цих підрозділів були членами військових, громадських, спортивних молодіжних організацій («Січ», «Сокіл», «Пласт»). Понад 2,5 тис. добровольців утворили легіон Українських січових стрільців, що брав активну участь у бойових діях на боці Австро-Угорщини. З ініціативи Д. Донцова, В. Дорошенка, О. Скоропис-Йолтуховського, М. Меленевського було утворено політичну організацію — Союз визволення України (СВУ). Політична програма СВУ, яку було опубліковано 1 вересня 1914 p., передбачала створення незалежної України. Майбутня держава уявлялася конституційною монархією, повинна була мати демократичний устрій, забезпечувати вільний розвиток усіх національностей, незалежну українську церкву. У досягненні поставленої мети СВУ спирався на Німеччину та Австро-Угорщину. На початку вересня 1914 р. більшу частину Східної Галичини було окуповано російською армією. Царський уряд вважав Східну Галичину «давньою російською землею», тому з її боку почалися утиски української мови, українських культурних організацій, кооперативів, періодичних видань. У 1915 р. становище на фронті змінилося: німецькі та австро-угорські війська пішли в контрнаступ, російська армія відступила. У новій ситуації ГУР виступила із заявою, у якій проголошувала своєю метою утворення незалежної Української держави на землях, що входили до складу Російської імперії. Українські землі, які перебували в складі Австро-Угорщини, мали стати автономною областю Австро-Угорщини. Коли в результаті Брусиловського прориву (травень-червень 1916 р.) російська армія знову окупувала Східну Галичину, Австро-Угорщина й Німеччина домовилися про утворення Польської держави, до складу якої мали ввійти західноукраїнські землі. Для українців це означало неможливість реалізації планів державотворення. За цих умов ГУР самоліквідувалася. Українські політики на чолі з Євгеном Петрушевичем узяли курс «орієнтування на власні сили». Було висунуто нову ідею: землі колишнього Галицько-Волинського князівства є українськими землями і тому не можуть стати частиною Польської держави. Діячі СВУ розгорнули активну роботу в таборах для військовополонених, із яких згодом були утворені дві українські дивізії — Сірожупанників та Синьожупанників. Національний рух у Східній Галичині також був представлений діяльністю культурно-освітніх організацій — «Просвіт» і українських народних шкіл, що підіймали національну самосвідомість народних мас. Українська греко-католицька церква на чолі з митрополитом Андрієм Шептицьким сприяла єднанню українців і зростанню національної самосвідомості. У роки Першої світової війни в Наддніпрянській Україні діяли такі політичні партії та блоки; РУП, УСДРП, ТУП, «Спілка». На початку Першої світової війни в УСДРП відбувся розкол. Представники УСДРП на чолі із Симоном Петлюрою підтримали у війні царську Росію. Члени УСДРП на чолі з В. Винниченком засуджували війну, обстоювали автономію України, В. Дорошенко очолив крило УСДРП, що закликало до боротьби з царською Росією і стояло на позиціях незалежності України. Діячі ТУП закликали українців до захисту Російської держави у війні, сподіваючись, що в майбутньому Україні буде надано автономію. Вихідці з Галичини заснували в Києві Карпаторуський визвольний комітет, який закликав своїх земляків урочисто зустріти російську армію. Та метою підтримки російської армії було створено Комітет Південно-Західного фронту Всеросійського союзу земств і міст. Членами Комітету були відомі представники українського національного руху (П. Ніковський та інші). Помічником уповноваженого Союзу на Західному фронті був призначений С, Петлюра. Українські ліберали засновували й утримували власним коштом приватні лазарети для поранених солдатів. Лазарети відкривали також монастирі Російської православної церкви. Молодь була активною учасницею українського національного руху. У Харкові діяла студентська громада, робота якої сприяла зростанню національної самосвідомості українців. Українські депутати в IV Державній думі Росії вимагали відновити «малоросійську пресу», порушували питання про автономію України. 

78. Початок Української революції, утворення Центральної Ради

Перша світова війна призвела до загострення соціальних, політичних і національних суперечностей у Російській імперії. В Україні активізувався національно-визвольний рух проти самодержавства, який ставив собі за мету завоювання політичних прав. 27 лютого 1917 р. перемога Лютневої революції в Петрограді призвела до падіння самодержавства, незабаром цар Микола II зрікся престолу. Тимчасовий уряд очолив князь Георгій Львов. В Україні самодержавний режим також було ліквідовано, а замість старих органів влади утворено губернські, міські й повітові правління. У містах і селах було утворено паралельні органи влади — Ради робітничих і солдатських та Ради селянських депутатів. Національні політичні сили були роздроблені, тому необхідно було створити український керівний центр. Так в Україні виник альтернативний центр влади — Українська Центральна Рада (УЦР). Вона була створена 3—4 березня 1917 р. в Києві на зборах представників Товариства українських поступовців (ТУП) і українських соціал-демократів. УЦР стала представницьким органом українських демократичних сил і очолила національно-демократичну революцію в Україні. Керівником УЦР став Михайло Грушевський — відомий український історик і політик. Видатними діячами УЦР стали також Д. Антонович, С. Веселовський, Д. Дорошенко, В. Коваль, Ф. Крижанівський. Партійний склад УЦР був різноманітний, її членами стали представники ТУП, який згодом було перейменовано у Союз українських автономістів-федералістів, Української соціал-демократичної робітничої партії, Української партії соціалістів-революціонерів, Української народної партії. Крім партій до складу УЦР увійшли представники громадських організацій. Основні напрямки політичної програми УЦР · Боротьба за національно-територіальну автономію у складі дев'яти українських губерній та етнічних земель. · Підготовка до виборів в Установчі збори з метою розв'язання питання про автономію України в складі Російської республіки. · Співпраця з Тимчасовим урядом. · Надання національним меншинам рівних політичних прав, Однак в УЦР не було єдиної думки щодо майбутнього статусу України. Самостійники на чолі з М. Міхновським виступали за негайне проголошення незалежності. Автономісти (М. Грушевський, В. Винниченко) бачили Україну автономною республікою у федеративному союзі з Росією. Створення УЦР стало видатною подією в національно-демократичній революції 1917—1920 pp. УЦР виступила організатором і лідером національно-визвольного руху, що охопив широкі верстви населення, діячі УЦР почали привселюдно й відкрито говорити про інтереси нації від її імені. Маніфестаційна комісія Центральної Ради на чолі з Дмитром Антоновичем організовувала величаві маніфестації. Так, 29 березня 1917 р. на «Святі революції», яке проводила київська міська влада на підтримку Тимчасового уряду і нового демократичного ладу в Росії, уперше вулицями міста пройшла українська депутація з національними блакитно-жовтими прапорами під супровід українських маршів. 1 квітня УЦР провела свою маніфестацію, що стала першою українською маніфестацією в новітній історії України. У поході брали участь понад 100 тис. осіб, у тому числі 30 тис. озброєного війська. Маніфестація проходила під гаслами: «Вільна Україна — вільній Росії», «Автономію — Україні!», «Хай живе Федеративна республіка!». Центральна Рада випустила перший інформаційний листок — «Вісті з Центральної Ради». На народному вічі на Софіївському майдані було прийнято резолюцію про підтримку Тимчасового уряду, необхідність вимагати від нього декларації про автономію України, домагатися скликання Установчих зборів та Українського національного конгресу. 19—21 квітня 1917 р. в Києві в приміщенні Купецького зібрання проходила робота Всеукраїнського національного конгресу, у якому брали участь понад 900 делегатів від політичних партій і різних політичних організацій — селянських, військових, робітничих, економічних, культурних. Головою з'їзду було обрано М. Грушевського. Серед них були представники не тільки Наддніпрянської України, а й Кубані, Галичини та всіх воєнних організацій, близько 600 гостей від українських установ Києва. Конгрес ще раз підтвердив вимогу надання Україні національно-територіальної автономії і перебудови Російської держави на федеративну демократичну республіку. 21 квітня відбулися вибори нового складу Центральної Ради. Таємним голосуванням головою Центральної Ради знову було обрано М. Грушевського. Тоді ж було обрано його заступників — В. Винниченка й С. Єфремова, виконавчий орган — Комітет, або Малу Раду. УЦР перетворилася на представницький (з елементами парламентаризму) орган українського народу (рис. 4).

Рис. 4. Трансформація Української Центральної Ради

Важливою подією цього етапу Української революції була робота в Києві 18 травня 1917 р. І Українського військового з'їзду, у якому брали участь 700 делегатів. Вони підтримали вимоги Центральної Ради щодо автономії України, обрали Військовий генеральний комітет із 18 осіб на чолі із Симоном Петлюрою, а також зажадали повернення козацьких клейнодів з музеїв Петрограда та Москви, відкриття українських військових шкіл, підготовки українських військових статутів та підручників. У травні 1917 р. близько З тис. солдатів самочинно створили Український полк імені Б. Хмельницького. Із сільських жителів кількох губерній було сформовано підрозділи Вільного козацтва. У жовтні 1917 р. у них налічувалося 60 тис. козаків. Почесним отаманом Вільного козацтва було обрано командира 1-го Українського корпусу генерала Павла Скоропадського. Він хотів надати в розпорядження Центральної Ради свій українізований полк із 40 тис. бійців, але М. Грушевський і В. Винниченко заперечували необхідність мати регулярну армію. Відчувши широку підтримку громадськості, зокрема з боку військових, Центральна Рада розпочала упорядкування відносин з Тимчасовим урядом. Протягом травня-червня 1917 р. у Петрограді проходили переговори між делегацією Центральної Ради, Тимчасовим урядом і Петроградською Радою робітничих і солдатських депутатів. Українська делегація подала Декларацію Української Центральної Ради з вимогами автономії для України. Остаточному рішенню Тимчасового уряду з українського питання передував візит О. Керенського до Києва та його зустріч з М. Грушевським, але успіху цей візит не мав. На початку червня 1917 р. Тимчасовий уряд визначився з відповіддю. Вимоги Центральної Ради було відхилено. Тимчасовий уряд не визнав Центральну Раду як виразника волі українського народу. У цій ситуації було вирішено вдатися до самостійного декларування автономії в Універсалі — документі-зверненні до українського народу. За часи діяльності Центральної Ради нею було видано чотири Універсали (табл. 13).

Таблиця 13

Універсали Центральної Ради

Назва, дата прийняття	Основні положення	Наслідки
І Універсал, 23 (10) червня 1917 р.	• Проголошення національно-територіальної автономії України у складі Російської федерації • Вищим органом влади в Україні проголошувалася Центральна рада • Україна брала на себе право скликати Всеукраїнські Установчі збори для прийняття законів • Сподівання, що Всеросійські Установчі збори ухвалять рішення про надання Україні автономії, що національні меншини підтримають боротьбу за автономію	• Утворення 15 (28) червня 1917 р. українського уряду — Генерального Секретаріату, який очолив В. Винниченко. Уряд складався з восьми генеральних секретарств і генерального писаря. Генеральним писарем став П, Христюк, секретарем військових справ — С. Петлюра, секретарем міжнаціональних справ — С Єфремов, секретарем внутрішніх справ — В. Винниченко; інші секретарства очолили X. Барановський, Б. Мартос, В. Садовський, М. Стасюк, І. Стешенко (за партійною приналежністю уряд був переважно соціал-демократичним) • Звіт делегації Тимчасового уряду після повернення з переговорів у Києві про готовність визнати автономію України спровокував гострі суперечки між членами уряду, чим поглибив політичну кризу в Росії
II Універсал, 16 (3) липня 1917 р.	• Проголошення Центральної Ради й Генерального Секретаріату крайовими органами влади в Україні • Запрошення увійти до складу Центральної влади представників неукраїнських народностей • Обіцянка не відривати України від Росії • Визнання, що автономію України мають встановити Всеросійські Установчі збори	• Уведення до складу Центральної Ради 30 представників національних меншин (до Генерального екретаріату — п'ять осіб) перетворило Центральну аду з національного на територіальний демократичний представницький орган • Поглиблення кризи Тимчасового уряду, оскільки еякі його представники все одно вважали занадто значною поступкою Україні визнання за нею права на автономію • Надходження в Україну 17 (4) серпня 1917 р. «Тимчасової інструкції для Генерального Секретаріату Тимчасового уряду в Україні», у якій, в обхід досягнутих домовленостей, значно обмежувалися права України: Генеральний Секретаріат проголошувався органом Тимчасового уряду, повноваження Генерального Секретаріату поширювалися лише на п'ять із дев'яти українських губерній, кількість членів Генерального секретаріату зменшувалася до дев'яти осіб
III Універсал, 20 (7) листопада 1917 р.	• Проголошення утворення на теренах України Української народної республіки (УНР) у складі Російської федеративної республіки • Скасування поміщицького землеволодіння і передача земель селянам без викупу • Установлення 8-годинного робочого дня та державного контролю над виробництвом • Забезпечення народу прав і свобод: слова зборів, страйків, рівноправності мов • Скликання 9 січня 1918 р. Українських Установчих зборів • Амністія засуджених за політичні виступи • Скасування смертної кари	• Утрата Центральною Радою сприятливого історичного моменту для проголошення й виборення повної незалежності України • Загострення протистояння між Центральною Радою та Раднаркомом Росії: 4 грудня 1917 р. Раднарком надіслав Центральній Раді ультиматум, у якому більшовицький уряд заявив, що визнає УНР та її право відокремитись від Росії, але не вважає Центральну Раду повноважним представником українського народу, звинуватив Центральну Раду в дезорганізації фронту, роззброєнні більшовицьких частин в Україні, змові проти проголошеної ра­дянської влади й вимагав припинити протидію ра­дянським силам, фактично Україні була нав'язана громадянська війна
IV Універсал, 22 (9) січня 1918 р. (проголошено в ніч на 12 (25) січня)	• Проголошення УНР незалежною державою	• Початок наступу більшовицьких військ на Київ, окупація частини українських територій більшовиками, червоний терор

79. Участь Росії у поділах Польщі. Підпорядкування Росією Грузії та Казахстану

У другій половині XVIII ст. ослаблена Польська держава стала об'єктом втручання її могутніх сусідів — Австрії, Пруссії та Росії. У 1772 р. ці держави здійснили перший поділ Польщі. Галичина відійшла до Австрії, Східна Білорусія — до Росії, Західна Пруссія — до Прусського королівства. За другим поділом Польщі 1793 р. Правобережна Україна відійшла до Росії. Третій поділ Польщі стався 1795 p.: Росія отримала Західну Білорусію, Західну Волинь, Литву й Курляндію; Австрія — Краківську, Сандомирську та Люблінську області, а Пруссія — інші землі включно з Варшавою. У результаті трьох поділів державну самостійність Польщі було ліквідовано. Більшу частину її земель отримала Росія. Ослаблення Османської імперії внаслідок російсько-турецьких війн дало змогу Росії активізувати свою діяльність у Закавказзі. Росія допомагала грузинам, вірменам, азербайджанцям у боротьбі проти Ірану та Османської імперії, аби самій закріпитися в цьому регіоні. Важливим кроком стало підписання 24 липня 1783 р. Георгіївського трактату між Росією та царем об'єднаної Східної Грузії Іраклієм II. Згідно з цією угодою Грузія визнавала владу Росії. Обидві сторони у разі нападу на одну з них зобов'язувалися надавати допомогу. Росія залишала за Грузією право вести самостійну зовнішню політику і гарантувала своє невтручання в її внутрішні справи. У XVIII ст. розпочався процес приєднання до Російської імперії Казахстану. Казахське ханство утворилося наприкінці XV ст. Воно поділялося на три жузи (орди): Малий (Молодший), Середній і Великий (Старий). На початку XVIII ст. становище казахів погіршилося через вторгнення ойратів — західних монголів. Це стало основною причиною прийняття казахами російського підданства. Після приєднання царський уряд розпочав політику обмеження влади місцевої знаті і поширення загальноімперських порядків та установ на території Казахстану. Це викликало хвилю народного обурення, яке вилилося у повстання під керівництвом Батира Срима (Срима Датова). Повстання тривало з 1783 р. по 1797 р. Царський уряд пом'якшив свою політику і пішов на деякі поступки. Великий (Старший) жуз до середини XIX ст. залежав від Кокандського і Хівинського ханств і був приєднаний до Російської імперії в 60-х pp. XIX ст. ` єю та Туреччиною. Росія здобула землі між Південним Бугом і Дністром. Туреччина відмовилася від своїх претензій на Крим і визнала його володінням Російської імперії. Король Швеції Густав III вирішив скористатися з того, що Росія воювала проти Туреччини, щоб повернути раніше втрачені землі. У 1788 р. шведська армія вторглася у Фінляндію, але зустріла сильний опір російських військ, які змусили її відступити. Наступного року російські армія і флот перейшли в наступ та оволоділи значною частиною Фінляндії. У 1790 р. головні події розгорнулися на морі. Шведський флот двічі атакував російський флот у районі Ревеля (Таллінна) та Червоної Гірки, але невдало. Після цих поразок Густав III запропонував мир — Росія прийняла його. Російсько-шведська війна засвідчила слабкість Швеції та її неспроможність навіть за сприятливих умов вести боротьбу проти Росії. 

79 (2). Богдан Хмельницький та передумови входження України до складу Російської держави

Гніт польсько-шляхетської держави, розгнуздана, визиск і пограбування народних мас феодалами гальмували соціально-економічний та культурний розвиток України. Пригноблений український народ тривалий час вів безперервну героїчну боротьбу проти поневолювачів, за свою свободу і об’єднання з братнім російським народом, близьким йому за походженням та історичною долею, територією, мовною спорідненістю, культурою і характером, спільною релігією, єдиній Російській Державі, що що розвивалася і зміцнювалась.Через століття український народ проніс почуття єдності з братнім російським народом, прагнув до об’єднання з ним у спільній державі. В російському народі він справедливо вбачав єдиного захисника і вірного союзникав боротьбі проти іноземних загарбників. В той час загострювалися відносини між Росією і Польщею. Тривалі переговори російського посольства у Варшаві не дали бажаних результатів. На початку липня 1652 року до Москви прибуло посольство з Польщі. Переговори тривали до вересня. Обидві сторони не змогли дійти згоди. Польські посли вимагали від Росії припинення зв’язків з Україною і дорікали їй за пропуск козацьких військ через брянщину у 1651 році тощо. Богдан Хмельницький наполегливо проводив політику, спрямовану на воз’єднання Укрїни з Росією. Влітку 1652 року він зустрічався з митрополитом, намісником константинопольського патріарха, Гавриїлом, який проїздом у Москву побував на Україні і доручив йому повідомити російський уряд про події на Україні. Гетьман не обмежився цим дорученням. У грудні 1652 року з України до Москви прибуло посольство, очолюване генеральним суддею С.Богдановичем-Зарудним. Останній був прийнятий царем і вів переговори з повноважними представниками царського уряду – боярином Г.Пушкіним, думним дяком В.Волошеніновим і дяком А.Івановим. Від імені гетьмана і всього Війська Запорізького він просив прийняти Україну до складу Російської держави і подати військову допомогу в боротьбі з ворогами. Переговори посольства С.Богдановича-Зарудного в Москві (до лютого 1653 року) мали велике позитивне значення для подальшого зміцнення політичних зв’язків України з Росією.

Національно-визвольна війна 1648-1654 р.р.

За своєю суттю це була антифеодальна всенародна визвольна війна, головною рушійною силою якої виступало селянство,а потім силою і лідером – козацтво, яке вело за собой і всі інші стани феодального суспільства України. Ця війна була досить довготривалою, набула великого розмаху і мала рішучій характер. Її очолював видатний діяч і воєначальник Богдан Хмельницький, син українського дрібного шляхтича, чигиринського сотника.

Близький до широких мас козацтва, він розумів її думи і прагнення – і тому він разом з групою запорожців, своїх сподвіжників, з’явився на Запоріжжі і почав пезпосередню підготовку до повстання.Хмельницький вів його дуже обережно.

На початку квітня 1648 року козаки обрали Богдана Хмельніцького гетьманом і зразу ж після цього він очолив виступ запорозьких козаків проти польських військ.

Перша битва відбулась пір Жовтими Водами 5-6 травня 1648 року. Козаки розгромили передовий авангард шляхетського війська, а 15-16 травня 1648 року під Корсунем – і його основні сили.

До вересня 1648 року визвольна армія Богдана Хмельницького вже нараховувала понад 80 тисяч чоловік і була готова вести подальшу боротьбу за праве діло всього народу.

У битві під Полявцями, яка відбулася у вересні 1648 року, було розгромлене 40 тисячне польсько-шляхетське військо, яке прибуло для придушення повстання. Ця битва засвідчила зрослу силу повстання, яке тепер охопило і Білорусію. Польський уряд змушений був запропонувати Богдану Хмельницькому укласти перемір’я, визнавши його гетьманом України.

Битви українського народу під проводом Хмельницького показали великі потенційні сили повстанців, їх рішучість і готовність до подальшої боротьби.

У цей час розробляється військовий статут – “Статті про устрій Війська Запорізького”, розпочинається формування центрального і державного апарату, в якому функції уряду виконували генеральний старшина і гетьман, обозний, суддя, осавули, писар, хорунжий, бунчужний, підскорбій.

Центральною установою вважалась гетьманська канцелярія, яка перебувала у Чигирині, де була і гетьманська резиденція.

Українські війська за звичаями і традиціями поділялись на полки і сотні. У реєстрі Війська Запорізького (1649 р.) названо 16 полків: Чигиринський, Черкаський, Канівський, Корсунський, Білоцерківський, Уманьський, Брацлавський, Київський, Переяслівський, Миргородський, Полтавський, Прилуцький, Ніжанський, Чернігівський тощо. В них нараховувалося 271 сотня.

У цей час Україна перетворювалась на суб’єктміжнародних відносин. Встановлювалися стосунки з Росією, Портою, Кримом, Трансільванією тощо. У той же час велися переговори з польськими комісарами, після яких, виконуючи волю народних мас, вирішено продовжувати війну.

Весною 1649 року польська армія чисельністю 12 тисяч чоловік знову вторглася на Україну, але була зустріта і оточена під Збарежем. Їй на допомогу із Любліна вийшов великий загін польського війська на чолі з королем Яком Казиміром.

5-6 серпня 1649 року вирішальна битва поблизу Зборова. Зрада кримського хана Іслам-Гірея, підкупленого поляками, врятувала їх від повного розгрому. Ця битва примусила Богдана Хмельницькогопіти на укладення 8 серпня 1649 року Зборівського договору. Договір декларував підтверження “привілеїв” козакам і старшині, визначав 40 тисяч реєстру козацького війська, а шляхта могла повертатися до своїх маєтків.

У лютому 1651 році польські війська, які нараховували 150 тисяч чоловік почали нашестя на Україну. Проти них Богдан Хмельницький повів 100 тисячну селянсько-козацьку армію. Разом з ним йшли його союзники – кримські татари, численістю 50 тисяч чоловік. Битва відбулася поблизу міста Берестечка на Волині 18-20 серпня 1652 року.

Визвольна війна українського народу проти польсько-шляхетського гніту продовжувалась до 1667 року, коли царський уряд заради своїх імперських інтересів, знехтував інтересами України, підписав з польським урядом не вигідне для України Андрусівське перемир’я, аке згодом переросло у “Вічний Мир” між Росією і Польщею. Саме ця обставина і зумовила українсько-польську війну, яка тривала 19 років, засвідчила перед усім світом велич духу українського народу. У цій смертельній боротьбі він відстоював право на своє існування, створив власну державу і здіснив свою мрію про звільнення рідної землі від іноземних загарбників.

80. Третій Універсал Центральної Ради

20 листопада Центральна Рада прийняла свій Третій Універсал, що пролунав у святковій атмосфері біля пам'ятника Б.Хмельницькому і був освячений молебнем у Софіївському соборі. Зміст Третього Універсалу не повною мірою відповідав тогочасним патріотичним настроям широких верств українства. У ньому документі йшлося про встановлення Української Народної Республіки, яку українське населення, зарубіжні дипломатичні місії розуміли як проголошення незалежності Української держави. Це була деяка політична модифікація автономного статуту України в складі єдиної Російської республіки. Незрозуміло тільки, про яку Росію йшла мова. Адже Україна не визнавала більшовицької влади, а демократична Росія вже не існувала. Відповідно до Третього Універсалу верховним законодавчим органом УНР залишалась Українська Центральна Рада, до складу якої входили і представники національних меншин України. Вищим виконавчим органом був Генеральний секретаріат. Було визначено державні кордони УНР, які охоплювали й Харківську, Катеринославську, Херсонську губернії та Таврію. Питання приєднання інших земель — Холмщини, частини Курської та Воронезької губерній, де українське населення становило більшість, мало бути розв'язане згідно з волею їх мешканців. Підтверджено такі демократичні принципи: свободи слова, друку, віросповідань, зборів, спілок, страйків, недоторканність особи та житла, право використовувати місцеві мови у стосунках з державними установами, скасування смертної кари, амністію для всіх політичних в'язнів, справедливий суд. Універсал установив 8-годинний робочий день, визнав право контролю уряду та робітників над промисловістю, проголосив право національних меншин на національно-персональну автономію, а також реформу місцевого самоврядування. У галузі земельних відносин було оголошено про скасування приватної власності на поміщицькі, удільні, монастирські, кабінетні, церковні та інші землі нетрудових господарств і про передачу їх «земельним комітетам, обраним народом». Принципи, сформульовані в цьому документі, було розвинуто й закріплено в окремих законах УНР. Зокрема, на поч. грудня 1917 р. було ухвалено низку законів про реорганізацію судів, про народні ради для євреїв, а 9 січня 1918 р. — закон про охорону прав національних меншин України.  Здійснюючи багатогранну державотворчу діяльність, Центральна Рада та її уряд мали значну підтримку народних мас. Протягом першого місяця після більшовицького перевороту в Петрограді вони користувалися в Україні найбільшим впливом. Переконливим підтвердженням цього стали результати виборів до Всеросійських установчих зборів, які відбулися в кін. листопада 1917 р. Більшовики одержали 10 % усіх голосів, а українські партії — майже 75 %. У цій ситуації більшовики зробили спробу здобути владу шляхом скликання Всеукраїнського з'їзду Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Та коли він 17 грудня 1917 р. почав у Києві роботу, виявилося, що із 300 діючих в Україні рад на ньому було представлено лише 49. Більшість із 2,5 тис. учасників з'їзду становили селяни. З'їзд підтвердив волю українського народу, виявлену на виборах до Установчих зборів, і висловив довір'я Центральній Раді.

Проголошення УНР

Після повалення царизму в Росії в лютому 1917 р. в країні встановилося двовладдя: поряд з офіційним Тимчасовим урядом діяли Ради робітничих і солдатських депутатів. В Україні виникли громадські ради й комітети, які були місцевими органами Тимчасового уряду. 1 березня 1917 р. в Києві створено громадський комітет, до якого ввійшли представники практично всіх громадсько-політичних організацій, що діяли в місті. 4 березня постала Рада об'єднаних громадських організацій і відбувся 1-й Український національний конгрес, який передав політичну владу Центральній Раді. До її складу ввійшли провідні діячі Товариства українських поступовців, представники православного духовенства, українських соціал-демократичних, культурно-просвітницьких та інших організацій. Головою Центральної Ради став визнаний лідер національного відродження професор М. Грушевський. 6 квітня 1917 р. в Києві почав роботу 2-й Український національний конгрес, на якому був затверджений новий склад Центральної Ради на чолі з М. Грушевським. У травні 1917 р. відбувся 1-й з'їзд представників українізованих військових частин, який обрав Військовий Генеральний комітет на чолі з С. Петлюрою. 2-й військовий з'їзд (червень того ж року) запропонував Центральній Раді домогтися національної автономії України. Тоді ж у Києві відбувся 1-й селянський з'їзд, котрий також висловився за автономію України і обрав Раду селянських депутатів як складову частину Центральної Ради. Таким чином, Центральна Рада, виражаючи інтереси широких кіл українського суспільства, стала законним представницьким органом української демократії. У травні 1917 р. відбулися переговори делегації ЦР із Тимчасовим урядом і Петроградською Радою щодо офіційного визнання автономії України у складі Росії. Тимчасовий уряд не визнав Центральну Раду як виразника волі українського народу і відмовив в українській автономії. Тоді 10 червня 1917 р. ЦР оприлюднила свій І Універсал, в якому проголошувалась автономія України, а Центральна Рада - найвищим органом держави. 15 червня було створено перший за кілька століть український уряд — Генеральний секретаріат — у складі восьми генеральних секретарів і генерального писаря. Очолив його відомий письменник і громадський діяч В. Винниченко. Посаду секретаря з військових справ посів С. Петлюра, з земельних справ — Б. Мартос, із міжнаціональних — С.Єфремов. До компетенції останнього відомства входили й питання, пов'язані з захистом українських інтересів за межами держави. Тимчасовий уряд вимушений був піти на переговори з ЦР і визнати її вищою крайовою владою Тимчасового уряду в Україні. З липня 1917 р. було проголошено II Універсал Центральної Ради. В ньому йшлося про скликання Всеросійських Установчих Зборів, які мають закріпити автономію України, про невідокремлення від Росії, про поповнення складу Центральної Ради і Генерального секретаріату представниками національних меншин. Тобто цей Універсал можна розцінювати, з одного боку, як поступку Тимчасовому урядові, а з іншого — як подальше наполягання на автономії України. Водночас Центральна Рада прискорювала формування власних військових сил. У жовтні в Чигирині відбувся з'їзд, який обрав отаманом Вільного козацтва командира 1-го Українського корпусу генерала П. Скоропадського. Дальше погіршення соціально-економічного і військово-політичного становища в Росії призвело до жовтневого перевороту, здійсненого більшовиками на чолі з В. Ульяновим-Леніним. Тимчасовий уряд був повалений, лютнева революція зазнала поразки. Владу захопили більшовики. У Києві розпочалася боротьба між штабом Київського військового округу та більшовицькими силами. Центральна Рада зайняла нейтральну позицію. 27 жовтня 1917 р. було прийнято Звернення Генерального секретаріату «До всіх громадян України», а 7 листопада проголошено III Універсал. Так виникла Українська Народна Республіка (УНР), яка не визнавала більшовицької влади. Силою обставин Україна фактично відрізалась від Росії, і Центральній Раді залишалося тільки відповідним актом зафіксувати це. Це й зробив III Універсал. У ньому, зокрема, наголошувалося на тому, що, «не відділяючись від Російської республіки й зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб уся Російська республіка стала федерацією рівних і вільних народів». Право власності на землю поміщицьких та інших нетрудових господарств скасовувалось, і земля оголошувалася власністю всього трудового народу. Для робітників установлювався восьмигодинний робочий день. Передбачалося скликання Українських Установчих Зборів. У перший місяць після жовтня Центральна Рада користувалася в Україні найбільшим впливом. Надалі, однак, ситуація ставала складнішою. Посилювалася більшовицька агітація. Проголошена урядом програма політичних та соціально-економічних перетворень здійснювалася повільно й непослідовно. Соціальна база влади швидко звужувалась. Усе це створювало грунт для приходу до влади більшовиків, вплив яких з огляду на зазначене зростав. Поряд із цим посилювалися суперечності між більшовицькими й антибільшовицькими силами в Україні. Назрівав гострий конфлікт, який тільки чекав свого приводу, а їх знайшлося принаймні два. По-перше, в Києві перебували деякі більшовицькі військові частини та більшовицькі організації. Спочатку вони були більш-менш лояльні до української влади, але згодом стали активно агітувати проти неї. Відтак уряд приймає рішення про роззброєння цих частин і вислання їх за межі України. Другим приводом для боротьби з радянською Росією послугувалося ставлення українського уряду до антибільшовицьки налаштованих донських козаків. Для повернення з фронтів додому вони мали найкоротший шлях — через Україну. Українська влада зайняла нейтральну позицію. Тоді більшовики поставили ультиматум українському урядові, вимагаючи визнання ним радянської влади й недопущення на територію України згаданих військових частин. У відповідь на це Генеральний секретаріат приймає рішення про припинення постачання хліба до Росії та про організацію власної грошової системи. Отож намір УНР боротися за відстоювання національних інтересів призвів до війни з радянською Росією. Ще раз наголосимо: проблема для України полягала в тому, що внаслідок дальшого погіршення соціально-економічного становища і антиукраїнської агітації більшовиків уряд УНР втрачав свій вплив на маси. В той же час вплив більшовиків невпинно зростав. На І Всеукраїнському з'їзді Рад у грудні 1917 р. було проголошено створення Української Радянської Республіки. В основному це віддзеркалювало інтереси русифікованої частини насамперед робітничого класу. Українське село загалом залишалося нейтральним, вичікуючи, яка влада візьме гору. Таким чином, на кінець 1917 р. в Україні склалася своєрідна ситуація: на частину її території поширювалася влада ЦР, на іншу частину — радянсько-більшовицька влада, нав'язана Росією. В такій обстановці, в січні 1918 р., було скликано чергову сесію Центральної Ради, на розгляд якої виносилися питання про землю і про самостійність Української держави. Есери, які після кризи уряду отримали в ньому більшість, прагнучи зберегти вплив на селянство, провели закон про соціалізацію землі. Що ж до самостійності України, то її проголошення диктувалося самим ходом подій: Україна перебувала у стані війни з радянською Росією. IV Універсал, оприлюднений 22 січня 1918 р., зафіксував, що «віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, від нікого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу». Урядові УНР доручалося почати мирні переговори. Земля до початку весняних робіт мала бути передана селянам. Рефреном IV Універсалу була ідея незалежності та самостійності України. Проте домогтися цього Центральній Раді не вдалося. Загальна ситуація ставала дедалі складнішою. Більшовицькі війська стрімко наближалися до Києва. Через три дні після проголошення IV Універсалу останні військові підрозділи уряду покидали Київ і направлялися до Житомира, куди вже переїхали ЦР та уряд. У бою під Крутами героїчно загинули студенти й учнівська молодь Києва, які виступили на захист Центральної Ради. 16 січня 1918 р. більшовики підняли повстання в Києві. Його центром став завод «Арсенал». Січовим стрільцям та загонові Вільного козацтва вдалося придушити цей виступ. Однак невдовзі, 26 січня, Київ був взятий радянськими військами під орудою колишнього полковника царської армії М. Муравйова. Внаслідок терору з боку нової влади в місті постраждало понад 5 тис. осіб.

81 = 60

82=61

83=63

84=64 85=65

86.) Гетьманування І. Мазепи. Полтавська битва. Конституція П. Орлика.

В кінці XVII ст. внаслідок міжусобних воєн і вторгнень іноземних армій, що тривали практично без перерви з 1648 р., Україна перебувала у тяжкому стані. Гетьманська влада і авторитет занепадали, старшина досить легко могла скинути того, хто їй не догодив.

Саме за такої ситуації починалося двадцятидвохлітнє гетьманування Івана Мазепи. Рада, що відбулася 1687 р. на річці Коломак, проходила в оточенні російських військ. Новий гетьман підписав так звані Коломацькі статті, які закріплювали українську автономію в значно обмеженому вигляді. Так, гетьман не мав права знімати з посад генеральну старшину без царського дозволу. Для його "охорони" в столиці - Батурині - виділявся полк московських стрільців. Разом з тим, підкреслювалось, що 5 російських воєвод, які перебували в Україні, не мають права втручатися в українські справи. На півдні для захисту від татар будувалися міста-фортеці. Це був своєрідний маневр московської політики, оскільки запорозькі козаки сприйняли будівництво як зазіхання на їхні привілеї на південних землях. Запорожці довгий час з неприязню ставились до нового гетьмана.

Цим намагався скористатись військовий канцелярист Петрик Іваненко, який у 1692 р. втік на Запорожжя і почав там агітацію проти Мазепи. Цього ж року він укладає угоду з кримським ханом про спільну боротьбу з Росією та Польщею і повертається знову на Запорожжя з татарським загоном. До Петрика приєдналося не більше 500 запорожців, очевидно, що великого довір'я до нього козаки не мали. Петрик розіслав по Україні універсали із закликом до боротьби проти "московського ярма". Мазепа з свого боку розіслав універсали проти Петрика і рушив на нього з військом. Татари не схотіли воювати з гетьманом і повернулись назад. Петрик теж був змушений втікати. Ще чотири роки він намагався при підтримці татар повернутись на Україну, але успіху не досяг. Мазепа, на відміну від більшості своїх попередників, твердо дотримувався промосковської орієнтації. Він сподівався, що під протекцією Москви Україна не тільки збереже автономію, а й розширить свої землі на південь і захід.

Особливо довірливі стосунки склалися у Мазепи з молодим Петром І після його утвердження на престолі в 1689 р.

У внутрішній політиці Мазепа орієнтувався переважно на інтереси козацької старшини. Щедрою роздачею земельних наділів він значно збільшив число своїх прихильників. Старшина запрошувала на нові землі переселенців, але вимагала від них так званого "послушенства", що фактично означало ту саму панщину. Через велике невдоволення селян Мазепа навіть змушений був своїм універсалом 1701 р. обмежити панщину двома днями на тиждень. За Мазепи зміцнюється нова категорія старшини, яку називали бунчуковими товаришами. Вони не мали певної посади, а перебували при гетьманові для виконання різних доручень і безпосередню від нього залежали. Аналогічно при кожному полковникові несли службу значкові товариші. Поява цих категорій старшини сприяла зміцненню гетьманської влади.

3 1695 р. Мазепа бере активну участь у походах Петра І на Туреччину. В той час як головні російські сили рушили на фортецю Азов, частина російських військ і українські козаки повинні були відволікти татар від Азова у пониззі Дніпра. У 1695 р. вони захопили фортеці Кизикермен, Таванськ, Ісламкермен і Шагінкермен. В 1696 р. українське військо в складі шести полків під командуванням Лизогуба взяло участь у поході на Азов і успішно оволоділо цією ключовою турецькою фортецею. Але в 1700 р. Петро І змінює свої плани і укладає з Туреччиною мир. За мирним договором дніпровські фортеці, де перебували українські козаки, мали бути зруйновані. Хоча Азов залишався Росії, виходу в Чорне море вона не одержувала. Плани Мазепи здобути для України чорноморський берег зазнали невдачі.

Замість цього Петро І втягнув Україну у Північну війну зі Швецією, яка велась за береги Балтійського моря. Інтереси України були мало пов'язані з далекою від неї Прибалтикою, але українські війська брали у війні безпосередню участь. Крім цього українське населення зганяли на будівництво фортець та інших укріплень.

Мазепа в цей час прагнув здійснити свій план об'єднання під гетьманською владою Лівобережної і Правобережної України. На Правобережжі козацтво підняло повстання проти польської шляхти, яке очолювали гетьман Самусь, полковники Палій, Абазин та інші. Хоч на початку повсталі мали успіхи, І перевага виявилась на польському боці. Палій неодноразово звертався за підтримкою до Мазепи. Гетьман Самусь, відступивши під ударами польських військ на Лівобережжя, віддав Мазепі свої гетьманські клейноди. Але Петро І не дозволяв Мазепі вирушити на допомогу правобережним козакам, оскільки Польща була союзником Росії в Північній війні.

Лише в 1704 р., у зв'язку з посиленням у Польщі влади шведського ставленика Станіслава Латинського, Петро І дав свою згоду на те, щоб Мазепа зайняв Правобережжя. Утвердивши на Правобережній Україні свою владу, гетьман збільшив тут кількість полків, довівши їх до семи, роздавав землі козацькій старшині. Його невдоволення викликав дуже популярний в народі фастівський полковник Семен Палій, який був прихильником запорозької вольниці. За наказом Мазепи Палія закували в кайдани і за згодою Петра І відправили в Сибір.

Тим часом війна Росії з Швецією точилася з перемінним успіхом. Центр військових дій перемістився на територію Речі Посполитої. У 1704 р, козацьке військо змусило шведів відступити зі Львова на захід. Але в 1706 р. козацьки полки в Білорусі зазнали великих втрат і змушені були відступати під ударами шведської армії.

У зв'язку з загрозою шведського і польського наступу на Україну,  тут розгорнулось будівництво і ремонт фортець та інших укріплень. У 1708 р. у відповідь на прохання Мазепи про допомогу Петро І повідомив, що не зможе його підтримати. В цих умовах гетьман зробив свій історичний вибір. Переговори зі шведським королем Карлом XII він проводив у суворій таємниці, про них знала лише найближча до гетьмана старшина. Петро І не мав ніяких підстав сумніватися у вірності Мазепи, про що говорить і видача ним на розправу гетьманові двох донощиків: генерального суддю Кочубея і полковника Іскру.

В кінці жовтня 1708 р. Мазепа, залишивши в Батурині вірний йому гарнізон, з невеликим загоном вирушив назустріч Карлу XII і з'єднався з ним. Довідавшись про це, Петро І негайно вживає рішучих заходів. В універсалі до українського народу він називає Мазепу зрадником і закликає народ залишитись вірним цареві. Козацькій старшині наказує зібратися в Глухові для виборів нового гетьмана. Військо під командуванням Меншикова, яке підійшло до Батурина, де Мазепа залишив великі запаси провіанту і боєприпасів, одержує наказ взяти місто негайно, до підходу шведських сил.

Меншиков наказ виконав: Батурин був знищений разом з його мешканцями.

Українське населення потерпало від жорстоких розправ над прихильниками Мазепи. В Лебедині за наказом царя був влаштований суд, і близько 900 мазепинців покарали страшною смертю.

Водночас старшині, що прибула до Глухова, цар щедрою рукою роздавав милості і грамоти на маєтки. Оскільки земельні володіння самого Мазепи і його прихильників конфісковувались, землі було більш ніж досить. Багато маєтків дісталося і російським вельможам, у першу чергу Меншикову. В Глухові, під тиском Петра І, новим гетьманом вибрали Івана Скоропадського, 70-літнього полковника Стародубського. У зв'язку з військовими діями, статті в Глухові не підписувались, але Скоропадський потрапив під повний контроль з боку царя. У1709 р. між Мазепою і Карлом ХІІ була укладена угода, за якою король зобов'язувався помиритися з Петром І лише при умові, що Україна вийде з під влади царя. На українській території проголошувалось князівство, Мазепа ставав його "законним князем", підтверджувались усі вольності і стародавні права українські.

Тим часом шведська армія розташувалась на зимівлю між Десною і Полтавою. На бік Мазепи перейшли запорожці на чолі з кошовим Костем Гордієнком. У відповідь на це Петро І надіслав проти запорожців військо, яке,  зайшовши в тил козакам, захопило фортеці на Дніпрі і знищило дніпровську  запорозьку флотилію. У травні російські війська знищили Запорозьку Січ і жорстоко розправилися з козаками. Частина запорожців втекла і заснувала  Нову Січ на річці Кам'янці, а потім в Олешках, під протекцією кримського хана. Перевага сил була на боці Росії. В цьому переконався і Мазепа. Він повідомив Петрові про своє бажання повернутися і навіть обіцяв захопити в полон шведського короля. Проте здійснити це так і не наважився, хоч Петро І  обіцяв йому повну амністію.

Навесні 1709 р. Карл ХП безуспішно намагався оволодіти Полтавою. 27 червня 1709 р., у битві під Полтавою шведська армія і загони Мазепи зазнали повної поразки. Карл XII з Мазепою втекли до Туреччини, а рештки шведських військ, не знайшовши можливості для переправи, капітулювали біля Переволочної.

Петро І направив спеціальних послів до турецьких властей, щоб за всяку ціну добитися видачі Мазепи. Але старий гетьман, вражений провалом усіх своїх планів, помер 22 серпня 1709 р. у Бендерах.

До причин цього провалу слід віднести, по-перше, переоцінку Мазепою шведської армії, яка в 1708-1709 рр. мала дуже мало шансів на виграш у війні; по-друге, надмірне утаємничення намірів Мазепи призвело до того, що більшість українського населення не відгукнулась на його заклики. Ініціатива в діях належала Петру І, який у вирішальний момент діяв твердо і рішуче.

 Полтавська битва та її наслідки для України

Спостерігаючи за розвалом шведського війська, старшина, яка пішла за І. Мазепою, почала повертатися до московського царя, схиляючи голову перед його милістю. Шведи змушені були взяти старшину під варту, навіть біля самого І. Мазепи виставили «почесну варту», бо Карл XII уже не довіряв нікому. У цей час, як описують історики, у гетьмана І. Мазепи визрів новий план. Він пообіцяв захопити Карла XII і привести його до табору росіян. Петро І майже повірив гетьманові, але російська варта перехопила посланця І. Мазепи до Станіслава Лещинського, який віз лист з проханням ударити в тил російському війську. Намагаючись виправити ситуацію, Карл XII наказав захопити м. Полтаву, де в той час були розташовані нечисленні російські війська й українські загони. У цьому місті зберігалася значна кількість провіанту, фуражу й одягу, які були дуже потрібні шведському війську. І хоч шведський король хвалькувато заявляв, що «Полтава — нікчемна фортеця», здобути місто його піддані так і не змогли. Під час шведської облоги до Полтави підійшла армія Петра І. Військо Карла XII спробувало прорватися до Польщі, але для цього потрібно було здолати росіян. 27 червня 1709 року відбувся генеральний бій під Полтавою, який вплинув не тільки на весь подальший хід Північної війни, а й на розподіл сил у Європі. Сили сторін були нерівними: у шведів було 16 тис. вояків і лише 4 гармати; а в росіян — 38 тис. солдатів і 72 гармати. До кількісної л. переваги росіян додавалася й моральна. Російський цар перебував у доброму здоров'ї, а отже, міг вільно керувати своїм військом, на відміну від Карла XII, який напередодні битви був поранений у ногу і міг лише спостерігати за боєм, сидячи на ношах. Українські війська в складі російської армії в цій битві очолював Семен Палій, якого Петро І звільнив із Сибіру та зробив символом вірності царю. Спочатку битва йшла з перемінним успіхом, але досить швидко далася взнаки кількісна перевага російської армії, особливо в артилерії, та ліпший вишкіл військ. Під тиском російської піхоти шведи почали відступати. У розпалі бою від вибуху перевернулися ноші, на яких був Карл XII. Усім здалося, що король загинув, тому шведи в розпачі стали тікати. Кардові XII й І. Мазепі разом з невеликим загоном козаків удалося переправитися через Дніпро й утекти в турецькі володіння. Під час Полтавської битви вбито 9 тис. шведів та 1 345 російських бійців, а також узято в полон 3 тис. підданих Карла XII. Усіх українців, які брали участь у битві на боці шведів і потрапили в московський полон, люто мордували: їх садили на палі, вішали, їм ламали руки й ноги, а покалічені тіла виставляли на привселюдний огляд для залякування народу.

Конституція П. Орлика

Основні положення Конституції В день виборів Орлика була схвалена державна Конституція під назвою «Конституція прав і свободи Запорізького Війська». Основний пункт її — проголошення незалежності України від Польщі та Москви. Другим пунктом було встановлення козацького парламенту, який мав скликатися тричі на рік; крім Генеральної старшини до нього мали входити представники від Запоріжжя та по одному представникові від кожного полку. Гетьман мав радитися з ними “ о всяких ділах публічних” . Права гетьмана значно обмежувалися . Установлювався суворий розподіл між державним скарбом і коштами , які були в особистому розпорядженні гетьмана . Ліквідовувалися державні монополії , оренди й відкупи; заборонялося чинити утиски сільському населенню. Конституція пройнята демократичним духом, вона є однією з найвизначніших пам’яток політичної думки того часу. Козацький парламент обмежував владу гетьмана і робив з України конституційну державу. Карл XII підтвердив схвалену конституцію і став гарантом незалежності України, ця конституція, в якій гармонійно поєднано інтереси гетьманату, селян, як провідної верстви України, та Запоріжжя, як її військової сили, була в той же час маніфестом державної волі української нації, перед цілим культурним світом, була: «вікоповним пам'ятником української державно-політичної думки», — так характеризує Бендерську конституцію О. Оглоблин. Конституція обмежувала права гетьмана на користь старшинської аристократії і точно встановлювала, якими прибутками може користуватися гетьман. Конституція приділяла увагу також становищу міщан, посполитих та козаків — «людей убогих». В цілому була вона перемогою старшинської аристократії над гетьманським абсолютизмом і, за виразом О. Оглоблина, була «другою поразкою . . . гетьмана Мазепи після Полтавської катастрофи, яка завдала великого удару гетьманській владі».До цього можна додати, що поява її, негайно після Полтавської катастрофи, може в значній мірі пояснити, чому саме плани великого гетьмана зазнали поразки: вона свідчить, що він не мав під собою твердого ґрунту, не мав середовища, на яке міг спиратися, не мав і тієї сили, яка могла б примусити всі середовища схилятися перед нею.

87.) Розвиток національного самовизнання українського народу середині 19 ст.(Кирило-Мефодієвське товариство, Руська Трійця НАН).

Активізація національного руху привела до утворення Кирило-Мефодіївського Братства (1846—1847), провідні діячі якого — Т. Шевченко (1814—1861), П. Куліш (1819—1897), М. Костамаров (1817—1885) — відіграли вирішальну роль у формуванні ідеології модерного українського націоналізму. В Австрійській імперії українське національне відродження було пов'язане у першу чергу з діяльністю «Руської Трійці» (1830-і рр.) та Головної Руської Ради, ін. українських організацій під час революції 1848.

Головним своїм завданням товариство вважало знищення самодержавства, ліквідацію кріпосного права, скасування станів, об'єднання слов'янських народів у федеративну республіку з парламентським ладом і з наданням кожному народові рівних прав і широкої політичної автономії. У березні 1847 р. за доносом провокатора студента Петрова Кирило-Мефодіївське товариство було викрите й розгромлене. Слідство тривало до 30 травня. Членів товариства покарали ув'язненням і засланням у віддалені губернії.

Значення

Історичне значення Кирило-Мефодіївського братства полягає у тому, що воно було першою спробою української інтелігенції вдатися до політичної боротьби. Братство вперше розробило широку політичну програму національно-визвольного руху, яка стала прикладом для його наступників. Принципово важливим було і те, що Кирило-Мефодіївське братство стало самостійним і самобутнім політичним формуванням, яке організаційно не підпорядковувалося, а ідеологічно не повторювало політичних настанов жодної з загальноросійських суспільних течій.Це позитивно вплинуло на національну свідомість.

Руська трійця

Діяльність «Р. т.» викликана як соціально-національним поневоленням українців в Австрійській Імперії, так і пробудженням інших слов'янських народів переступила межі вузького культурництва. Особливою пошаною членів «Р. т.» користувалася «Енеїда» І. Котляревського, фольклорні збірки М. Максимовича й І. Срезневського, граматика О. Павловського, а також твори харківських романтиків.

Захоплені народною творчістю та героїчним минулим українців і перебуваючи під впливом творів передових словянських діячів, «трійчани» укладають першу рукописну збірку поезії «Син Русі»(1833). У 1835 р. «Р. т.» робить спробу видати фольклорно-літературну збірку «Зоря», в якій збиралися надрукувати народні пісні, твори членів гурту, матеріали, що засуджували іноземне гноблення і прославляли героїчну боротьбу українців за своє визволення.

Р.Т. вболівала за долю рідного народу і піклувалась його освітою, що їх самих робило схожими на романтичних героїв, беззастережно відданих своїй справі. Недаремно цю трійцю називають "будителями Галичини".Їхня діяльність була спрямована на розв’язання багатьох суспільно-політичних та культурних проблем, зокрема поширення освіти народною мовою серед народу.

88.) Входження Півдня України та Криму до складу Росії у 18 ст.

Катерина IIпрагнула утвердити присутність Російської імперії на Балканах і прогнати турків із Європи. В Південно-Східній Європі мала виникнути буферна держава, що чимось нагадувала б Візантійську Імперію, з онуком Катерини II на престолі. Цей проект підтримала Австрія, але, як виявилось, австрійці хотіли утвердити на Балканах своє панування, а не Росії.

Північне Причорномор'я мало стати основним плацдармом для здійснення російської експансії. Крім того, вихід до Чорного моря був необхідний для розвитку торгівлі, особливо експорту зерна. Експорт нечувано збагачував російських поміщиків і купців, що господарювали в Україні після ліквідації Гетьманщини і Запорозької Січі.

Російсько-турецька війна 1768-1774 рр. показала слабкість Османської імперії, котра раніше була грозою Європи. Російська армія на чолі генералом Румянцевим, у складі якої були й українські полки, розгромила турецькі війська в 1770 р. на річках Ларга та Кагул. Одночасно запорозький полковник Третяк розгромив у гирлі Дунаю турецьку флотилію і знищив 11 кораблів ворога. У 1771 р. полковник Колпак на чолі сильного козацького загону оволодів Кафою.

Для того, щоб заручитись у війні підтримкою з боку Австрії, Росія в 1772 р. здійснила за участю Пруссії та Австрії перший поділ земель Речі Посполитої, конвенцією, яка була ухвалена учасниками поділу, до Австрії відходила Галичина, до Пруссії Північна Польща, до Росії - частина Східної Білорусі.  Таким чином, більша частина західноукраїнських земель за першим поділом потрапила під австрійську владу. Львів був проголошений столицею "коронного краю Галщії і Льодомерії", до якого у 1774 р. Австрія приєднала ще й Буковину, відірвавши її від Молдавського князівства.

Незабаром російсько-турецька війна була завершена. В 1774 р. О.Суворов завдав ще однієї поразки турецькій армії під Козлуджею, після чого Туреччина змушена була укласти Кючук-Кайнарджийський мирний договір (1774). За цим договором до Росії відходила територія між Дніпром і Південним Бугом, фортеця Кінбурн, східна частина Керченського півострова.  І Туреччина, і Росія мали вивести війська з Криму, і Кримське ханство проголошувалось незалежним. Росія одержала право вільного торгового судноплавства по Чорному морю.

Але й після війни суперництво між Росією і Туреччиною за Крим продовжувалось. Щоб випередити противника, Катерина ІІ у квітні 1783р. підписала рескрипт про включення Криму до складу Російської імперії. Таким чином, Кримське ханство, яке декілька століть приносило на українські землі горе, страждання і біди, було ліквідоване.

Туреччина не могла примиритися з втратою Криму і в 1787 р. розпочала нову війну. В цій війні разом з російськими військами активну участь брало так зване Бузьке козацьке військо, створене у 1784 р. з колишніх запорожців. Козаки на чолі з полковником Головатим оволоділи турецькою фортецею Березань у гирлі Дніпра, чим допомогли Потьомкіну здобути Очаків. За великі успіхи і хоробрість у боях козацьке з'єднання отримало назву "Військо вірних чорноморських козаків". Потьомкін навіть прийняв титул "великого гетьмана".

Найбільших поразок турецька армія зазнала в 1789 р., коли Суворов розгромив османське військо в битвах під Фокшанами і на річці Римнік. 1790р. штурмом була взята могутня турецька фортеця Ізмаїл. А 1791 р. Туреччина уклала з Росією Ясський мирний договір, за яким до Росії відійшла територія між Південним Бугом і Дністром. Крим був остаточно визнаний російським.

Таким чином, в результаті двох російсько-турецьких війн Північне Причорномор'я увійшло до складу Російської імперії. Хоч далекосяжні стратегічні плани Катерини ІІ не були реалізовані, поразка Туреччини і вихід до Чорного моря Російської імперії мали важливі наслідки. Почалося активне  господарське освоєння степових просторів Причорномор'я. На берегах Чорного і Азовського морів були засновані великі портові міста Херсон(1778),Маріуполь (1784), Миколаїв (1789),0деса (1794) та інші. На родючих чорноземних ґрунтах півдня поширилось землеробство. Досліджувались родовища залізної руди біля Кривого Рогу. В Миколаєві та Херсоні були засновані корабельні верфі для будівництва військових і торговельних суден.

Після завершення російсько-турецької війни 1787-1791 рр. Росія і Пруссія в 1793 р. уклали договір про новий, другий поділ Речі Посполитої. До Пруссії за цим поділом відходили корінні польські території, а Росія приєднувала Правобережну Україну (воєводства Київське, Брацлавське, Подільське, східну частину Волині). Проти відвертого поділу країни у Польщі вибухло повстання на чолі з Тадеушом Костюшком.. 1794 р. повстання було придушене походом російської армії на чолі з Суворовим до Варшави.

У1795 р. відбувся третій і останній поділ Речі Посполитої, що поклав край  її існуванню. За цим поділом Росія приєднала Західну Волинь і східну частину Холмщини, а також решту Білорусі та Литви. Більша частина Холмщини відійшла до Австрії.

Отже, в результаті трьох поділів Речі Посполитої українські землі, що входили до її складу, стали знову розірваними між двома сусідніми державами. Водночас відбулось їх внутрішнє сполучення під владою обох імперій: в Російській імперії були сполучені Лівобережна і Правобережна України, в Австрійській - Галичина, Буковина й Закарпаття.

89) Третій універсал ЦР. Проголошення УНР.

Універса́ли Украї́нської Центра́льної Ра́ди — грамоти-прокламації, які видала Українська Центральна Рада для широкого загалу, як гетьмани козацької доби. Українська Центральна Рада(УЦР) видала 4 Універсали, які визначили етапи української держави — від автономної до самостійної.

III Універсал

7 листопада(20 - за новим стилем) 1917— проголосив Українську Народну Республіку (УНР), формально не пориваючи федеративних зв'язків з Росією, і демократичні принципи: свободу слова, друку, віровизнання, зборів, союзів, страйків, недоторканість особи й помешкання; оголосив національну автономію для меншостей (росіян, поляків, євреїв), скасував смертну кару, як також право приватної власності на землю й визнав її власністю всього народу без викупу, установив 8-годинний робочий день, оголосив реформу місцевого самоврядування, визначив 9 січня 1918 днем виборів до Українських Установчих Зборів, які мали бути скликані 22 січня 1918.

Умови ІІІ Універсалу

Україна проголошується Українською Народною Республікою, не відділяючись від Росії;

До установчих зборів в Україні вся влада належить УЦР та Генеральному Секретаріату;

Скасовується право приватної власності на землю;

УЦР починає мирні переговори з Німеччиною та її союзниками;

Впроваджуються демократичні свободи: свобода мови, свобода друку та ін.;

Запроваджується 8 годинний робочий день;

Встановлюється державний контроль над виробництвом;

На грудень призначаються вибори до всеукраїнських установчих зборів.

Проголошення УНР

Після повалення царизму в Росії в лютому 1917 р. в країні встановилося двовладдя: поряд з офіційним Тимчасовим урядом діяли Ради робітничих і солдатських депутатів. В Україні виникли громадські ради й комітети, які були місцевими органами Тимчасового уряду. 1 березня 1917 р. в Києві створено громадський комітет, до якого ввійшли представники практично всіх громадсько-політичних організацій, що діяли в місті. 4 березня постала Рада об'єднаних громадських організацій і відбувся 1-й Український національний конгрес, який передав політичну владу Центральній Раді. До її складу ввійшли провідні діячі Товариства українських поступовців, представники православного духовенства, українських соціал-демократичних, культурно-просвітницьких та інших організацій. Головою Центральної Ради став визнаний лідер національного відродження професор М. Грушевський. 6 квітня 1917 р. в Києві почав роботу 2-й Український національний конгрес, на якому був затверджений новий склад Центральної Ради на чолі з М. Грушевським. У травні 1917 р. відбувся 1-й з'їзд представників українізованих військових частин, який обрав Військовий Генеральний комітет на чолі з С. Петлюрою. 2-й військовий з'їзд (червень того ж року) запропонував Центральній Раді домогтися національної автономії України. Тоді ж у Києві відбувся 1-й селянський з'їзд, котрий також висловився за автономію України і обрав Раду селянських депутатів як складову частину Центральної Ради. Таким чином, Центральна Рада, виражаючи інтереси широких кіл українського суспільства, стала законним представницьким органом української демократії.

У травні 1917 р. відбулися переговори делегації ЦР із Тимчасовим урядом і Петроградською Радою щодо офіційного визнання автономії України у складі Росії. Тимчасовий уряд не визнав Центральну Раду як виразника волі українського народу і відмовив в українській автономії. Тоді 10 червня 1917 р. ЦР оприлюднила свій І Універсал, в якому проголошувалась автономія України, а Центральна Рада - найвищим органом держави. 15 червня було створено перший за кілька століть український уряд — Генеральний секретаріат — у складі восьми генеральних секретарів і генерального писаря. Очолив його відомий письменник і громадський діяч В. Винниченко. Посаду секретаря з військових справ посів С. Петлюра, з земельних справ — Б. Мартос, із міжнаціональних — С.Єфремов. До компетенції останнього відомства входили й питання, пов'язані з захистом українських інтересів за межами держави. Тимчасовий уряд вимушений був піти на переговори з ЦР і визнати її вищою крайовою владою Тимчасового уряду в Україні. З липня 1917 р. було проголошено II Універсал Центральної Ради. В ньому йшлося про скликання Всеросійських Установчих Зборів, які мають закріпити автономію України, про невідокремлення від Росії, про поповнення складу Центральної Ради і Генерального секретаріату представниками національних меншин. Тобто цей Універсал можна розцінювати, з одного боку, як поступку Тимчасовому урядові, а з іншого — як подальше наполягання на автономії України. Водночас Центральна Рада прискорювала формування власних військових сил. У жовтні в Чигирині відбувся з'їзд, який обрав отаманом Вільного козацтва командира 1-го Українського корпусу генерала П. Скоропадського. Дальше погіршення соціально-економічного і військово-політичного становища в Росії призвело до жовтневого перевороту, здійсненого більшовиками на чолі з В. Ульяновим-Леніним. Тимчасовий уряд був повалений, лютнева революція зазнала поразки. Владу захопили більшовики. У Києві розпочалася боротьба між штабом Київського військового округу та більшовицькими силами. Центральна Рада зайняла нейтральну позицію. 27 жовтня 1917 р. було прийнято Звернення Генерального секретаріату «До всіх громадян України», а 7 листопада проголошено III Універсал. Так виникла Українська Народна Республіка (УНР), яка не визнавала більшовицької влади. Силою обставин Україна фактично відрізалась від Росії, і Центральній Раді залишалося тільки відповідним актом зафіксувати це. Це й зробив III Універсал. У ньому, зокрема, наголошувалося на тому, що, «не відділяючись від Російської республіки й зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб уся Російська республіка стала федерацією рівних і вільних народів». Право власності на землю поміщицьких та інших нетрудових господарств скасовувалось, і земля оголошувалася власністю всього трудового народу. Для робітників установлювався восьмигодинний робочий день. Передбачалося скликання Українських Установчих Зборів. У перший місяць після жовтня Центральна Рада користувалася в Україні найбільшим впливом. Надалі, однак, ситуація ставала складнішою. Посилювалася більшовицька агітація. Проголошена урядом програма політичних та соціально-економічних перетворень здійснювалася повільно й непослідовно. Соціальна база влади швидко звужувалась. Усе це створювало грунт для приходу до влади більшовиків, вплив яких з огляду на зазначене зростав. Поряд із цим посилювалися суперечності між більшовицькими й антибільшовицькими силами в Україні. Назрівав гострий конфлікт, який тільки чекав свого приводу, а їх знайшлося принаймні два. По-перше, в Києві перебували деякі більшовицькі військові частини та більшовицькі організації. Спочатку вони були більш-менш лояльні до української влади, але згодом стали активно агітувати проти неї. Відтак уряд приймає рішення про роззброєння цих частин і вислання їх за межі України. Другим приводом для боротьби з радянською Росією послугувалося ставлення українського уряду до антибільшовицьки налаштованих донських козаків. Для повернення з фронтів додому вони мали найкоротший шлях — через Україну. Українська влада зайняла нейтральну позицію. Тоді більшовики поставили ультиматум українському урядові, вимагаючи визнання ним радянської влади й недопущення на територію України згаданих військових частин. У відповідь на це Генеральний секретаріат приймає рішення про припинення постачання хліба до Росії та про організацію власної грошової системи. Отож намір УНР боротися за відстоювання національних інтересів призвів до війни з радянською Росією. Ще раз наголосимо: проблема для України полягала в тому, що внаслідок дальшого погіршення соціально-економічного становища і антиукраїнської агітації більшовиків уряд УНР втрачав свій вплив на маси. В той же час вплив більшовиків невпинно зростав. На І Всеукраїнському з'їзді Рад у грудні 1917 р. було проголошено створення Української Радянської Республіки. В основному це віддзеркалювало інтереси русифікованої частини насамперед робітничого класу. Українське село загалом залишалося нейтральним, вичікуючи, яка влада візьме гору. Таким чином, на кінець 1917 р. в Україні склалася своєрідна ситуація: на частину її території поширювалася влада ЦР, на іншу частину — радянсько-більшовицька влада, нав'язана Росією. В такій обстановці, в січні 1918 р., було скликано чергову сесію Центральної Ради, на розгляд якої виносилися питання про землю і про самостійність Української держави. Есери, які після кризи уряду отримали в ньому більшість, прагнучи зберегти вплив на селянство, провели закон про соціалізацію землі. Що ж до самостійності України, то її проголошення диктувалося самим ходом подій: Україна перебувала у стані війни з радянською Росією. IV Універсал, оприлюднений 22 січня 1918 р., зафіксував, що «віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, від нікого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу». Урядові УНР доручалося почати мирні переговори. Земля до початку весняних робіт мала бути передана селянам. Рефреном IV Універсалу була ідея незалежності та самостійності України. Проте домогтися цього Центральній Раді не вдалося. Загальна ситуація ставала дедалі складнішою. Більшовицькі війська стрімко наближалися до Києва. Через три дні після проголошення IV Універсалу останні військові підрозділи уряду покидали Київ і направлялися до Житомира, куди вже переїхали ЦР та уряд. У бою під Крутами героїчно загинули студенти й учнівська молодь Києва, які виступили на захист Центральної Ради. 16 січня 1918 р. більшовики підняли повстання в Києві. Його центром став завод «Арсенал». Січовим стрільцям та загонові Вільного козацтва вдалося придушити цей виступ. Однак невдовзі, 26 січня, Київ був взятий радянськими військами під орудою колишнього полковника царської армії М. Муравйова. Внаслідок терору з боку нової влади в місті постраждало понад 5 тис. осіб.

90.) Бойові дії на території України 1941-1944 років.

За розробленим ще 1940 р. стратегічним «Генеральним планом “Ост”» гітлерівська Німеччина передбачала щодо України такі заходи: • Часткове онімечення місцевого населення; заселення німцями окупованих земель. • Масова депортація населення, у тому числі українців, до Сибіру. • Підрив біологічної сили слов’янських народів. • Економічне пограбування території України; перетворення місцевого населення на рабів. • Пограбування культурних цінностей, знищення пам’яток культури. Захопивши Україну, німці розчленували її на окремі частини . Новоутворені адміністративні одиниці очолили генерал-губернатори. Особливу ненависть до українців виявив рейхскомісар Еріх Кох, якого називали «коричневим царем України». Після окупації України було встановлено нацистський «новий порядок», який передбачав ліквідацію суверенітету або державності завойованих країн (територій), економічне пограбування і використання всіх ресурсів в інтересах ІІІ рейху, расову дискримінацію, геноцид, антисемітизм, терор і вбивства невинних людей. В Україні діяли каральні органи нацистів (СС, СД, гестапо), які проводили терор проти мирного населення. У січні 1942 р. німецьким командуванням був прийнятий план фізичного знищення євреїв на території всіх окупованих країн Європи. Політика нацистської Німеччини та її прибічників у переслідуванні й знищенні єврейства в 1933—1945 рр. отримала назву «Холокост» (від давньогрецького holocaustosis — знищення вогнем, жертвопринесення). Нацисти застосовували жахливі засоби страти: отруєння у газових камерах, спалення у крематоріях, голодомор, цькування собаками. Створювалися концентраційні табори і гетто для євреїв. Масове знищення євреїв відбулося в Києві (Бабин Яр), Харкові (Дробицький Яр), Львові, Бердичеві, Одесі. За роки окупації в Бабиному Яру в Києві загинуло понад 220 тис., у Дробицькому Яру в Харкові — понад 60 тис., в Янівському концтаборі у Львові — понад 160 тис. українських громадян переважно єврейської національності. Терор фізичний супроводжувався моральним терором. На магазинах, ресторанах, перукарнях висіли написи: «Тільки для німців», «Українцям вхід заборонено». Мирному населенню міст заборонялося користуватися залізницею, міським транспортом, поштою, телеграфом, аптеками. Були зачинені школи й вищі заклади освіти. Обмежувалися постачання міст продовольством, медичне обслуговування. Українці перетворювалися на людей «третього сорту». Влаштовувалися публічні страти комуністів, комсомольців, представників радянської влади. Загалом в Україні в період окупації було вбито 3,9 млн осіб мирного населення і 1,3 млн військовополонених. Окупаційна політика мала відверто колоніальний характер. Було введено примусову трудову повинність. Щоб забезпечити більш «ефективну» експлуатацію українського села, німці зберегли колгоспи. Людей силоміць вивозили на роботи до Німеччини. Почалося безсоромне пограбування матеріальних і культурних цінностей України: були розграбовані сотні музеїв, бібліотек, будинків творчості. До Німеччини вивозилися продовольство, обладнання, сировина, коштовності, чорноземи, а також робоча сила. Із України на примусові роботи до Німеччини було вивезено 2,4 млн осіб. Отже, окупаційний режим відзначався винятковою жорстокістю. Але він не забезпечив покори українського народу, а, навпаки, викликав масовий рух Опору в Україні.

Рух Опору

Із перших днів окупації на території України розгорнулася антифашистська боротьба. Існували дві течії руху Опору . Військова доктрина Радянського Союзу припускала ведення війни малою кров’ю на чужій території. Тому партизанська війна вважалася недоцільною, і в 1930-ті рр. було ліквідовано партизанські бази в прикордонних районах. Течії руху Опору в Україні (1941—1944 рр.)

Характеристика	Течія
	Радянська	Націоналістична
Мета	Визволення від загарбників
	Відновлення радянської влади	Відновлення української держави
Організаційне оформлення	1941—1942 рр. Партизанські загони, з’єднання; радянське підпілля (3500 підпільних організацій і груп)	Похідні групи (1941 р.), Поліська Січ (1941 р.), Українська повстанська армія (УПА) (листопад 1942 р.) та інші загони, підпілля ОУН
Кількість, тис. осіб	200—600	50—200 (похідні групи— 5)
Командири	С. Ковпак, О. Сабуров, О. Федоров, М. Наумов. Український штаб партизанського руху очолював Т. Строкач	Командир Поліської Січі — Тарас Бульба (Боровець). Командуючі УПА: Д. Клячківський (К. Савур), Р. Шухевич (Т. Чупринка)
Основні райони дій	Українське Полісся, Чернігівщина, Сумщина	Волинь, Галичина, українське Полісся
Специфіка бойових дій	Діяльність партизанів як правило підпорядковувалася та узгоджувалася з потребами фронту: диверсії на залізницях, удари по воєнних об’єктах, розвідка, допомога в переправі через річки тощо. Найбільші координовані операції партизанів: «Рейкова війна» і «Концерт» по зриву перевезень воєнних вантажів на залізницях, а також рейди великих партизанських з’єднань по тилах ворога	Переважно діяла як самооборона населення — витіснення окупаційної адміністрації, створення української, захист населення від сваволі влади, зрив спроби вивозу до Німеччини продовольства, робочої сили, проведення оборонних боїв з карателями по периметру і в середині контрольованої території. Напади на воєнні об’єкти здійснювалися в основному з метою оволодіння зброєю

Українці також брали активну участь в антинацистському русі Опору в країнах Європи (Франція, Італія, Югославія) Фашисти дуже швидко просувалися Україною, тому в їхньому тилу залишилися цілі підрозділи радянських військ. Саме ці підрозділи стали базою радянського партизанського руху. Значну роль в організації руху Опору відіграли радянські військово-організаційні центри: Центральний штаб партизанського руху (ЦШПР) і Український штаб партизанського руху (УШПР, створений у червні 1942 р.). У перший рік війни дії партизан і підпільників мали неорганізований характер, бракувало підготовлених командних кадрів і фахівців. У 1941 р. партизани мали на озброєнні тільки гвинтівки, карабіни, револьвери, пляшки із запалювальною сумішшю. Вибухівки й мін було обмаль. Більшість партизанів захоплювали зброю у ворога. У з’єднанні С. Ковпака трофейна зброя складала 80 % усього озброєння. Партизани діяли активно, самовіддано, організовували диверсії, знищували окупантів, вели агітацію серед населення. Однак ефективності їхніх дій заважала позиція Й. Сталіна. Він не довіряв активним діям народних мас. ЦШПР кілька разів розформовували, а в січні 1944 р. його було повністю ліквідовано. Найбільше піднесення партизанського руху припадає на початок 1944 р. у Вінницькій, Житомирській, Кам’янець-Подільській, Кіровоградській, Тернопільській і Чернівецькій областях. У містах і селах України діяло комуністичне й комсомольське підпілля («Молода гвардія», місто Краснодон; «Партизанська іскра», село Кримки Миколаївської області). Представники націоналістичного руху у роки війни намагалися відновити незалежність України. Вони воювали і проти фашистів, і проти радянських військ. Політичним центром націоналістичного руху була ОУН. До початку війни ОУН співробітничала з німцями. У німецькій армії був утворений Легіон українських націоналістів. Керівництво ОУН розраховувало на сприяння Німеччини у відновленні української державності. Проте, спроба проголошення у Львові 30 червня 1941 р. самостійної української держави не була підтримана Німеччиною. Гестапо заарештувало всіх членів новоствореного уряду на чолі з Я. Стецьком, а також керівника радикального крила ОУН С. Бандеру. Проти ОУН розпочалися репресії. У відповідь керівники ОУН почала створювати партизанські загони, які в жовтні 1942 р. об’єдналися під назвою Українська повстанська армія. УПА розраховувала лише на власні сили і підтримку місцевого населення. Мережа оунівського підпілля охопила не тільки західні, а і центральні, східні, південні райони України. Партизанські дії УПА були спрямовані проти німців та їхніх союзників, польських військових формувань і населення, радянських партизанських загонів, а згодом і підрозділів Червоної армії. Лише у жовтні—листопаді 1943 р. УПА провела 47 боїв проти німців і 54 бої проти радянських партизанів. Кількість членів УПА за різними даними становила від 30 тис. до 100 тис. бійців. Із приходом Червоної армії в Західну Україну радянське командування для боротьби з УПА створило окрему армію НКВС. Боротьба сторін продовжувалася до середини 1950-х рр. і мала надзвичайно жорстокий характер. І радянські партизани, і ОУН—УПА намагалися зібрати і сконцентрувати українські сили в боротьбі проти завойовників. Рух Опору став справжнім Другим фронтом Великої Вітчизнян