Гетьманування п. Дорошенка. Боротьба за возз'єднання українських земель

Про підготовку російсько-польського договору Україна не знала, в Андрусів не були запрошені ні гетьман Лівобережної України І. Брюховецький, ні Петро Дорошенко, обраний замість П. Тетері гетьманом Правобережної України (1665—1676 pp.). Боротьбу національно-патріотичних сил за об'єднання України очолив П. Дорошенко. Розуміючи, що Річ Посполита не надасть допомоги в реалізації його планів, він уклав союз із Кримом, пішов на зближення з Туреччиною. Багато уваги гетьман приділив переговорам з Росією про протекцію царя за умови об'єднання етнічних земель України, але переговори зазнали невдачі. На початку лютого 1668 р. в Лівобережній Україні вибухнуло антимосковське повстання. П. Дорошенко, заручившись підтримкою значної частини населення Лівобережжя, усунув І. Брюховецького і об'єднав козацьку Україну. У червні 1668 р. Військова козацька рада обрала його гетьманом об'єднаної України. Відкрилася перспектива відродження Української держави. Проте вкрай несприятливою була геополітична ситуація. Свою негативну роль відігравала і відсутність єдності в діях українських сил. Росія і Річ Посполита, не бажаючи втрачати свою присутність в Україні, виступили проти її возз'єднання в єдину державу. Гетьман Правобережного козацтва П. Дорошенко змушений був вести війну на два фронти. Ворожу позицію щодо нього зайняло і Запорожжя, яке висунуло претендентом на гетьманство Петра Суховія, підтримуваного Кримом. Для організації опору Польщі П. Дорошенко рушив на Правобережну Україну, а на Лівобережжі для боротьби з російськими військами залишив наказним гетьманом чернігівського полковника Дем'яна Многогрішного. Роз'єднання козацьких сил, що відбулося, негативно вплинуло на розвиток подій. Д. Многогрішний, опинившись унаслідок наступу російських військ у скрутній ситуації, перейшов на бік Росії і за її підтримки був обраний гетьманом Лівобережної України (1668—1672 pp.). Так Українська держава знову розкололася на два гетьманства. Д. Многогрішний, погодившись на входження України до складу Росії, узяв курс на відновлення прав і кордонів Української держави періоду Б. Хмельницького. Гетьман відновив зв'язки з П. Дорошенком, надавши йому військову допомогу. Діяльність Д. Многогрішного не узгоджувалася з офіційною політикою російського уряду. Проти гетьмана була сфабрикована справа про «зраду», і після суду в Москві його заслали до Сибіру. Новим гетьманом Лівобережної України було обрано лояльно налаштованого до Росії Івана Самойловича (1672—1687 pp.). На Правобережжі П. Дорошенку довелося вести боротьбу за владу з різними претендентами: спочатку з П. Суховієм, ставлеником кримського хана, а згодом з М. Ханенком, який чітко орієнтувався на Польщу і за її підтримки був обраний гетьманом Правобережної України (1670—1674 pp.). Під тиском надзвичайно тяжких зовнішніх і внутрішніх обставин П. Дорошенко почав шукати підтримки в турецького султана. У 1672 р. гетьман приєднався до Туреччини і розпочатої нею війни проти Польщі. Успішні дії турецьких і українських військ змусили польського короля 18 жовтня 1672 р. підписати Бучацький мирний договір, відмовившись від Правобережної України. Поділля відходило до Туреччини, Українська держава утворювалася в межах Брацлавського і Київського воєводств. Порушення територіальної цілісності України не задовольняло П. Дорошенка. Крім того, Порта почала вимагати виплати данини, роззброєння козаків, зруйнування фортець, відбулося безжалісне пограбування українського населення турецькими і татарськими військами. Сподівання гетьмана на турецьку протекцію не виправдалися. У 1673 р. 11. Дорошенко пішов на переговори з Москвою. Він погодився повернутися під протекцію Росії за умов збереження цілісності козацької України, її прав і вільностей, надання надійної допомоги для боротьби з Туреччиною. Оскільки позиції сторін не збігалися, переговори припинилися. На початку 1674 р. російські війська разом із військом І. Самойловича оволоділи основними містами Правобережжя. І. Самойлович був обраний гетьманом усієї України. Москва усвідомлювала, що її спроба повернути Правобережжя під свою протекцію призведе до неминучої війни з Туреччиною. Тому коли влітку 1674 р. турки і татари вступили на правобережні землі, російсько-українське військо залишило їх без захисту і втекло на Лівобережжя. Похід турецько-татарської армії на Правобережжя мав жахливі наслідки. Потік переселенців у Лівобережну Україну та на Слобожанщину набув масового характеру. Правобережне населення звинувачувало П. Дорошенка в усіх бідах і нещастях, які принесли із собою татари і турки. Після відходу турецько-татарських сил активізував воєнні дії на Правобережжі польський король Ян Собеський. У грудні 1674 р. П. Дорошенко пішов на переговори з поляками, погодившись на входження до складу Речі Посполитої, але за умови збереження цілісності України та на основі статей Гадяцького договору. Переговори зазнали невдачі. Марно шукаючи протекції різних союзників, П. Дорошенко опинився у глухому куті. Його чекала неминуча поразка. Правобережне населення, розчарувавшись у можливості виборення незалежності, відвернулося від гетьмана, його почали залишати соратники, родичі. Підвладна Дорошенкові територія скоротилася до Чигирина та його округів. У жовтні 1676 p., коли до Чигирина підступили полки І. Самойловича і російські гарнізони, П. Дорошенко капітулював, присягнувши на вірність російському цареві. Гетьману не вдалося реалізувати державну ідею, за яку так наполегливо і послідовно боровся Б. Хмельницький. Падіння гетьманства П. Дорошенка ознаменувало остаточну поразку національно-визвольного руху. Була ліквідована українська державність на Правобережжі, і всі спроби її відновити зазнали невдачі. Державність вдалося зберегти лише на території Лівобережжя, яке на правах автономії входило до складу Росії. Незалежну соборну державу в межах етнічних українських земель було створено лише на короткий період. Від воєнних дій, голоду, епідемій, захоплення в ясир, переселення втрати становили близько 65—70 % усього населення України, зазнали руйнувань міста і села, було завдано надзвичайно великої шкоди господарству. Український національно-визвольний рух XVII ст., не дивлячись на поразку, мав велике історичне значення. Він зумовив формування ідеї утворення незалежної соборної української держави, призвів до відтворення Української держави, частина якої на території Лівобережної України (Гетьманщина) проіснувала на правах автономії у складі Росії до 80-х pp. XVIII ст., вплинув на розвиток національної самосвідомості українців, сформував нову політичну еліту, яка стала на захист українських національних інтересів, збагатив традиції боротьби українців за національне і соціальне визволення, сприяв розвитку української культури (усної народної творчості, літописання).