6. Переселення селян на Схід

Гостра нестача землі в Наддніпрянській Україні змушувала селян шукати інших засобів для існування. Земля значно зросла в ціні, у деяких регіонах проти 1861 р.– у три-чотири рази. Більшість селян була неспроможна придбати землю або знайти собі роботу в сільському господарстві. Місто з його новим життям відлякувало багатьох селян. Селяни зазвичай трималися громади, а якщо виїздили, то прагнули осісти на нових землях старими українськими селами та працювати на землі. Водночас в Україну переїздили російські селяни, які йшли працювати на фабрики і заводи. Отож, російська міграція була спрямована в міста Наддніпрянщини, українська – до сіл у східних регіонах імперії. За підрахунками економістів, надлишок робочої сили в Наддніпрянській Україні сягав 68% працездатного населення.

 

Розселення та еміграція українців у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.

 

Переселення українських селян на землі російського Далекого Сходу, Сибіру та Казахстану, як і еміграція селян із західноукраїнських земель у складі Австро-Угорщини в 70–90-х рр., стали двома потоками першої хвилі масової української трудової еміграції.

Українській еміграції на Схід були притаманні такі особливості:

   переселенці з Наддніпрянщини залишалися на землях у межах Російської імперії та не були емігрантами у традиційному значенні цього слова;

   переселення мали переважно стихійний характер вільної колонізації незаселених земель;

   основну масу переселенців складали селяни, які переселялися на нові місця, переважно разом зі своїми сім’ями;

   регіонами, які дали основну масу переселенців, стали спершу Лівобережжя, а згодом і Правобережжя;

   на відміну від селян, які переселялись із західноукраїнських земель на Американський континент, мешканці з Наддніпрянщини, оселившись у східних регіонах Російської імперії, не мали можливостей створювати свої національно-культурні інституції.

Ставлення імперського уряду до українських переселенців було неоднозначним. З одного боку, його інтересам відповідало освоєння вільних земель на околицях імперії, можливість у зв’язку з цим знайти застосування зайвим робочим рукам та збільшити водночас російське населення в Наддніпрянській Україні. З іншого боку, перейматися облаштуванням переселенців уряд не бажав, а тому видавалися таємні інституції, у яких рекомендувалося не задовольняти прохань на переселення бідних і багатодітних сімей.

 

З урядових документів щодо українських переселенців у східні райони імперії

«Малороси, які багато зробили для Росії, нині не тільки не здатні служити її національним інтересам, а й навіть сильно потребують у захисті від ворожого російському урядові польського на них впливу... Необхідно залучати в Україну селян-великоросів, які дійсно внесли б у цей край російський дух, значно підняли б у місцевого населення любов до Росії... Тому казенні та придбані урядом землі в українських губерніях варто віддавати переселенцям із внутрішніх, чисто російських губерній, місцеве ж, обідніле населення корисно було б переселяти в інші частини Росії, на землі, призначені для переселенців... Основна причина такої політики у тому, що малороси не здатні до проведення російської національної ідеї».

Поміркуйте: 1. Яким було ставлення імперського уряду до українських переселенців? 2. Що свідчить про те, що уряд намагався використати проблему переселенців для збільшення в Україні російського населення?

 

Проте зупинити потік доведених до зубожіння селян було важко. Офіційна відмова спричиняла самовільне переселення цілими сім’ями та групами; селяни вночі залишали свої села і рушали до залізничних станцій. Основна маса українських селян переселялася навмання. Відсутність будь-якої допомоги в організації переїзду призводила до недуг, голоду і смертності. Серед переселенців 84% складали вихідці з Лівобережжя, де найбільше дошкуляли малоземелля і залишки кріпацтва. Загалом у 1885–1900 рр. з Наддніпрянщини на Схід переселилися 367 тис. селян.

Українські переселенці дали назви новим землям, що їх вони заселяли. Вузьку смугу своїх поселень на південній околиці киргизо-казахстанських степів українські переселенці наприкінці ХІХ ст. назвали Сірим Клином, або Сірою Україною. На початку ХХ ст. українці складали понад 50% загальної кількості переселенців, що становило близько 33 тис. душ. Зелений Клин об’єднував землі, заселені українцями в південній частині Далекого Сходу – Приморському краї, Амурській області та південній частині Хабаровського краю. Освоївши цей регіон, українські поселенці часто називали його також Зеленою, або Далекосхідною Україною. Шлях українських поселенців до цих земель – 17 тис. км – пролягав морем з Одеси до Владивостока. Українських переселенців ці далекі землі приваблювали тим, що за указом імперського уряду кожна сім’я отримувала наділ у 100 десятин і мала значні пільги щодо сплати податків. Пов’язане це було з тим, що міжнародна ситуація на Далекому Сході вимагала негайного залюднення цих величезних просторів російської території. Серед усіх переселенців до Зеленого Клину українці, за підрахунками дослідників, складали на початку ХХ ст. 63%, що становило близько 110 тис. душ.

На початку ХХ ст. Сірий Клин та Зелений Клин стали двома найбільшими суцільними просторами української колонізації в Азії. Українські поселенці заплатили за освоєну ними землю каторжною працею та життями тисяч співвітчизників. У підросійській Азії переселенці з Наддніпрянщини започаткували появу української діаспори – сукупності українців, які проживають за кордоном, за межами суцільної етнічної української території.