10 Років української приватизації: крок у майбутнє

Круглий стіл XIX

Відкрите засідання Дорадчої групи з питань приватизації в рамках співпраці Уряду України з Світовим банком та Міжнародним валютним фондом Київ, лютий 2002 року

Анатолій Кінах, Прем'єр–міністр України Уряд України розглядає приватизацію як один з головних чинників розбудови ринкових відносин, невід'ємну складову структурних реформ у вітчизняній економіці. Кінцевою метою приватизації є перехід державних підприємств до більш ефективних власників, здатних здійснити необхідні для подальшого розвитку підприємств інвестиції, забезпечити впровадження нових технологій та інших інновацій. Задля досягнення цієї мети приватизація, за нашим переконанням, має здійснюватися із дотриманням принципів прозорості, рівності умов для всіх претендентів і суворого дотримання вимог законодавства. Саме на таких засадах відбувалася приватизація у 2001 році. Як приклад, можна навести продаж шести енергопостачальних компаній за участю іноземного радника — відомого інвестиційного банку. Проте, лише одна, хай навіть і досконала, процедура приватизації не може забезпечити отримання позитивного результату. Необхідні чіткі, скоординовані зусилля всіх гілок влади, спрямовані на покращення інвестиційного клімату, удосконалення корпоративного управління, особливо в частині захисту прав дрібних акціонерів, підвищення ефективності управління об'єктами державної власності тощо. Приватизація підприємств, що мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави, перш за все — суб'єктів природних монополій, вимагає посиленої уваги до передприватизаційної підготовки, попереднього встановлення чітких, зрозумілих та стабільних правил діяльності на відповідних ринках і систем їх регулювання. Уряд докладатиме всіх необхідних зусиль для виконання у поточному році цих завдань. Належні висновки будуть зроблені і з допущених помилок, зокрема, під час приватизації енергопостачальних компаній, позаприватизаційних процесів відчуження державного майна шляхом застосування процедури банкрутства. Не дивлячись на значне уповільнення темпів розвитку світової економіки та передвиборчий контекст першого кварталу, одним з основних напрямів діяльності Уряду в поточному році визначено поглиблення приватизаційних процесів, зокрема продаж контрольних пакетів акцій решти енергопостачальних компаній та ВАТ “Укртелеком”, реорганізація з наступною приватизацією низки державних холдингових компаній. Сприятиме цьому й продовження та активізація діяльності Робочої групи з питань приватизації підприємств та ефективного управління корпоративними правами під моїм головуванням, до складу якої входять представники зацікавлених органів виконавчої влади та професійних спілок, і на засіданнях якої відкрито, комплексно та оперативно розглядаються найважливіші питання у сфері приватизації. Сподіваємося, що послідовна, відкрита політика у сфері відносин власності неодмінно стане сигналом громадянам, вітчизняним та іноземним інвесторам щодо передбачуваності економічної політики, зниження інвестиційних витрат і підприємницьких ризиків.

Олександр Рябченко, Голова Спеціальної контрольної комісії Верховної Ради України з питань приватизації Основою приватизаційного процесу в Україні є відповідна законодавча база. Це Конституція України, що гарантує право на приватну власність, відповідні закони, а також прийнята Верховною Радою Державна програма приватизації на 2000–2002 роки. У 2001 році основний акцент ставився на забезпечення прозорості приватизаційного процесу, недопущення застосування брудних методів штучного доведення підприємств до банкрутства і наступного розпродажу їх за борги. Саме ці проблеми зараз заважають залученню в Україну стратегічного інвестора, що є основним критерієм успішності приватизаційного процесу. Говорячи про приватизацію — 2001 слід виділити продаж шести енергорозподільчих компаній, що відбувався в повній мірі згідно з індивідуальним підходом, закладеним у Державній програмі приватизації на 2000–2002 рр. Для успішного продажу і залучення на вигідних для України умовах стратегічних інвесторів нам необхідно працювати над покращанням інвестиційного клімату загалом, створювати чіткі як для виробників, так і для споживачів регуляторні норми на основі ринкових принципів управління економічними процесами, в жодному разі не допускати позарегуляторне втручання державних органів у процес ціноутворення та ін. Приватизація 2002 року — це, в першу чергу, конкурси по продажу стратегічних об'єктів — 12 обленерго і Укртелекому. До них потрібно ретельно готуватися, працюючи над поліпшенням регуляторної політики цих природних монополій з використанням іноземного досвіду, а також залучаючи потенційних промислових інвесторів. Саме для того, щоб уникнути невиправданого поспіху, Уряд України перевів надходження від приватизації з поточних у фінансові рахунки Держбюджету на 2002 рік. Надзвичайно важливим є залучення до роботи над покращанням приватизаційних процесів кваліфікованих іноземних експертів і радників, чиї практичні рекомендації можуть бути використані при підготовці парламентом нової Державної програми приватизації.

Грегорі Єджейчак, Глава Представництва Світового банку в Україні За останні 10 років Україна наполегливо реформує свою економіку, але темпи та результати цих реформ є неоднозначними. У 2000 році, вперше після десяти років спаду виробництва, в Україні мало місце економічне зростання. Це не є чимось незвичним для країн з перехідною економікою, коли у період відновлення та зростання суттєво збільшується приплив прямих іноземних інвестицій, а приватизація при цьому є головною магістраллю їхнього припливу. За останні два роки, коли здійснювалася індивідуальна приватизація важливих державних підприємств за грошові кошти, Україна, на жаль, не отримала тієї вигоди від прямих іноземних інвестицій, як цього слід було очікувати. Причини такого стану справ є досить складними, але, безумовно, якість процесу приватизації є одним із головних чинників такого не зовсім задовільного результату. Як свідчить світовий досвід діяльності Світового банку, прямі іноземні інвестиції мають значний вплив на успішний перехід до ринкової економіки. Ось чому Світовий банк приділяє особливу увагу ефективності реформування прав власності взагалі та самим процесам приватизації, зокрема. Найліпша практика у світових масштабах свідчить про те, що успіх приватизації залежить від прозорості процедур, регуляторної політики ринкового спрямування і, що найбільш важливо, від підтримки та сприятливого ставлення з боку уряду, політиків та усього суспільства до реформ. Є багато ознак того, що іноземні інвестори уважно приглядаються до України, інвестиційних можливостей та розвитку ринкових інститутів у цій країні. Обертання такого загального інтересу у реальний приплив прямих іноземних інвестицій майже цілком залежить від успіху приватизації в Україні. Висока якість приватизації середніх та великих підприємств завдяки прямим іноземним інвестиціям матиме не лише бюджетні наслідки. Прямі іноземні інвестиції мають привнести нові технології, нові методи управління та доступ до нових ринків. Ось чому надзвичайно важливим є те, щоб через процес приватизації з'являлися справжні власники, так звані стратегічні інвестори, що мають доступ до фінансування, технологій, методів управління та ринків. Найліпша практика приватизації в усьому світі свідчить про те, що для залучення надійних стратегічних інвесторів приватизація має бути прозорою, відкритою для усіх інвесторів, що відповідають критеріям якості, і що слід керуватися найвищою ціною як критерієм визначення переможця, і усе це має підлягати контролю з боку громадськості. Україна може винести уроки з досвіду інших країн регіону щодо того, яким чином слід проводити приватизацію та реформувати права власності. Світовий банк та міжнародні донори дуже активно допомагають у передачі Україні таких знань, щоб на практиці навчитися, яким чином приватизувати середні та великі підприємства на користь українській економіці та задля надходжень до державного бюджету. Донори готові до продовження такої співпраці й у майбутньому.

Норберт Жустен, Посол, Голова Делегації Європейської комісії в Україні, Молдові і Білорусії Європейська комісія, представлена своєю Делегацією у Києві, постійно брала участь у підтримці приватизаційного процесу і таким чином сприяла використанню цього важливого інструменту ринкової економіки. Європейська комісія переконана у тому, що цей процес повинен базуватися на безумовній прозорості усіх відповідних процедур та бути незалежним від будь–якого неправомірного тиску. Метою програми технічної допомоги “Тасіс” завжди було усунення факторів, що перешкоджають успішному приватизаційному продажу. У рамках кількох проектів була надана безпосередня допомога Фонду державного майна, а до участі у розробці детальних методологічних підходів залучалися кваліфіковані радники з Комерцбанку та компаній “Флемінг” і “Банексі”. У минулі роки були розроблені декілька підходів, які були спрямовані на підтримку приватизаційного процесу, серед яких можна виділити аналіз діяльності компаній, рекомендації щодо структури приватизаційних угод та повний комплект тендерної документації. Беручи до уваги результати минулого року, можна сказати, що новий рік теж буде нелегким. Ми щиро сподіваємося на те, що приватизація обленерго буде позитивним внеском до реформи енергетичного ринку, і що інвестори оптимізують роботу галузі. Очікується також, що “Укртелеком” дотримається своїх обіцянок. Отже, Європейська комісія і надалі підтримуватиме участь приватного капіталу у підсиленні економічного розвитку країни.

Крістофер Кроулі, Директор Регіонального представництва Агентства Міжнародного Розвитку США в Україні, Білорусії та Молдові За останні вісім років Агентство міжнародного розвитку США приділяло значну увагу приватизації в Україні. Ми надавали підтримку на першому етапі приватизації малих підприємств та житла. Далі ми виділили значні ресурси на масову приватизацію середнього та великого бізнесу, надавши сприяння приватизації понад 8000 підприємств. Ми також надали допомогу приватизації незавершених об'єктів будівництва та землі, на якій розташовані підприємства. Нещодавно Агентство міжнародного розвитку США надало підтримку у приватизації енергопостачальних компаній (обленерго), що є ключовим елементом нашої програми допомоги у перебудові енергетичного сектора. Наша діяльність сприяла приватизації шести обленерго. Зараз ще 12 обленерго знаходяться у процесі приватизації. Головний урок, який ми винесли, полягає у тому, що приватизація може пройти успішно лише за умови, якщо уряд повністю підтримує цей процесом. Крім того, приватизація призведе до підвищення ефективності та зростання інвестицій лише в тому випадку, якщо умови функціонування та регуляторне середовище є належними та прозорими. У більшості випадків стратегічні інвестори не будуть купувати підприємства, якщо не будуть виконані ці умови. Основи вже закладено, але необхідно зробити значно більше, щоб завершити процес приватизації, і що більш важливо, створити таке середовище, у якому приватизовані підприємства, так само як і всі інші підприємства, зможуть розвиватись та показувати хороші фінансові показники. Лише тоді народ України отримає більше робочих місць та матиме більше достатку.

Від авторів

У листопаді 2001 року в рамках співпраці Уряду України з Світовим банком та Міжнародним валютним фондом нами було проведене та представлене “Дослідження прозорості приватизації”, що вмістило критичний аналіз перебігу приватизаційних процесів та детальний аналіз прозорості процедур приватизації за комерційними конкурсами та відкритими торгами. В результаті проведеного дослідження ми дійшли висновку, що в Україні відбувається поступове уповільнення приватизаційних процесів та зменшення темпу імплементації нових положень Державної програми приватизації на 2000–2002 роки.

З огляду на проаналізовані в попередньому дослідженні сучасні тенденції економічного розвитку та новітній досвід у сфері приватизації представлене нами дослідження “10 років української приватизації: крок у майбутнє”, включає розгляд процесу трансформації власності в Україні та її нормативно–правове забезпечення. Мета представленого дослідження полягає у комплексному аналізі основних аспектів правового регулювання приватизаційних процесів в Україні та вироблення на основі такого аналізу конкретних рекомендацій для вирішення питань, що потребують нормативного врегулювання. Ми вважаємо, що неуспішна індивідуальна приватизація не є наслідком несприятливого економічного клімату. Навпаки, багаторазові неуспішні спроби продажів є одним з головних чинників, що впливають на недостатньо привабливий для стратегічного інвестора інвестиційний імідж України.

Особлива увага в дослідженні приділяється аналізу зв'язку регуляторної політики базових галузей народного господарства і успішного приватизаційного процесу.

Проблеми у забезпеченні секторальних регуляцій ринковими методами особливо загострилися при здійсненні приватизації у електроенергетиці, коли компанія–радник була вимушена більше часу приділяти не пошуку всесвітньо відомих інвесторів, а лобіюванню прийнятних для інвестора умов регуляторної політики.

Необхідно констатувати факт того, що деякі успішні на етапі масової приватизації бізнесмени не можуть удосконалюватись згідно з вимогами етапів перехідного періоду, таким чином стаючи гальмівним фактором для реформ. Ці люди стараються заволодіти державним майном, обійшовши законодавчо врегульовані процедури приватизації.

Беручи до уваги конкретні випадки цілеспрямованих дій щодо внесення та подальшого продажу найбільш ліквідного майна підприємств в якості податкової застави або створення штучного банкрутства підприємства, постала нагальна потреба у включенні всіх способів відчуження державної власності в приватизаційне законодавство. Непоодинокими стали випадки продажу керівниками державних холдингових компаній, переданих до їх статутних фондів пакетів акцій державних підприємств. Таким чином постає питання щодо доцільності функціонування холдингових компаній, оскільки їх функції можуть виконувати комерційні інвестори, що на конкурсній основі можуть управляти державним майном. Констатуються випадки вилучення податковими органами в рахунок погашення заборгованості інвестицій, що надходять на підприємства на виконання умов договорів купівлі–продажу.

Наведені факти не охоплюються критеріями прозорості [1], рекомендованими Дорадчою групою з питань приватизації при Світовому банку, оскільки вони виведені поза законодавче регулювання приватизації. Саме тому ФДМУ — державний орган із спеціальним статусом — повинен бути визначений єдиним незалежним продавцем державного майна в Україні, який відстоюватиме можливість не лише надходження коштів до державного бюджету, але й пошуку ефективних власників підприємств, поліпшення управління стратегічними об'єктами та підприємствами–монополістами.

Для збільшення прозорості приватизації, а також забезпечення плановості і комплексності у підході до реформування власності доцільним є налагодження конструктивного діалогу між різними органами законодавчої і виконавчої влади, представниками місцевого самоврядування, наукових і експертних установ, а також українськими і зарубіжними бізнесменами та донорськими організаціями. Координацією зусиль влади, бізнесу і громадськості щодо сприяння успіху приватизації повинен займатись недержавний колегіальний орган. Частково такі функції зараз виконує створена на прохання Першого віце–прем'єр–міністра України і Голови ФДМУ Дорадча група з питань приватизації при Світовому банку.

Завданням технічної допомоги, яку надають донори Україні, є ознайомлення влади і громадськості з методами вирішення схожих проблем різними країнами в різних економічних і геополітичних умовах.

Діяльність Консультаційного проекту Федерального Уряду Німеччини з питань приватизації в Україні полягає у передачі східнонімецького досвіду реформування власності та надання технічної допомоги щодо формування інституційних передумов найважливішого етапу української приватизації — індивідуальної приватизації за грошові кошти.

У викладеному дослідженні в прикладній формі наводяться конкретні рекомендації покращення інвестиційного клімату України. Дослідження концентрує увагу на регуляторній політиці, правовому полі приватизації та причинах неуспішних приватизаційних трансакцій. Ми маємо надію, що наші рекомендації знайдуть своє застосування під час написання Державної програми приватизації. Важливо підкреслити, що наступна Державна програма приватизації може стати завершальною на перехідному етапі економіки України.

Вагоме місце у дослідженні займають порівняльні аспекти досвіду секторальної регуляторної політики, приватизації інших країн Центральної та Східної Європи, а також практичні консультації з впровадження таких реформ.

Особлива подяка за пророблений аналіз нормативно–правових актів України, їх оцінку в контексті законодавства Німеччини та ЄС, а також надання рекомендацій аспірантам Халаїму О.П. (Львівський національний університет ім. І.Франка) та Журавлю Т.В. (Рівненський державний технічний університет).

Також ми хочемо подякувати за співпрацю і надання цінних даних, які потребувалися при дослідженні, Рябченку О.В., Альошину В.Б., Гудимі О.М., Гурову В.М., Поліщуку О.В., Ткаленку І.І., Черняку В.К. (ВРУ), Гайдуцькому П.І., Григоренку Є.М., Мельнику В.О. (АПУ), Кінаху А.К. (КМУ), Бондарю О.М., Гришану Ю.П., Ледомській С.Ю., Білоцерковцю І.Л., Шепітьку О.О. (ФДМУ), Пендзину О.В. (Мінекономіки України), Єджейчаку Г., Креачічу П., Міхневу А., Вуйовічу Д. (МБРР), Елборг–Войтек К. (МВФ), Кроулі К. (АМР США), Жустену Н., Гьотцу Ф., Зає М. (Делегація Єврокомісії в Україні), усім членам Дорадчої групи з питань приватизації і учасникам нашого соціологічного опитування (березень 2001), експертам Деревянкіну В., Костецькому Р. і Відибіді К.

д–р Генріх Бонненберг, [2] головний європейський експерт

д–р Олександр Пасхавер, [3] головний український експерт

д–р Йоахім Шрамм, [4] експерт з правових питань

Крістофер Штаудт, [5] координатор групи експертів

Порівняльна історія української приватизації

Сьогодні в Україні побутує думка, що приватизація вже майже повністю проведена. Це пов'язано з тим, що для більшості громадян вона закінчилась ще з приватизацією квартири, дачної ділянки, використанням приватизаційного сертифіката, орендою або участю у пільговій підписці на акції свого підприємства. У жителів сільської місцевості приватизація асоціюється з ліквідацією колгоспів і отриманням власної земельної ділянки.

Соціологічні дослідження різних періодів, які проводились різними установами, показували, що у широких верств населення в цілому немає яскраво вираженого негативного ставлення до приватизації. Поміркована критика панувала і в українській науковій літературі. Її джерелом була загальна суспільна позиція, яка час від часу підживлювалась гучними конфліктами між українськими олігархами та звинуваченнями міжнародних експертів у недостатності прозорості, основним критерієм якої є прихід стратегічного інвестора, готового впроваджувати свої високі технології, корпоративну культуру і етику бізнесу.

Результатами 10 років приватизації стало закріплення нового економічного устрою і економічне зростання країни. Необхідність у зміцненні влади і збільшенні добробуту населення спонукала вчених і громадськість прихильніше ставитись до процесів реформування власності, сприймаючи його як засіб виходу з економічної кризи. Приватизаційні конфлікти серед нових багатіїв і політиків–лобістів того чи іншого приватного бізнесу спричинили більш ретельний контроль за приватизацією з боку громадськості, тим самим вимагаючи збільшення прозорості до кожного наступного продажу. І, нарешті, ставлячи в залежність від приватизаційних надходжень виконання Державного бюджету, влада ввела додатковий засіб прискорення приватизації, в якій вартість продажу продовжувала відігравати суттєву роль в оцінці діяльності Фонду державного майна України (ФДМУ).

Як бачимо, навіть неоднозначність перших 10 років приватизації не завадила отриманню з її допомогою загалом позитивного результату. Однак сьогоднішня приватизація є справжнім кроком у майбутнє, оскільки вона дійшла до найбільш фондомістких підприємств, кількістю і ефективністю яких визначається могутність нації. Від того, наскільки вірно буде зроблений цей крок, залежить ціла історія молодої держави. Метою такої приватизації є вже не сприяння позитивному ставленню до реформ з боку громадськості і не формування класу власників, а збільшення економічної ефективності, завершення останньої фази економічної і соціально–політичної трансформації системи у цивілізований капіталізм, закладення основ майбутньої могутності і процвітання української держави.

Приватизація у Східних Землях ФРН, яку проводив Тройханд, почалась зразу ж після об'єднання у 1990 році. Комплексність і плановість приватизації забезпечувалась суворим дотриманням протягом п'яти років етапності виконання наступних завдань:

• Протягом першого року ідентифікувати та оцінити державне майно, визначаючи, що повинно іти на приватизацію;

• На допомогу старим директорам–виробничникам поставити фахових менеджерів;

• Продати протягом другого року все те, що можна було продати без додаткових заходів з передприватизаційної підготовки;

• Підготувати до продажу інші об'єкти (в тому числі шляхом реструктуризації із залученням до вирішення подальшої долі підприємства органів місцевого самоврядування та представників бізнесу), паралельно проводячи маркетинг і безперервний пошук нових покупців;

• Продати підприємства після передприватизаційної підготовки (при цьому існувала заборона повернення об'єктів у державну власність, а невиконання умов бізнес–планів, в які вносились показники зайнятості, інвестицій та ін., тягло за собою накладення великих штрафів).

Як і будь–який переділ майна східнонімецька приватизація не обминула конфліктів і незадоволення скептиків. Однак вона не була локомотивом економічних перетворень — вищезгадані етапи не відображають навіть повної картини реформування власності, якщо ми не згадаємо про неймовірно стрімку інституційну трансформацію у нових землях ФРН.

Справді, інвестиційний клімат і умови ведення бізнесу у Східній Німеччині вже через кілька років після об'єднання не відрізнялись від умов ФРН в цілому: стабільна валюта, справно функціонуюча судова система, ринкові закони регулювання природних монополій, фахова економічна політика ринкового типу були цілком нормальним явищем на всій території Німеччини. Більше того, держава штучно активістськими заходами заохочувала ведення бізнесу у цьому регіоні, надаючи субсидії і інші неринкові стимули. Приватизація у східнонімецьких землях була органічно вписаною частиною загальних економічних перетворень на шляху до ринку; новими власниками ставали переважно західнонімецькі фірми.

На відміну від німецької, українська приватизація завжди ішла на декілька кроків попереду інституційної реформи, стимулюючи її впровадження. Саме приватизація суттєво змінила економічне обличчя країни за минулі 10 років, спонукаючи конкуруючих нових власників і владу до економічних реформ і ринкового регулювання економіки.

Повертаючись до історії десятилітньої давності, можна помітити деяку схожість у плануванні української і німецької приватизації. Концепція роздержавлення і приватизації підприємств, землі і житлового фонду була введена Постановою Верховної Ради 31 жовтня 1991 р. Терміни проведення малої приватизації становили один–півтора року для малої приватизації і чотири–п'ять років — для середніх і великих підприємств. Концепція встановлювала межу приватизації переліком об'єктів, який формується урядом і затверджується парламентом. Перший етап приватизації планувалось провести за два роки, охопивши приватизацію квартир, малих підприємств, повну приватизацію в торгівлі та сфери послуг та почавши приватизацію великих підприємств.

Однак існування офіційної концепції ще не означало її чітке виконання. Націоналізація майна забороненої Комуністичної партії УРСР і врегулювання питань власності майна колишнього СРСР були першочерговими завданнями уряду, для вирішення яких потрібен був час. У влади не було достатньо сил, знань і відваги, щоби проводити реформи швидко і радикально. Лише у 1994 році було створено єдину систему органів приватизації, яка визначала ФДМУ єдиним продавцем державного майна, що ішло на приватизацію.

З самого початку опір приватизації почали чинити директори державних підприємств і міністерства. Після введення в дію закону “Про оренду майна державних підприємств і організацій” (1992) багато директорів змінили своє ставлення до приватизації, роблячи спроби заволодіти підприємствами через оренду з подальшим викупом. Пільговий продаж акцій працівникам підприємства теж давав шанс менеджменту підприємства володіти і користуватись підприємством без права розпорядження. Єдиним неідеологічним, але вузькокорисливим противником приватизації залишились галузеві міністерства. На початку 1994 року із створенням парламентської Контрольної комісії з питань приватизації запровадився ретельніший парламентський контроль. Його першим виявом стало звільнення з посади першого Голови ФДМУ невдовзі після перших після незалежності парламентських виборів навесні 1994 року, які призвели до тимчасового посилення впливу лівих сил. Тоді ж парламент затвердив Перелік підприємств, що не підлягають приватизації.

Масова приватизація розпочалася у 1995 році та характеризувалась початком видачі громадянам приватизаційних майнових сертифікатів, які могли бути обмінені на акції державних підприємств. Графік, наведений нижче, показує, що масова приватизація таки була успішною: від отримання приватизаційних майнових сертифікатів напряму залежала кількість приватизованих об'єктів. Цікавим є той факт, що приватизаційних сертифікатів було видано майже 45 млн. — втричі більше, ніж сьогоднішніх зареєстрованих акціонерів. Це свідчить про існування в той час ринку приватизаційних сертифікатів. На жаль, цей ринок був чорним, непрозорим, неінституціоналізованим; на цьому ринку не могла формуватись справедлива ринкова ціна. Держава не змогла розвинути фондовий ринок під час масової приватизації. Однак, навіть непрозорий ринок кращий, ніж його відсутність. Сертифікатна приватизація стала одним з найважливіших етапів формування ринку цінних паперів України. Масова приватизація як стадія трансформаційної реформи відбулася.

Рис.2.2 Динаміка поквартальної приватизації об'єктів державної власності та отримання ПМС у 1992–1999рр.

З 1991 по 1996 роки гіперінфляція (див. графік внизу) була найсуттєвішим чинником нестабільності — роки марні для ствердження України, як економічно сильної нації. 5 років трансформаційного стресу могла лікувати лише надія, народжена власністю.

Держава припинила друкувати нічим незабезпечені папірці лише тоді, коли почала розуміти безперспективність нестабільності. В таких умовах не могло бути і мови про сприятливий інвестиційний клімат чи стабільну регуляторну політику ринкового типу. Зупинку гіперінфляцію макроекономічними важелями було приурочено до заміни тимчасових купонів на постійну валюту (1996). Саме в той час в Україні з'являється клас підприємців, які жадали ринкових реформ. Цей новий, ще не до кінця окреслений, клас створився саме внаслідок проведення реформ прав власності.

Графік 1. Інфляція в Україні у 1989–2002 роках [6].

Як мала, так і сертифікатна приватизація закінчилась у 1997 році; вже через два роки можна було відчути перші успіхи такої приватизації.

З 1997 року, коли фактор приватної власності став відігравати відчутнішу роль, держава почала враховувати інтереси приватного бізнесу. Як бачимо з наступного графіка, саме приватний бізнес вирішальним чином сприяв зменшенню темпів спаду навіть під час російської кризи.

Графік 2. Зміна реального ВВП в Україні у 1989–2002 роках.

І сьогодні на фоні глобальної економічної кризи господарська кон'юнктура України продовжує змінюватися на краще.

Новий етап — приватизація за грошові кошти з врахуванням індивідуальних особливостей галузей і конкретних підприємств — розпочався у 2000 році. Перші два роки цього етапу пройшли у пошуках і набутті досвіду. По суті, індивідуальний підхід і до нині в повній мірі не реалізовано. ФДМУ не змінив свою структуру для більшої відповідності особливостям того чи іншого підприємства. Потенціал маркетингу і реклами приватизації на міжнародних ринках не використано в повній мірі. Недостатнім є і використання послуг інвестиційних банків–радників.

Із встановленням стабільності та новими перспективами зростання стратегічні інвестори все уважніше приглядаються до України. Це дуже лякає місцевих бізнесменів, котрі вже звикли до ведення непрозорого бізнесу з важливими для економіки країни підприємствами, які все ще залишаються у державній власності. Реакцією на зацікавленість стратегічних інвесторів тим чи іншим підприємством стає його тіньовий продаж через процедуру банкрутства чи швидке внесення до переліку підприємств, що не підлягають приватизації. Такі дії стають можливим тому, що менеджмент державних підприємств, місцевий бізнес і деякі органи державної влади мають спільний інтерес у недопущенні стратегічного інвестора, який працюватиме за новими відкритими правилами. В таких умовах лібералізація ринку вбачається малоймовірною і навіть небажаною, оскільки лібералізації повинна передувати відповідна ринкова інфраструктура.

На відміну від України більшість країн Центральної та Східної Європи проводили приватизацію як наслідок економічних реформ. Тобто спочатку була проведена значна лібералізація ринків, а вже потім приватизація. Таким чином ринкові інституції і новий капітал розвивалися до початку приватизації. Саме так було у Польщі і Угорщині. Приватизація на фоні існування функціонуючого ринку діяла більш по–західному, елімінуючи ідеологічний зміст.

В Україні, Росії та Чехії характерною ознакою приватизації була відсутність капіталу та відсутність ринкових інституцій. Приватизація без ринку не може впоратись із завданням пошуку найбільш ефективного власника. Однак за суспільнополітичною вагомістю вона набагато важливіша, бо дає поштовх для трансформації, виступаючи її локомотивом. Вже за 2 роки позитивні економічні зміни стали прямим наслідком проведення приватизації в Україні.

Приватизація відкриває шлях підприємствам до справжнього власника, готового взяти на себе ризик майнової відповідальності, а не лише користуватись правами власності. У приватизації державних підприємств тісно переплітаються економічні, політичні та соціальні мотиви. Саме тому процес приватизації повинен розглядатися як складова частина комплексного підходу до реформування економіки країни. Такі реформи супроводжуються масштабними змінами у методах та процедурах регулювання економічних процесів з боку держави. В основі цих методів лежить самоусунення держави від ручного керування економікою та лібералізація.

Під тиском глобальних ринкових сил самоусунення держави від управління економіки відбуваються сьогодні не лише у країнах з перехідною економікою. Яскравим прикладом є Німеччина, яка активно лібералізує своє законодавство для більшої інтеграції у глобальні потоки капіталу. У 2002 році буде відмінено податок 58% на приріст капіталу при продажах банками і страховими компаніями акцій і часток у промислових підприємствах. Крім того, реформа пенсійної системи, спрямована на підвищення активності взаємних і пенсійних фондів, сприятиме активнішому переходу капіталу у найбільш економічно доцільні інвестиційні проекти.

Є всі підстави очікувати, що німецький парламент у найближчий час прийме новий кодекс про корпоративне управління, в проекті якого закладені положення щодо більшої незалежності наглядової ради АТ, права участі членів виконавчих органів АТ у не більше ніж п'яти наглядових радах інших АТ, заборони надання членами наглядової ради АТ консалтингових послуг конкурентам, розкриття інформації стосовно системи і обсягу бонусів для членів наглядової ради і виконавчих органів АТ та ін. В цілому, проект кодексу написаний у контексті тенденції до відходу від історично складеної системи корпоративного управління, яка спирається на банківські установи, і більш активного руху капіталу як в межах ЄС, так і на транснаціональному глобальному рівні.

Для поліпшення руху капіталу Європейська комісія в даний час працює над компромісним варіантом проекту директиви щодо придбання компаній (takeover directive). Як правило, такі придбання відбуваються через купівлю на вторинному ринку контрольних пакетів акцій чи часток, в тому числі через рейди, які в економічній літературі іменуються “ворожими” придбаннями (hostile takeover).

Однак одночасно з німецькою лібералізацією “ворожі” придбання обмежуються можливістю висунення вимоги до нового власника щодо кількості працюючих. Це означає, що новий власник не зможе суттєво змінити профіль і знищити підприємство. Таке закріплене законом право є важливим для Німеччини, оскільки законодавство ФРН на відміну від Франції, Італії, Великобританії і Іспанії не передбачає існування золотої акції [7]. Також Німеччина не має традицій двохрівневої структури голосування, яка дозволяла б групі ключових акціонерів утримувати контроль над підприємством.

Оскільки зв'язок “господарська кон'юнктура — інвестиційний імідж — рівень приватизаційних продажів” має не детермінуючий, а взаємозалежний характер, рівень успішності продажів, який залежить від професійності та незаангажованості продавця, впливає на формування сприятливого чи несприятливого інвестиційного клімату країни. А останній, в свою чергу, безпосередньо відображається на офіційній діловій активності.

Проблеми постійного збільшення прозорості та боротьби з асиметрією інформації між інвесторами–інсайдерами і аутсайдерами, а також питання співвідношення вільного переходу права власності від одного власника до іншого є актуальними не лише для України і не лише в контексті приватизаційних процесів. Прозора приватизація важлива тим, що закладає на всю подальшу історію традицію цивілізованого, економічно доцільного і незагрозливого загальнодержавним інтересам процесу переходу права власності з метою найбільш ефективного використання обмежених ресурсів — традиції, яка є визначальною у філософському розумінні для існування будь–якого суспільства.

Про історію, роль і місце приватизації у реформуванні економіки вже зараз можна багато прочитати. Однак, цей вступ ми зробили для того, щоб показати, що початково в Україні як і в Східних землях ФРН був етапний продуманий підхід до реформування власності. При чому, на папері ці етапи виглядали досить схоже. Однак, Україна, її суспільство і політична верхівка були не готові до продуманого, але стрімкого проведення економічних реформ. На відміну від Німеччини в Україні завжди були стримуючі фактори, концепції відкидались, реформи просувались методом спроб і помилок. Феноменальним є той факт, що навіть ці реформи могли привести до позитивного результату. Однак, країна і зараз відстає за рівнем економічних перетворень і добробуту від більшості своїх сусідів.

Сьогодні Україна є достатньо зрілою державою — державою, яка може планувати етапність свого розвитку і досягати поставлених цілей. Ми пропонуємо провести етап приватизації згідно з стратегією реформування власності, яка повинна бути частиною більш всеоб'ємної економічної стратегії. Ми знаємо, як багато Україна має стратегій і концепцій розвитку. Проте вони не є конструктивними, практичними, обов'язковими до виконання. Ми пропонуємо змінити ставлення влади і суспільства до стратегічного планування. Саме від спроможності України комплексно підійти до сучасного етапу реформування власності залежатиме, на скільки виваженим, прорахованим, вірним стане кроком у майбутнє — крок, що остаточно завершить перехід до ринкової економіки західної моделі.

Основні рекомендації

На сьогоднішній день держава все ще здійснює виробництво у всіх базових секторах економіки — гірничо–видобувному комплексі, металургії, енергетиці, транспорті, зв'язку та інших. Досвід 10 років присутності держави у виробничому секторі не відзначився покращенням процесів управління та розпорядження державною власністю. З огляду на це, держава повинна взяти на себе функції щодо забезпечення лише тих суспільно корисних благ, які не можуть вироблятись приватним капіталом. У виробничому секторі — це інноваційна підтримка та покращення виробничої інфраструктури як фундаменту для ефективного функціонування приватного капіталу.

Держава не повинна мати у своїй власності підприємства для отримання прибутку — держава може і повинна використовувати фіскальну політику для отримання доходів від діяльності ефективнішого приватного власника. До того ж фіскальна політика є прозорішою, оскільки проходить через парламентський контроль державного бюджету.

Однак у тих виключних випадках, коли суспільству необхідно вивести підприємство з ринкової траєкторії поведінки, потрібен чіткий державний контроль за діяльністю підприємств. Він може реалізовуватись як шляхом безпосереднього володіння, користування і розпорядження підприємством, так і за допомогою договору з приватним власником.

Завдання держави повинно зводитися до поступової відмови від виробничих функцій та їх передачі приватному бізнесу, створюючи необхідні та достатні умови для ефективної роботи капіталу, коли задовільняються потреби громадян, зростає національне багатство й особисті прибутки. Новим дієвим важелями такого впливу на виробничий сектор має стати зміна політики в сферах інвестиційного, амортизаційного, податкового режимів.